«Після 24 лютого жодного разу не зустрічав Новий рік удома». Про що мріють військові у 2025 році

Для військових 31 грудня — це ще один день боротьби. Хтось зустрічає Новий рік в окопі, хтось — у польовому шпиталі, хтось — у глибокому тилу ворога. 

Та вони все одно намагаються накрити собі святковий стіл, прикрашають ялинки й загадують бажання. Українські захисники розповіли ШоТам, про що мріють у новому 2025 році, окрім перемоги.

Часто люди вважають, що на Херсонщині війна вщухла

До війни я працював виконавчим директором у великій компанії та відкрив власну студію звукозапису в Одесі. З початком повномасштабного вторгнення добровільно вступив до лав Збройних сил України — завдяки військовій кафедрі в університеті я був резервістом та офіцером запасу.

Я потрапив до 126-ї бригади тероборони як головний сержант взводу. Навчав людей, які прийшли з цивільного життя і вперше тримали в руках автомат. Влітку 2022 року ми тримали оборону на Миколаївському напрямку. Після ротації повернулися в Одесу, а згодом вирушили на Херсонщину в складі роти вогневої підтримки. Нині я командую третьою стрілецькою ротою 220-го батальйону 126-ї бригади 30-го корпусу морської піхоти.

Ігор Халус з побратимами на черговому бойовому завданні. Фото надав військовий 

У 2023 році моя рота брала участь в операції в Козачих Лагерях. Крім того, ми постійно тримали оборону на правому березі Дніпра, виконуючи бойові завдання на острові Козацькому. Ця місія була маловідомою, але неймовірно складною.

У жовтні, після завершення операцій на острові, ми вийшли з позицій, а вже на початку листопада зайшли в Кринки. Часто люди вважають, що на Херсонщині війна вщухла, але це далеко не так: там так само гинуть бійці, багато хто втрачає здоров’я, виконуючи свої обов’язки.

Ігор Халус згадує, як самотужки з бійцями забирав на веслах з острова поранених і тіло загиблого: «Тоді люди побачили, що я нікого не кину, що мені можна довіряти». Фото надав військовий

Під бій курантів загадаю бажання частіше бачити доньку

З початком війни я жодного разу не зустрічав Новий рік удома. Святкуємо з хлопцями там, де застане служба. Готуємо кутю, бендерики, олів’є, крабовий салат, смажимо м’ясо — все з тих продуктів, що нам видали. Сідаємо, вечеряємо, а потім розходимося: хто спати, хто на бойове чергування. Ми навіть не чекаємо півночі.

Цього Нового року я загадаю бажання, щоб моя дитина не малювала ракети й частіше бачила мене вдома. Через службу це трапляється дуже рідко, а їй не вистачає моєї присутності.

Перед вторгненням я проводив з донькою багато часу. Коли в мене була студія, я мав вільний, гнучкий графік, тож стабільно першу половину дня гуляв з дитиною, займався з нею. У нас такий міцний зв’язок із самого її малку. Але тепер мене немає поряд уже тривалий час. Вона сумує, постійно чекає, коли я приїду, а приїжджати вдається дуже рідко.

Моя донька — справжня непосида: їй усе цікаво, особливо музика. Коли я вдома, ми підключаємо мікрофон, і вона з задоволенням співає, повторює за мною, вигадує щось своє. Я мрію водити її на уроки вокалу, можливо, навіть написати для неї пісню й записати в студії. Це було б щось особливе для нас обох.

У військового з донькою міцний зв’язок з самого її народження. Вони люблять разом гуляти, співати й займатися боротьбою. Фото надав Ігор

Мрію перетворити свій військовий досвід на реформи армії

Якби у 2025 році настав мир чи хоча б перемир’я, я б із задоволенням долучився до реформування Збройних сил України. У будь-якій сфері завжди є що вдосконалювати, і армія — не виняток. Я розумію, що перемир’я може бути лише тимчасовим, а це означає, що нам потрібно завжди бути готовими захищати себе.

Щоб забезпечити цю готовність, необхідно використати накопичений досвід, здобутий у найскладніших бойових операціях. Він повинен стати основою для реформ, які зроблять нашу армію сильнішою та сучаснішою. Адже якщо ми матимемо можливість ефективно захищати себе, можливо, нам вдасться уникнути майбутніх агресій з боку нашого сусіда.

Є багато емоцій і думок, які хочеться висловити

Паралельно я мрію займатися музикою — хочу писати та записувати в студії пісні. У мене є багато емоцій і думок, які хочеться висловити.

Нещодавно ми потрапили під мінометний обстріл і підірвалися на автомобілі. Дісталися позиції, сховалися в одному з будинків. І ось я сиджу, думаю: «А десь зараз на цій планеті хтось у студії створює музику, живе мирним прекрасним життям, яке ми так не цінували до війни».

За 20–30 хвилин я можу написати текст. Є люди, які створюють музику. Тож коли випадає нагода побувати в Одесі, я одразу йду на студію, щоб записати пісню.

Через низький попит Ігорю довелося закрити студію звукозапису в Одесі. Але зараз військовий шукає інше приміщення, аби відновити її роботу. Фото надав герой

Найуспішнішою стала пісня «Кринки». Мій побратим нашкрябав патроном на вході до підвалу декілька рядків вірша, і вони мене надихнули на створення нової пісні. Я теж патроном написав «Халус Кринки 2023». Це стало ідеєю для обкладинки пісні. Коли нас відпустили на декілька днів додому, я поїхав в Одесу й записав її буквально за пів години.

Пісню почули Влада та Костянтин Ліберови, і вона їх надихнула на створення документального фільму про Кринки. Ця пісня стала саундтреком.

Побратими, які були зі мною, кажуть: «Халус, слухаю пісню, і наче знову в Кринках побував». Вона передає все — атмосферу, емоції, відчуття того місця і часу.

Якщо правильно й раціонально мислити, то я маю вивезти сім’ю подалі від цієї загрози, подалі від цього всього. Але є друга сторона медалі — тут наші батьки, тут є люди, які на війні стали, як рідні. Тут я зовсім по-іншому себе відчуваю, і тут я на своїй землі. Хочу залишитись і побудувати країну мрії тут, а не просто поїхати кудись, де вже добре.

Пів року намагався потрапити до війська

До війни я працював інженером-будівельником і відповідав за перевірку якості робіт, технологій та документації. Коли почалася війна, щодня намагався вступити до ЗСУ, але в перший місяць не брали тих, хто не служив раніше.

Тому я зайнявся волонтерством і постійно відвідував територіальний центр комплектування, проте мене все ще не брали. Влітку я подав заявку на відбір до ССО «Азов», але через проблеми з документацією процес затягнувся, і лише взимку я потрапив до війська — вже до третьої окремої штурмової бригади. Пів року ми тримаємо лінію оборони на Боровському напрямку — це Харківська область, — а перед цим були в Авдіївці. 

У мене є дві нагороди: «Золотий хрест» від Головнокомандувача і «Хрест пошани» від Міністра оборони. «Золотий хрест» я отримав за успішне виконання бойових завдань під час Бахмутської кампанії. «Хрест пошани» — за заслуги на Авдіївському напрямку. Ця медаль більше пов’язана з організаційною роботою.

Олексій виконував бойове завдання на Луганщині. Фото надав військовий

Новий рік — новий напрямок

Минулий Новий рік ми зустріли на полігоні. Нас після Бахмутської кампанії вивели на ротацію: наготували їжі, насмажили м’яса, прикрасили маленьку ялинку. Сіли, поспілкувалися, але без довгих застіль, бо всі розуміли, що треба рано вставати. 1 січня о шостій ранку весь підрозділ уже був готовий, і ми вирушили на новий напрямок — у Сіверськ. Так і почався для нас новий рік.

Цього року теж зустрічатиму свята на фронті, буду відзначати знову серед хлопців. 

Щодо бажань, які я буду загадувати, то перше — це відбудова країни. Зараз, коли багато будинків в Україні зруйновані, я думаю про те, що колись буду їх відновлювати. Мрію повернутися до своєї професії, розвиватися й працювати для відродження наших міст і сіл.  

Читайте також: Бути зі своїми: як українки, попри обстріли, влаштовують свята на Сході України

А ось і ялинка, яку військові прикрасили напередодні Нового року. Фото надав Олексій

Також я хочу поїздити Європою. Мрію побачити її архітектуру: будівлі, пам’ятники, музеї. Мене завжди зачаровували готика, бароко, і я хотів би побачити ці стилі наживо. Хочу потрапити до Австрії чи Баварії в Німеччині — там унікальний архітектурний стиль, який дуже мене приваблює. Також мрію відвідати Англію, особливо центральну чи північну її частини, де ще зберігся старовинний стиль забудови. Іспанія теж у моїх планах — хочу побачити їхній архітектурний стиль, де здається, що все створене з піщанику чи мармуру, з плавними формами, які ніби дихають життям. 

У мене є бажання нормально побачити Крим — я там був лише декілька разів у дитинстві. Мені розповідали, що Крим дуже гарний. Це частина нашої землі, яку хочеться повернути й відкрити по-новому.

Розумів, що треба зробити все, аби зупинити росіян

Мій військовий шлях розпочався ще у 2014 році. Тоді під час першої хвилі мобілізації мене призвали до лав Збройних сил, і протягом року я брав участь в АТО. 

Після повернення додому був зварювальником. Згодом вирушив за кордон і деякий час працював в Італії. Повернувшись назад у рідну Шепетівку на Хмельниччині, став менеджером з продажу нерухомості, а згодом — торговим агентом.

За декілька тижнів до війни я записався в Шепетівський батальйон тероборони — ніби щось відчував. Я вже знав, що таке війна, тому план евакуації для рідних був продуманий заздалегідь. Я пояснив усім, що робити, але оскільки ми живемо в Шепетівці, розумів, що матимемо трохи часу, щоб оцінити ситуацію та швидкість просування росіян. Від цього залежало рішення, чи треба буде терміново виїжджати дружині й бабусі, чи можна ще зачекати.

Я зібрав речі й пішов у батальйон — нам повідомили, що він лише формується й найближчим часом не висуватиметься. Тоді я вирішив перейти до підрозділу, який вже виконував бойові завдання, проте в ті дні військкомати не відправляли людей у віддалені частини.

Спочатку я служив у Шепетівській зенітній частині, охороняючи системи ППО. Згодом був на Харківщині, Херсонському напрямку, тримав оборону в Кринках. Зараз служу в 152-й єгерській бригаді, де продовжую виконувати бойові завдання на Покровському напрямку.

Це дуже цінно — святкувати разом з тими, хто поруч у найскладніші моменти

Уже три роки я не був у відпустці на Новий рік. Святкував завжди з побратимами — скромно, без розмаху, одноманітно. Але знаєте, коли ти поруч з людьми на війні, ви стаєте ближчими, ніж просто знайомі. Це особливий зв’язок, який складно пояснити — це не родинна близькість, а щось своє, унікальне. 

Звісно, хочеться зустріти Новий рік удома, в мирі, серед рідних. Але в якийсь момент розумієш, що це також цінно — святкувати разом з тими, хто поруч у найскладніші моменти, і ти навіть радий, що провів цей рік, познайомившись із такими людьми.

У кожному колективі завжди знаходиться військовий, який більше тягнеться до кухні — решта зазвичай не проти, навпаки всі раді. Такий «кухар» готує щось смачне: канапки, шашлик чи м’ясо, тож голодними на Новий рік ми ніколи не залишалися.

Хочу, щоб моя любов до солодкого переросла в бізнес

Моє велике бажання, яке я загадаю, — відкрити власну справу з виготовлення кондитерських виробів у рідній громаді. Мрію створити невеликий кондитерський цех, і планую скористатися грантом для ветеранів, щоб це реалізувати.

Я сам великий любитель солодкого, але справжньою майстринею в цій справі є моя дружина. Вона проходила курси, має талант і готує неймовірно смачні та красиві кондитерські вироби. Я впевнений, що у нас вийде створити сімейний підряд, де ми будемо працювати разом і дарувати людям солодкі моменти щастя. 

Маю ще одну мрію — можливо, колись написати книжку, як це зробив Валерій Маркус. Я теж хотів би поділитися своєю історією, своїм баченням, переживаннями й тим, як ми йшли через цей складний період. 

Читайте також: З перших вуст про війну: 7 книжок від українських військових і воєнних журналістів