«Російські бомби влучають у заклади культури не випадково». Хто рятує українські музеї під час війни

Коли йдеться про порятунок українських музеїв під час війни, мова не тільки про вивезення експонатів і колекцій. Важливо підтримати й їхніх співробітників – людей, які присвятили себе збереженню культури та історії. У цьому переконана Ольга Гончар, засновниця Музейного кризового центру та директорка меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору».

Ольга розповіла ШоТам, чому російські бомби не випадково падають на культурні заклади, яка роль музею у воєнний період та як «Територія Терору» навчає залишатися людьми в часи катастроф.

Ольга Гончар

Культурологиня, засновниця Музейного кризового центру та директорка меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору»

Музейний кризовий центр з’явився з посту у Facebook

З перших днів повномасштабної війни з’явилося безліч можливостей для українських діячів культури, які виїжджали за кордон: різноманітні резиденції, стипендії, фінансова підтримка, працевлаштування. І мені на пошту приходило багато пропозицій, мовляв, виїжджайте, у вас буде робота, винаймемо квартиру. Однак для мене тоді стало очевидним те, що я та моя команда залишаємося в Україні. І таких людей було дуже багато.

Я замислилася: як можна підтримати представників культурної галузі, яка завжди опиняється на маргінесі державного фінансування? Що робити з тими, хто залишився? Я написала 3 березня про це пост у Facebook, на який відгукнулися мої друзі. Так і виникла ініціатива Музейний кризовий центр.

Пріоритет – індивідуальна фінансова підтримка музейників

Усе почалося з того, що моя колега і подруга Олеся Мілованова зробила перший моніторинг по музеях Луганщини. Вона директорка Луганського обласного краєзнавчого музею, який після російської окупації в 2014 році був евакуйований до Старобільська. В її підпорядкуванні перебувають 17 філій музею. Олеся запитала у колег, чого вони потребують тепер найбільше. І насамперед їм бракувало грошей на базові потреби: воду, їжу, медикаменти. Багато музейників не отримували зарплату з 24 лютого, ця ситуація і нині залишається такою самою.

Порівняно з іншими містами, у нас, у Львові, на той момент усе було взагалі прекрасно. Ми відчували, що крізь нас проходить багато ресурсів, а Львів став великим прихистком. Ми посередники, хто з’єднує тих, хто хоче допомогти, і тих, хто цієї допомоги потребує. Нашим пріоритетом стало надання індивідуальної фінансової підтримки музейникам, які опинилися в скрутних життєвих обставинах, які залишаються на окупованих територіях і перебувають у гарячих точках.

Усі члени команди розуміються на «музейній кухні»

Музейний кризовий центр існує на базі двох громадських організацій: «Інша освіта» та «Новий музей». Нині інструменти, якими володіють ГО, виявилися дуже дієвими. Усі бюджетні установи обслуговуються через казначейські рахунки, але в умовах війни неможливо швидко розв’язувати питання, на відміну від можливостей, які надають громадські організації.

Для мене було принципово, щоб усі члени команди були з культурної сфери, тому що в нашій діяльності важливе розуміння «музейної кухні», наявність специфічних знань і компетенцій. Люди з нашого колективу перебувають у Львові, Івано-Франківську, Ужгороді, Києві, Чернігівщині, Вінниці, дехто виїхав за кордон. Завдяки досвіду, здобутому під час пандемії COVID-19, ми добре координуємося дистанційно з різних питань.

У Музейному кризовому центрі є моніторингова група. Вони зв’язуються з нашими колегами, які потребують підтримки. Часто ті, хто вже отримали допомогу, передають далі наші контакти. Ми не публікуємо Google Форму, тому що це насамперед питання безпеки та персональних даних. Однак про нас пишуть ЗМІ – і так люди дізнаються про нашу ініціативу. Деколи мені запити про допомогу надсилають на пошту. У такому разі я скеровую їх на моніторингову групу, і ми вирішуємо, чи відповідають вони нашій діяльності.

Нині ми отримуємо багато прохань надати гроші на облаштування приміщення, на ремонт і навіть на створення музею. Ми такими напрямами не займаємося, але якщо знаємо фонди, що можуть допомогти, то передаємо їхні контакти. Тож ми зв’язуємо музеї та організації разом, щоб запити були виконані. 

В Європі катастрофічно мало знають про Україну

Щоб допомагати своїм колегам, потрібно багато ресурсів. Вони знаходяться, зокрема, завдяки нашій активній комунікаційній роботі та співпраці зі ЗМІ. Тому моя робота – завжди бути на зв’язку, переспрямовувати потоки ресурсів та інформації, координувати процеси різними мовами та за допомогою усіх можливих каналів. Я доповідаю про ситуацію з українськими музеями Міністерству культури та інформаційної політики, ЮНЕСКО, міжнародним партнерам і донорам.

Нещодавно я виступала з доповіддю в Музеї світових культур і мистецтва в рамках «Українських днів» у Гамбурзі. Єднання довкола України відчувається з моменту перетину кордону з Польщею: дуже багато волонтерів, які надають допомогу українцям. У Німеччині так само: є багато гуманітарних центрів, всюди наші прапори на рівні з німецькими. 

Щодо настроїв: багато не тільки урядовців, але й пересічних європейців на нашому боці. Єдине що, на масовому рівні вони знають про Україну катастрофічно мало. Необхідно розповідати їм про нашу культуру, про те, що ми не частина Росії, а наша історія набагато давніша та цікавіша. Міжнародний культурний дипломатичний фронт такий самий важливий, як і всі інші. Там роботи непочатий край, але є зацікавленість і відкритість, щоб дізнатися щось нове про нас.

Музеї прихищають людей і зберігають державність

Під час війни багато музеїв Львівщини стали прихистками для інших музеїв і прийняли їхні фонди на збереження. Луганський обласний краєзнавчий музей, який є нашим давнім партнером, тепер працює на базі «Території Терору». Ми допомагали їм відновлювати статутні та фінансові документи, а тепер займаємося з ними програмою діяльності, подаємося на гранти. Музей є не лише прихистком експонатів, але й прихистком людей: деякі культурні заклади у Львові стали тимчасовими шелтерами для тих, хто приїхав у наше місто.

Російські терористи здійснюють геноцид українського народу згідно з усіма світовими методологічними напрацюваннями, які їм відомі. Один з аспектів геноциду – знищення культури. На українські музеї, театри, бібліотеки й архіви не просто так впали бомби. Це сплановане знищення України. Збереження наших музеїв і взагалі нашої культури – це збереження української державності. Ми є активними компонентами цього процесу, як і наша армія. Тому важливість експонатів та історій, які вони зберігають, усвідомлюється нині ще більше.

Українці не втратили найцінніше – людське обличчя

У музеї «Територія Терору» ми записуємо історії людей, які пережили Другу світову війну. Це наші бабусі та дідусі, яким понад 80 років. Ці люди були депортовані, репресовані, проводили 10-15 років на спецпоселеннях у Росії, однак потім повернулися до Львова й почали все з нуля. Для мене наша колекція свідчень – це історія про те, що попри все життя триває, колесо крутиться, сонечко сходить і сідає. У цих розповідях, звісно, багато болю від того, що вони побачили та пережили. Однак водночас у них є багато стійкості, любові до життя, до людей, тварин, дерев і квітів.

Труднощі, через які ми всі нині проходимо, дуже страшні. Але найголовніше, що від початку війни в Україні ми не втратили найцінніше – людське обличчя, на відміну від нашого ворога. А все інше можна відбудувати. Я думаю, що наш музей та історії, які ми зберігаємо, про те, що як би над нами не згущалася темрява, у нас є взаємодопомога, дружба, солідарність, любов до усього живого. Так було і так буде.

Звісно, наш ворог і далі буде жити по сусідству. Тож ми маємо відповідальніше ставитися до власної безпеки. Це має стати пріоритетом у всіх сферах, не лише в музейній. Водночас на першому плані мають бути українська мова та культура. Усі оповідачі проєктів у «Музеї Терору», бабусі та дідусі, розповідали, що коли вони були ув’язнені на спецпоселеннях у Російській Федерації, то постійно об’єднувалися в різноманітні самодіяльні гуртки, співали пісні, святкували наші свята, передавали в усній формі фольклор. Це, зокрема, не дозволило їм втратити свою ідентичність, перебуваючи там. Тому для нас це теж є важливим уроком виживання.

Після перемоги відвідаємо всі музеї, яким допомогли 

Я думаю, найголовніше досягнення Музейного кризового центру – це те, що ми показали, що важливо підтримувати саме людей, а не лише експонати, адже експонати без співробітників самі не запакуються. Більшість ініціатив спрямовані на евакуацію речей, меншість – на підтримку людей. Але оскільки ми постійно тримаємо це питання в інформаційному полі, з’явилися й інші проєкти та стипендії для тих фахівців, хто залишився в Україні. За кілька місяців своєї діяльності ми зробили видимим питання оплати праці в сфері музейної культури.

Нас мотивує те, що за цей час ми зібрали й роздали 1 300 170 грн. Ми допомогли 604 людям з 98 музеїв. І ми не збираємося на цьому зупинятися, хоча вже й жартуємо, що мріємо про час, коли наша ініціатива буде непотрібною. Проте розуміємо: після трьох місяців повномасштабної війни настає ще складніший етап, коли ресурси закінчуються. Тож тепер починається ще запекліша боротьба.

Однак у нас є команда й алгоритми підтримки. Ми привернули увагу до проблеми та змусили людей повірити в те, що музеї та загалом культура потребують допомоги. Особисто я зробила під час війни для себе важливий висновок: треба займатися у своїй сфері тим, чим вмієш. Багато людей нині перекваліфікувалися, а я все-таки вважаю, що якщо є можливість, потрібно залишатися на своєму місці, бо саме там ти можеш бути найбільш дієвим. 

Після перемоги ми з командою Музейного кризового центру поїдемо в усі музеї, які підтримали. Ще хочемо зробити видання про нашу діяльність. А далі – життя покаже. 

У колажі використано фото Nazarius Shore для Інституту стратегій культури.