«Робота – це і є життя». Як крафтовики із Запоріжжя об’єдналися з маріупольцями та працюють у прифронтовій зоні

Taroliko – це родинний бізнес із Запорізької області, який починався з виробництва пастили й поступово розширився до власних спецій, консервації та копченого м’яса. Цей шлях зайняв декілька років і згодом об’єднав запорізьких крафтовиків із маріупольськими колегами.

Через повномасштабне вторгнення робота Taroliko тимчасово зупинилася: підприємці евакуювалися до Києва.Та вже через два місяці Тарас із Ольгою та донькою повернулися додому: аби відновити сімейну справу та підтримати економіку країни. Свою історію співзасновник бренду Тарас Германюк розповів команді ШоТам.

Почали з пастили й щороку розширювали асортимент

Раніше я працював у продажах, був керівником торговельного відділу. А моя дружина Ольга була і залишається лікаркою-невропатологинею. Утім у 2015 році ми наважилися на відкриття сімейної справи.

А підштовхнули нас наші фрукти! Вони смачні, натуральні й корисні. А ще в нашому регіоні їх просто безліч. Власне, саме можливість виробляти щось самостійно стала ключовою мотивацією для створення власного бізнесу. 

Дружина одразу підтримала мою ідею. Тоді вона якраз була в декретній відпустці з нашою маленькою донечкою. І це стало ще одним поштовхом для нас – зробити так, аби діти їли натуральні солодощі. Без хімії, цукру й консервантів.

Ми починали з виробництва пастили. Буквально в лютому спробували, а вже в березні – придбали сушарку. Для початку цього було достатньо, щоб зрозуміти: подобається чи ні. А вже згодом почали купувати стільки обладнання, що під час війни це вже неможливо було й вивезти.

Приблизно через рік-два ми почали розширювати наш асортимент. Так на наших полицях з’явилися в’ялені томати, сливи, приправи до бульйонів та супів, подарункові набори тощо. У 2019 році ми знову розширилися: почали робити різну консервацію, «закривали» багато аджики за рецептами моєї дружини. А я ще створював гострі соуси: у цьому я добре розуміюся.

Використовуємо лише натуральну продукцію місцевих фермерів

Ми живемо за містом, у селі Макіївка. Тож спочатку створювали нашу продукцію з усього, що росло на городі. Утім вже невдовзі стали закуповувати по селу. Овочі знайшли в наших односельчан-сусідів, ми з ними знайомі й знаємо, що вони вирощують натуральну городину й без хімікатів. Бувало й таке, що хтось писав оголошення у сільську групу, тож ми телефонували, приїжджали і, якщо товар дійсно добрий, купували. Це все було поруч, на місці.

З точки зору фінансів ми створили бізнес власними силами. Так, ми цікавилися, брали участь у різних навчальних програмах, тренінгах, семінарах. Але наш регіон, скажімо так, не грантовий. Трохи далі, на схід, виробники мали дещо більше можливостей, а в Запоріжжі з цим якось не складалося. Тому ми все робили самостійно.

Першими нашими клієнтами стали друзі, знайомі й колеги. Ми всіх пригощали, давали скуштувати свою продукцію. А потім був перший фестиваль, у якому ми взяли участь. І відтоді понеслося.

Фестивалі дали нам поштовх до розвитку

Насправді ярмарки й локальні фестивалі відіграли для нас значну роль, і навіть перед самим вторгненням, 17 лютого, ми їздили на виставку до Києва. Найбільше запамʼятався Local Farmer Fest, який відбувався за підтримки Проєкту «Економічна підтримка Східної України». Це такий собі фестиваль локальних фермерів. Ми їздили до Маріуполя (до речі, саме там познайомились з майбутніми колегами), Бердянська, а цьогоріч у квітні мали завітати до Мелітополя. 

Загалом ми бували скрізь, куди могли потрапити. Наприклад, Фестиваль консервації у Запоріжжі, що проходив щорічно. Там ми навіть отримали грамоту за якість продукції (усміхається, – ред.). А ще фестиваль «Дубова роща» і, звісно, всі можливі свята: Дні Запоріжжя і Дніпра, День Незалежності… Таких заходів було ну дуже багато!

Зараз з цим складніше. На жаль, стало непросто брати участь у фермерських локальних ярмарках. Здається, стало складніше пробитися. Натомість ми продавали свою продукцію через соціальні мережі: в інстаграмі та фейсбуці. 

До повномасштабної війни у нас було чимало замовлень, частину доставляли до крафтових крамниць. Сьогодні залишилися здебільшого постійні клієнти, які вже стали нашими друзями.

Покупці поверталися, бо такого смаку не було ні в кого

Памʼятаю, як на одному з фестивалів до нас підійшли покупці, скуштували пастилу й пішли собі далі гуляти. Таке часто буває, ми ж нікому не відмовляємо. Та минуло трохи часу, й бачу – повертаються. Кажуть, знайшли інших виробників, спробували, але наша виявилася смачнішою. І я їх розумію, адже коли вперше скуштував те, що в нас виходить, то й сам здивувався таким смаком та насиченістю. Ягоди мали смак, якого я ніколи не відчував раніше. 

До того ж, ми робили не зовсім типову пастилу. Усі здебільшого знають про яблучну, а я вперше спробував сливову – класний смак! А коли достигла черешня, то почали робити і з неї. Згодом додали полуницю й малину. Наша донечка, їй тоді було менше двох років, теж куштувала і зʼїла одразу два з половиною круги пастили. Для дитини це величезна доза вітамінів! Скажімо так, будь-яка бабуся була б щаслива такому апетиту дитини. 

А далі й зовсім пішло різноманіття: обліпиха, смородина, гарбуз, ківі, йошта (гібрид смородини та аґрусу, – ред.). Загалом мали сімнадцять різних смаків, і кожен з них був по-своєму смачним.

Виробники з Маріуполя стали нашими друзями й партнерами

Наша співпраця з маріупольськими виробниками почалася ще в 2019 році. Ми познайомилися з Дмитром Кочубою на семінарі для підприємців від USAID у Святогірську. Це був тижневий тренінг про бізнес. Ми перетнулися, розговорилися й продовжили спілкування. 

Пізніше побачились на Local Farmer Fest й відтоді практично завжди були на зв’язку. Так тривало до 27 лютого, а далі – тиша. Ми здогадувалися, що сталося щось погане, але були повністю переконані, що наші друзі з Маріуполя ось-ось приїдуть до Запоріжжя. Так і сталося: 15 березня вони вже були у нас вдома.

Читайте також: Вишиванки, якими захоплюється світ. Як Etnodim збирає мільйонні донати на ЗСУ та боронить культурний фронт

Після цього ми практично відразу почали збирати коптильню, шукати інгредієнти і вже 26 березня приготували перше копчене м’ясо. Почали продавати продукцію в запорізьких крафтових крамницях «Солома». 

Згодом розширили асортимент: стали коптити і бекон, і ковбаси. Словом, зовсім з розуму зійшли під час війни! (сміється, – ред.) Ми навіть встигли побувати на невеличкому ярмарку. У «Соломі» є територія з навісом біля магазину, куди нас і запросили. Так нам вперше вдалося здивувати людей смачним мʼясом.

Взагалі Дмитро – це найпрофесійніший переселенець. Адже тут люди переселялись здебільшого раз чи два, а він встиг аж тричі: вперше то було з Припʼяті. Тож для мене наш друг – це людина-легенда. У них також бізнес сімейного типу: більшість роботи виконує Дмитро, але дружина з синами підтримують та допомагають. Це дуже важливо. 

Перший час партнери з Маріуполя жили у нас. І це доволі нетиповий досвід: жити в прифронтовій зоні й коптити м’ясо. Та оскільки тут і вдень, і вночі лунали постійні вибухи, дружина Дмитра разом із дітьми виїхали до Німеччини. А ми залишилися в Україні.

Ми виїхали до Києва, але згодом повернулися додому

Згодом ми теж виїхали, але до Києва. Адже в Запорізькій області в квітні стало ну зовсім неспокійно. Та й ціни на бензин злетіли, а потім палива й взагалі не стало. А нам постійно треба їздити: привезти сировину, відвезти товар. Ми б витрачали більшу частину заробітку на логістику, а так не можна. Тому буквально не змогли працювати.

Але виїжджали ми спонтанно. До нас зайшов сусід і сказав, що найближчими днями може статися всяке, мовляв, може бути різний розвиток подій. «Ліпше вивези дітей», — порадив він. Буквально наступного дня ми зібралися й вирушили до столиці.

У нас не було ані тривожних валіз, ані чогось подібного. Ми навіть не забирали обладнання, адже воно велике й важке. Лише питали в знайомих маріупольців, що потрібно для виїзду. Думали, вони знають, адже вже пройшли цей етап. «Та яке знали! Ми думали, що все буде не так. Ще до 2 березня ходив громадський транспорт, зовсім не очікували, що авіація скидатиме бомби на живе місто», – відповідали вони.

Дмитро поїхав до Києва разом із нами. Коли виїжджали, думали, що це назавжди чи бодай на доволі тривалий проміжок часу. Та виявилося, що така поїздка зайняла всього два місяці. У столиці було вже геть спокійно, а нам з дітьми якраз це й було потрібно – змінити обстановку. Ми гуляли парками, ходили у мирній атмосфері, психологічно відпочили. Адже від постійних вибухів дах починає потрохи зносити.

Читайте також: «У наші стратегії грають бійці на передку». Це український виробник настолок, який витіснив з ринку російську продукцію

У Києві війна взагалі не відчувається. І тут йдеться не лише про тишу, а й про ставлення людей, атмосферу. Ті ж бетонні блоки на блокпостах, барикади – у Києві вони такі новенькі, ніби парадні. І військові всі чисті, красиві, охайні. Скрізь іноземні журналісти, частина – в бронежилетах. А поруч гуляють мирні люди в звичайному одязі. Натомість біля Запоріжжя все здається більш схожим на реальність. Напевно, тому ми й повернулися додому – до реального життя.

Залишилися вдвох із дружиною і відновили бізнес

На жаль, зараз усі вже роз’їхалися. Старший син поїхав до Німеччини, Дмитро – до своєї родини. Залишилися лише ми з дружиною та молодшою донькою, якій вже дев’ять років. Раніше було багато помічників, тепер все робимо самотужки, намагаємося не закидати сімейну справу.

Потрохи набираємо обертів, адже почали повноцінно працювали лише два тижні тому. Вже маємо перші замовлення, продовжуємо коптильну справу, яку розпочали з маріупольцями. Ось навіть просто зараз, під час розмови (приблизно 22:00, – ред.) чекаю на курочку з коптильні.

Звісно, стало складніше. Багато фермерів виїхали з області, ще більше – опинились під окупацією. І це впливає на ціни, адже купити полуницю цьогоріч було практично нереально. Усе забирали «перекупи». Навіть попри космічні ціни в 100-120 гривень за кілограм.

Можливо, це прозвучить смішно, але в Києві було дешевше, ніж у Запоріжжі. Це все тому, що вся наша полуниця – в окупації, як і зелень. Та частина Запорізької області, де вирощували всілякі овочі-фрукти, – це все окуповано. Уявляєте, тут кріп і петрушка коштують по 450 гривень за кілограм! А торік у пік сезону вартість не перевищувала 20-30 гривень за кілограм. 

Читайте також: Vesna з Бучі. Знищений окупантами бренд косметики відновив роботу у Львові й готує мазі для ЗСУ

Власне, тому ми й переходимо на копчене м’ясо. Воно ще якось продається. Сподіваюсь, у міжсезоння, восени, піде й інша наша продукція – овочі, закрутки, пастила. Сьогодні ми співпрацюємо з Козацькою фермою – місцевим виробником дуже смачного м’яса. Воно завжди свіженьке й добре оброблене. Тож можемо гарантувати незмінно високу якість.

А щодо інших планів на майбутнє, говорити складно. Але в нас їх – море. Ми як працювали, так і будемо працювати. Хочеться розвивати ковбасний напрям, вже маємо початкове обладнання й запустили роботу. Думаю, перша продукція з’явиться в продажу з вересня. Якраз буде менш спекотно, а може, й людей побільшає в наших краях.

Насправді робота бізнесу в країні, що воює, – це неймовірно важливо. Це робочі місця, обмін продуктами, податки й не тільки. Власне, це і є життя. А за останні місяці ми чітко зрозуміли, що не треба ні за що так міцно триматись, як за життя.