Оперний співак у робочих рукавицях. Як Микола Губчук перезавантажив культурне життя Коломиї

24 лютого зі свого вікна він бачив, як над Гостомелем кружляють російські літаки та гелікоптери. На збори часу не було, перше, що вхопив – ноти. Огидною була сама думка, що їх можуть торкатися окупанти. Микола Губчук – оперний співак, 8 років був солістом Національної опери України. Його баритон збирав повні зали у Відні та Гонконзі, а нині він щодня лунає над Коломиєю. 

А ще Микола разом з іншими митцями, волонтерами та містянами за пів року воскресили з плісняви та забуття будинок польського гімнастичного товариства «Сокіл» – місцеву історичну та архітектурну пам’ятку. Ініціативу митців підтримали в міськраді та управлінні культури. Усі роботи проводять власноруч. Щойно відремонтували залу, почали організовувати концерти, щоб збирати кошти на підтримку ЗСУ.

Уже кілька місяців артист хвацько змінює фрак на робу: виступає на сцені, а після концертів продовжує рятувати «Сокола». На підтримку проєкту приїжджають виступати виконавці з Австрії та Японії, а в залі, де ще нещодавно бігали куниці, лунає класична музика та розкуповують навіть стоячі місця.

Кризовий менеджер філармонії

Я сам себе називаю «кризовий менеджер філармонії». А офіційна посада вже понад пів року – художній керівник, сценічний директор Коломийської малої філармонії. Чим унікальна ця філармонія? По-перше, звісно, історична будівля. По-друге, це єдина така камерна філармонія в Україні. Ще одна була у Маріуполі…

Аби мені хтось на початку року сказав, де я буду і скільки часу проведу у робочих рукавицях, я би не повірив. Я ж щойно повернувся додому після трирічного контракту у Макао. Ми живемо, жили… у Гостомелі. Там така гарнезна місцевість – природа, ліс. Ремонт зробили. Але я там бував раз на рік, бо працював за кордоном. І ось перед Новим роком повернувся. Півтора місяця я встиг понасолоджуватись домом.

Боявся, що мої ноти потраплять у руки росіянам

23 лютого друзі запросили мене з дружиною на спектакль «Наталка Полтавка» в мій рідний театр, в Національну оперу України, де я свого часу 8 років був солістом. По дорозі додому, у Гостомель, подруга каже: «Такий вечір розкішний, ну тепер хай вже хоч і та війна починається…». Хто ж знав, якими злопророчими уже на ранок стануть ці слова.

Вдома ми з дружиною обговорювали усі емоційні моменти спектаклю, ділились враженнями – засиділись до четвертої ранку! А близько шостої зателефонувала наша подруга, тележурналістка: «Війна!». Я не повірив спершу. Я ж спав всього півтори години. Я ще не міг втямити цього страшного слова – війна.

Визирнув у вікно, а там на паркінгу уже купа людей пакують речі у машини. Я спустився, пройшовся визирнути на Варшавську трасу (наш будинок поруч) – а там черга з машин. А потім почалися обстріли і та сама висадка десанту у Гостомелі. Це все летіло прямо над нашим будинком: гелікоптери, літаки, їх збивали. Вони падали поруч у лісі. Це було дуже страшно. І ми зрозуміли, що треба виїжджати.

Збиралися за 20 хвилин. Кидали у сумки все, що потрапляло на очі. Я навіщось ноти взяв, пару клавірів з операми кинув. Нащо вони мені треба були? Мабуть, боявся, що вони потраплять у руки росіянам. Мені огидною була сама ця думка.

Мистецтво теж допомагає озброювати

Щойно я приїхав до Коломиї, пішов до військкомату. Пройшов комісію. Оскільки я в армії не служив, мене записали у резерв. Тож поки виконую свою місію на культурному фронті. Я вважаю, що кожен повинен робити те, що він вміє. Зокрема й для перемоги. Я вмію співати, робити мистецтво і, як виявилось, вмію ще й інших організувати на це все.

Мистецтво теж допомагає озброювати. Ми опікуємось 10-ою окремою гірсько-штурмовою бригадою. Зібрали концертами вже близько 100 000 грн. Частина коштів пішла на автомобіль, ми його переробляли під потреби військових, тюнінгували.

Всупереч війні, розгубленості і «не на часі»

Мала філармонія з’явилася всупереч війні, розгубленості і «не на часі». Усі кажуть: не на часі, війна, не на часі… А ми відчули, що на часі! Не буває ідеального часу, його треба створювати самому.

Ідея створення у Коломиї малої філармонії належить композитору, піаністу Володимиру Козаренку. Я чув про це від нього ще до вторгнення. Нібито цю ідею підтримав навіть міністр культури. І якби не новий виток війни, на це б виділили кошти. Бо на реставрацію «Сокола» насправді потрібні великі гроші. І от росіяни своїми діями на нашій землі мали відкинути все це на дуже і дуже невизначений термін. Але сталося інакше.

«Давайте робити філармонію!»

З перших днів вторгнення до Коломиї приїхало багато людей з різних куточків України. Міська влада почала організовувати для новоприбулих ознайомчі екскурсії містом. У маршрут, звісно ж, включили і «Сокіл», бо це місцева легенда. І от на одну таку екскурсію я теж потрапив.

Ступивши на сцену «Сокола» разом із Марією Кодіною з управління культури, не втримались і заспівали наш гімн. А потім ще «Ніч яка місячна». І я просто очманів від того, яка тут акустика! Феноменальна! І я кажу Мар’яні: «Тут треба давати концерти!». І тут всі: «Філармонія! Філармонія! Давайте робити філармонію!». Так ми гуртом воскресили ідею і місію, які мала поховати ця війна.

Читайте також: «Я золото з дому не взяла, а бабусину сорочку забрала». Переселенка з Харкова заснувала школу вишивки у Кропивницькому

Долучилось дуже багато людей: від мера до студентів, від митців місцевих до митців-переселенців. Порадами, руками, матеріально. І коли у нас черговий аншлаг, черговий sold out, це щоразу мені до сліз щемить. Адже ще пів року тут, де стоять люди, бо всім сидячих місць не вистачило, були діри у підлозі і бігали куниці. І я розумію, що ми робимо правильну справу. Не тільки для тих, для кого ми збираємо кошти, а й для тих, хто виходить після концерту із щасливими очима.

Без культури нема нації. Ще Черчіль казав: «Якщо не буде культури, то за що ми воюємо?». Філармонії, театри, концертні зали, галереї, бібліотеки – це те, що змінює мислення суспільства, його культурний рівень. Це дуже важливо. І тепер «Сокіл» теж тримає цей культурний стрій.

Будинок польського гімнастичного товариства «Сокіл» був збудований у 1895 році видатним архітектором Іваном Левинським. Ця будівля зведена в закопанському стилі, що в свою чергу поєднує стиль будівництва гуралів та елементи модерну. Це окраса нашого міста, яка, на жаль, з різних причин довгий час була занедбаною.

За понад століття свого існування ця будівля була прихистком для різних організацій, зокрема і для Старшинської школи Української Галицької Армії, в роки незалежності тут була Молодіжна Рада. А нині «Сокіл» став осередком, що об’єднав митців – Коломийською малою філармонією.

За останні 20 років тут жили лише комуністи, пліснява і сміття, яке вони залишили. Будівля довгий час стояла пусткою і почала руйнуватися. Протікав дах. Погнили вікна, двері, підлога. Завівся страшенний грибок, стіни лущилися. Посеред зали у підлозі зяяла діра. Діру цю пробила важелезна люстра, яка впала і проломила підлогу. Ми розуміли, що «Сокола» треба рятувати.

Вигребли 10 причепів сміття, і тепер тут лунає музика

На більш швидкі і рішучі дії нас підштовхнули саме митці, які приїхали до Коломиї, рятуючись від війни. Ми хотіли створити такі умови, аби вони могли продовжити працювати, творити. Ми всі тут гуртом працювали: митці, артисти, волонтери, працівники міськради. Своїми руками чистили стіни, вигрібали все сміття. За два тижні ми вивезли більше десяти причепів сміття тільки з даху над сценою.

Тепер тут звучить і класична, і сучасна музика, виставляються роботи художників, сюди приїжджають трупи театрів з різних куточків України. Зала «Сокола» має унікальну акустику: тут можна працювати без мікрофонів, без звукопідсилювачів.

До нас приїжджають такі зірки, про яких ми могли лише мріяти

На сьогоднішній день будівля живе настільки масштабним культурним життям, що ми навіть самі цього не очікували, таких масштабів, таких зірок почути і побачити тут, у Коломиї. На підтримку «Сокола», на підтримку України до нас приїжджають такі митці, про яких ми могли тільки мріяти. Велика подяка за це саме Миколі Губчуку, який допоміг нам втілити ті мрії, про які ще пів року тому ми не могли й думати. За ці пів року у нас з’явилося чимало друзів, починаючи від Луганської філармонії і закінчуючи австрійським диригентом, композитором Куртом Шмідом, японкою Хінамі Йоко. Я навіть не можу всіх назвати, бо кожного тижня у нас нові крутезні гості.

Звісно, ще попереду багато роботи: треба перекрити дах, замінити вікна. Але що стосується культурного життя, то уже все кипить наповну. Практично до кінця року у нас уже розписаний і графік концертів, і вистав, і виставок. Це наша мистецька зброя, духовна зброя Це той фронт, який іде за фронтом на передовій. Тому що це все – невід’ємна складова нашої нації.

Світло з туалету і куниця

Спочатку, поки не підключили світло, ми під’єднувались до… туалету на стадіоні поруч. Просто кидали переноску в розетку. І якби під час концерту там комусь заманулось перевірити, що це за подовжувач, що він вмикає, то концерт би закінчився! Тому ми ставили там людину, яка стерегла світло на наших перших концертах. Бо ж ми почали давати концерти благодійні ще у процесі ремонту. Тобто у суботу чи неділю ввечері артисти були на сцені, а решту часу – розгрібали, відмивали, ремонтували.

А ще тут, у «Соколі», була мешканка, яка дуже не хотіла з’їжджати – куниця. Ну, вона й досі приходить вночі, не дає спати охоронцю. Ось такі кумедні, але абсолютно життєві штрихи є в історії воскресіння «Сокола».

Філармонія – це не щось закрите

Я боюся планувати зиму, бо невідомо, як буде з опаленням, але на жовтень уже розписані усі гості й події. Взагалі важко говорити про плани на майбутнє, бо не знаєш, що буде завтра чи сьогодні до вечора. Але хочемо не зупинятися. Врятувати цю будівлю не на кілька концертів, а провести серйозні реставраційні роботи. Щоб сюди приходили наші діти і діти наших дітей, насолоджувались музикою, грали, співали на цій сцені.

Філармонія – це не щось закрите, як багато хто думає. Не тільки для академістів у метеликах. Я хочу, щоб тут був такий творчий хаб, щоб вирувало життя, культурне життя. Щоб тут завжди були відкриті двері і сюди стікались потоки людей, дітей. Хочу. Щоб тут запрацювали різні студії: балетні, вокальні, акторські…

Хочу далі більше залучати дітей на сцену. Щоби тут виступали учні музичних шкіл разом з дорослими, щоби вони бачили, як гарюють їхні викладачі, щоб розуміли, навіщо вони вчаться і в яких майстрів вони можуть вирости.

Ніхто не питає про оплату

Дуже багато класних музикантів у нас вже було. І планується ще більше. І жодна людина, яка сюди приїздила, не запитала мене: «А скільки мені заплатять?». Тобто ми оплачуємо лише проїзд, проживання. Ну, і годуємо, звісно. А сюди приїжджають музиканти світового рівня. Це, мабуть, таке диво, світло, яке можливе лише у такі темні часи війни. Бо й я сам за інших умов просто не посмів би людям пропонувати працювати без гонорарів. Бо це робота, це труд. Усі розуміють, куди вони їдуть і навіщо. Ми ж влаштовуємо благодійні концерти, збираємо кошти для наших захисників.

Читайте також: Тренер чемпіонів Єгор Лебідь: «Моя мета – щоб усі знали про вінницьку школу джиу-джитсу родом із Херсона»

Мрію, щоб сюди приїхав ще хтось із піаністів світового рівня. Але для цього треба інструмент такого самого рівня. У нас є класне фортепіано від Steinway & Sons, нам подарували, але щоб запросити світових зірок-піаністів, треба мати такий рояль. А коштує він 150-180 тис євро… Я би хотів сюди запросити Лондонський симфонічний оркестр, Віденський. Скрипалів зі світовим ім’ям. Річ у тому, що у нас в Україні є стільки зірок, яких знають далеко за кордоном, але мало знають вдома. Це неймовірні музиканти, співаки. Хочу, щоби українці закохались у них так само, як закохався світ.

Ось у нас уже тут співала Оксана Дика, яка співає у Ла Скалі в Мілані, у Метрополітен-опері у Нью-Йорку. І вона співала тут, у Коломиї.Українська оперна співачка Олена Бєлкіна нещодавно надіслала нам 600 євро. Ми ці кошти направимо на закупівлю крісел до зали. Але мрію, щоб з тих же крісел можна було і її почути тут. Уже дала попередню згоду.

Співоча варта на ратуші

Традиція виконання не тільки гімну, а взагалі музики на міській ратуші існує уже три роки. Правда, раніше трубачі виконували не національний гімн, а «Понад Прутом моя Коломия» – це така візитівка міста. А з початком вторгнення окупантів музиканти зрозуміли, що потрібно грати гімн. І почали хлопці-духовики виконувати на трубах гімн.

З початку повномасштабного вторгнення сюди, до Коломиї, переїхало безліч людей творчих професій: співаки, музиканти, актори. І серед них харків’янин Олександр Бондаренко, тенор. Саме у нього виникла ідея співати гімн на ратуші. Я в той момент ще був у Гостомелі. Ми пробували вибиратися з-під обстрілів якраз. Коли я вже вивіз родину до Коломиї, то ми почали по черзі з Сашком нести співочу варту на ратуші: один день він виконує гімн, один день я. Згодом до нас долучився Михайло Гуменний з Бучі, соліст Київської оперети.

А вже коли ми відкрили Малу філармонію, додалась традиція кожного співака, який приїздить до нас на концерти, запрошувати на ратушу для виконання гімну. Мене деякі співаки уже самі наперед питають: «А ми ж підемо на ратушу?».

Про щоденне виконання гімну на міській ратуші уже знають і за межами Коломиї: люди навіть спеціально приїжджають до міста, щоб послухати. Побачити. Уже приїздили з Івано-Франківська, Надвірної, Косова, щоб послухати. Ми між собою жартуємо, що після Перемоги поїдемо у тур ратушами України з національним гімном!

Гімн повернув мене у спів

Від 24 лютого у всіх був стан великого, глибокого стресу. І я не виняток. Я взагалі не міг співати. Просто не хотілося. Тільки сидиш у новинах, переживаєш. Трохи морально допомагало волонтерство: возили продукти, сітки. І це тебе тримає ніби. Тобто ти нібито допомагаєш іншим. Але це допомагає тобі самому. Це повертало до життя.

А от гімн повернув мене у спів. Коли вперше вийшов на ратушу, було складно. Я ще не розумів, наскільки це потрібно. Але коли побачив, що люди зупиняються, слухають, прикладають руку до серця. І далі йдуть уже з іншими емоціями, іншим виразом обличчя – це додало мені наснаги, впевненості. Що це треба робити, продовжувати. Попри погоду, попри тривоги. Дощ, сніг, вітер, а ми виходили. Прикривали мікрофон рукою, щоб не фонило. Саме гімн з ратуші повернув мені впевненість у тому, що я повинен продовжувати робити те, що я вмію найкраще – співати.

Після гімну я ще промовляю наші гасла: «Слава Україні!», і ціла площа у відповідь: «Героям Слава!». «Слава нації!» – «Смерть ворогам!». «Україна» – «Понад усе!». Це до мурах пробирає!