Суспільство
Рятуємо українців від російських снарядів. Як «БАЗА UA» евакуює людей із прифронтових територій
Антон Яремчук – оператор-постановник родом з України, який більшу частину свого життя прожив за кордоном. Та вже в перші дні повномасштабного вторгнення він повернувся на батьківщину, аби допомагати українцям.
Разом із друзями Антон заснував громадську організацію «БАЗА UA», що евакуює людей із прифронтових територій навіть тоді, коли медіа вже називають ці населені пункти окупованими. А ще волонтери навчають поліцію та бійців ЗСУ такмеду, будують шелтери та влаштовують мистецькі табори для дітей зі сходу.
Більшість життя був за кордоном, та не забував про Україну
Я народився в Україні, але в 12 років переїхав до Італії. Потім ще рік жив у Великій Британії, згодом переїхав до Німеччини. Студентом я повернувся в Україну, де вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Вчився на оператора-постановника. Майдан і війну я застав на другому курсі й як оператор декілька разів їздив на передову.
Відтак я повернувся до Німеччини, де вступив на магістратуру в кіноуніверситет у Бабельсбергу. Я досі не завершив навчання, бо через коронавірус це трішки затягнулося. Там же працював оператором-постановником.
В Україні я знімав декілька фільмів у співпраці з німецькими режисерами та продюсерами, і майже всі вони торкалися соціально-політичної теми, війни чи Революції Гідності. Зокрема, документальний фільм про молодих політиків, які прийшли в парламент після Майдану. У 2014 році знімав документальну роботу про солдата, який був у добробаті, а до цього – активістом на Майдані. Це був цікавий досвід і важливі теми.
Також ми з командою знімали фільм про справу Майдану, «беркутівців», які єдиними були на лаві підсудних. Зараз працюю над новою документальною стрічкою, яка передасть події, які відбуваються в Україні.
Не можу сказати, що я повністю задоволений своїми попередніми роботами. Мабуть, ще шукаю щось більш цілісне. Сподіваюся, що фільм, над яким наразі працюю, у підсумку повністю передасть мої відчуття.
З початком війни повернувся до України
За місяць до початку повномасштабної війни я приїхав у Київ, але потім повернувся. Багато думав про те, що може статися вторгнення, але зовсім не очікував, що це буде так швидко і повномасштабно. Та коли велика війна почалася, це не стало для мене сюрпризом.
За кілька тижнів до цього ми з командою обговорювали, що, можливо, є сенс повернутися до України й бути там. Хвилювалися, що потім буде важко потрапити додому, припускали, що кордони відразу закриють. Але я був дуже зайнятий і продовжував сподіватися, що все минеться.
23 лютого я через роботу був у Празі, ночував у подруги. Памʼятаю, ми прокинулися зранку, і хтось із нас першим прочитав новини. Я одразу виїхав у Берлін, аби зібрати свої речі та рушати до України. Тоді головною метою було якомога швидше дістатися до Києва, аби допомогти сім’ї. Адже в мене тут батько, брат, сестра та їхня мати. Одразу почав думати, як їх вивозити. Крім того, я розумів, що мені треба якомога швидше почати знімати війну.
Я одразу почав телефонувати рідним та знайомим у Києві. Багато говорив із сестрою, яка дуже злякалася та хвилювалася. А ще постійно був на звʼязку зі знайомими, які вирішували, їхати їм із Берліну додому – в Україну – чи ні.
У перші дні війни возили людей до кордону
До повномасштабного вторгнення у мене вже був волонтерський досвід, але дуже точковий. Зокрема, коли ми знімали на Донбасі у 2014 році, то, як і всі кінематографісти, взаємодіяли з волонтерами. Ми періодично чимось допомагали та щось довозили.
Тепер же все дуже органічно склалося. 26 лютого я вже був в Україні. Разом із моїм знайомим Михайлом почали возити людей на кордон з іншими країнами. У перші дні була величезна проблема туди дістатися, і в багатьох була потреба, але не було можливості виїхати. А ще ми організовували їм транспорт з іншого боку кордону. Моя жінка та наші друзі з Берліна шукали водіїв. Також ми знаходили, де цим людям бодай на кілька місяців можна залишитися.
Весь час були дзвінки від тих, хто потребував допомоги. До нас долучалися люди. Потім я познайомився з Патриком, який тепер є одним зі співзасновників нашої організації. Він сам із Німеччини, працює у двох організаціях, які вже давно існують у Берліні та в Штутґарті.
Разом ми почали працювати вже в контексті ресурсів, бо він поїхав подивитися, кого є сенс підтримувати. Організації, до яких він долучений, допомагають людям, які безпосередньо на місцях займаються гуманітарною діяльністю.
Вивозили людей після новин про «повну окупацію»
Через півтора місяця після початку вторгнення ми з командою опинилися на Луганщині. Побачили, що там велика потреба в евакуації. Цей процес був дуже неструктурований. Вивозити мешканців регіону ми вирішили вже в межах громадської організації «БАЗА UA», яку тоді й заснували.
Небезпека в гарячих точках у тому, що дуже важко передбачити, що може статися. Особливо, якщо немає досвіду роботи в подіному середовищі. Але коли ти вже поступово з цим взаємодієш, то розумієш, що це не так страшно, як здається. Коли світові медіа писали повну окупацію Сєвєродонецька, ми ще багато днів туди їздили. Те саме було з Лисичанськом.
Практика по Сєвєродонецьку і Лисичанську показала, що ми вивозили людей до останнього. І зупинялися лише тоді, коли продовжувати було фактично неможливо.
Загалом за цей час разом із партнерами нам вдалося вивезти в більш безпечні регіони приблизно 1200 людей. Евакуація завжди відбувається в контексті гуманітарної допомоги. Щоразу, коли ми кудись їдемо, завантажуємо автівки продуктовими пакетами та ліками. Наприклад, у Лисичанськ ми возили генератори та інші потрібні речі.
Вивозимо поранених та літніх людей
Склад нашої команди постійно змінюється. Усе залежить від того, де ми працюємо та скільки людей потрібно вивезти. Крім того, до нас приєднуються інші волонтерські рухи. Ми багато працюємо з американцями, серед яких є парамедики. З їхньою допомогою нам вдалося вивезти з Лисичанська людей із важкими хронічними хворобами та пораненнями, а також старих і маломобільних людей. Бували дні, коли ми були однією з небагатьох команд, котрі їздили до Лисичанська.
Наразі в нашій команді є пʼять людей, які займаються організацією евакуації. Але до кожної місії залучені від 12 до 15 волонтерів. Максимум у нас була місія із 17 людей, семи автомобілів, трьох броньованих мікроавтобусів, трьох «швидких» і однієї броньованої вантажівки. Тоді за 10 днів ми вивезли дуже багатьох людей.
Вмовляємо людей виїхати в безпеку
Як правило, ми забираємо людей, які вже десь чекають на евакуацію. У Лисичанську це відбувалося на позиціях ДСНС. Туди охочих врятуватися звозили правоохоронці, які їздили за адресами. Люди, які жили в центрі, приходили самостійно.
Ми досить плідно співпрацювали з поліцією, військовою адміністрацією, місцевими волонтерами, лікарнями. Були інтегровані в усю цю структуру і тому комунікували щодня. Правоохоронці казали, скільки приблизно людей чекатимуть на точці. А ще ми намагалися направляти в міста своїх партнерів, які могли відвезти людей із точки А в точку Б.
Крім того, ми самостійно їздимо за адресами. Не так багато команд цим займаються. На місцях ми вмовляємо людей виїжджати. Частково отримуємо ці адреси від їхніх родичів, хоча вони не знають, чи погодяться ті їхати.
Ще розвозимо людям гуманітарку, налагоджуємо контакт і потім намагаємося вмовити їх виїхати. На жаль, більшість відмовляються, але це теж має результат. Приємно, коли ти евакуюєш людей, яких умовив, і розумієш, що інакше вони б не виїхали.
Також трапляються випадки, коли в населених пунктах різко посилюються обстріли. Це змушує людей зірватися і виїхати, тим паче, якщо прилетіло в будівлю, де вони сиділи в підвалі. Інколи нас викликають, коли ми вже виїхали з людьми. Тоді ми повертаємося і забираємо, кого потрібно.
Люди бояться їхати та вірять у «швидку перемогу»
Ті, хто відмовляються їхати, називають різні причини. Основна – бояться, що їм ніде буде жити, бо в них немає грошей. Вони не можуть собі уявити, як у такому стані можливо почати нове життя. Крім того, люди бояться обстрілів під час дороги. А ще думають, що те, що відбувається в їхньому місті, відбувається всюди. Тобто вони не бачать перспективи переїжджати, бо вважають, що, наприклад, у Дніпрі все так само.
Інші переконані, що війна незабаром закінчиться, а отже, можна пересидіти, як у 2014 році. Просто впадають у такий трохи аморфний стан. Це страшна психологічна травма – 3-4 місяці сидіти під обстрілами.
Ще одна причина – у людей все забрали. Для них єдиний прояв свободи й вільного вибору – це вирішити залишитися в страшних умовах. Вони навіть готові померти, тільки б не піддаватися форс-мажорним обставинам, які змушують їх покинути свій дім.
Є ще маленька частина людей, які мають проросійські погляди або думають, що їх обстрілюють українці. Тому вони не готові виїжджати. Але таких громадян реально невеликий відсоток.
Будуємо шелтери та роздаємо бюлетені
Паралельно ми працюємо на інформаційному фронті. Нещодавно виготовляли для Слов’янської військової адміністрації флаєри із закликом евакуйовуватися. Таку кампанію, на жаль, ніхто не проводив і на Луганщині. Тому зараз ми намагаємося цим займатися. Дійсно, є люди, які просто не розуміють, що таке евакуація і як вона відбувається. Вони відчувають себе приреченими.
Також плануємо відкрити шелтер в Олександрії. Він буде довгострокового призначення для 80-100 людей. Паралельно шукаємо місця під інші довгострокові шелтери. Там переселенці зможуть жити, скільки їм потрібно.
Вчимо такмеду та проводимо табір для дітей
Окремим напрямом роботи «БАЗА UA» є тренінги з такмеду. Ми проводили їх, зокрема, у фронтовій зоні для волонтерів, поліції, військових. Роздавали аптечки партнерської організації «Соломʼянські котики». Хочемо інтенсивно розвивати цей напрям, адаптувати його під підлітків. Розробляємо ідею аптечки з базовими речами для дітей, яку б вони носили з собою.
Читайте також: Такмед, аптечки та гуманітарне розмінування. Як «Соломʼянські котики» з Києва рятують життя українських бійців
А ще проводимо мистецький дитячий табір. Занурюємо дітей-переселенців у тиждень мистецтва, намагаємося разом із ними відрефлексувати події, їхній досвід, відкрити їм можливості взаємодії зі світом через мистецтво.
Відновимо закинуті селища та фабрики
Попереду на нас чекає великий проєкт із відродження селищ. Є сотні сіл, які зникли з мапи ще в 90-х роках. Хочемо відбудовувати їх для переселенців, залучивши до найбільш ініціативних із них. Будемо створювати енергетично ефективні житлові фонди з сонячними панелями та вітряками.
Зрозуміло, що потрібно створити умови, аби ці люди економічно могли там існувати. У цьому може допомогти відновлення аграрних кооперативів, закинутих фабрик тощо. Маємо декілька ідей із сучасними рішеннями.
Плануємо відкрити інфраструктуру для комерційного ресайклінгу сміття. У нас є багато ідей у контексті економічних моделей, для цього проєкту співпрацюємо з великою коаліцією інститутів і партнерів з Німеччини. Також працюємо з організацією «Восток SOS».
Читайте також: «У відпустку підемо вже після перемоги». Як команда «Восток SOS» щодня рятує життя тисяч українців
Насправді всі – і ті, хто створив «БАЗА UA» й ті, хто згодом долучився – відчувають, що прагнули цього й раніше. Ми намагаємося приділяти максимальну кількість часу й енергії для речей, які виходять за межі нашого локального життя і звичних потреб. Ми будемо займатися волонтерством, допоки це буде можливо та потрібно. І, звісно, продовжимо нашу роботу після перемоги України.
Учасники «Підпільного стендапу» 1 квітня провели благодійний стрим, який тривав понад три з половиною години. Під час трансляції коміки збирали гроші на пікапи для спецпідрозділу НГУ «Атей».
Стрим відбувся на ютуб-каналі «Підпільного стендапу».
Як пройшов стрим
На трансляції виступили відомі українські коміки та знаменитості, зокрема Василь Байдак, Дядя Жора, Ницо Потворно, Саша Гонтар, Роман Міщеряков, Ганна Кочегура, Юрій Коломієць та інші. Під час стриму гості жартували, виконували завдання та розігрували мініатюри.
Мета благодійної трансляції
Під час благодійного стриму українці задонатили на пікапи для військових понад 250 тисяч гривень. Загальна мета збору — 500 тисяч гривень. Долучитися до нього можна за посиланням.
Підрозділ спеціального призначення «Атей» сформували два роки тому під командуванням Євгена Безсмертного. Бійці «Атей» брали участь у бойових діях на Донеччині, Харківщині, Запоріжжі та інших ділянках фронту. Наразі підрозділ проходить перепідготовку та комплектування задля розширення до роти спецпризначення.
Читайте також: Перо з фільмів Антоніо Лукіча продали за півмільйона гривень: кошти передали на ППО (ФОТО)
Про «Підпільний Стендап»
«Підпільний Стендап» — одне з найбільших об’єднань стендап-коміків в Україні, яке почали формувати у 2015 році. Щомісяця стендапери проводять близько ста концертів. Обʼєднання створює такі проєкти:
- «Майже Інтелектуальне Шоу»;
- «Підпільні Розгони»;
- «Підпільний Кіноклуб»;
- «Підпільний подскаст» та інші.
Нагадаємо, що «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук.
Фото обкладинки: ютуб-канал «Підпільного стендапу»
На території Чорнобильського заповідника розквітнув рідкісний білоцвіт весняний. Через знищення природних середовищ квітку внесли до Червоної книги.
Про це повідомили в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику.
На Київщині цю квітку можна зустрітися хіба що в присадибних ділянках як декоративну рослину. Білоцвіт весняний росте переважно у Карпатах та на Поліссі.
У заповіднику вказали, що в Чорнобилі ці квітки колись висадили господарі однієї з осель міста. Рослина має потужну кореневу систему, а тому вона швидко розростається та розквітає білими дзвіночками із фіалковим ароматом.
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
«У народі вважається, що білоцвіт приносить удачу та є символом оновлення, а той факт, що він зберігся в зоні відчуження, надає йому ще більшої значущості: немов природа повертає собі життя у місцях, колись залишених людьми»‚ — написали у заповіднику.
Нагадаємо, що на місці лісової пожежі на Київщині висадили шість тисяч нових дерев.
Фото обкладинки ілюстративне: «Вікімедіа»
Валентин з містечка Курахове працює енергетиком уже понад 20 років. Курахівська ТЕС була у місті центральним підприємством, тому він навіть не вагався, який фах обере для себе:
«Я інженер-механік, завжди жартую, що руки ростуть з правильного місця, тому вдома ремонтував велосипеди чи машини. А згодом на роботі — обертові механізми. Та найважливіше — ми знали, що наша робота є критично важливою, бо ми давали людям світло і тепло».
Улюблену роботу довелось покинути, коли росіяни наблизилися до міста та почали кілька разів на день обстрілювати станцію.
Росіяни обстрілювали ТЕС щодня
У рідному місті Курахове я збудував свій будинок, зробив парник, де вирощував лимони, ходив на риболовлю. Згодом почав будівництво — змайстрував лазню та літню кухню біля будинку. Проте все змінилося у 2022 році.
Моя сім’я виїхала на Закарпаття уже 8 березня, а я ж залишився на роботі. Ми з колегами працювали щодня і часто відновлювали техніку на станції після російських обстрілів.
Перші пів року нас атакували переважно вночі, а коли росіяни підійшли ближче, то обстрілювали ТЕС з артилерії майже щодня. Часто стріляли на світанку — перед тим, як люди мали вийти на роботу. Потім як за розкладом наступна атака була в обід, а далі — ввечері. І це ще не враховуючи ракет, які також часто прилітали і по місту, і по станції.
Курахівська ТЕС до повномасштабного вторгнення. Фото: ДТЕК Курахівська ТЕС у фейсбуці
Я залишився жити у власному будинку, де ще у 2014 році облаштував гарний просторий підвал. Після початку повномасштабного вторгнення туди до мене переїхав брат і так ми разом жили понад два роки. Принесли туди деякі меблі, поставили буржуйку, провели електрику. А ще я зробив удома свердловину, тому ми постійно мали свіжу воду.
Останні дні на станції не працювали, а просто виживали
Переважно по Курахівській ТЕС прилітало ще до оголошення тривоги. Тому ми постійно прислухалися і коли вже чули гучні вибухи неподалік, то ховалися. Росіяни з артилерії влучали і в паркувальні майданчики, тому наші авто були побиті. А коли обстрілювали ракетами, то навіть бомбосховище здригалося.
Під час одного з обстрілів постраждала автівка Валентина. Фото надав Валентин
Тому останні місяці на роботі ми вже не працювали, а просто сподівалися вижити. У касках та бронежилетах переміщувалися різними коридорами та старались менше виходити на вулицю.
Проте влітку минулого року після чергового обстрілу керівники отримали наказ, що запуску блоку не буде і потрібно розбирати наше обладнання.
Ми так довго ремонтували станцію, а тепер мусили її залишити. З рідної станції я забрав з собою лише системний блок власного комп’ютера.
На новій роботі ділюся досвідом з колегами
Я дуже просився на роботу саме на Бурштинську ТЕС, адже хотів бути ближче до сім’ї, яка жила на Закарпатті. І зараз живу у невеличкому селі біля Бурштина. Ми часто зідзвонюємося з курахівськими колегами, адже багатьом з них компанія запропонувала роботу на інших своїх ТЕС. Декілька з них навіть жили у мене деякий час, поки не знайшли власне житло. А ще ми хочемо зустрітися всі разом під час відпустки десь в Карпатах.
Часом колеги з Бурштинської ТЕС запитують мене про обладнання, з яким я працював удома. Я показую свої фото, схеми та креслення, ми часто порівнюємо механізми, хоча тут станція більш сучасна за нашу.
Валентин перевіряє техніку на новій роботі. Фото надав Валентин
Єдине, що для мене не змінилося, то це кількість роботи — її було багато вдома, а тепер і тут, проте я швидко до всього звикаю. Тут я також працюю зі схожими обертовими механізмами.
І знову ремонти через ворожі обстріли
Кожен мій день починається з наради та ранкового обходу. Протягом дня я відповідаю на листи від підрядників, перевіряю техніку та планую ремонти. Коли починається повітряна тривога, то ми спускаємося в укриття або ж покидаємо територію. Деякі колеги мусять залишатися на своєму робочому місці та рятувати обладнання після прильотів, якщо це необхідно.
Курахівська ТЕС після чергового російського обстрілу. Фото надав Валентин
Ця проблема скрізь мене переслідує. В Кураховому ми з колегами лише змогли відремонтувати обладнання, тільки запустили димарі, все почало диміти як знову новий обстріл.
Так само і тут — дуже багато пошкоджень, деяке обладнання вже не підлягає ремонту, а щось потребує багато коштів і часу. Ми не маємо таких можливостей та й бракує енергетиків, які б могли цим займатися, бо молодь не поспішає йти в цю сферу. Тому працюємо ми.
Все одно люблю свою роботу
Я сумую за домом та рідною ТЕС, але вже й не знаю, чи буде до чого повертатися, адже минулоріч росіяни окупували Курахове.
Я бачив фото, як зараз виглядає станція. Там зруйнували майже всі труби, пошкодили багато приміщень, цехів, немає вікон та даху. Зараз це місце зовсім не впізнати.
Професія енергетика досить складна, та навіть якби я знав, що нас чекає в майбутньому, то все одно б пішов працювати в цю сферу.
Валентин під час роботи. Фото надав Валентин
Зараз кожен має допомагати країні на своєму місці. Я не можу долучитися до війська через проблеми з хребтом. Тому продовжую працювати та станції та робити те, що вмію найкраще — давати людям світло. Бо якщо тут нікого не буде, то що ж тоді — все зануриться в темряву?
