Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Підтримуємо своїх. Переселенці з Луганщини запустили в Дніпрі шелтер та коворкінг для земляків

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Сидіти склавши руки – це не про них. Держслужбовці разом із громадськими організаціями займались відновленням інфраструктури Луганщини та культурним розвитком регіону. Але з перших днів повномасштабного вторгнення команди були змушені виїхати у більш безпечні місця. Та вже у квітні всі зустрілись у Дніпрі: аби реалізували проєкти для підтримки земляків, які також врятувалися від війни.

Олена Гемусова розказала, як разом із командою запустила сучасний простір Coworking Space, забезпечивши переселенців можливістю працювати, а Анна Рясна – про створення шелтеру, завдяки якому десятки людей отримали тимчасове житло. Про виїзд з Луганщини, перші дні великої війни та роботу команд – у матеріалі ШоТам.

Coworking Space – безкоштовний простір для переселенців

Олена Гемусова

заступниця директора департаменту міжнародної технічної допомоги Луганської ОДА, учасниця команди Coworking Space у Дніпрі

Вже сім років займаюсь відновленням та розвитком Луганщини

З 2015 року я працюю в команді Департаменту міжнародної технічної допомоги, інноваційного розвитку та зовнішніх зносин Луганської обласної адміністрації, наразі на посаді заступника директора – начальника управління зовнішніх зносин, промоції та інноваційного розвитку (держава любить довгі назви). Разом із громадськими організаціями ми розробляли чимало проєктів, спрямованих як на відновлення інфраструктури, так і на інноваційний розвиток. 

242389380_129801862709105_1555039295739839278_n
Ліхтарі з сонячними панелями та лавки з підзарядкою в Рубіжному.

Із цікавих прикладів – гурток 3D-моделювання в місті Золоте на базі загальноосвітньої школи; відкриття гуртка лего- й робототехніки в смт  Петропавлівка Щастинського району. Крім того, якраз у жовтні 2021 року за підтримки Програми розвитку ООН ми відкрили SТЕМ-лабораторію на базі Малої академії наук у Рубіжному. Ще був проєкт «Сонячна громада» – ліхтарі з сонячними панелями та лавки з підзарядкою в Рубіжному.

Власне, наші ключові партнери – це Програма розвитку ООН в України та Проєкт USAID «Економічна підтримка Східної України». Також намагаємося залучати інші міжнародні організації.

До останнього сподівалася, що нового етапу війни не буде

Протягом останніх тижнів напередодні вторгнення у Сєвєродонецьку відчувалася особлива напруга. Усі наші медіа писали про ймовірний напад, та й між собою всі обговорювали, як можуть розвиватися події. Було страшно, однак, відверто кажучи, вірити в найгірші сценарії не хотілося.

Тому я до останнього сподівалася, що в сучасному світі такі події все ж неможливі. Ми живемо в цивілізованому суспільстві, тож хотілося вірити, що раціональність та розум візьмуть гору. На жаль, ситуація склалась інакше. 

Переїхала до Дніпра, аби продовжувати роботу

Я не зібрала «тривожну валізу» завчасно, тому довелося робити це зранку 24 лютого, коли пролунали перші вибухи. Ми з сімʼєю взяли лише найнеобхідніші речі й перейшли з квартири до більш безпечного приміщення. 

На виїзд із Сєвєродонецька наважилися в березні. У кожної людини трапляється критичний момент, коли перестаєш думати й сподіватись, що все налагодиться, а ситуація зміниться. Для мене таким моментом став «прильот» поруч із місцем, в якому я перебувала і яке вважала доволі безпечним. 

Того ж дня ми зібрали дві валізи – речі першої необхідності й документи – і поїхали. Згодом наша квартира згоріла. Для мене ця евакуація стала вже другою. У 2014 році мені довелося покинути рідну Кадіївку. І ось, через вісім років, війна прийшла й до Сєвєродонецька.

Спочатку ми вирушили на захід країни, здавалось, що там безпечніше. Та коли в квітні представники нашого департаменту почали працювати в Дніпрі, моя сімʼя підтримала ідею переїзду. Мені подобається працювати на благо Луганщини. До того ж, не хотілося втрачати злагоджений колектив і корисну роботу. 

Наша команда працювала навіть 24 лютого, хоча й дистанційно. Адже саме наш департамент координує діяльність всіх міжнародних організацій та допомогу від дипломатичних представництв в області. Ми почали звертатись до наших партнерів із проханням допомогти і переорієнтуватися на більш актуальні цілі: гуманітарні потреби, допомогу стратегічним структурам та правоохоронним органам. Надсилали безліч запитів щодо підтримки критичної інфраструктури ще не окупованого Сєвєродонецька.

За місяць підготували та запустили коворкінг для переселенців

Дуже багато людей втратили свої домівки та робочі місця. А рятуючись від війни, вони не завжди встигали взяти навіть особисті речі, не кажучи вже про умовні ноутбуки. Тому в нових містах переселенці потребують місця, куди можна прийти й попрацювати. 

Я й сама зіштовхнулася з цим після переїзду. Збираючи речі, я не захопила із собою ноутбук, а в орендованій квартирі не було інтернету. Тобто в мене буквально не було, на чому працювати.

Так виникла ідея створити простір для переселенців. Локацію, куди люди можуть прийти, аби попрацювати за комп’ютером, зв’язатися з рідними, щось роздрукувати чи відсканувати або, скажімо, провести якусь нараду. Зрештою, місце, де можна просто зустрітися з однодумцями.

Ми звернулись до наших партнерів з програми EGAP, Фонд Східна Європа та попросили підтримати створення простору. Приміщення під коворкінг знайшли самостійно, а з ремонтом та облаштуванням допомогли донори.

Зараз все виглядає дуже сучасним і світлим. Але на ці роботи пішло приблизно 500 тисяч гривень. Ці кошти ми, зокрема, витратили на закупівлю меблів та офісної техніки: ноутбуків, принтерів, проєкторів, планшетів, фліпчартів тощо. Реалізувати проєкт вдалося доволі швидко – протягом одного місяця. І вже в червні відбулося офіційне відкриття.

Зробили все для комфортної роботи людей

Наш коворкінг розрахований на 10 робочих місць, крім того, маємо кімнату на три робочі місця, де можна провести зустріч чи попрацювати відокремлено. Також у коворкінгу облаштували кухонну зону з холодильником, мікрохвильовкою, кавомашиною та чайником. Тобто людина, яка прийшла працювати надовго, може взяти з собою перекус, розігріти його й випити кави. 

Так само зручно приходити до нас із дітьми: ми закупили планшети, тож поки батьки працюють, дитина може дивитися мультик чи запустити якусь гру.

Аби попрацювати в коворкінгу, необхідно забронювати місце на певний день і час. Для цього потрібно просто заповнити гугл-форму, опубліковану на нашій фейсбук-сторінці. Наша команда веде окремий календар, аби рівномірно розподілити кількість охочих так, щоб всім було максимально комфортно.

Коворкінг розташований у центрі Дніпра, на вулиці Воскресенська, 41, офіс №401. Для зручності наших відвідувачів ми записали відео з маршрутом та розклеїли вказівники. Тож потрапити до нас доволі просто.

До нас приходять не лише переселенці, а й активісти та чиновники

Наш пріоритет – це переселенці з Луганської області. Однак, коли звертаються люди з Донецької, Запорізької, Харківської чи Херсонської областей, – ми нікому не відмовляємо. Вони завжди можуть прийти і так само безкоштовно попрацювати в просторі.

Крім того, до коворкінгу приходять представники громадських організацій, місцевого самоврядування та військових адміністрації, зокрема, з Попасної та Сєвєродонецька. Тож місця вистачає для всіх.

У нашому просторі переселенці можуть отримати безоплатну правову допомогу, яку надає управління з нормативно-правової роботи ОДА. Люди так само реєструються через гугл-форму і приходять на консультацію. У такий спосіб до нас вже звернулися понад 100 переселенців.

Наразі партнери підтримали наш проєкт із розвитку коворкінгу. Ми плануємо проводити тренінги й семінари для внутрішньо переміщених осіб. Вже маємо домовленість про курси української та англійської мов, електронної демократії та цифровізації. 

Після перемоги коворкінг переїде на Луганщину

Я вірю в ЗСУ і переконана, що Луганщину деокупують і ми зможемо повернутись додому. А разом із нами до Сєвєродонецька переїде Coworking Space. Ми обговорювали це з партнерами ще напередодні запуску проєкту. Тож після перемоги аналогічний простір з’явиться безпосередньо на Луганщині.

За ці місяці я зрозуміла, що все може змінитись будь-якої миті, але потрібно не переставати вірити й мріяти. Варто чогось прагнути і досягати своїх цілей. Водночас треба насолоджуватись тим, що маєш, адже завтрашнього дня може й не бути. 

Шелтер для тих, хто втратив домівку

Анна Рясна

директорка Луганського обласного центру підтримки молодіжних ініціатив і соціальних досліджень, голова Луганської обласної молодіжної ради, членкиня ГО «Світло культури»

Війна торкнулася нас ще в 2014 році

Початок російсько-української війни я зустріла на посаді директорки Лисичанського міського палацу культури. Тоді, в 2014 році, на територію закладу прилетів російський снаряд. Вибух пошкодив будівлю та вибив вікна.

Із відновленням палацу культури нам допомогла Міжнародна організація з міграції. Разом із цим партнером протягом наступних чотирьох років ми займалися згуртуванням громади. Це стало величезним поштовхом для нашої майбутньої проєктної роботи.

Ще в 2013 році наша команда створила громадську організацію «Світло культури», проте саме з 2014-го наша робота справді активізувалась. Зокрема, завдяки залученню різних міжнародних організації, як-от Міжнародна організація з міграції та Проєкт USAID «Економічна підтримка Східної України». 

Через сім років очолила обласний молодіжний центр

Після майже семи років роботи в палаці культури я відчула професійне вигорання. Усі заходи здавалися однаковими та рутинними, тож виникло нестримне бажання рухатися далі та займатися чимось іншим.

У фейсбуці я побачили вакансію на сторінці управління молоді та спорту Луганської обласної держадміністрації. Зателефонувала, скинула резюме й пройшла співбесіду. Та замість очікуваної посади спеціаліста мені запропонували очолити обласний молодіжний центр.

До повномасштабного вторгнення я опікувалася молодіжною політикою в Луганській області, організовувала культурні івенти й допомагала втілювати різні проєкти. Зокрема, відкрили майданчик для неформального дозвілля MySpace на базі Лисичанського міського палацу культури та створили Центр згуртування громад «Візьмемось за руки, друзі».

Ми виїхали до Дніпра без жодного плану

У мене сімʼя військовослужбовців, мій чоловік – «Азовець». Тому ми справді вірили у новий етап війни. Щоправда, я до кінця не усвідомлювала, наскільки масштабним це все може бути. Я добре памʼятаю 2014 рік, тому орієнтувалась на щось аналогічне Хоча мій чоловік казав, що буде інакше і потрібно готуватися. Тож станом на ранок 24 лютого наші речі вже були зібрані: ми вирішили виїжджати до Дніпра.

Натомість на роботі ми нічого не збирали, сподіваючись, що буде якийсь час «на розкачку». Відтак зранку 24-го лютого ми разом із бухгалтеркою поїхали пакувати документи та мобільну техніку. Власне, все, що можна було вмістити в легкову автівку.

Ми їхали «в нікуди». Чоловік мав приступити до служби, але ані житла, ані розуміння, що мені роботи, тоді не було. Ми просто їхали. Через затори дорога зайняла приблизно 12 годин. 

У мого чоловіка був брат, теж «Азовець», який, на жаль, загинув на «Азовсталі». Нас чекала його дівчина – Олександра, яку ми тоді побачили вперше. По суті ми їхали до незнайомої людини, яка прихистила нас на півтора місяці, поки ми не знайшли житло, та стала однією з найрідніших людей.

Не могла сидіти склавши руки, тож вирішила діяти

Мої батьки не виїжджали з Луганщини, чоловік пішов на фронт, а я залишилась сама із девʼятирічним сином. Тривалий час я боролося зі стресом, але якоїсь миті зрозуміла: якщо просто сидіти й думати, як все довкола погано, можна зійти з розуму.

Тож почала займатись волонтерством: купувала ліки й передавала їх на Луганщину. Згодом стала координаторкою проєкту Care з надання гуманітарної допомоги для Луганської області. 

Після вторгнення моя команда із Сєвєродонецька розділилася. Більшість людей виїхала на захід країни, і певний час я не могла їм нічого запропонувати, адже й сама не мала житла. Та пізніше нам вдалося отримати грант від Проєкту USAID «Економічна підтримка Східної України» на створення хабу для молоді. Це дозволило повернути частину команди: мої колеги приїхали до Дніпра.

Від ідеї до запуску прихистку минув місяць

Ще в Сєвєродонецьку ми планували відкриття молодіжного простору, і якби не повномасштабне вторгнення, ми б реалізували цей проєкт. Це мав бути майданчик для молоді, де можна зібратися, провести якісь заходи і навіть переночувати.

Але війна все змінила: Дніпро потребував схожого простору, але для закриття базових потреб переселенців, зокрема, в тимчасовому проживанні. Ми підготували проєкт і вже в квітні відправили його донорам. А наступного місяця запустили шелтер і почали повноцінно працювати.

Наша ключова особливість – це колектив. У шелтері працюють переважно переселенці з Лисичанська. Адже вони як ніхто інший розуміють, через що проходять люди, які приїжджають до нас. А тому вкладають у цю роботу свою душу, повністю віддаються процесу й приймають усіх, ніби рідних.

Ми працюємо як колаборація влади, громадськості та міжнародних партнерів

Ми стартували завдяки співпраці з чеською організацією People in Need – вони повністю взяли на себе покриття витрат на оплату праці для наших співробітників. До того ж, майже одразу до нас долучилися й інші міжнародні організації, а також просто люди, які надавали різну допомогу.

Приміщення шелтеру розташоване в колишньому дитячому санаторії біля парку Зелений Гай. Із цим нам допоміг керівник департаменту міжнародно-технічних відносин Луганської обласної державної адміністрації Денис Денищенко. Він опинився в таких самих життєвих обставинах, почув наш запит і відреагував на нього. Оренду взяв на себе департмент, а громадська організація «Світло культури» адмініструє роботу шелтеру й оплачує комунільні послуги.

Облаштовуємо життя переселенців як матеріально, так і культурно

Сьогодні наш шелтер складається з двох частин: це транзитний майданчик, де розміщуються люди до п’яти днів, та майданчик постійного перебування, адже не всі люди мають гроші й місце, де жити. 

На території шелтеру переселенці можуть отримати безкоштовне харчування, групові й індивідуальні юридичні консультації. Тут ми також видаємо гуманітарну допомогу: не лише для мешканців прихистку, а й для всіх переселенців.

У нас навіть є своя мінібібліотека, адже тут живуть і працюють люди, які в минулому житті були працівниками культури. А від минулого, як то кажуть, не втечеш. Тож навіть у Дніпрі ми всіляко культурно пожвавлюємо життя людей. 

Міжнародні та громадські організації розподілили сектор надання психологічної допомоги. У шелтері є три варіанти психологічної допомоги, а люди самостійно обирають, який формат їм до душі. А завдяки обласній адміністрації нас підтримують працівники швидкої допомоги, які гарантують цілодобовий медичний супровід. Маємо окремо ще й гінекологічну консультацію.

Крім того, співпрацюємо з місцевим Центром зайнятості: людям, які шукають роботу, наш адміністратор дає перелік актуальних вакансій та контактів. Більшість мешканців шелтеру вже знайшли роботу. 

Також ми намагаємося залучати переселенців до різних проєктів. Наприклад, команда проєкту Merci Сort – це десятеро наших жителів, які займаються анкетуванням людей та видають гуманітарну допомогу.

Нам потрібна техніка, аби діти могли навчатися дистанційно

У шелтері є кімната психологічного розвантаження дітей, де працює психолог й допомагає зняти стрес. Також тут є волонтери, які граються з дітками, поки батьки займаються своїми справами: шукають роботу чи отримують допомогу. 

Ми готуємо дітей до школи й проводимо заходи соціального згуртування. Це велика кімната, обладнана різним приладдям для школи, настільними іграми, пуфами та іншими речами. Якщо потрібно щось роздрукувати чи «загуглити» – маємо комп’ютер.

Водночас є діти, які навчаються дистанційно, але не мають необхідної техніки. Ми хочемо створити кімнату, де будуть телефони, планшети чи комп’ютери. Не обов’язково нові, нам підійде будь-яка техніка, аби діти могли підключитись до навчання. Адже не у всіх батьків, які рятувалися від війни, була змога взяти техніку, а у когось її взагалі не було. 

Незабаром збільшимо шелтер вдвічі

Під час повномасштабної війни з Луганщини виїхали приблизно 300 тисяч людей. Це не офіційна цифра, а лише та частина, про яку ми знаємо. За два місяці роботи через нас пройшли 2500 людей. І це при тому, що наш шелтер був розрахований лише на 70 місць. Сьогодні ми маємо, де розмістити 100 людей, і вже зовсім скоро відремонтуємо дах та зможемо поселити на третьому поверсі ще до 140 переселенців. 

Активна фаза виїзду вже закінчилась, тому ми поступово перетворюємося на місце довготривалого перебування. Ми не кажемо, що це назавжди. Але це точно більше, ніж місяць-два-три. Усе залежить від того, як швидко будуть звільнятись наші території, і коли зможуть люди повернутися. Бо часто їм буквально немає, куди повертатись. 

Тому потреба й необхідність у роботі шелтеру залишається актуальною. Поруч із нам є порожній корпус, у якому ми мріємо відкрити триповерховий простір. Якщо все вийде – зможемо вмістити ще 500 людей. Однак для цього ми потребуємо значних донорських коштів.

А у найближчій перспективі плануємо відкриття майданчиків для дозвілля: це буде вуличний дитячий майданчик та воркаут зона для підлітків. Хочемо, аби наші діти займалися спортом та вели здоровий спосіб життя.

Моя гордість – мій чоловік, моя сила – мій син

Протягом всього цього часу моєю мотивацією є мій син Ярослав. Дивлячись в його оченята, я знаходжу сили для будь-якої роботи. Хоч я не військовослужбовиця, але вважаю, що своєю діяльністю також працюю на перемогу і, зокрема, на краще життя для своєї дитини. 

Я пишаюсь тим, що я українка. А ще з війною дізналась, хто мої друзі, а хто – вороги. Нарешті викреслила зі свого оточення людей, які у вирішальний момент обрали іншу сторону. Зараз навколо мене зібралась команда людей, з якими не страшно ані в вогонь, ані в воду. Та найголовніше, в чому я вкотре переконалася, що у мене дуже надійний чоловік, він та син – моя гордість і сила. 

Суспільство

Львівські фермери за грантові кошти висадять понад 73 га лохини і чорниці

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Львівські фермери висадять понад 73,5 га лохини та чорниці завдяки грантовій підтримці на суму 23,4 млн грн.

Про це повідомили у департаменті агропромислового розвитку Львівської ОВА.

Зазначається, що Львівщина потрапила до трійки лідерів серед областей України за площами закладання садів у межах урядової програми «єРобота».

«Станом на кінець листопада в області погоджено 4 заявки у вигляді грантів на створення і розвиток садівництва. Львівські фермери-учасники грантової програми садитимуть лохину та чорницю на площі 73,5 га. Загальна сума грантової підтримки становить 23,4 млн. гривень. Частка Львівщини у загальній площі нових насаджень по Україні за підтримки грантами становить 8,6 %», – йдеться в повідомленні.

За словами директорки департаменту Тетяни Гетьман, для Львівщини лохина є доволі новою, але водночас – перспективною культурою.

«Географічне розташування нашої області сприяє розкриттю головного комерційного потенціалу лохини – поставкам на експорт. Наразі в області комерційно лохину вирощують 18 суб’єктів господарювання на площі 56 га. За рахунок грантової підтримки площі її вирощування в комерційному секторі збільшаться у 2,3 рази», – додала Гетьман.

Нагадаємо, українські садівники попри війну збільшили річний обсяг експорту лохину до рекордних 2,5 тисяч тонн.

Раніше ми розповідали, як фермер Анатолій Соболєв відновлює власну лохинову плантацію «Мі-Агро», яка постраждала внаслідок бойових дій у Бучанському районі Київщини.

Крім того, українські фермери здобули перемогу на британському Farmers Weekly Awards 2022 у номінації «Чемпіон року в сільському господарстві».

Фото: pixabay.com.

Читати далі

Суспільство

Перетворила закинуту школу на прихисток. Як волонтерка створила рух допомоги переселенцям на Закарпатті

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

До повномасштабного вторгнення Катерина Терехова працювала у шоубізнесі та була відомою столичною рестораторкою. Утім 24 лютого їй довелося згадати часи Революції Гідності та знову повернутися до волонтерства.

У перший день великої війни вона взяла під опіку тисячу бійців ЗСУ, а опинившись на Закарпатті перетворила закинуту сільську школу на прихисток для переселенців. І це – лише мала частина з усіх проєктів. Про волонтерський камбек, допомогу українцям та дружню шелтер-родину Катерина розповіла ШоТам.

Катерина Терехова

Рестораторка, волонтерка, засновниця та координаторка спільноти Help in Mukachevo

Мріяла переїхати з Донецька до столиці

До переїзду в Київ наприкінці 90-х в мене було звичайне «незвичайне» донецьке дитинство. Я народилась в простій родині, але дуже відрізнялась від своїх однолітків, бо мені завжди подобалося щось інше. Моя мама кваліфікована швея, і завдяки цьому я закохалася в яскраві кольори та різноманіття. 

Моя юність була доволі неординарною: я ходила з плеєром, каталась на роликах, слухала іноземну музику, якої ще ніхто не знав, займалася плаванням, айкідо, фігурним катанням. Ще тоді було зрозуміло, що мені надто тісно в рідному Донецьку. Після канікул в Києві я повернулася додому і сказала мамі, що точно житиму в столиці. У мене була жага до розвитку, масштабування та відкритих можливостей. Наприкінці 90-х я приїхала в гості до київських друзів, потім почала робити це частіше. А якось взяла квиток з Києва у дві сторони: аби зібрати речі та повернутись до міста, про яке так сильно мріяла.

Ще в Донецьку я закінчила курси перукарів, отримала свідоцтво і вміла робити хороші зачіски, а паралельно стала майстринею манікюру. Я дуже комунікабельна і швидко знаходжу з людьми спільну мову. Коли потрапила до Києва, швидко знайшла нове оточення і почала працювати стилісткою-гримеркою. Я співпрацювала з багатьма українськими артистами та продакшен-студіями, брала участь в зйомках кліпів. А потім прийшла у сферу ресторанного бізнесу і зрозуміла, що почуваюсь в ній немов риба у воді. 

Пізніше я стала артдиректоркою нового ресторанного простору, а згодом мене запросили на посаду керівниці нового закладу. У моїй кар’єрі був своєрідний екстерн – я ніколи не працювала офіціанткою чи барменом, натомість одразу починала з керуючих посад.

волонтерка допомагає переселенцям

Намагалася достукатись до тепер вже колишніх друзів

Для мене війна почалась в 2014 році. Увесь цей час я сподівалась, що здоровий глузд переможе і повномасштабного російського вторгнення не буде. Останнім часом ми з колегами організовували масштабний проєкт спільно з іноземцями. Коли на початку року почали поширюватись тривожні настрої, усі колеги запитували, чи може бути повномасштабна війна. Я не вірила, що так буде, а тому відповідала, що це малоймовірно. 

Та 22 лютого я все ж записала в інстаграмі звернення для своїх колишніх друзів з росії. Дуже розраховувала, що відомі люди зроблять так само і це вплине на ситуацію. Я щиро вірила, що вони не мовчатимуть і що їхній протест допоможе зупинити можливий наступ. Утім із цього нічого не вийшло.

Перший тиждень ми прожили в підвалі власного будинку

24 лютого я прокинулась від звуків вибухів, взяла телефон, прочитала новини і зрозуміла, що вдруге за моє життя почалася війна. І найгірше, що зараз я маю сказати про це мамі, яка спокійно спала на першому поверсі. 

У 2014 було дуже важко, адже я телефонувала батькам з Києва і весь час чула на фоні звуки вибухів. Благала їх виїхати, лишити той будинок, а водночас розуміла, що фактично безсила проти цього. Оскільки такі емоції ми вже проживали, то далі діяли дуже швидко. Облаштували підвал нашого будинку так, аби там можна було комфортно перебувати, – застелили підлогу агроволокном, принесли туди меблі, диван, роутер, аптечку та обігрівачі.

Я навіть принесла картини та новорічні гірлянди, а потім вчила друзів, що потрібно перетворювати укриття на місця затишку, які бодай трохи нагадуватимуть дім. Якщо сидіти в темряві та холоді – можна зійти з глузду. Тому ми доклали зусиль, щоб наш підвал був придатним до життя. 

У тривожній валізці були ліки, теплі спортивні костюми, білизна, шкарпетки та кілька пар окулярів, бо в мене поганий зір. Усе це я зібрала в перший день повномасштабної війни. Натомість у мого чоловіка спочатку була стадія заперечення, він не міг у все це повірити, але потім сам хапав кота і казав всім ховатись в укритті. Так ми прожили від першого дня нападу до 5 березня. Паралельно, у перший же день, мені зателефонувала подруга і відтоді я виконувала волонтерські завдання.

Катерина Терехова

Історія мого волонтерства почалася на Майдані

Моє волонтерство почалось у 2014 році, під час Революції Гідності. Я була учасницею Майдану, ходила на нічні чергування. Тоді гуртувались всі – прості люди, політики, активісти, бізнес. Це були неймовірні часи, які важко описати словами. Я згадую ці часи з особливим трепетом, адже вони показали, наскільки швидко ми здатні гуртуватися заради спільної мети. Це наша надлюдська здатність. Я не знаю іншої держави, яка б так міцно стояла на ногах в такі складні часи. І тоді, і зараз.

Свій волонтерський шлях я почала разом із моєю подругою Орестою Брід, яка очолює благодійний фонд «БОН». Ми були разом на Майдані, годували людей. Тоді я працювала в дуже вишуканому ресторані і збирала кошти на волонтерство у заможних відвідувачів. А ще нам дуже допомагали власники закладу. Бувало, я приходила і казала, що потрібно 100 кг фаршу – і мені виділяли на це кошти.

Читайте також: Відновили знищений бізнес і виходять на ринок США. Кейс українського бренду свічок WOOD MOOD

А ще купувала будівельні матеріали, аби лагодити загородження на Майдані, та привозила різні матеріали – колючий дріт, лопати, наждачний папір. Часто пояснювала хлопцям, що з тим всім робити, і вони жартували, що я будую барикади все життя. Сьогодні я пишаюся тим, що в рідному місці потрапила до переліку осіб, яким заборонено в’їзд. Адже я «нацистка, бандерівка і маю Майдан головного мозку». 

У перший день вторгнення взяла на забезпечення тисячу військових

Після Майдану я допомагала мешканцям рідного міста, а Ореста створила власний благодійний фонд «БОН». Тому 24 лютого було чітке розуміння, що необхідно знову включатися у волонтерство. Усі мої рідні також розуміли, що я не стоятиму осторонь. У перший день великої війни Ореста набрала мене й запитала, чи зможу взяти на забезпечення підрозділ з тисячі військових. Власне, з цього почався новий етап мого волонтерства.

За кілька днів до військових додався пологовий будинок, у якому потрібно було облаштувати підвальне приміщення для жінок та немовлят. Я добре розуміюся на будівництві, тож підхопила цю ініціативу. Далі допомагала ще кільком підрозділам тероборони та лікарням, зокрема забезпечувала ліками «Охматдит». 

волонтерка Катерина Терехова

Виїхала з Києва на прохання військових

Ми виїхали з Києва 5 березня. І лише тому, що військові, яким я допомагала, попросили покинути місто. Вони знайшли мою адресу, приїхали та сказали, що не знають нікого, хто забезпечував би їх кразе. Ба більше, вони наголошували, що я зможу допомогти ще більшій кількості людей, однак для цього маю перебувати у більш безпечному місці. 

Спочатку я відмовилася виїжджати, адже мій електрокар протягнув би всього 130 кілометрів. Була ще автівка чоловіка, проте ми були не єдиними потенційними пасажирами. Моя мама, батьки чоловіка, брат, три бульдоги, китайська чубата собака, мейн-кун – я розуміла, що ми не зможемо вміститися в одне авто.

Але на допомогу прийшли сусіди. Вони передали нам ключі від своєї автівки, і завдяки цьому ми виїхали з Києва. Сьогодні ця машина допомагає мені у волонтерській діяльності. А сусіди радіють, адже їхній автомобіль працює на перемогу.

Якби не мій друг, ми б загинули на Житомирській трасі

У нас не було жодного плану, куди їхати та де зупинитись, адже ми були певні, що їдемо максимум на тиждень. Вирушили на захід, бо так проклав маршрут наш друг Ед Івакін. І саме завдяки йому ми живі. Якби не він, ми б точно поїхали Житомирською трасою. Трасою, на якій саме в ці дні російські окупанти розстрілювали цивільні автівки. 

Вже на Хмельниччині я дізналася, що в місті Хуст на Закарпатті звільнився просторий будинок зі внутрішнім двором та кількома спальнями. Одразу подумала, що там можна створити волонтерський штаб, облаштувати пункт видачі гуманітарної допомоги тощо. А тому вагань не було: наступного дня ми знову були в дорозі.

У Хусті з’ясувалося, що будинок нам не здадуть, тож опівночі ми опинилися в чужому місті просто посеред вулиці. Тоді нам допомогла директорка школи в селі Буштино, дозволивши переночувати в приміщенні. І я вдячна за цей досвід. На ранок мені зателефонувала родичка чоловіка й запросила до села Ділок. Тож наступні пів року ми провели неподалік Мукачева.

гуманітарка переселенцям

Через два дні я вже сортувала гуманітарку на власному складі

У перші дні мені допомагали десятеро близьких друзів, разом із якими ми заснували спільноту Help in Mukachevo. Я природжена менеджерка, тому легко координую будь-який процес. 9 березня о десятій ранку я шукала приміщення, аби облаштувати гуманітарний склад, а вже через дві години мала від нього ключі. 

Читайте також: «ВПО – це не лише гуманітарка». Як бахмутська громадська організація допомагає переселенцям у Черкасах

Ми встановили там обігрівачі, стелажі та все необхідне, а наступного дня почали сортувати першу гуманітарну допомогу. Спершу приймали великі посилки від друзів і віддавали їх переселенцям, які опинились на Закарпатті. Також надсилали потягами до Києва, Бучі, Ірпеня та Бородянки велику кількість їжі, одягу, засобів гігієни, постелі та матрасів.

Облаштували санаторій для 200 дітей-сиріт

Наприкінці березня я в чаті волонтерів «БОН» я дізналася, що на Закарпаття везуть майже 200 дітей-сиріт та персонал з табору «Артек», який знаходився на Гостомельському напрямку. За день до повномасштабної війни ці діти приїхали на реабілітацію, але через російські обстріли будівля табору дуже постраждала. Їх везли в колишній санаторій «Човен», тож я поїхала дивитись, у якому він стані. 

Чесно, я була шокованою. Санаторій не працював вже чотири роки, а тому там не було практично нічого. Лише якийсь посуд, ліжка, поролонові матраци і холоднеча. Я здійняла галас і зробила максимум для того, аби там з’явилися батареї. Ми облаштували 24 душові кабіни, відремонтували вбиральні, закупили нові матраци, постільну білизну, подушки, одяг, взуття та продукти.

Ми встигли, і діти потрапили у пристойний санаторій. Так наша команда забезпечувала «Артек» до 1 серпня – допоки він не отримав статус офіційно релокованого дитячого табору. Відтоді він перестав функціонувати як прихисток для сиріт.

допомога дітям-переселенцям

Організували притулок для ВПО в приміщенні закинутої школи

Ще тоді, шукаючи дорогу до «Човна», замість села Березники я випадково заїхала до Березинки. Звісно, місцеві пояснили, що санаторію тут немає, проте розповіли про закинуту школу, яку колись планували перетворити на прихисток. Ремонт зупинився на половині шляху, тож згодом я повернулася до Березинки вдруге – аби завершити проєкт. 

Так покинута будівля перетворилася на прихисток для родин вимушених переселенців. У цьому мені дуже допомогла місцева влада, і я справді вдячна за цю підтримку. У нас чудовий староста Ярослав Радей, на якого завжди можна розраховувати. Він допоміг підписати всі документи, орендувати приміщення школи за одну гривню на місяць, полагодити електрику, підключити водопостачання та каналізацію. Також ми з Ярославом домоглися зміни сплати тарифу за спожиту енергію, тож зараз я оплачую послуги як фізична особа за квартиру, а не муніципальну установу.

школа, яку перетворили на житло для переселенців

Мешканці прихистку стали однією великою родиною

Ми створили міцну родину з 55 людей, які завжди допомагають одне одному. Їхні діти граються та навчаються разом, мешканці вітають одне одного зі святами. Минулого тижня я відзначала свій день народження, і мешканці прихистку підготували привітання. Так роблять лише близькі люди, які є членами однієї родини. Тому для мене це не прсото шелтер чи благодійний проєкт. Усі ці люди – моя велика й дружня сім’я.

Читайте також: Будуємо з нічого. На Хмельниччині переселенці зводять «дім зі сміття» зі знахідок на звалищі

Так, за всю історію прихистку бували й неприємні ситуації, томи ми розробили певні правила, аби всім було комфортно. Зокрема у нас заборонено вживати алкогольні напої, порушувати тишу вночі, також заборонені скандали та токсичні відносини. Через порушення цих правил ми можемо попросити людину покинути шелтер. 

Впевнена, що зараз я на своєму місці

Що було для мене найважчим за ці місяці волонтерства? Нічого. Адже я на тисячу відсотків переконана, що опинилася тут не просто так. Я вдячна всесвіту, що маю поруч людей, які завжди підтримують, довіряють мені та йдуть пліч-о-пліч через цю кляту війну. Завдяки цьому я жодного разу не відчувала паніку чи біль.

А ще я ні на мить не думала, що чогось не зможу, адже я на своєму місці і роблю те, що маю робити. Це важливо й особисто для мене, бо коли настане час запитати себе, що я зробила для своєї країни та людей, то матиму чітку відповідь. Єдине завдання, яке я вирішую досить довго, – це будівництво нового медпункту в прихистку для дітей з інвалідністю у Мукачеві. Адже це муніципальна власність, тому є багато бюрократії. Я давно закрила збір на цей проєкт і можу почати будувати медпункт хоч завтра, але досі не маю необхідних погоджень від обласної ради.

допомога переселенцям

Моє призначення – допомагати іншим

Періодично я запитую в себе, що робитиму далі. Мені більше не хочеться мати просто роботу заради грошей чи самореалізації, оскільки я знайшла своє покликання. Моє призначення полягає в тому, щоб допомагати. Тому і зараз, і після нашої перемоги я хочу бути корисною та допомагати країні відбудовуватись. Також хочу брати участь у реформуванні дитячих будинків-інтернатів, аби вони перетворилися на інтернати сімейного типу. Мрію, щоб всі діти, які втратили батьків через війну, мали родину, а не були дітьми з інтернатів. 

Триматись мені допомагає мама, яка постійно поруч, а також те, що кожен мій проєкт дозволяє побачити конкретний результат. Найбільша моя мрія зараз – перемога. Аби ми могли повернути свої життя і відбудувати все, що втратили. А моя мета – бути корисною в цій відбудові і допомогти країні стати кращою. Щоб ми й надалі показували всьому світу незламність української нації.

Читати далі

Суспільство

Бійці НГУ модернізованими снарядами знищили засідки окупантів на Луганщині (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Аеророзвідники Нацгвардії та ЗСУ виявили й знищили декілька засідок російських окупантів на Луганщині.

Про це повідомили в телеграм-каналі Національної гвардії.

Зазначається, що внаслідок роботи українських військових було ліквідовано та поранено кількох окупантів, а також пошкоджено броньовану техніку.

Для знищення російських позицій оператори БПЛА Нацгвардії використали спеціаьно модернізовані боєприпаси.

«Українські захисники ліквідували щонайменше одного окупанта, троє отримали поранення різного ступеня тяжкості. Також виведена з ладу броньована техніка та боєкомплект на танку. Гвардійці завдали ударів по противнику, використовуючи БПЛА, з допомогою якого скидалися спеціально модернізовані боєприпаси», – йдеться в повідомленні.

Раніше ми писали, що воїни спецпідрозділу 93 ОМБр «Сенека» знищили російські позиції під Бахмутом на Донеччині.

Нагадаємо, спецпризначенці Національної гвардії знищили бойову машину піхоти противника поблизу Авдіївки на Донеччині.

Крім того, воїни Центру «Альфа» Служби безпеки України знищили укріплені бліндажі росіян, будівлю з піхотою та польовий склад боєприпасів.

Фото: facebook.com/NGUmainpage.

Читати далі

Шопочитати

Суспільство3 дні тому

Ваші конкуренти вже роблять це. 10 важливих порад для бізнесу від топ-підприємця

Український бізнес зіштовхнувся з черговою кризою на тлі повномасштабної війни. Але наших підприємців не зламати:...

Суспільство1 тиждень тому

Кризовий центр став бойовим. Як ветеранська ГО «Бандерівський Схрон» перейшла на військові рейки

«Бандерівський Схрон» – саме під такою назвою існував перший і єдиний в Україні кризовий центр...

Технології1 тиждень тому

«Замовити Starlink – просто, але є нюанс». Як купити та налаштувати «коробку з космосу» від Маска

Їх двоє, і вони – команда. Ная та Павло почали волонтерити ледь не з першої...

Суспільство2 тижні тому

Зі складів – на передову. Як проєкт «Тачка на ТРОкачку» відновлює радянські вантажівки для ЗСУ

На складах ЗСУ чекають на списання тисячі старих вантажівок. Донедавна вони вважалися мотлохом, але тепер...