Бути зі своїми: як українки, попри обстріли, влаштовують свята на Сході України

Аліна взяла чотирирічного сина, продукти на вечерю, замовила дідуха й різдвяну зірку й проїхала на авто 700 кілометрів, щоб побути з чоловіком-військовим на свята. Євгенія в білому кожусі та з картонними крилами вітала з Різдвом жителів деокупованої Харківщини. Альона побачила на власні очі приліт ракети, а потім продовжила готувати салати на Новий рік, хоч той і почався з коридору й тривоги. 

Ці та ще багато українок і українців святкують життя, попри все. ШоТам поговорили з ними, щоб дізнатися, як це — проводити Різдво чи Новий рік у війні, але залишатися стійкими. 

Мій чоловік служить з 2018 року. Його контракт мав закінчитися в жовтні 2022-го, але, звісно, він досі служить, а з серпня минулого року постійно перебуває в зоні бойових дій. Нашому сину Артему вже 5 років. Ми рідко бачимо тата, тому на минуле Різдво я наважилася поїхати до чоловіка з малим: закупила продукти, сіла в авто й проїхала 700 кілометрів до міста Слов’янськ Донецької області. Зупинялися ми всього двічі — син хотів якнайшвидше побачити тата. Бо ніхто не мусить бути на свята сам.  

Я замовила дідуха та різдвяну зірку туди на відділення. Це було насправді перше Різдво, яке ми святкували лише втрьох. Це дуже добре впливає на настрій військових, коли сім’я має можливість до них приїхати й підтримати, а на свята це відчувається особливо. 

Вперше готувала різдвяну вечерю сама — грибну підливу, узвар, кутю. Ми дивилися мультики, грали в настолки, ліпили тимчасові татуювання. Я дивилася, як син розпаковує подарунки, і думала, як добре, що зробила дитині свято, яке він може розділити й зі мною, і з татом. 

Наважитись було складно — ще два роки тому я не могла уявити собі ситуацію, що взяла б дитину і поїхала з нею в Донецьку область. Так, ризики є, але дитина не бачиться з татом по пів року і дуже за ним сумує — у них дуже тісний зв’язок. Тож для них обох це важливо.

Останній Новий рік, який ми святкували разом — це 2020, але син тоді був ще маленький і мало чого розумів. Перед повномасштабною війною, коли чоловік був на ротації, я подарувала йому ялинкові іграшки — двох голубів як із «Сам удома». Ми ще жодного разу їх не вішали, бо і ялинки відтоді не ставили.

Цьогоріч найімовірніше я теж поїду — не хочу лишати чоловіка самого. Зараз мало можливостей створити сімейні традиції, тому стараюся це робити, коли є змога.

Я часто бачу, як засуджують жінок, які везуть дітей в зону бойових дій. Але ніхто не має права критикувати, бо це рішення сім’ї. Так, воно складне, але треба жити далі, бо має ж бути надія, щоб прокидатися вранці. І часто ця надія — саме такі поїздки, коли ще за два тижні до них чекаєш, як сядеш в авто чи на потяг і поїдеш у напрямку Сходу.

Я з Харкова, але у 2022 році тимчасово переїхала до Києва, тож і новий 2023 рік зустрічала з друзями там. 31 грудня ми вирішили поїхати на Протасів Яр покататись на сноубордах. Почалася повітряна тривога, але ми й далі каталися. І от спускаюся я з гори, а на моїх очах приліт — я вперше бачила влучання, а тоді ще одне. Ми повернулися додому, але нічого не обговорювали.

Спочатку думали ніяк не готуватися до свята, але таки пішли робити всілякі салати у вигляді зайчика, рибки чи качечки — кринжові такі, знаєте? Запалилися цим, і так  пройшов цей теплий вечір — був затишний Новий рік з друзями вдома. Але за 5 хвилин після опівночі знову почалися повітряна тривога та вибухи. Перемістилися в коридор усі — і люди, і песик.

Трошки страшно на початку, але потім вже з гумором до цього ставишся. Бо що ми можемо зробити в цей момент? Від того, що ми будемо сидіти й перейматися через приліт, краще нікому не стане.

Зараз те ж відбувається в нас у Харкові — я переїхала сюди минулого року й працюю в благодійній організації, займаюся з дітьми. І все наше життя тут складається з того, що ми працюємо та ходимо на вечірки. Буває таке, що ти вдень сидиш з дітьми в укритті через черговий обстріл Харкова КАБами, тоді приїжджаєш додому, одягаєш яскраве вбрання та йдеш на вечірку танцювати. Бо все, що ти можеш зробити, — це жити своє звичайне життя. 

2024 рік я зустрічала в Харкові. Планувала святкування наодинці, але приїхала подруга, тому ми були вдвох — закупилися снеками й дивилися фільми на проєкторі. Вже на ранок прокинулися від вибухів, десь о 7 переповзли у ванну. Потім я випила кави й пішла на тренування.

Бо в Харкові під час повітряних тривог все працює — не через те, що ми якісь безстрашні, а тому, що в нас бувають тивоги по три доби. Неможливо сидіти весь цей час в укритті — доводиться жити життя, працювати, навчатися. І це те, що мене насправді лякає найбільше — як стирається відчуття небезпеки. 

Війна якраз і розрахована на те, щоб пригнічувати людей, культуру. Мені здається, що продовжувати робити те, що ти робиш, — це як супротив ворогу.

Зараз я досі в Харкові й не хочу виїжджати, хоч мене кличуть у Київ. Я дуже відчуваю причетність до міста — люди, які зараз залишаються, створюють нову історію Харкова, трансформують його. Адже можна стерти міста, будинки, але якщо не буде людей з культурою, з мистецтвом, з життям, то нікому буде щось відновлювати та зберігати. 

Мені в Харкові важлива моя робота хореографки. Вона не приносить мені багато грошей, я витрачаю багато ресурсу, але працюю з дітьми, і танці — це їхній спосіб соціалізуватися, емоційно вкладатися в щось. Для когось у майбутньому це може стати професією чи й просто хобі.

Цьогоріч після свят поїду в табір психоемоційної підтримки для дітей, що постраждали внаслідок війни. Тож так і живу. 

Ще у 2022 році я дізналася про такі ініціативу, як вертеп на деокупованих територіях. Тоді людей 10 зібралися й поїхали в Харківську область з колядками — гарно провели час, створили різдвяний настрій і собі, і людям. Знаю, що вони заходили до людей у будинки, розігрували сценки, колядували. 

Коли у 2023 я побачила, що буде новий набір, то не вагалася ні секунди. Я та ще з десяток моїх знайомих приєдналися до вертепу. Цього разу таких груп було три, і в складі однієї з них ми поїхали на Харківщину.

Читайте також: «Якщо не будемо берегти, традиції зникнуть». Це українці з різних регіонів, які щороку колядують і вертепують

Організатори допомогли знайти костюми, місця для ночівлі та транспорт на місці, адже ми мали об’їздити кілька сіл. До того ми ходили репетирувати сценарій сценок і колядок.

Тож приїхали, поселились у квартиру та вирушили до людей з вертепом. За три дні встигли побувати в трьох-чотирьох селах, а також відвідали Балаклію, де прямо посеред вулиці чи лікарні — всюди, де зустрічали військових, — питали: «Хочете, ми вам завертепуємо?» і грали свої ролі для них. 

У вертепі я була Ангелом — мені дістався білий кожух, а разом з друзями я зробила картонні крила, прикрасила їх білим туалетним папером і закріпила на ґумках.

Грошей за коляду ми не брали — це була наша умова. Звісно, нам пропонували гроші, але людям на деокупованих територіях вони потрібніші, ніж нам. Але від гостинців не відмовлялися: у кожній хаті нас пригощали яблуками, якимись фруктами, соліннями.

Було видно, що люди раді нас бачити. На вертепі ми співали ті колядки, які притаманні саме Харківщині, і був випадок, коли бабуся, почувши одну з них, сказала, що пам’ятає її ще з дитинства і впізнає.

Бабусі з дідусями з постріляними подвір’ями, які заходилися розповідати історії з окупації та як російські військові вдиралися до них. Ми всі разом плакали, стоячи на холоді. Завітали ми й у волонтерський центр, де місцеві жінки вже два роки поспіль плели сітки й кікімори для військових — у них все-все в прапорах. 

Було дуже холодно, але люди аж плакали від вдячності, що ми до них прийшли, тому це було того варте. Ходили ми на 7, 8, 9 січня, хоча багато людей дивувалися, чому не прийшли 25 грудня, тож цьогоріч поїдемо уже в нові дати.

Культура для мене дуже важлива, бо якщо люди не пам’ятають своїх пісень, традицій, мови, то їх дуже легко вводити в оману та казати, що робити.

Я з Поділля, і, на жаль, не знаю ніяких традиційних пісень звідти, але добре пам’ятаю, як у дитинстві дивилася Баскова по телевізору. Тож якщо ми відмовляємося від російського, нам треба повертати своє, бо в нас його забирали.