Суспільство
Свій бізнес vs найм: чому іноді бути найманим працівником краще
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Карантин і масові скорочення актуалізували для багатьох одвічне питання — працювати за наймом і будувати кар’єру або все ж відкрити свою справу й почати заробляти на себе. Ми поспілкувалися з українськими підприємцями та директорами великих компаній і дізналися, що вони думають про найм і підприємництво та які переваги й недоліки існують в обох варіантах.
Валентин Панюта,
бренд-лідер Fedoriv Marketing Agency
СЕО vs підприємництво — що обрати
— Залежить від сфери діяльності.
Плюси та мінуси підприємництва
— В креативній індустрії дуже важливий бренд і портфоліо. Зазвичай новому агентству на ринку не доводиться перебирати клієнтами.
До того ж складно отримати великих клієнтів в найближчі кілька років після старту. І справа тут не в таланті. Великі клієнти працюють з великими агентствами в тому числі й тому, що у них достатньо ресурсу для комплексного вирішення їх завдань. Це головний мінус підприємництва у цій сфері.
Плюси та мінуси роботи за наймом
— А робота за наймом в топовому агентстві має свої переваги. Вона дозволяє працювати з великими брендами на великих проєктах. А також дає можливість повністю зосередитися на своїй експертизі і не думати про оренду офісу чи фінансові процеси. Не знаю, чи став би я заробляти значно більше, якби створив своє агентство.
Олена Борисова,
співвласниця та CEO в “Сім’я ресторанів Діми Борисова”
СЕО vs підприємництво — що обрати
— Я поєдную ролі СЕО та співвласниці. Проте зазвичай мова йде про різні типи особистості. Підприємці схильні до того, щоб генерувати ідеї для бізнесу. Вони йдуть на ризик, а бізнес для них — це творчість. Від СЕО зазвичай чекають чіткості й системності. Хоча це не єдиний можливий варіант.
У нас з Дімою дуже чітко визначені ролі та робота в синергії. Діма — людина ідей та маркетинг-орієнтований лідер. Я — людина-система і відповідаю за втілення ідей в життя. За мною побудова й розвиток бізнес-системи, а також відповідальність за фінансові результати компанії.
І головне — в цій гібридній ролі мені комфортно. Я нічим не жертвую, тому у мене виходить розвиватися в різних соціальних ролях — як підприємець, як мати чотирьох дітей і як впевнена в собі щаслива жінка.
Плюси та мінуси підприємництва
— Підприємництво має головний плюс — більше можливостей. Але до них додаються підприємницькі ризики й відповідальність, в тому числі за своєчасну виплату зарплатні співробітникам.
Читайте також: Кур’єри в ТОПі, перукарі й фінансисти — будуть. Як пандемія вже змінила ринок праці та чого чекати далі
Мінусів немає, якщо займатися тим, у чому вважаєшся експертом. Не менш важливо отримувати задоволення й фінансовий результат. У ресторанній індустрії я стала топ-менеджером, а потім і власником бізнесу, пройшовши всі кар’єрні щаблі, починаючи від касира в ресторані.
Думаю, що це найкраща модель: будувати свій бізнес, ґрунтуючись на глибокому розумінні певної сфери й примножуючи свою експертність.
Окреме питання: підприємницькі ризики. Вони неминучі та це нормально. Але я не рекомендую відкривати бізнес тільки на кредитні кошти — це неефективно. Новий бізнес потрібно створювати, коли є не тільки бізнес-план, а й шляхи до відступу з фінансовою подушкою. «Закласти квартиру, щоб організувати стартап» — такі історії закінчуються добре в кіно, але не в реальному житті.
Плюси та мінуси роботи за наймом
— Тут плюси дзеркально-протилежні — відсутність підприємницьких ризиків, зарплата і захищеність з боку Трудового кодексу.
Що стосується мінусів — це питання особистих амбіцій.
Роман Романчук,
СЕО мережі кінотеатрів Multiplex
СЕО vs підприємництво — що обрати
— Для мене визначальним у цьому випадку є сам проєкт — надаю перевагу цікавим та амбітним. Працюючи менеджером в достойній компанії можна реалізуватись набагато краще, ніж в ролі бізнесмена. І хоча формат діяльності також важливий, але цей критерій посувається на другу сходинку.
Плюси та мінуси підприємництва
— Підприємці мають три головні переваги. Перша — гнучкість у прийнятті рішень. Друга — відчуття насолоди від успіху власного бізнесу. В ролі підприємця позитивний результат стає більш цінним.
Третя — можливість розпоряджатися бізнесом. Крім управлінських і стратегічних, відкривається й інший спектр рішень. Підприємець має можливість залучити будь-яку кількість нових партнерів, розширити чи продати компанію.
Натомість наявна й не менша кількість мінусів. Неправильне рішення може призвести до втрати власних заощаджень. А отримані досягнення можуть не збігатися з амбіціями. Підприємці зазвичай обмежені коштами. Тож іноді справа може рухатися не так швидко, якби того хотілось її власнику. До того ж в умовах обмежених ресурсів, таких як стартап або малий бізнес, підприємцю доводиться працювати на різних рівнях: стратега, тактика, виконавця.
Плюси та мінуси роботи за наймом
— Якщо говорити про мій випадок, то зараз я можу досягти більшого у форматі найманого менеджера, ніж у ролі підприємця. Плюсів достатньо, назву основні з них.
Робота за наймом дає можливість вибору та відчуття свободи на ринку незалежно від фінансового порогу. З відповідними навичками та досвідом можна працювати в успішній компанії. На відміну від підприємництва, коли обмежений капітал не дозволяє обирати успішні бізнес-кейси.
На посаді СЕО є можливість провести об’ємний бізнес-аналіз наявного досвіду компанії й відштовхнутися в подальших кроках. У випадку з власною справою, наприклад стартапом, можливий лише аналіз ринку чи конкурентів. А далі — доводиться ризикувати та помилятись, втрачаючи свої кошти.
Не менш значуща перевага — ресурси. Велика компанія має відповідно великі бюджети, а також досвідчену команду та можливості. Це дозволяє будувати об’ємні стратегії та швидко їх втілювати. На відміну від підприємця, який на початку обмежений грошима.
Не варто відкидати й мінуси. Найманий менеджер опиняється в зоні ризику, якщо компанія, наприклад, продається, і в результаті цього змінюється десіжнмейкер (людина, яка приймає головні рішення — ред.).
Також СЕО зазвичай має обмеження в певних управлінських рішеннях. До того ж власник або рада директорів можуть на власний розсуд приймати не завжди коректні рішення.
Антон Аврінський,
засновник та СЕО Liki24.com
СЕО vs підприємництво — що обрати
— Найманий співробітник та власник бізнесу — це зовсім різні ролі. Важливо чесно відповісти собі на питання: чи легко мені знаходитись у стані, коли я лише частково впливаю на процеси. Якщо так, то краще залишатись найманим менеджером. І з точки зору прибутковості в тому числі. На відміну від власної справи, робота за наймом менш стресова та ризикована. А коло відповідальності — суттєво вужче.
Однак люди з тією самою “підприємницькою жилою” не можуть так. Я сам досить довго був найманим співробітником, але захотів лишити певний слід та принести своєю діяльністю більшу користь.
Плюси та мінуси підприємництва
— Головні переваги — відчуття власної значущості, задоволення від того, що робиш та результатів, яких досягає компанія. Також сюди варто додати можливість зробити щось значне та безпосередньо впливати на важливі рішення.
Читайте також: Як підприємцям ефективно вести соцмережі? Поради від бізнесвумен з 70 тис підписників
Все інше, напевно, великий недолік. Наприклад, постійна залученість та робота 24 години на добу незалежно від дня тижня. Особливо на етапі становлення бізнесу. Також у підприємця з’являються обов’язки, які неможливо делегувати й залежать лише від нього.
Плюси та мінуси роботи за наймом
— Робота за наймом на посаді директора зазвичай дозволяє отримувати високий та стабільний прибуток. А зона зобов’язань чітко визначена і не доводиться займатися й іншою роботою. До того ж деякі обов’язки обмежуються власником, що зменшує відповідальність топ-менеджера.
Хоча з іншого боку такі обмеження можуть бути й недоліком. Крім того складно використовувати життя на розвиток того, що тобі не належить. Тож вважаю це найважливішим мінусом під час роботи за наймом.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Жителі Острога на Рівненщині самостійно контролюватимуть якість повітря за допомогою громадської станції моніторингу.
Про це на фейсбук-сторінці повідомили активісти громадської природоохоронної організації «Екоклуб».
Зазначається, що станцію встановили в Національному університеті «Острозька академія».
Пристрій дозволяє всім охочим у режимі реального часу відстежувати у повітрі вміст пилу, діоксиду азоту, озону, моноксиду вуглецю, аміаку, вологість, атмосферний тиск та погоду.
Читайте також: «Готові переробити весь пластик Волині». Історія релокейту запорізької компанії «Грін компані»
Оскільки місто розташоване неподалік від Хмельницької АЕС, станція моніторингу також вимірює вміст радіації у повітрі.
Екоактивісти відзначили, що цьогоріч «Екоклуб» спільно із міжнародним проєктом «Чисте повітря для України» за підтримки чеської громадської організації «Арніка» ініціювали розвиток мережі постів громадського моніторингу повітря на Рівненщині. Дев’ять постів моніторингу з’явилися у Рівному, Городку, Обарові та Острозі.
Що таке пости громадського моніторингу?
Це сучасні інструменти моніторингу та оцінки якості повітря, які самостійно та незалежно від держави встановлюють жителі населених пунктів. Порівнюючи із державним моніторингом, такі пости дозволяють оперативно дізнаватися інформацію про стан повітря, показують достовірні дані за кількома основними забруднювальними речовинами у режимі реального часу.
Громадський моніторинг повітря – це мережа постів, які встановлюють жителі населеного пункту на житлових будівлях, офісних приміщеннях, школах, церквах тощо. Мережа постів громадського моніторингу дозволяє більш якісно визначати якісь повітря у тому чи тому населеному пункті.
Нагадаємо, ЛУН створив iOS-віджет, що сповіщає про якість повітря у Києві та Львові у реальному часі.
Також ШоТам повідомляв раніше про запуск екологічного чат-боту для скарг на забруднення повітря, води і ґрунту.
Фото: facebook.com/Ecoclubrivne.org.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Оксана Дубик – переселенка з Маріуполя, яка місяць прожила в облозі неподалік від «Азовсталі». Її чоловік приєднався до захисників міста в перші дні повномасштабної війни. Відтоді Оксана залишилася разом із батьком, пообіцявши коханому, що за першої нагоди покине Маріуполь.
Так минув місяць, допоки росіяни не знищили Драмтеатр, а пізніше – й домівку подружжя. Після цього Оксана з татом пройшли майже 11 кілометрів пішки, поки не зустріли незнайомця, який допоміг врятуватися з міста.
У Львові жінка знайшла в собі сили відкрити квіткову крамницю й поступово розвивати бізнес. Каже, це дозволяє триматися й не опускати руки. А ще вона чекає на свого чоловіка, який досі перебуває в російському полоні. Чекає й робить усе, аби повернути його додому.
Маріуполь – це місто, яке я робила красивим
Я будівельниця. Усе моє життя пов’язане з будівництвом, створенням чогось нового або реабілітацією старого. Будинки, школи, дитячі садочки – це те, що я зводила протягом всіх років. А Маріуполь – це місто, яке я робила красивим.
До початку повномасштабного вторгнення у нього можна було закохатися. З першого погляду, з першої вулички. Доволі промислове місто зі своїм шармом та особливим стержнем, закутаним у тендітність. Саме таким я бачила Маріуполь.
Восени 2021-го року я розпочала свій останній проєкт. Хоча, звісно, про те, що це останній я дізналися лише у лютому 2022-го. Разом із командою ми взялися реконструювати місцеву лікарню. До кінця зими встигли встановити сучасні вікна, нові двері і почали утеплювати фундамент зі стінами. Кінця роботи ще видно не було, але ми майже дісталися половини задуманого.
Я не здогадувалася, яке пекло можуть зробити росіяни
За роки життя у прифронтовому місті я звикла до залпів війни. Це було моєю буденністю. Десь якийсь вибух, десь щось розривалося. До цих звуків звикаєш і майже не звертаєш на них уваги. Бо живеш з думкою, що це ніби десь далеко. Не поруч, не в місті твого життя.
До 24-го лютого у мене не промайнуло жодної думки про те, що може розпочатися повномасштабна війна. Ба більше, я не здогадувалася, яке пекло зможуть зробити росіяни замість мого виплеканого Маріуполя. За два дні до початку я разом з іншими маріупольцями вийшла до Драмтеатру на мітинг проти війни. Звичайна акція, все як завжди. І сумніву, що щось не так, у мене не з’явилося.
А 24-го події розгорталися дуже швидко. Я б навіть сказала, миттєво. З самого ранку, коли ми прокинулися, чоловік пішов говорити по телефону. І буквально за кілька хвилин він повернувся і сказав: «Почалася війна, Київ бомблять». Перше, що я почала робити – телефонувати доньці. Вона живе у столиці, додзвонитися я не змогла. Чи то мережі не було, чи то вона була перевантажена, але чоловік почав телефонувати до сина.
Син був у Львові й якось через інтернет зміг зв’язатися з сестрою. Так я дізналася, що мої діти в порядку. Донька вже була у бомбосховищі, а син – на заході.
Історія повторилася: мій чоловік пішов на війну
Тоді я зібралася на роботу. Приїхала до лікарні, де вже були співробітники. Переважно чоловіки і кілька жінок. Решта не прийшли, бо почалася війна. Ми з усіма переговорили, зачинили двері і навіть увімкнули сигналізацію. Я була впевнена, що це всього на кілька днів, що ми скоро повернемося на роботу і треба буде завершувати проєкт. Але цього не трапилося.
Коли я поверталася додому, помітила, що дуже багато людей вже стоять з валізами, спаковані. Вони їхали геть з міста. Не пам’ятаю, про що я думала, коли побачила усіх цих людей. Але доїхала додому і дізналася, що мій чоловік рушив до військкомату. Ми це не обговорювали, не радилися. Але я знала, що так буде, боротися з цим не було сенсу. Знала, що він піде. Бо ми встигли пережити щось схоже у 2014-му, коли росія вперше нас атакувала. Мій коханий взяв зброю до рук і пішов нас захищати.
Цього разу історія повторилася. Не знаю, що було у військкоматі, але чоловік ходив туди ще двічі. Може, його відмовлялися брати через вік: йому 59 років. Але свого він досяг і вже 26-го лютого прийшов додому на півтори години. Зібратися на війну. Я зібрала їжу, якісь речі. Ще встигли трошки посваритися, бо він не хотів багато брати з собою, а я все складала. На дворі було холодно, як його можна було відпустити без теплих речей?
Було складно, але ми не голодували і не хворіли
Далі – все як в тумані. День за днем вибухи, бої, стрілянина. Я постійно була в будинку зі своїм батьком. Час від часу ми виходили на вулицю, йшли до Драмтеатру. Тільки там можна було дізнатися якісь новини і щось про можливу евакуацію.
Ми жили прямо навпроти «Азовсталі» і періодично ходили туди. Там був мій чоловік, я знала, що він приєднався до «азовців», коли почалися потужні бої. Тато приніс хлопцям електрочайники, щоб вони могли бодай чаю попити. А чоловік того дня передав мені шоколад. Він знав, який саме я люблю. І я зберегла його до свого Дня народження. Їла, ніби подарунок від коханого.
Читайте також: Нас лякали «бандерівцями», а вони зустріли нас обіймами. Фотографка з Рубіжного переїхала до Львівщини й починає життя з нуля
Під канонадою вибухів ми прожили цілий місяць. Було складно, але ми не голодували і не хворіли. Я вже потім дізналася, що мій чоловік приготував купу дров, вони стояли охайні і готові до використання. Ми це помітили з батьком, коли вирішили запалити камін у будинку.
Ним давно ніхто не користувався, ал,е оскільки вікна повибивало, стало холодно, тож ми вирішили зігрітися. Щойно запалили – з каміну почав валити дим, заповнюючи весь будинок. А потім щось раптово вибухнуло і камін запрацював. Ми заклеїли вікна, в будинку стало тепліше.
Хліб заміняли оладками
Знаєте, як українські господині вдома роблять закрутки, харчі зберігають мало не гуртовими партіями? Отак і в мене було. Комора була забита кашами і дровами. Єдине, напевно, чого не мали, так це хліб. Хоча сусіди, у яких була мука, робили солодкі оладки й ділилися з нами. Оцими оладками хліб і заміняли.
А взагалі нам пощастило. Продукти були, воду набирали і готували собі на вогнищі. Трошки згодом люди почали виносити продуктові склади, ділилися одне з одним. Періодично і рибу їли, і м’ясо було.
Але це траплялося тоді, коли в якийсь зі складів із харчами «прилітало». Хтось йшов, виносив і роздавав. Ще й хвороби не турбували. Але я думаю, що це від стресу. Бо взагалі встигла забути, що маю якісь проблеми зі здоров’ям.
Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала доля
Зі своїм чоловіком востаннє я говорила 28-го лютого. Тоді й домовилися, що як буде можливість – я поїду до Львова. Мало не щодня ми з батьком ходили до Драмтеатру. Там був зв’язок і можна було дізнатися хоча б якісь новини.
Місяць евакуація переносилася. Виїхати було неможливо, хіба що власними машинами, але в нас такої не було. Тому ми чекали на автобуси. Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала сама доля. Того дня батько пішов туди зранку і дізнався, що автобусів не буде. А вдень Драмтеатру не стало.
Просто доля, яка врятувала нас від загибелі. Випадковість, яка мало не вартувала нам життя. Батько пішов без мене, все дізнався і повернувся. Хоча зазвичай ми ходили разом і в інший час. Тоді почали думати, як нам виїхати. Довго вагатися не довелося. Ми прокинулися від того, що горіла хата сусідів. У неї прилетіло «Градами». Щойно встигли загасити – вогонь перекинувся на наш будинок.
11 кілометрів йшли пішки
Ця пожежа не залишала нам вибору. Ми вибігали з хати з двома рюкзаками, залишили там все, що було. Навіть частину документів. У нас був єдиний варіант – йти пішки. І пи пішли, як і всі люди, просто вздовж набережної.
Дорогою намагалися зупиняти автівки. Але хтось був геть завантажений речами чи людьми, а хтось просто не хотів зупинятися. Разом із батьком ми пройшли десь одинадцять кілометрів. Йшли довго й так втомилися, що планували заночувати просто в полі.
І коли їхала чергова автівка, я просто махнула рукою. Без надії, без сподівання. А машина зупинилася: там сидів молодий хлопчик на ім’я Денис. Я сказала йому: «Дитино, вивези нас у будь-яке село, куди-небудь звідси». Він відповів, що їде до Запоріжжя. Ми мало не стрибали в ту машину. Після 11 кілометрів пішки – це була наша маленька перемога.
Я виплакала хлопця у росіян
Аби доїхати до Запоріжжя, нам довелося пройти 12 блокпостів. У дорозі до нас приєднався ще один хлопчик – Микола. Тож ми були вже вчотирьох. На кожному блокпосту хлопців витягали з машини, роздягали догола, перевіряли телефони. Дивилися, які речі мають з собою, що в машині. Нас із татом не чіпали. Думаю, по нам точно було видно, що ми не військові.
На одному з останніх блокпостів росіяни знову забрали хлопців. Ані Дениса, ані Миколу окупанти відпускати не хотіли. Їх кудись відвели, і я не знала, що там відбувається. Але бачила, що росіяни були вже геть п’яні, тож пішла до них. Просила відпустити хлопців, довго благала і, здається, я просто виплакала у росіян. Дениса відпустили. А от Миколу не захотіли, він залишився там. Лише згодом я дізналася, що його внесли у списки на обмін. Сподіваюся, що він повернувся додому.
Ми сіли в автівку й поїхали далі. Нам вдалося дістатися до Пологів (місто в Запорізькій області, – ред.). Там нас погодували, і саме там я вперше за місяць їла хліб. На виїзд до Запоріжжя формували колони по п’ять автівок. Нам сказали, що роблять це, аби вбили не всіх одразу й хтось міг врятуватися.
Не очікувала, що нас так зустрінуть у Львові
Як їхали, я розповідати не буду. Це надто складні спогади. Але ми дісталися Запоріжжя. А далі доїхати до Львова вже не було проблемою. На Заході нас зустрів мій син. Разом із батьком ми поселилися у нього.
Два тижні я приходила до тями. Це була надто складна подорож для нас. Утім залишатися у сина на шиї мені не хотілося, та й руки вже свербіли починати щось робити. Тому я звернулася до Львівської міської влади.
Прочитала, що переселенцям з Маріуполя надають житло у модульних будиночках, тому надіслала заявку. У мене інвалідність, батько – пенсіонер, думаю, саме через це досить швидко отримали відповідь. Нам дали будиночок на двох. Чесно? Я не очікувала, що мене тут так зустрінуть. Не чекала таких теплих обіймів в геть іншому куточку своєї країни.
Цілодобово моніторила новини про «Азовсталь»
Трошки згодом я змогла зв’язатися зі своїми знайомими з Маріуполя та Бердянська. Це жінки, які виїжджали важче та довше за мене, але теж опинилися на заході України. Спершу вони були в Тернопільській області, але потім також переїхали до Львова.
Саме ці люди й запропонували мені спробувати відкрити квіткову крамницю. Від бездіяльності я постійно сиділа в телефоні, просто цілодобово. Змусити себе відірватися від новин я не могла, бо періодично вискакували повідомлення про «Азовсталь», про азовців, про всіх героїв, які тоді перебували на заводі. А я знала, що мій чоловік – серед них.
Тому, коли пролунала пропозиція відкрити крамничку, я погодилася одразу. Це була можливість бодай трошки відволіктися і зайнятися чимось корисним для себе. Я ніколи не мала справи з квітами на якомусь професійному рівні. Лише вдома вирощувала щось для краси, бо чоловіку подобаються живі квіти. А він вирощував лимони. Тому не погодитися я не могла.
Так на залишки наших збережень ми з дівчатами знайшли приміщення. Знаєте, таке маленьке, захаращене. Зробили там косметичний ремонт, закупили квіточок, насіння. І відкрилися.
Наші квіти купували дорожче, ніж вони коштували
Я і не здогадувалася, як сильно львів’яни люблять квіти. До нас почали приходити відвідувачі. Спершу небагато, а потім все більше й більше. Прийшли журналісти, які зняли про нас матеріал. Про маленьку крамничку! І я розповіла їм свою історію. Тоді почався шалений потік клієнтів.
У нас навіть купляли квіточки дорожче, ніж вони коштували. І тихенько казали: «Це на розвиток». Звісно, що це наповнює силою. Спілкування з людьми, робота, клопоти, які не пов’язані з війною, додали мені енергії. Додали сили, щоб триматися у новій реальності.
За цей час я полюбила Львів. Усім серцем я полюбила це місто і людей. Якою б я була без них? Без тих, хто приходить просто поговорити у крамничку? Просто підтримати?
Я чітко зрозуміла, що не можна впадати у відчай. Сумніваюся, що мій чоловік хотів би бачити мене в депресії і з опущеними руками.
Будемо кричати так голосно, щоб світ щодня чув нас
Зараз я маю дві задачі: зробити все, щоб мій чоловік повернувся додому і тримати квіткову крамничку. Я долучилися до спільнот, де жінки також чекають на своїх чоловіків. Ми почали влаштовувати мітинги, звертатися до влади усіма можливими способами, писати листи і чекати відповіді.
Зараз комунікація з владою майже відсутня. На днях написали чергового листа, цього разу – до президента. Нам потрібно знати, що робляться бодай якісь кроки для визволення наших захисників та захисниць. Знаєте, розлючені жінки – це страшна сила. Я знайома з багатьма, хто чекає своїх синів, доньок, чоловіків, друзів – тих, хто захищав Маріуполь.
Це люди надзвичайної сили. Ми люди надзвичайної сили. Ми мусимо зробити все, так само, як наші герої робили все для нашого захисту. Я не зможу змиритися з думкою, що їх просто залишать на тортури в росії. Ні, будемо кричати так голосно, щоб світ чув нас кожен день. Адже від цього залежить життя наших оборонців.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Під час ворожого нальоту на Запорізькому напрямку боєць Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.
Про це повідомили у пресслужбі Нацгвардії.
Український захисник вдарив по літаку із переносного зенітно-ракетного комплексу «Ігла».
Зазначається, що після враження цілі за лісосмугою відбувся вибух. Падіння ворожого літака на окупованій території було підтверджено, а ціль знищена.
Довідка
Національна гвардія — військове формування з правоохоронними функціями. Призначене для виконання завдань із захисту та охорони життя громадян України. Загальна чисельність — до 60 тисяч військовослужбовців.
Нагадаємо, за минулу добу, 9 серпня, російська армія втратила 9 літаків.
Також «Запорізький месник» із Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.
Фото: pixabay.
