Vesna з Бучі. Знищений окупантами бренд косметики відновив роботу у Львові й готує мазі для ЗСУ

Окупанти розграбували їхню лабораторію в Бучі, але вони не опустили руки й відновили роботу на Львівщині. Це історія сімейного бренду косметики Vesna, який сьогодні створює ще й мазі для українських воїнів.

А почалося все сім років тому, коли співзасновниця бізнесу Вікторія Маслова намагалася вилікувати акне. Тоді ж її молодший брат страждав на дерматит, а мама – на гіперпігментацію. Ані ліки, ані аптечні мазі не допомагали прибрати запалення зі шкіри.

Тому родина вирішила створити власну косметику. Після перших спроб побачили позитивний ефект – біль минув, а шкіра почувалася краще. Далі – більше, знайомі захотіли придбати продукцію. Це стало поштовхом до повноцінного запуску бізнесу. 

За сім років роботи Вікторія разом із мамою запустили власне виробництво, відкрили офлайн-магазини та готувалися до виходу на європейський ринок. Але 24 лютого все змінилося. Про історію бренду, евакуацію бізнесу до Львова, мазь для українських воїнів та нові плани Вікторія Маслова розповіла ШоТам.

Розплавили дитяче мило й відчули запах нафти 

Це був не бізнес, а необхідність. Я страждала на акне, у молодшого брата був дерматит доволі запущеної стадії, а у мами – гіперпігментація. Нам не допомагали стандартні лікарські засоби чи звичайна косметика проти висипів. А боротьба з власною шкірою тривала довго. 

На етапі відчаю моя мама почала викидати з будинку все, що мало бодай натяк на хімічний чи ненатуральний склад. Вона почала закуповувати органічні продукти, і якоїсь миті закралася ідея власноруч зробити мил. Адже так можна точно переконатися, що нічого зайвого в ньому не буде. 

Спершу ми купили звичайне дитяче мило, яке здавалося максимально екологічним та безпечним. Ми його розплавили, аби додати туди ефірну олію, і відчули запах нафти. Я досі пригадую цей аромат токсичності і одночасне усвідомлення, що це – нібито дитяче і корисне мило – не допоможе моїй шкірі. 

Після цього мама вирішила значно глибше вивчити питання косметики. Почали звертатися до лабораторій та професорів, вивчали хімію вдруге після школи. Тоді ми вже вирішили, що спробуємо створити власну косметику, яка зможе лікувати. 

Не очікували, що хтось захоче придбати наше мило

Стартували зі звичайнісінького мила. Купили якісний матеріал, ефірні олії, й почали експериментувати вдома на кухні. Перший час в цьому милі була вся кухня. Допоки не зробили його досконалим. Звісно, усе випробовували на собі. Пригадую, як я дивувалася, коли висипи на шкірі почали проходити. Здавалося б, просто мило. Але нарешті моя шкіра почала приходити до тями. 

Тоді ми вирішили, що це гарна ідея для подарунку. Домашнє мило, яке ми робили, було у всіх рідних та друзів. Нам постійно казали, що мило подобається, що воно приємне і ним точно користуються. Але переломний момент стався тоді, коли знайомі захотіли придбати наше мило. Ось такого ані я, ані мама не очікували. Бо одна справа – це робити для себе, просто «куховарити» на кухні, а зовсім інше – робити продукт для продажу.

У нашій родині є правило «48 годин». Якщо з’являється якась ідея або пропозиція, потрібно почекати і подумати два дні. Цим правилом ми і скористалися, аби зрозуміти: хочемо ми продавати чи ні. Утім цього разу ми з мамою погодилися значно раніше, аніж через 48 годин. 

Майданчиком для перших продажів став фейсбук моєї мами. Сторінка була активна, багато знайомих і друзів. Тож ми подумали: «Чому б і ні?». І не помилилися. Замовлення почали «сипатися» так, ніби мила на поличках магазинів не було взагалі. 

Ми працювали без зарплати і вихідних 

Так 7 років тому ми почали створювати власну косметику. Перший час назвати це брендом було складно. Так, продукція з’явилася, ми почали розширювати свій асортимент, але всі кошти вкладали в обладнання. Ні про який прибуток не йшлося, ми не заробляли, а вкладали в якість. 

Бо косметика – це відповідальність. Ми самотужки пройшли етап від неякісної косметики і розуміли, який результат потрібен нашим клієнтам. Без зарплати і вихідних ми годинами працювали над новими доглядовими засобами і дизайном. Пам’ятаю, як мене розчулював вигляд перших красивих баночок для продуктів, перших коробочок і щастя від повідомлень задоволених людей.

Коли ми наважилися зібрати лабораторію, рушійною силою стала моя мама. Перший кредит – виплатили, другий кредит – теж виплатили, і щоразу ці цифри збільшувалися. Але жодного разу ми не сумнівалися в тому, що це допоможе нам вдосконалитися. 

Наші мрії розбомбили окупанти

Справа пішла. У Бучі ми відкрили власну лабораторію, маленькі магазинчики, а також продовжували роботу в онлайні. Перші роки в магазинах працювали ми з мамою, лише згодом вирішили все ж найняти співробітників. Ми наважилися на цей крок, коли вирішили розширюватися на експорт. 

І експорт ми планували на іноземний ринок для великої кількості людей. Масштабуватися хотіли якраз наприкінці лютого. Продукція була готова, договори – теж, а план здавався космічним. Косметика, яка лікує, мала стати доступною для ще більшої кількості людей. Але наші мрії розбомбила росія. 

За вікном лунали вибухи, всюди говорили про висадку десанту

До 24-го лютого вся моя підготовка до війни складалася з одного «тривожного» рюкзака. І то, зібрала я його лише тому, що в медіа постійно на цьому наголошували. Пам’ятаю, як перед війною ми з мамою та моїм чоловіком були впевнені, що залишимося вдома до кінця. Але зранку 24-го все змінилося. 

У Бучі ми жили неподалік аеропорту. Тому прокинулися не від будильнику, а від гучних вибухів. Хоча раніше я не чула подібних звуків, розуміння, що відбувається, прийшло миттєво. Так само миттєво ми зібралися і ще раз обдумали наші дії. Звісно, залишатися в місті, де лунають вибухи, а в новинах кажуть про російський десант, який висаджується в аеропорту поруч із будинком, ніхто не захотів. Головна причина – мій молодший шестирічний брат. 

Одноголосно ми вирішили тікати. З двох автівок паливо було лише в одній. Ми запакувалися і поїхали. Плану чи хоча б мінімального розуміння, що робити далі і куди ми їдемо, у нас не було. Вирішили, що будемо думати, коли виїдемо у більш безпечне місце. Єдиним логічним варіантом для нас був рух на захід країни. 

Життя за кордоном щодня підштовхувало брати квиток додому

Лише місяць потому ми зрозуміли, наскільки правильний вибір зробили. А тоді, коли ми доїхали до Львова і намагалися перетнути кордон, совість ніби за пасма тягнула назад. Повернутися до чоловіка не дозволяв лише маленький брат і страх за своїх рідних. У Польщі ми довго не протрималися, поїхали далі. До Чехії. 

Усюди ми були біженцями. Допомагати комусь дистанційно було складно. А це єдине, що хотілося робити. Добре пам’ятаю, як мама зв’язувалася з територіальною обороною: просила, аби вони зламали замки в магазинчиках і роздали їжу, яка там зберігалася. Нічого не мало дістатися окупантам.

Читайте також: «Донецькі куркулі» на Прикарпатті. Як швейне підприємство зі Сходу відновило роботу в Івано-Франківську

Про цей період часу, я не хочу говорити. Ти майже не контролюєш своє життя, йдеш за волонтерами і механічно намагаєшся спілкуватися. І як би нам не намагалися допомогти, але умови і вартість життя за кордоном щодня підштовхували брати квиток додому. І щойно з Бучі вибили росіян – ми зрозуміли, що треба повертатися до України. 

Це дуже вдарило, це особисті втрати

Коли ми повернулися, це був ніби перший ковток повітря за довгий час задухи. Моя мама одразу поїхала до Бучі. Раніше там було все наше життя: друзі, дім, робота. Та після повернення ми дізналися, що деякі наші клієнти загинули. Це дуже вдарило, це особисті втрати. Це не речі, які можна купити чи зробити знову. 

Росіяни розбили нашу лабораторію, забрали все, що змогли підняти і винести. А те, що не вдалося вкрасти, знищили, розбили, спаплюжили. Вціліло декілька речей і лабораторний стіл, бо відкрутити його для них виявилося не так просто. 

Квартиру, яку ми з чоловіком орендували, розстріляли з автоматів. Вікон там не стало, а довкола було лише розбите скло. Коли я побачила ці наслідки, то зрозуміла, що не зможу повернутися. Мені надто важко дивитися на те, що росіяни зробили з нашою домівкою.

Подзвонила мама й сказала: «Шукай приміщення, часу – до вечора» 

Ми вирішили облаштовуватися на заході України. Три роки поспіль ми займалися у Львові магазином із нашою косметикою. І подумали, що це гарне місце, аби почати все з нуля. Перевезти з Бучі те, що дивом вціліло, нам допоміг волонтер. Він знайшов фуру, туди завантажив обладнання. Мені подзвонила мама і сказала: «Шукай приміщення, часу – до вечора». 

Разом із чоловіком ми об’їздили весь Львів. Я не перебільшую, ми були в кожному районі цього міста. Заходили в кожне місце, де був напис «оренда». Але все вже було зайнято або заброньовано. Під кінець я майже змирилася з тим, що обладнання доведеться складати просто неба. Залишався всього один номер, на який ми ще не телефонували.

Я не думала, що нам може так пощастити. Приміщення виявилося вільним. Я орендувала його одразу. Так, вартість була неприємною, але це було місце, де ми могли почати з нуля. Навіть не з нуля, а з мінуса. Бо більшість наших партнерів запропонували своє оснащення з пропозицією «сплатити в найкращі часи». 

Робота допомагає не опускати руки

Виробництво закипіло одразу. Ми взялися роботи те, що вміємо найкраще – догляд за собою. А для наших захисників ми створили загоювальну мазь. За час, поки ми працюємо у Львові, встигли надіслати понад дві тисячі засобів. Це натуральний продукт, який допомагає загоювати маленькі ранки, тріщини, порізи та опіки. Адже набагато приємніше, коли щось дрібне не заважає твоїй роботі. 

Це той засіб, який ми змогли почати виробляти одразу. Не звертаючи уваги на певні проблеми з логістикою та поставкою. Те, на що нам вистачало ресурсу та продукту. Нам не завжди вдається отримувати фідбек від бійців. Але коли нам пишуть, що засоби дійсно на передовій і працюють – це «+100» до мотивації продовжувати роботу. 

До того ж, робота просто не дає часу для депресії. Цього часу просто немає, потрібно постійно кудись бігти, щось вирішувати, за щось домовлятися і працювати. Саме моя завантаженість не дає опускати руки і думати про щось зайве. Лише робота, лише найважливіші речі.

Зізнаюся, коли мій чоловік також долучився до лав Збройних сил України, працювати стало важче. Це вибило землю з-під ніг, адже я знаю і розумію, що коїться на фронті. Це ті переживання, які періодично заважають не те, що працювати, а й жити загалом. Бо про що можна думати, коли ти точно не знаєш, жива твоя рідна людина чи ні?

Коли ще, якщо не зараз? 

З часом звикаєш до нового місця і нової реальності. Інакше я це назвати не можу. Це реальність, з якою доводиться миритися. Ми орендували інше приміщення, нам вдалося домовитися про меншу вартість. Вже знаходимо нові шляхи для поставки продукції. Щоправда, і досі залишаються проблеми з логістикою і сертифікацією. 

Оскільки ми вирішили, що будемо знову намагатися вийти на європейський ринок, з’явилися нові проблеми. Адже під час воєнного стану всі українські бюрократичні шляхи «заморожені» ще більше, ніж раніше. Тому, аби отримати бажаний результат, робити все доводиться мало не через треті руки.

Сподіваюся, незабаром ми зможемо вийти на ту кількість поставок і замовлень, яка була у довоєнний період. Але для цього ще треба трохи попітніти. Ми ж взагалі не очікували, що косметика буде популярною під час війни. Здавалося, що вона взагалі нікому не потрібна. Але це не так. Ми помилялися. Нині всі хочуть піклуватися про себе. Адже коли ще, якщо не зараз?