Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Колонки

Репарації від росії. Частина І. Що це таке і які є варіанти їх отримати?

Опубліковано

Перш за все, я не є юристом і коментую суто з точки зору здорового глузду, того, що я читав або чув від різних осіб, які мають відношення до міжнародної юриспруденції, та мого досвіду. Тому я дуже прошу вибачити мене, якщо будуть якісь технічні помилки в юридичних термінах або просто помилки.

В України є декілька потенційних джерел отримання грошей від росії за результатами війни.

1. Репарації.

2. Конфіскація активів росії на користь України та використання їх для фінансування відновлення.

3. Отримання доходів від тимчасово заморожених активів росії в тих рамках, в яких ці доходи або не належать росії, або теоретично можуть не належати росії.

4. Фінансування від союзників України в цій війні, яке якось залежить від активів росії, що перебувають під юрисдикцією або на території союзників.

По пунктах.

1. Репарації.

Репарації – це, як дає визначення Вікіпедія, «повне або часткове відшкодування (за мирним договором або іншими міжнародними актами) державою, що розпочала агресивну війну, збитків, заподіяних державі, що зазнала нападу». Репарації можливі тільки в тому випадку, коли є або повна поразка однієї з сторін у війні (це не обов’язково означає, що український флаг майорить над Кремлем. Зрештою, Німеччина зазнала поразки в Першій Світовій і платила репарації, але війна закінчилася за межами території Німеччини і черевик іноземного солдата не ступив на німецьку територію на день капітуляції), або мирна угода між державою-нападником та державою, що зазнала агресії, тобто росія і Україна підписують мирний договір, частиною якого є якась сума виплат зі сторони росії на користь України.

На жаль, мені здається, що будь-який з двох сценаріїв (капітуляція росії або укладення мирної угоди між росією та Україною на принизливих для росії умовах виплати репарацій на користь України) зараз має дуже невисоку ймовірність. Для капітуляції росії події кінця Першої Світової мають повторитися майже під копірку. Монарх має відректися від трону, в росії має статися повна зміна влади та державного устрою, втрати на фронтах у росії мають бути такими, що перевищать рівень толерантності суспільства, а суспільству має загрожувати голод та злидні (рекомендую перечитати або передивитися «На Західному фронті без перемін»).

Для мирної угоди мають бути поступки з обох сторін, тобто і росія, і Україна мають піти назустріч одна одній. В ситуації, коли хоча б одна зі сторін вірить в те, що вона може досягти успіху військовим шляхом, ця сторона не буде мотивованою йти на поступки, тобто заключення мирної угоди буде неможливим. При цьому не має значення об’єктивна картина – бо для цього треба не об’єктивна поразка на фронтах, а, наприклад, віра вищого керівництва росії в те, що в них є можливість переламати хід війни, поза залежністю від того, як насправді виглядає обстановка на фронті.

2. Конфіскація активів росії на користь України та використання їх для фінансування відновлення

Це здається найбільш бажаним для України сценарієм, але він має декілька проблем.

По-перше, будь-яка конфіскація має відбуватися за рішенням суду або арбітражу, який має юрисдикцію над країною, в якій розташовані активи, що конфіскуються (або, як виняток, на підставі закону прямої дії, але таких законів, наскільки я розумію, в світі немає).

По-друге, такі судові та арбітражні процеси займають дуже довго, коштують дуже багато, а їхній результат не є завжди передбачуваним. Наприклад, перший арбітраж ЮКОСа проти росії зайняв 9 років, з 2005 до 2014, і коштував акціонерам ЮКОСа близько 70 мільйонів доларів тільки на юристів.

По-третє, активів, які можна конфіскувати, не так вже й багато, а точніше, їх майже немає. Згідно з міжнародним правом, конфіскувати активи можна тільки в сторони, яка ними володіє і програла в арбітражі/суді. Тобто, конфіскувати можна тільки активи, які належать власне росії як суверенній державі, і які можна знайти в тих країнах, які визнають рішення суду, що виніс рішення на користь України як позивача.

В росії, як в кожної країни, є декілька категорій активів за кордоном, але в основному це – активи з однієї з двох категорій:

(а) активи, що підпадають під визначення sovereign protection (суверенного привілею), тобто перш за все дипломатичні установи. Кожне посольство чи консульство мають імунітет відносно того, аби на їхнє майно накладалися обмеження чи конфіскація.

(б) активи, що підпадають під визначення partial sovereign protection (часткового суверенного привілею), тобто такі активи, які, як правило, захищені суверенним захистом, але є дуже умови (і їх дуже-дуже небагато), коли такі активи можуть бути конфіскованими. Це, перш за все, активи центральних банків, бо ці установи суто з технічних причин тримають дуже багато активів на території інших країн. Тобто, Центральний Банк росії (ЦБР) не може тримати, наприклад, рупії в самій росії, бо рупія не має легального права на обертання за межами Індії, і він тримає належні йому рупії на кореспондентському рахунку в ЦБ Індії або в якомусь тамтешньому комерційному банку.

Але навіть для тих валют, які мають право обороту за межами країни-емітента (перш за все, долара), центральні банки їх тримають за межами своїх країн. Адже одна з функцій центральних банків – забезпечення міжнародних розрахунків і їх ефективніше робити шляхом клірінгу в країні-емітенті або в якомусь міжнародному фінансовому центрі (наприклад, у Лондоні). При цьому ці гроші захищені тим самим обмеженим суверенним привілеєм, тобто їх не можна конфіскувати, навіть за рішення суду або арбітражу відповідної юрисдикції. Це, наскільки я розумію, випливає з тих самих міжнародних домовленостей початку та середини 20 сторіччя, які стосувалися гармонізації відносин держав між собою, включаючи дипломатичну службу. Саме тому ЄС або США можуть заморозити активи ЦБР, що вони й зробили, але не можуть їх конфіскувати.

В історії є тільки два випадки, які можна до деякої міри використати в цьому контексті, обидва були в Штатах.

Один – це історія з золотовалютними резервами Венесуели, які були в США, і які були спочатку заморожені, а потім США передали їх у використання іншій стороні. Проблема в тому, що цей кейс не можна застосувати для нас тому, що США передали ці активи Хуану Гуайдо і його уряду, яких США вважали законним урядом Венесуели на відміну від уряду Мадуро.

Другий – це історія з золотовалютними активами Афганістана в розмірі 7 мільярдів доларів, які було заморожено в США після падіння президента Ашрафа Гані та приходу до влади Талібану два роки тому.

Ця справа вже є набагато дотичнішою до нашого випадку, бо доля цих резервів була така:

Половину рішенням адміністрації Байдена думали направити на виплату по судовим вирокам, які було винесено за позовами сімей, що постраждали від 9/11, а половину було направлено в спеціальний фонд відновлення Афганістану, який має рахунок в Міжнародному Банку Розрахунків (Bank for International Settlements) в Базелі, яким керує рада, що складається з двох бувших високопосадовців центрального банку Афганістану, посла США в Швейцарії та представника уряду Швейцарії і завданням якого є використання цих грошей на, власне, відновлення Афганістану, тобто ці гроші тим чи іншим чином повернуться в країну.

У будь-якому випадку, мені цей варіант здається дотичним до нашої ситуації, бо постраждалі від атаки 11 вересня 2001 року успішно отримали визнання своїх претензій відповідними судами і мають ненульовий шанс отримати гроші від країни, в якій знаходився в той момент Осама бін Ладен як керівник всієї операції по викраденню літаків та направленню їх на Всесвітній Торговий Центр.

Проблема конфіскації цих коштів дуже точно проілюстрована долею арбітражних та судових рішень по справах ЮКОСа проти росії. Акціонери ЮКОСа відсудили в багатьох юрисдикціях більше 50 мільярдів доларів (плюс відсотки, які накопичуються кожного дня, тому думаю, що зараз це вже набагато більше 60 мільярдів доларів) в росії, але досі не змогли накласти стягнення на хоч якісь активи росії, бо все, що лишилося в межах країн, які визнають рішення того ж Гаазького суду, захищене суверенним привілеєм. І не змогли накласти стягнення не тому, що не старалися, кількість економічних детективів найвищого гатунку, які працювали на акціонерів ЮКОСа, зашкалює, а тому, що таких активів просто не лишилося в доступі.

3. Отримання доходів від тимчасово заморожених активів росії в тих рамках, в яких ці доходи або не належать росії, або теоретично можуть не належати росії

Це – найбільш логічне і найбільш доступне джерело фінансування відновлення, проте його розмір може бути невеликим відносно потреб України. Що я маю на увазі – ті ж активи ЦБР складалися з грошей (які зараз заморожено) і вкладень в різні цінні папери. Наприклад, я десь читав, що частина Євро з активів ЦБР була вкладена в євробонди Німеччини. Зараз ці євробонди заморожені на рахунках одного з двох депозитаріїв Європи (скоріше за все, Euroclear, бо він звітував про значно більший обсяг активів, пов’язаних з росією, на своїх рахунках).

Якщо я вірно пам’ятаю, то Euroclear несе перед клієнтами відповідальність за збереження грошових коштів, але не має зобов’язання по виплаті їм відсотків, які вони можуть отримати за розміщення цих грошей. Логіка проста – Euroclear не банк, в нього приходять з грошима тільки аби купити цінні папери, або він отримує гроші від продажу/погашення цінних паперів, тобто зазвичай гроші в ньому якщо і лежать, то овернайт або пару днів і тому багато на цьому не заробиш/не втратиш.

У випадку з грошима ЦБР вони там будуть лежати дуже довго, тобто Euroclear може отримувати, на тлі поточних відносно високих ставок, значні платежі, які можуть бути надані (за бажанням того ж Euroclear та уряду Бельгії, які вже було проголошено) Україні і ці гроші не будуть належати росії. На жаль, ми все одно говоримо про десятки, максимум – сотні мільйонів на рік, але ці кошти точно не є проблемними з точки зору їхнього отримання. Таких прогалин, які можна використати до глобального вирішення проблеми з виплатами на відновлення України, є декілька, вище я навів тільки одну з них, про яку чув. На жаль, всі вони все одно дадуть сотні мільйонів, коли потрібні мільярди.

4. Фінансування від союзників України в цій війні, яке якось залежить від активів росії, що перебувають під юрисдикцією або на території союзників

Це – найімовірніший сценарій отримання доступу до великих грошей, які будуть де факто грошами росії, але де юре такими не будуть. Зараз це – те, над б’ються найкращі юридичні мізки в ЄС та США, але юридично виваженого рішення вони ще не знайшли.

Тім Еш, найбільш відомий фондовий аналітик, що спеціалізується на Україні та Східній Європі, наприклад, просуває ідею створення інвестиційного фонду, в який буде внесено всі заморожені активи росії, під заставу яких буде випущено євробонди, кошти яких підуть на відновлення України. Тобто ці гроші будуть надані Україні в борг за відносно низькими ставками (бо є заставні активи найвищої інвестиційної категорії), але ця пропозиція має багато очевидних недоліків.

Перш за все, це – кредитні гроші.

Тобто Україна їх має повернути, навіть з відсотками (і зараз вже не час низьких відсотків, тобто це будуть матеріальні суми). Я не певен, що в суспільстві буде велика підтримка ідеї взяти гроші в борг фактично в росії і потім повертати їх з відсотками. По-друге, це буде означати відчуження активів росії, які захищені зараз суверенним привілеєм або частковим суверенним привілеєм, і я не дуже добре розумію як це вирішує проблему міжнародного права і захищеності таких активів (див. п. 1 вище), бо якщо ці активи є в заставі, то у випадку дефолта України по своїх зобов’язаннях (тобто, суспільство вирішило не платити відсотки та не повертати ці гроші, що з точки зору України є на 100% справедливим) ці активи мають перейти у власність тих, хто дав гроші під заставу таких активів.

Я дуже сподіваюся, що якесь рішення таки знайдуть, бо не просто ж так всі ламають над цим голови, але, на жаль, це не є ані очевидним, ані легким. Це точно буде прецедентне рішення, тому, на жаль, західні країни будуть дуже обережними в тому, яким воно буде і як його можна імплементувати без ризику довгострокових наслідків для їхніх суверенних активів в інших країнах.

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки автора, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам. 

Коментарі

Колонки

Конституція Пилипа Орлика: нездійснена або чинна й досі?

Опубліковано

Угоди і конституції (Pacta et Constitutiones) Пилипа Орлика — документ, який ніколи не був Конституцією. Та все ж ми і досі залишаємося під його впливом, а наші вороги знецінюють його. Очевидно, його фактична роль є значно вагоміша формальної.

«Договір Пилипа Орлика з Військом Запорозьким не тільки не стався як Конституція, а нею ніколи й не був, хибне сприйняття документа могло статися через некоректний переклад його назви», — запевняє дослідник, заступник Голови Конституційного Суду Сергій Головатий. Оригінальну назву латиною «Pacta et Constitutiones» переклали як «Пакти і Конституції». Та пакти в міжнародному праві набули популярности тільки через кілька століть (як от Міжнародні пакти про права людини, прийняті ООН у 1966 році), а про Конституцію в сучасному розумінні цього слова тоді ще не чули, вважає Головатий. Натомість поруч із латиною документ був укладений і староруською мовою (можна знайти ще визначення «староукраїнська» чи «старокиївська» мови), де та ж назва може перекладатися сучасною українською як «Домовленості і Постанови».

Безперечно, така критика заслуговує уваги, адже й у формі, і у змісті є «конституційні недоліки». Конституція — це найвище юридичне закріплення існування держави. Чи то пак паспорт із іменем, походженням, зовнішністю і найголовнішими рисами власника. Усе це є в Конституції Орлика, але бракує формальности — існування української держави як суверенного суб’єкта. Значить: немає незалежної держави — не може бути й Конституції! Саме ця прикрість і завадила документу Пилипа Орлика офіційно стати першою Конституцією цивілізованого світу. Адже на той час минуло понад 50 років, відколи, за словами Орлика: «…Московська держава численними винахідливими способами змогла права та вольности військові, нею ж підтверджені, порушити і вщент зруйнувати, а на вільний козацький народ, нею ніколи не завойований, накинути невільниче ярмо».

Критикують і форму документа, що був складений саме як договір. Та чітких вимог щодо форми її укладання немає, особливо враховуючи, що правники знають про  неписані конституції. А якщо поглянемо в перспективу всього XVIII сторіччя, то побачимо, що перші  конституції побачать світ саме у формі договору.

А як щодо змісту? Стосовно нього історики і правники одностайні: документ містить преамбулу, 16 статей, що вичерпно регулюють публічні відносини, встановлюють принципи правління й обґрунтовують право України на незалежність, вони сповнені передових політичних поглядів свого часу, духу республіканства і демократії. Цей документ майже на 100 років випереджає «першу Конституцію в світі», що з’явиться в США 1787 року. Однак тут теж є нюанс: положення Конституції Орлика могли набрати повної чинности лише після звільнення Українських земель з-під московського ярма. Але, на жаль, жаданням Козацької держави не судилося здійснитися, а їхній законодавчий акт діятиме лиш кілька років на деяких українських територіях. 

Критики конституційности Акту Орлика вказують і на те, що документ утверджував нерівність українського народу, передбачаючи поділ на класи. Такий поділ там звісно є, але викладені положення захищають усі верстви населення, покращуючи їхнє становище, і прагнуть розвинути суспільну думку до майбутньої рівности усіх людей в українській державі. 

За красивими метафорами, якими щедро наділена Конституція Орлика, можна мимоволі втратити розуміння, чим же є цей документ. Через те, що акту не судилося набрати повної чинности, може скластися враження, що він не мав реального впливу на тогочасну Українську державу. Та хіба це так?

Найперше — про що мало хто згадує — Конституція Орлика затвердила право стародавнього козацького народу не просто на становлення, а саме на відродження власної держави. Конституція встановила головні напрямки розвитку Української держави: звільнення від зовнішнього ворога — Московського царства і внутрішнього — необмеженої влади Гетьмана. Після здобуття незалежности від московитського іга мала бути відновлена і «первісна влада Київського митрополитського престолу» надана раніше Вселенським Константинопольським Патріархатом. Незалежній державі — незалежна церква! 

Цей документ очевидно був прогресивним на той час. Отримавши підтвердження Шведським Королем Карлом ХІІ, гетьман, уклавши його, заявив про існування Козацької державности на всю Европу й отримав визнання серед її політичної еліти. 

Щоб оцінити новаторство у Конституції Пилипа Орлика, повернімося на початок XVIII століття. У тодішній Французькій Монархії, до прикладу, за правління Людовика XIV вирує абсолютизм. Рабовласництво стає офіційним, через прийняття «Чорного кодексу», який деякі історики вважали «найжахливішим юридичним документом, створеним в наші часи». Він встановлював суворе покарання за найдрібніші проступки, а мінімальні прописані права для підневільних на ділі ніяк не реалізувалися через тиск рабовласників на правосуддя. Непривілейовані верстви населення потерпали від беззаконня, а до Великої Французької Революції і прийняття першої Французької Конституції лишається ще близько 90 років. Аж у 1792 році Франція стає республікою, а отже, влада обирається народом. Козацька ж держава прийшла до договірної форми державного устрою і вільного обрання Гетьмана раніше, і Конституція Орлика лише констатує це!

Окрім цього, ще на початку XVIII століття Козацька держава взяла курс на демократичні засади, зокрема непорушности прав: як козаків, так і селян. Заборонялося чинити гніт, захоплювати землю чи майно, примушувати до невільної праці. Гетьман не міг займатися судочинством, а суд мав бути непідкупним. Вже тоді Пилип Орлик не тільки розумів необхідність розділення влади на окремі гілки, але й дбав про їх незалежність й заклав основи боротьби з хабарництвом. 

У той же час московський цар Петр І впроваджував реформи під гаслом «прорубування вікна в Європу». Така метафора є показовою: чи то нащадки орди були настільки здичавілими, що до европейської цивілізації могли наблизитися хіба що через видовбаний отвір у стіні, чи то не знали, що аби кудись увійти, користуються дверима. Вся державна влада зосереджувалася в руках одного органу, який Петр призначав сам. За якими критеріями йшов відбір невідомо. Це може свідчити про корупцію, і, в результаті, цілковиту відсталість державного устрою. 

Конституція 1710 року черговий раз підтвердила істину, що дуже дратує нашого давнього ворога: Україна це Европа. І це не просто політичний слоган чи зображення на географічній мапі в школі, а звичний порядок речей: наша держава є питомою частиною Европейської спільноти,  пройшла разом з нею один шлях розвитку суспільної думки, і як показує цей прецедент, часом навіть трохи випереджала її. 

Тож, Конституція Орлика не тільки була прогресивна, вона заклала основи для розвитку нашої держави щонайменше на 300 років, допоки 1917, хоча й ненадовго, і потім аж 1991 не відновилась незалежність від московії, а 2019 — незалежна церква. І українці й дотепер сумлінно працюють над метою, визначеною колись славетним Гетьманом Пилипом Орликом разом зі Старшинами Війська Запорозького.

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Коментарі

Читати далі

Колонки

Гучніше води, вище трави: чи варто говорити про лінгвоцид?

Опубліковано

Учора похвалила свою бабцю за те, що вона вживає багато репресованих слів із реєстру Орисі Демської-Кульчицької, на що вона мені шикнула. Себто то слова “неграмотні, бабські, нормальні люде так не балакають”, і недайбог їх хтось почує. У моєї бабці, як і в багатьох українців, не вкладається в голові, що наші мовні особливості – гідні та унікальні. Та їм втокмачили у голови про штучність і ницість української.  

Здавалося б, змусити здорових мислячих людей зневажати свою мову і соромитися її – нереально. Але чорта з два! Саме цим займалися окупанти нашої землі, вчиняючи лінгвоцид. Якщо ви читаєте цей текст, то ви пане чи пані, так чи інакше ознайомлені із підлістю й жорстокістю московитів. На жаль, ви лиш вкотре підтвердите цю аксіому, дізнавшись про історію української мови. 

Першим у цій жахливій і болючій хронології був московський патріарх, який у 1620 наклав анатему на книги українського друку. Трохи більше ніж чотириста років тому наклали прокляття на нашу мову. Це стало фатальною точкою відліку в історії знущання і знищення української. Відтоді кожен, хто відчував силу і багатство мови українців, намагався її розчавити своїми наказами, інструкціями, таємними указами й заборонами. Кожен новий спосіб був жорстокішим за попередній і все більше клював цвіт мови. Її забороняли повсюди: в освіті, у церкві, в офіційних установах, в літературі, в науці – і завсіди намагалися знищити її в думках. І совєтський союз став найближчий до цієї пожадної, імперської мети, бо крім утисків в усіх сферах діяльности, він кліщем заліз всередину мови, заражаючи інфекцією світ її морфем і фонем. Совєти пожирали унікальні особливості мови, згладжуючи різницю між російською та українською, паплюжачи мову до невпізнаваности.

А тим часом в катівнях убивали так звану “відсталу частину українських мас, в яких спостерігаються націоналістичні тенденції”, тобто тих, хто досліджував по-справжньому мову, творив нею, писав наукові статті, ба навіть просто спілкувався українською.  Так, метою совєтів було знищити щонайбільше носіїв мови.

Будь-яким способом. Жорстоко. Нещадно. Стражданнями.

Голодом.

1921-23, 1932-33, 1946-47 – найчорніші роки в нашій історії, коли відбирали чесно-й-тяжко зароблене до останньої крихти, до найостаннішої, найзахованішої, найприбереженішої. Совєти забирали все, змушували матерів дивитися, як пухнуть їхні діти та віднімали природню потребу, доводячи до божевілля та смерти мільйони українців. І ми знаємо що, коли росіяни нас знищують вони хочуть забрати не лише хліб, а й душу. Люди на тваринячому рівні зрозуміли – щоб вижити, треба змінюватись, підлаштуватись під систему і не висовуватись. Хочеш мати роботу і можливість прогодувати сім’ю? Відмовляйся від своєї ідентичности, засунь подалі свою національну свідомість, переходь на російську і шикай, щоб твої онучки робили так само. Цей наратив глибоко всотався в думки багатьох українців, які й після прийняття незалежности із звірячою дикістю тримаються за московський язик. Про трансгенераційну травму говорить Оксана Забужко: «Маємо усвідомити, що ми народилися (ми – «російськомовні українці») в російськомовних сімʼях тому, що колись із нашими предками (в не такому далекому коліні) – дідусями, прадідусями, а часом навіть батьками – зробили щось дуже погане». ⠀

А доки в українських селах люди гинули від лютого голоду, праці українських мовознавців комуністи оголосили «шкідницькими й націоналістичними», «спрямованими на відрив української мови від російської”. Як парадоксально, правда ж? Штучно споріднюючи ці мови, навпаки називали вигаданими ті питомі риси української, які не зближують її з російською. Плюють межи очі і кажуть, шо то дощ. 

Передусім, совєти полізли в нашу фонетику, себто у звукову частину нашої мови. Хоч вся ця історія із “третім місцем серед мов світу” виявилась побрехенькою, ні для кого не секрет, що українська – досить милозвучна. І все це завдяки питомій правописній системі, яку намагався зламати срср (читайте “сересере”, будь ласка). Правописна комісія 1933 p. займалась ліквідацією «нaцioнaлiстичних пpaвилa щoдo пpaвoписy». Насамперед слід зауважити, що вилучили літеру ґ, яку понад 300 років активно вживали в давно засвоєних иншомовних та питомих українських словах типу гедзь, гудзик, ґирлиґа, ґелґотати тощо. Ба більше ця буква мала розрізняльний статус, адже ж є різниця поміж «грати» і «ґрати», «гніт» і «ґніт». На щастя, ми відновили цю букву в 90-х, однак не встановили чітких правил вживання. Нам досі треба врегулювати, що чужі h, g у новіших запозиченнях – передаються г, ґ відповідно (гобі, а не хобі; геловін, а не хелоувін; інстаґрам, а не інстаграм), натомість у словах запозичених давніше, особливо грецького походження – г (газета, фігура, гама). Тоді ж вилучили букву т на місці грецької літери θ (тета). І коли в редакції правопису 2019 було відновлено цю норму, багато мовців, привчених до російського способу передачі иншимовних слів, збентежилися від «Атен», «катедри», «мітології» тощо. Але єдине, за що варто переживати – це варіятивність цього правила. Правописна комісія ніби співає «дитирамби» мовознавцям, але й дозволяє далі проводити «ефіри» з попередніми, змосковщеними формами.

Також була проведена операція «и», що намагалась навчити нас вживати правильні проізношенія без букви «и» на початку слова, і ніяк по-инакшому, навіть инколи, навіть коли під ивою напала икавка. Ще у 1933 вилучили таке красиве, я на мене, правило: «Завсіди чуже ia передаємо через ія, ie – через іє, iu – через ію (у загальних іменниках), але io через іо». Себто до змосковщення ми казали «соціяльний», «радіюс», «фіялки», «авдієнція» тощо. З останнього слова можна помітити ще одний штучно забутий спосіб передачі иншомовного au, ou: до споріднення з російською ми читали «Фавста», слідували філософії Шопенгавера, робили павзу у стосунках та вивчали фавну десь на просторах Таврії.

Так само дотошно і, на жаль, філігранно правописна комісія залізла і в нашу морфологію, наприклад, взоруючи на московську. мову, вилучили закінчення -и в іменниках жіночого роду: осени, смерти, соли, пам’яти, а також у словах імени, племени, тімени. І якщо в Редакції 2019 відновили деякі слова ІІІ відміни, то іменники IV відміни із вставним суфіксом –ен- чомусь залишили без змін, хоча в нас є дивом вбережені «курчати», «котеняти». Зaдля yпoдібнення двoх мовних систем – yкpaїнськoї i poсiйськoї творці правопису виходили за всі рамки і навіть змінювали рід іменників. До «примусової маскулізації» наше мовлення рясніло «екстазою» «генезою», «желатиною», «діягнозою» та ще велетенським списком.

Позаяк цілковито споріднити мови лише змінами в правописі важко – совєти вирішили вилучити цілі слова. У більшости се наукові терміни, щоб опісля сказати, що в Україні немає науки. Я наведу лиш кілька слів, викреслених за «націоналістичну тенденцію, штучну розбіжність між російською й українською мовами»: гордівниця — гордовита жінка, середкутня — бісектриса, сурядна і рядна — координата й ордината, на взір — на зразок, долішній — нижній. Більше репресованих слів – у реєстрі Орисі Демської-Кульчицької. 

А бабуся досі хвилюється, що я порпаюся в мовній темі, кажучи передане від її батьків, що пережили голод “тихо будь і не висовуйся, людям краще такого не розказувати». Розумію тебе, бабусю, але для нації бути “тихіше води, нижче трави” – це шлях у могилу, що нижче цієї трави. Адже ми маємо гучно про себе заявляти, тягнутися високо до сонця і виборювати своє почесне місце під ним, а не мовчки йти під землю – до могили. 

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Коментарі

Читати далі

Колонки

Від HR-менеджерки до вчительки іноземної мови

Опубліковано

Кажуть, що від долі не втечеш. Це мені і вдалось перевірити та кардинально змінити сферу роботи – від HR-менеджерки до вчительки іноземної мови.

Мене звати Людмила Сакович, я вчителька польської та української мов та літератури Львівського ліцею. В рамках премії Global Teachers Prize Ukraine 2024, на яку вчителі ще можуть подати анкету, хочу поділитись власною історією вчительства.

Я походжу з педагогічної династії – моя прабабуся була вихователькою в дитсадку, а бабуся і мама – вчителі. Більше того, численні тітки, дядьки, брати і сестри теж педагоги. Тому в мене ніби і не було іншого виходу, хоча в університеті моєю мрією був захист дисертації і мовознавчі дослідження. 

Не дивлячись на це, я вирішила піти дещо іншим шляхом. На 2 курсі мені вдалось потрапити на роботу в банк, де я працювала в сфері HR. Там я отримала багато навичок та вмінь, зокрема і в сфері комунікацій. Навчання в університеті я закінчила на відмінно, з червоним дипломом та рекомендаціями. Але до аспірантури я не потрапила, оскільки там не було місця. 

Ризикована пропозиція, яка повністю змінила мою діяльність

Можливо, відсутність місця для вступу до аспірантури було кращим рішенням від долі. Через рік я дуже важко народила сина та наші життя були під загрозою. Ми лежали в реанімаціях різних лікарень, за нас боролись різні лікарі та намагались стабілізувати стан. В той момент я геть не думала про кандидатське дослідження, адже це нікому не врятувало б життя. Я вирішила залишитися в банку. Ця робота мені подобалась і приносила непоганий дохід, тому інших варіантів я не розглядала. 

А коли синові виповнився рік, я отримала дуже цікаву, але ризиковану пропозицію. До мене звернулись з проханням допомогти впровадити другу іноземну мову в одній зі шкіл Львову. І я ризикнула! Та зараз, дивлячись на свій шлях розумію, що не жалкую про це рішення. Бекграунд банківської сфери дав мені багато досвіду, який допоміг стати не такою вчителькою, як інші. 

Зараз я відчуваю, що я на правильному шляху – маю багато друзів серед випускників, відчуваю учнів і готова їх підтримати у будь-якій ситуації. Мої уроки – це радше тренінги, де я поширюю філософію НУШ та допомагаю впроваджувати проєкт “Школа повного дня”. Крім роботи з учнями в школі, я працюю також з учителями. Та особливо ціную свою роботу в неформальній освіті, як тьютор і ментор молодих людей. 

Чи слід звертати увагу суто на високі результати?

Для мене поняття “високі результати” є дуже суб’єктивним. Мій учень, який загинув на передовій, далеко не був відмінником, проте він був чудовою людиною. Двоє моїх учнів зараз захищають територіальну цілісність України – вони пішли добровольцями в перші дні повномасштабної війни. З обома я підтримую стосунки та зустрічаюся під час їхньої відпустки. Як зараз пам’ятаю, першими словами одного з цих учнів були: “Мабуть, коли ми ще вчилися в школі, Ви не думали, що ми будемо зустрічатися в такий спосіб…”.

Суто зі сфери освіти я маю різні досягнення – 197 балів на ЗНО в учениці, яка не мала репетитора та вступ випускника в омріяний Ягеллонський університет. Проте подібні досягнення не є моєю ціллю. Моя місія, як вчительки, допомогти кожному і кожній розкритися, зрозуміти себе та свої уподобання. Тому я приділяю багато часу комунікації, роботі в групах, парах, пропоную цікаві завдання та проєктну діяльність. 

І найважливіше – я сама багато навчаюсь та беру участь у всіх можливих проєктах. Часто це відбувається в ролі тренера, оскільки я переконана в тому, що мотивувати найкраще власним прикладом. Наприклад, я проходила тестування з англійської мови і навчалася разом з учнями в тій самій групі. Старшокласники були приємно вражені та здивовані, коли побачили, що я теж пишу з ними тест і маю високий результат. 

Наші стосунки з учнями дуже покращились та стали довірливими. Цьому сприяло об’єднане навчання, під час якого ми стали “однокласниками”. Навіть у школі я не веду звичні уроки – я завжди знаходжусь серед учнів. У моєму класі парти не стоять фронтально, якщо треба – я буду стояти на парті або сидіти під нею. Для мене це не про приниження вчителя, а про повагу до учнів і про шлях, який ми проходимо разом. 

Якщо ви теж вчитель або вчителька, та маєте власні інноваційні підходи до навчання – подавайтесь на премію Global Teacher Prize Ukraine 2024 та отримайте шанс виграти 1 000 000 гривень для власного освітнього проєкту!

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Коментарі

Читати далі

Шопочитати

Суспільство12 години тому

Почав вчити інших у 17 і вже заробив мільйон. Як працює одна з найбільших онлайн-шкіл для підлітків

У свої 17 років Ілля Літун з Чернівців відмовлявся від прогулянок з друзями, а весь...

Суспільство1 день тому

Заробив понад 7 тисяч гривень за кілька днів. Як юні «підприємці» продають малюнки на ОLХ

За запитом «намалюю вашого улюбленця» на OLX від початку вересня зʼявилася вже майже сотня оголошень...

Можливості4 дні тому

Зробили будинок енергоефективним: 5 рішень ОСББ, що допомогли зменшити витрати на опалення

Ще задовго до початку повномасштабної війни Україна взяла курс на європейську енергоефективність. Об’єднання співвласників багатоквартирних...

Суспільство1 тиждень тому

«Підйомні» для киян та пекельна БЗВП: досвід рекрутингу до війська головреда ШоТам Сергія Колеснікова

27 червня Сергій завершив робочі справи, зідзвонився через відеозв’язок з усіма друзями, зібрав речі та...