Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Роблю все, аби хлопці повернулися живими». Історія командира на псевдо «Шериф»

Опубліковано

Побратими непублічно називають Назарія командиром з великої літери. У дитинстві він і подумати не міг, що колись стане військовим. Та у 2014 році без жодних роздумів хлопець став на захист України. Досвід та вміння працювати в команді допомогли йому очолити новий підрозділ. Нині чоловік на псевдо «Шериф» разом із побратимами звільняє країну від окупантів. А в найскладніші моменти дістає телефон та дивиться на світлину доньки – із нею боєць не бачився з перших днів великої війни.

Назарій Кішак «Шериф»

30-річний командир кулеметного взводу окремого підрозділу 72 ОМБр

З малого бешкетника – у впевненого бійця

Я народився під Коломиєю, що на Івано-Франківщині. Вже довгий час мешкаю в обласному центрі. Моя мама – державна службовиця, працює в «Укрзалізниці», брат – військовий, воює на східному фронті.

У дитинстві в мене не було чіткої мрії кимось стати. Я був бешкетником і мав по 50 мрій на день. Ніколи не думав, що буду військовослужбовцем. Бачив себе бізнесменом, а також спортсменом-любителем. Я прихильник ММА (змішаних бойових мистецтв). Локально розвивав цей вид спорту. Підприємцем не став, але попереду ще багато часу. Загалом працював у різних галузях: охорона обʼєктів на залізниці, правоохоронні органи, органи місцевого самоврядування.

Я добре памʼятаю 2013 рік. Корумпована влада робила все, щоб поневолити нас. Вже тоді мені було зрозуміло, що дуже скоро розпочнеться агресія з боку Росії та окупація нашої території. Так і сталося. У 2013-му я з однодумцями стояв на Майдані за честь і гідність нашого народу, а вже наступного року вирушив на фронт. Саме тоді розпочалася боротьба за існування українців як нації. Вона триває й досі.

Я добровільно вступив до лав Збройних сил України та став на захист суверенітету та територіальної цілісності держави. Після чотирьох років служби у добровольчому батальйоні повернувся до Івано-Франківська. Під час ротацій займався волонтерством: ми доставляли продукти та необхідні речі в інші підрозділи.

З першого дня війни думав про оборону країни

Напередодні повномасштабним вторгненням я працював радником міського голови Івано-Франківська з питань безпеки та правопорядку. На початку лютого обирав, де проводитиму відпустку, планував своє майбутнє. Хотів розпочати власний бізнес, працювати над розширенням команди та реалізацією власного проєкту.

Назарій Кішак у приміщенні міської ради. Фото надане героєм

Я не очікував, що наступ відбудеться у такому масштабі. Думав, що окупанти прорвуть східну та південну сторону, але аж ніяк не північну. Хоча про всі події нас попереджали, як би це дивно не звучало, з російських ЗМІ. Так, там було багато фейків, але чимало справдилося. Завжди кажу: не варто недооцінювати ворога.

24 лютого у мене розпочалося о 05:00 із новин. Також мені з фронту зателефонував і сказав: «Почалася повномасштабна війна». Я зібрав свої речі, заправив авто та поїхав до міської ради, аби дізнатися план оборони Прикарпаття.

Охочих обороняти рідне місто було чимало

Зранку міська Асоціація учасників АТО/ООС збирала ветеранів для створення груп швидкого реагування, що мали висуватися на оборону нашої області в разі висадки десанту та роботи диверсійних груп.

Я одразу розумів, що моє місце – на фронті. Але в перші місяці питання «фронту» було розмите, адже ворог міг заходити з будь-якого боку. Тому в мене виникла ідея створити Добровольче формування Івано-Франківської територіальної громади для забезпечення правопорядку та безпеки у місті. До нього приєдналися 200 добровольців.

Фото надане героєм

Ми співпрацювали з силовиками, правоохоронцями та органами місцевого самоврядування. Зважаючи на попередній досвід роботи у правоохоронних органах, я розумів, як працює будь-яка організація чи команда.

Ми створили штаб, а потім почали набирати людей. Охочих захищати рідне місто було багато. Створили штурмову групу з людей, які мали бойовий досвід та «по дзвінку» були готові виїхати на завдання.

Зібрав ветеранів у новий підрозділ

Згодом із членами нашого формування ми вступили до лав Збройних сил України. У тилу залишилося багато боягузів, які ховаються за маскою псевдоволонтерів. Після нашої перемоги вони розповідатимуть героїчні історії, які ж вони молодці. Я говорю не про реальних волонтерів, а про «мужланів», які ховаються від мобілізації. У мене неповага до таких персон, адже вони, розуміючи, що Росія прагне прибрати Україну з карти світу, продовжують ховатися. Бридко від цього.

Мобілізувався я до 72 ОМБр. Тоді якраз формувався новий підрозділ, куди набирали людей. Ми стали основою кулеметного взводу. Наш батальйон – один із тих, хто зібрав добровольців і ветеранів, які вже пройшли гарт війни, а тепер безперервно нищать окупантів.

Фото: Telegram / Оперативний ЗСУ

Я не розповідав сімʼї, що збираюся на фронт, хоча вони здогадувалися про це. Сказав уже перед виїздом на передову. Родина сприйняла це спокійно, адже я не вперше їхав воювати. Вони підтримали мене у бажанні обороняти країну. Ми на звʼязку. Щоразу намагаюся дати про себе знати, щойно зʼявляється можливість.

Змушую хлопців дбати про себе

Бойовий досвід я отримав під час служби у добробаті. Саме завдяки цьому зараз можу бути командиром, адже маю розуміння противника, знання та практичні навички ведення бою.

Командиром взводу мене обрали хлопці. Це було їхнє колективне рішення. Коли я був командиром добровольчого формування №3, побратими бачили мене очільником. Їм сподобалися мої менеджерські якості. Вдячний їм за довіру.

Найперше моє завдання – повернути бійців живими додому, друге – знищувати ворога. Кожного дня ми намагаємося робити якомога більше задля перемоги. Мені важливо мотивувати людей, наголошувати на їхній безпеці. Кожного дня змушую їх їсти, одягати каски, ходити в бронежилетах, тепло одягатися, телефонувати рідним.

Фото: Telegram / Оперативний ЗСУ

У мене багато завдань. Звичайно, стою на позиціях пліч-о-пліч із побратимами. Намагаюся бути з ними скрізь, мотивувати, підтримувати, допомагати в розвʼязанні особистих проблем. За час служби ми зріднилися. Це більше, ніж взвод. Я б навіть сказав, що це сімʼя. Стоїмо один за одного, допомагаємо, плануємо спільне майбутнє.

Коли в одного з бійців виникають проблеми, ми колективно намагаємося допомогти, навіть якщо це не стосується військової справи. Зазвичай, командири не хочуть чути про щось подібне. У нашому взводі все інакше. 

Я ніколи не відступав і не залишав своїх. У мене є така риса, не знаю, погана чи хороша, але я допомагаю всім, хто цього потребує. Навіть тим людям, які шкодили мені. Якщо здамся я, то весь колектив буде демотивованим. У мене немає права опускати руки.

Під час сильних обстрілів дивлюся на фото доньки

Моя служба не минає без травм. У мене була підозра на струс мозку та кілька контузій. Утім контузії є практично в кожного бійця, їх легко отримати під час обстрілів, якщо вчасно не опинитися в укритті. А коли  артобстріл триває кілька годин поспіль – і поготів. Був випадок, коли на позицію прилітало по 200 снарядів. Голова не витримує.

Декілька разів були настільки сильні обстріли, що я виймав телефон, дивився на фото доньки та прощався з життям. На щастя, все миналося. Але на війні ти не знаєш, що може трапитися наступної секунди.

Читайте також: Позивний «Джампер». Як 26-річний блогер з «білим» квитком став кулеметником в бригаді Чорних Запорожців

Також у мене виникло запалення нерва. Не можу пояснити, як це сталося. Перекривило пів обличчя, напевно, від хвилювання, недосипу, важкої фізичної роботи та поганого харчування. Усі ці фактори, думаю, дали такий результат.

Зараз усе гаразд. Я проходжу реабілітацію, триває відновлення. У жодному разі не покину хлопців. Після травм я продовжував працювати, тому що не бачив когось, хто може мене замінити та бути безперервно у строю. Я не довіряю свій підрозділ нікому. Відколи ми зайшли у зону відповідальності, намагаюся робити все, аби виконати бойове завдання та повернути всіх бійців цілими та неушкодженими. 

Було таке, що чотири доби працював практично без сну, хіба міг на 30-40 хвилин прилягти, коли було тихо. Усе потрібно контролювати, адже від цього залежить життя моїх побратимів.

Донька – найбільша мотивація

Сили та мотивація рухатися далі ще є. Проте відпочинок потрібен, адже з першого дня мобілізації ані я, ані мої хлопці не були вдома. Лише ті, хто мав поранення та сильні контузії, поїхали у госпіталь. Якщо людина не відпочиватиме, вона емоційно вигорить, буде демотивованою. Втрата бажання служити – ворог для бійців.

Мене найбільше мотивують плани про зустріч із дочкою, з якою ми не бачилися з початку повномасштабного наступу. Важко слухати, коли донька постійно при розмові каже, що хоче заснути разом зі мною. 

Назарій Кішак із донькою. Фото надане героєм

Та головна ціль – перемога. Ми з моїм другом-інструктором розробили навчання для хлопців, і коли ротуємо позиції, то вчимо їх. Постійне удосконалення наближає перемогу. Також хочу, щоб мій підрозділ навчився правильно коригувати, використовуючи сучасні технології. Ми до цього йдемо. Прагну, аби мої побратими були кращими в усьому. Кожен, хто приїхав захищати свою землю, має повернутися додому живим. 

Після перемоги розвиватиму країну як політик

Мені дуже подобається військова служба. Вона настільки затягує, що вже важко уявити себе у цивільному житті. Але все залежатиме від подальшої ситуації. Мабуть, у майбутньому я поставлю перед собою вибір: залишитися військовослужбовцем чи піти у політичну сферу, щоб радикально змінювати Україну. У мене є думки про проєкти, які я хотів би реалізувати. Вони сприятимуть розвитку нашої країни.

Нині найбільша проблема у ЗСУ – це транспорт, якого дуже бракує. Ми постійно ремонтуємо автівки власним коштом і з допомогою волонтерів.  З часом допомоги все меншає, хоча війна триває.

Майбутню Україну я бачу сильною та незалежною. Вона матиме потужну армію, стійку економіку та сильного президента.

А ще важко зрозуміти, що таке «війна», поки ти не зустрічаєшся з нею. Моліться за наших захисників і дякуйте воїнам та волонтерам. Багато людей уже втомилися та виснажилися, але війна триває, а з нею – вбивства, катування та знущання. На кожного з військовослужбовців удома чекають рідні. Продовжуйте підтримувати ЗСУ. Разом – до перемоги!

Коментарі

Суспільство

Український трилер «БожеВільні» зібрав понад 4 мільйони гривень за три тижні прокату

Опубліковано

Дебютний трилер Дениса Тарасова «БожеВільні» продовжує привертати увагу глядачів. За три тижні прокату стрічка зібрала понад 4,1 млн грн, а її подивилися більше ніж 26 тисяч людей.

Про це повідомили у Державному агентстві з питань кіно.

Про що фільм?

«БожеВільні» занурює глядачів у похмуру реальність каральної психіатрії в СРСР 1970-х років.
Головний герой, Андрій, потрапляє до психіатричної лікарні через захоплення забороненою західною рок-музикою. Перед ним стоїть непростий вибір: співпрацювати з КДБ чи розкрити правду про тортури, які переживають ув’язнені.

Відео: FILM.UA Group

Читати також: Український «Щедрик» прозвучав у рекламі Chanel (ВІДЕО)

Що кажуть глядачі?

Фільм вирізняється атмосферою, яка тримає у напрузі до останньої хвилини, та вражає глибоким розкриттям теми тоталітарного гніту.

Стрічка стала важливим внеском у популяризацію українського кіно і розкриття тем, які довгий час залишалися табу.

Нагадаємо, що орган із труб і уламків ракет звучатиме на вокзалі у Львові.

Фото обкладинки: фільм «БожеВільні».

Коментарі

Читати далі

Суспільство

«Громади зобов’язані допомагати переселенцям». Як на Чернігівщині підтримують тих, хто втратив дім

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю зі спецпроєкту ШоТам та Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.


Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.

У Бобровицькій громаді на Чернігівщині зараз живуть понад 2 тисячі переселенців. Крім житла, роботи, гуманітарки та допомоги з документами, ці люди потребують психологічної підтримки, тому влада у співпраці з благодійниками створила для них безкоштовний соціально-психологічний простір.

Як це реалізували, розповідає ШоТам.

Михайло Ділок

директор центру надання соціальних послуг Бобровицької сільської ради.

Уся допомога є безкоштовною

Наш соціально-психологічний простір створений на базі місцевого центру надання соціальних послуг. З втіленням цього проєкту нам допомогла благодійна організація «Право на захист». Усі послуги простору безкоштовні.

Крім як по психологічну допомогу, переселенці приходять до нас із різними питаннями. От днями чоловік з інвалідністю із Запорізької області звертався щодо ремонту електрики в будинку, куди його заселили. Інша сім’я живе в будинку, де немає газу, тому потрібно допомогти з дровами, адже стало холодніше. Ми стараємося всім допомогти, чим можемо — надаємо продукти, постіль, теплий одяг, через благодійників дістаємо ліки, допомагаємо оформити документи.

Центр соціальних послуг Бобровицької сільської ради. Фото: ШоТам

Геннадій Іванюк

виконувач обов’язків голови Бобровицької міської ради Чернігівської області 

«Ми хочемо, аби їм було в нас комфортно»

Наша Бобровицька громада має значну допомогу від Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» — матеріальну підтримку, а також тренінги для фахівців. Нам допомагають відновитися після бойових дій, адже росіяни окупували 9 сіл громади та знищили понад 160 будівель. 

Проєкт виділив нам багато необхідної техніки: пересувні фари для роботи вночі, екскаватор для ремонту доріг, а також чотири дробарки для переробки деревини. Тепер ми безкоштовно забезпечуємо переселенців дровами, аби вони могли опалити своє нове житло. 

Їхні діти навчатимуться у відновленій опорній школі, адже «ГОВЕРЛА» фінансує там ремонт і допомагає створити бомбосховище. Проте не менш важливим є й моральний стан переселенців, тому ми створили для них соціально-психологічний простір. У майбутньому хочемо виділити під нього окреме приміщення та найняти на роботу більше фахівців.

Геннадій Іванюк і Михайло Ділок спілкуються про розвиток соціально-психологічного простору. Фото: ШоТам

Вважаю, що громади зобов’язані допомагати переселенцям знайти житло та роботу, адже ці люди втратили свій дім. Ми хочемо, аби їм було в нас комфортно, і щоб вони не мусили їздити по інших містах у пошуках житла.

Марина Бушеленко

психологиня соціально-психологічного простору у Бобровицькій громаді

Люди часто бояться психологів, але ми хочемо допомогти

Я — дружина загиблого воїна, мама та психологиня, яка щось робить, аби допомогти іншим. Коли люди покидають свій дім і переїжджають у нове середовище, вони не знають, що на них чекає. 

Ми зустрічаємося з клієнтами індивідуально раз на тиждень, сеанс триває 45 хвилин. Часто до мене звертаються молоді мами з дітьми, які стають розгубленими на новому місці.

От нещодавно до мене приходила жінка з Сум, у якої там залишилися батьки. Через це вона відчуває постійну тривогу, тому я стараюся допомогти їй зібратися та навчитися боротися з тривогою, аби не переносити її на свою дитину. 

Часто люди бояться психологів, але ми хочемо допомогти. Я не даю порад, не засуджую, а слухаю та намагаюся допомогти розібратися з хаосом в голові, скерувати людину в правильному напрямку. Тоді на душі стає легше, адже зі мною можна поплакати та бути собою.

Переселенка Лариса Бабій на прийомі в психологині Марини Бушеленко. Фото: ШоТам

Після нашої роботи вони завжди дякують і зазначають, що бачать зміни: діти адаптуються в садочках, налагоджують сон і свій емоційний стан. Я допомагаю жінкам звернути увагу на власні бажання та згадати про свої базові потреби.

Я завжди раджу планувати своє майбутнє, бо якщо ви знаєте, чого прагнете, то відволікаєтеся від стресу. Насамперед це потрібно дорослим, але я працюю також з дітьми та підлітками. Перші сеанси ми проводимо за присутності їхніх батьків, а далі вже самі.

Марина Бушеленко біля будівлі соціально-психологічного простору для переселенців Бобровицької громади. Фото: ШоТам

Зараз ми починаємо співпрацювати з психологами з інших центрів, а ще плануємо проводити для переселенців у місті різноманітні тренінги. Наступного літа хочемо відкрити інклюзивну кімнату для дітей з інвалідністю та загалом завдяки психологічним технікам допомагати людям жити краще.

Коментарі

Читати далі

Суспільство

У Києві відкрили реабілітаційний центр для військових та рятувальників

Опубліковано

На базі медичної установи МВС у Києві запрацював сучасний реабілітаційний центр RECOVERY — 14-й у національній мережі.

Про це повідомляють в інстаграм-сторінці центру.

Реабілітація за світовими стандартами

Центр щороку прийматиме до 2 тисяч пацієнтів — військових, поліцейських та рятувальників, які зазнали поранень під час бойових дій. Заклад оснащений сучасним обладнанням, зокрема:

  • тренажерами для відновлення після мінно-вибухових травм;
  • апаратами віртуальної реальності, що роблять реабілітацію цікавою завдяки гейміфікації;
  • системами для точного оцінювання прогресу пацієнтів.
Фото: RECOVERY

Читати також: У Києві відреставрують «Будинок з комахами», збудований у 1893 році (ФОТО)

Команда та інклюзивність

З пацієнтами працює мультидисциплінарна команда — лікарі, фізичні терапевти, ерготерапевти, психологи та інші спеціалісти. Простір центру створений із дотриманням принципів інклюзивності, забезпечуючи доступність для всіх категорій пацієнтів.

Нагадаємо, що на Київщині відкрили новий гуртожиток для ВПО з п’яти областей (ФОТО).

Фото обкладинки: RECOVERY.

Коментарі

Читати далі