Подарунки, що прямують на Донбас. Як «Олені Святого Миколая» втілюють мрії дітей з прифронтових сіл та містечок

Вже шостий рік поспіль команда волонтерського проєкту «Олені Святого Миколая» втілює мрії дітей із найвіддаленіших населених пунктів Донбасу. Їхнє дитинство минає у прифронтовій зоні, за декілька кілометрів від війни. Ця малеча не мріє про коштовні чи  брендові подарунки. Серед «замовлень» – торт для всієї родини, нові олівці та улюблені цукерки. Мрії дітей втілюють волонтери, власноруч доставляючи подарунки. Інколи для цього доводиться їздити повз блокпости впродовж всієї зими.

Звідки беруться листи?

Сьогодні (у день розмови, – авт.) довелося прокинутися о 5 ранку, адже ми в дорозі, їдемо в напрямку містечка Торецьк, а потім – до Авдіївки. Це наш останній заїзд за листами цього сезону. Ми їдемо до дітей, аби вони помріяли, подумали про власні бажання. І написали чи намалювали нам листи. Для цього ми веземо олівці, фломастери і все інше, що потрібно для малювання. А ще веземо з собою «майстер-клас» та шумовий оркестр. Настрій відмінний! 

Взагалі є два способи, як ми отримуємо листи. Перший варіант – ми їдемо і забираємо їх власноруч. Десь це відбувається у школі, десь – у місцевому клубі. Там збираються діти із кількох населених пунктів. Часом ми зустрічаємось з малечею у волонтерських центрах – це такий собі обладнаний будинок під різні формати зустрічей. Такі поїздки нам подобаються більше, адже тоді ми граємо з дітьми, допомагаємо їм розкритися.

Другий варіант – вчителі у школах самостійно збирають листи та надсилають нам поштою. Це також велика робота, і це можливо лише там, де є небайдужі та відповідальні люди. Усі листи вносимо до єдиної базу. Виходить приблизно порівну: половину збираємо власноруч, половину нам надсилають.

Діти просять показати їм європейську Україну

Найчастіше замовляють ляльку LOL та лего «Майнкрафт», а найменші – машинки на пультах. Зараз у нас новий тренд – акула для обіймів. А ще діти завжди просять домашніх тваринок – песиків, котиків, папуг, хомʼячків. Однак не всі бажання можна здійснити. Наприклад, на лінію розмежування не можна привозити квадрокоптери і собак. 

Є діти, які просять солодощі. Є дівчинка з багатодітної сімʼї, яка кілька років поспіль замовляла торт. Зараз вона у харківській лікарні з онкологією. Цього року ми плануємо поїхати привітати її до лікарні. 

Це все дітлахи до 12 років. Старшокласників ми зазвичай просимо написати колективне бажання. І ось підлітки з села Муратове, що на Луганщині, вразили нас у саме серце. У листі вони написали, що їм особисто нічого не потрібно, що вони все більш-менш мають. Та є одна бабуся у селі, яка невідомо, чи доживе до наступного року. Тому вони попросили подарувати їй апарат для вимірювання тиску. Ми коли прочитали – ледь стримали сльози. Діти справді дуже хороші.

А ще є старшокласники, які мріють про подорож. Діти з містечка Золоте написали у своєму листі: «Хочемо побачити Україну як європейську державу». Тоді ми влаштували їм десятиденний тур: Харків-Київ-Львів-Чернівці-Одеса-Запоріжжя. Звичайно, сьогодні з карантинними обмеженнями це складніше реалізувати, та немає нічого неможливого, все вдається. Торік ми їздили до Вінниці, Львова, возили дітей до Харкова. Цього року маємо вже дві такі заявки: одні замовили подорож до Одеси (і вже маємо людей, хто хоче це організувати). Думаю, влаштуємо це ближче до літа чи, може, посеред травня. Адже їхати до Одеси в холод – не так цікаво. 

Читайте також: Шукає добро на війні. Як радянський дисидент Анатолій Лютюк почав волонтерити на Донбасі, та до чого тут казки

Була б моя воля і були б мільйони – я б подарувала планшети чи смартфони всім дітям на лінії розмежування. Не обовʼязково нові. Адже інтернет – це звʼязок зі світом. Та це вибір тих, хто дарує. Ми навіть не записуємо такі подарунки у базу, бо це може бути занадто дорого та може «відлякати» благодійників. Хоча якось одна з ІТ-компаній відкрила базу і подивилась листи (база – це google-таблиця, де є інформація про те, хто і що бажає, а також посилання на відсканований лист дитини, – авт.). Вони були здивовані, що ми не показали ці бажанні. Сказали, що для них це не проблема, і подарували. І це справді диво!

Нас мало, та ми в тільниках

Наша команда Оленів – це 10-12 людей, зокрема й Олені, що залишаються в тилу: заповнюють базу, закуповують подарунки, яких бракує, ремонтують машини, сортують, складають подарунки. Тож нас дійсно небагато.

Кожен виїзд – це щонайменше шестеро людей. Якщо більше, десь 10-12, – це вже дві групи, які працюють з дітьми. Це задля того, аби була можливість чергуватись: одні втомилися і відпочивають, а інші можуть їх замінити.

Один виїзд – це 5-6 населених пунктів, тож рушаємо одразу кількома автівками, заповненими подарунками. Виходить наче оленяча упряжка! Як і у справжніх упряжках, кожне авто має власне імʼя: поки ми говоримо з вами телефоном – їдемо на «Течику», ще є «Френк», «Табуретка», «Дикобраз», «Птаха». Це все особисті автомобілі наших друзів, та інколи наші друзі-партнери з громадської організації «Харків з тобою» позичають нам транспортер – більш вантажне авто.

У перший рік роботи нам надіслали карнавальні костюми, і там був костюм Святого Миколая. Тому вирішили, що Святий Миколай також поїде із нами. Декілька років поспіль нашим Миколаєм був Антон Дудник – член організації, переселенець з Луганщини. Десь два роки тому він переїхав, тож тепер Святих Миколаїв у нас багато. 

«Ой, вибачте, зараз буде блокпост, передзвоніть через хвилин 10, будь ласка», – зв’язок з Євгенією зненацька обривається. За пів години повертаємось до розмови.

Це ті контрасти, у яких ми живемо

Ми проїжджаємо багато блокпостів, адже доїжджаємо до сіл біля самої лінії розмежування. Усі вони – на підконтрольній Україні території. Просто коротка зупинка, типова перевірка документів. Нас часто впізнають, адже ми, волонтери, постійні гості тут. Та й до поїздки ми подаємо заявку, попереджаємо про людей, маршрут, ціль – все, як і всі волонтери. 

Ми ж не перший день це робимо, а шостий рік. І почали ми їздити через те, що отримали запит від місцевих жителів та місцевих волонтерів. Спочатку ми збирали мобільні бригади для допомоги дітям. А от перша поїздка Оленів була ще в 2016-2017 роках.

Надриваємося, але без подарунків ніхто не залишається

Донеччина та Луганщина так урбаністично влаштовані, що населені пункти бувають настільки близько один до одного, що навіть місцеві жителі не знають, де закінчується одне селище і починається інше. Тож як люди називають, так ми і фіксуємо у базі.

Розвозити подарунки починаємо 18-19 грудня – на Святого Миколая. Потім матимемо декілька виїздів до Нового Року, а після цього – щодня, майже до Водохрещі. Узагалі сподіваємося до кінця січня розвести всі-всі подарунки, адже буває, що діти хворіють чи їх немає вдома. Тож ми повертаємось після свят знову, аби кожен отримав свій подарунок.

Читайте також: Десять українських фільмів про війну на Донбасі, які варто переглянути кожному

Торік ми розвезли 1200 адресних подарунків та організували 500 солодких пакунків без збору листів. Це був перший рік пандемії коронавірусу, ми хвилювалися, чи не стане вірус перешкодою для нас у зборі подарунків. Та ми все зібрали. І зараз нам вже нічого не страшно!

І так щороку: ми беремо від 1200 до 1500 побажань дітей. Один рік ми «розігналися» і взяли всі прифронтові села аж до Марʼянки. У нас було понад 40 населених пунктів та три з половиною тисячі дітей. Це для нашої невеликої команди було дійсно важко – ми катались ледь не до кінця лютого! Надірвалися, але все зібрали. Жодна дитина не залишилась без подарунка.

Ми не чарівники, хоча й може так здаватися

Ми були у відносно великих містах – Станиця Луганська, Марʼянка, Красногорівка, Щастя… Паралельно приїжджають інші благодійники (особливо в інтернати), і все перетворюється на міське свято. Тут багато людей, які допомагають. І це тішить.

Та ми відчули, що наш формат – інакший. Наші Олені доїжджають до села Водяне, де живе всього 10 дітей, а за останньою вулицею – вже фронт. І тут зрозуміліше, навіщо ми тут. 

У кожному селі, селищі та містечку, куди ми їздимо, є «ядро». Це або волонтери, або школа, або місцева влада, або всі разом. Це люди, яким не все одно. І ми можемо приїхати лише туди, де є зворотний звʼязок та підтримка місцевих жителів. Саме вони організовують залу, передають листи, збирають діток. Олені не їдуть туди, де нас не чекають. Ми не чарівники, хоча може й так здаватися.

Читайте також: «Військові теж бояться стоматологів». Як лікар з Одещини Анатолій Стодола рятує зуби українських бійців на передовій

Ми також намагаємось максимально підтримати такі «ядра» всім, чим можемо: книжками, гуманітаркою, інформацією про нові проєкти та можливості. Допомагаємо їм розвиватись. Бо вони тримають наші кордони. Не лише військові, які нас захищають. Кордони тримають ще й місцеві люди, які тримають українськість. Це важливо.

Тому ми більше орієнтуємось на маленькі села. Тут живуть люди, які працювали у Луганську, Горлівці, Первомайську, Стаханові, а жили у таких невеликих селах, часом навіть дачних поселеннях. Зараз все змінилося: немає ані інфраструктури, ані роботи. Якщо є шахта чи, як у Світловодську – електростанція, то це одразу помітно за дітьми. Банально за одягом і тим, що вони менш «загублені», ніж ті, чиї батьки у постійному пошуці, де і як жити. Як каже наш психолог, це вторинна травматизація – коли травмовані батьки травмують дітей. 

Першокласники не знають, що таке світ без війни

Ми з командою часто спілкуємось та їздимо на тренінги, що допомагають нам краще зрозуміти людей, з якими ми працюємо. Один із таких тренінгів був про соціальну та психосоціальну адаптацію дітей війни. Його проводили люди, які працюють з дітьми, котрі були солдатами в Африці. Це французькі, німецькі, швейцарські психологи та терапевти. І ми питали, що робити у нашій ситуації, коли дитина все ще перебуває в обставинах, що травмують. І це не посттравматичний досвід. Адже діти, які зараз у першому-другому класі, не знають світ без війни. Це постійний фон їхнього життя.

Для мене особисто залишається великим питанням, чому батьки, які не мають роботи, не виїжджають. Хоча б заради своїх дітей. У мене немає відповіді, принаймні я її не знаходжу. Хтось говорить, що це через страх; що Донецька та Луганська області були одними з найбільш традиційних областей, де жителі не виїжджали за межі регіону. 

Ми не можемо змінити цю обставини – забрати дітей чи зупинити війну, це не в наших волонтерських силах. Та ми можемо дати дітям опору, на яку вони можуть розраховувати та орієнтуватися. Вони критичного цього потребують.

Як і решта волонтерських та інших організацій, ми намагаємось показувати дітям світ, возити їх по країні. Щоб вони побачили інше життя, крім того, про яке вони чули вдома – школа, університет, шахта-завод. Ми говоримо, що світ набагато більший, що є багато різних людей, які роблять вам подарунки. Ось вони – в Дніпрі, Одесі, Івано-Франківську, Нью-Йорку, Тель-Авіві, Монако, Барселоні. Це одна з головних речей, що ми прагнемо донести до дітей.

Є, заради кого захищати нашу країну

Часом з нами їздять військові волонтери. У них багато своїх проєктів, та іноді вони приїжджають разом з Оленями. І от щоразу трапляється певне одкровення, коли вони бачать тих, кого захищають. Це діти, заради яких ми все це робимо. І це важливо. 

Інший важливий результат – це зміни ставлення з боку батьків. Вони помічають, що у подарунків є конкретні люди, хто їх подарував. Що це не якийсь фонд з неба, а реальні, живі люди. Батьки все частіше стали звертатись до нас і питати, як дізнатись, хто подарував? Щоб подякувати. Спосіб існує, і він простий: є онлайн-таблиця, де всі можуть подивитись імʼя дарувальника. 

Адже навіть коли долучаються цілі компанії, все одно дарують конкретні люди. Як це відбувається? До нас звертається або керівник, або людина, яка відповідає у фірмі за благодійність, або просто працівник. Дивиться нашу базу, обирає населений пункт та відправляє своїм колегам у компанії, які вже обирають дітей. Кожен співробітник особисто бере собі дитину, для якої створює щастя.

---

Як зробити подарунок?

Дитячі мрії все ще можна втілити в реальність, у Оленів їх ще багатенько! Найрізноманітніші бажання на будь-який смак: від білого пухнастого котика-іграшки до «маски раптора фурії чорно-білого кольору з м’якими вушками і лапками-перчатками». Як долучитися?

1. Оберіть в цій таблиці дитину, для якої хочете придбати подарунок. Орієнтуйтеся лише на білі рядки – ці мрії ще не встигли втілити в реальність.
2. Після цього напишіть Євгенії Левінштейн або Інні Ачкасовій та вкажіть, кого ви обрали. Організаторки позначать обраний вам рядок блакитним кольором.
3. Придбайте подарунок. 
4. Обов’язково підпишіть його, інакше Оленям доведеться витратити купу часу, аби зрозуміти, для кого ця посилка. 
5. Принесіть чи відправте подарунок. Якщо мешкаєте у Харкові – можна прийти в гості до Оленів на вулицю Рижівська, 20. Утім попередньо краще зателефонувати за одним із номерів: +38 (063) 565-63-39 або +38 (066) 103-78-21. Якщо ви з іншого міста – записуйте адресу. Харків, відділення Нової пошти №2, на імʼя Ачкасова Інна Марківна, тел.+38 (066) 103-78-21.

Крім того, Оленям можна допомогти грошима, адже їм завжди потрібне пальне, гроші на ремонт автівок, а також – десь жити і щось їсти у відрядженнях.  Надіслати кошти можна через PayPal або на карту Monobank –5375 4141 2458 9465, Ачкасова Інна Марківна.