Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Я золото з дому не взяла, а бабусину сорочку забрала». Переселенка з Харкова заснувала школу вишивки у Кропивницькому

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

З вікна своєї спальні Тетяна Чорна бачила, як з Бєлгорода летять ракети на рідний Харків. Син одразу пішов до військкомату, взявши обіцянку, що мати збереже йому і дружину, і сина. Каші для малого і бабусина 100-літня сорочка – все, що Тетяна взяла з собою у валізу.

Тепер на прикладі врятованої сорочки традиційній українській вишивці навчаються усі охочі у Кропивницькому, який і прихистив родину. Вишивають не хрестиком і не гладдю, а «солов’їними вічками», «полтавським черв’ячком» та «курячим бродом».

Побачила бабусину сорочку і захворіла

Я – Тетяна Чорна з Харкова. Слобожанка. Програмістка і бухгалтерка. Я головний бухгалтер фірми, нині працюю віддалено. А друге моє захоплення і майже професія – це вишивка. Українська традиційна вишивка.

Ця любов почалася дуже давно, здається, це був 1977 рік, я якраз закінчувала школу. Село Черкаська Лозова, це поруч із Харковом. Якось моя бабуся відкрила стару скриню і дістала звідти свою дівочу сорочку. Показала – і я захворіла просто, захворіла тією вишивкою. До того я не бачила таких сорочок. Це вишивка білим по білому, домотканий льон, вишито теж ним.

майстриня з вишивки

Вже зараз я знаю, що таких зразків на Харківщині збереглося дуже і дуже мало. Так, у Харкові тоді була фабрика вишивки. Така, як у Решетилівці на Полтавщині. Там були гарні сорочки і дуже дорогі. Та воно було все художнє, сувенірне, «міське».

А те, що виготовляли самі дівчата для себе у селі, було зовсім іншим, народжувалось інакше. Починаючи від льону, який самі вирощували, збирали, обробляли, ткали. Вишивали, до речі, теж тими самими, власноруч зітканими нитками. Коли я вперше побачила таку сорочку, у мене був культурний шок, потрясіння. Тоді й з’явилась ось ця Таня Чорна, що хворіє вишивкою.

Ба берегла цю сорочку собі «на смерть»

Моя незабутня бабуся, моя Ба, у паспорті значилась Каленик Катериною (Корнієнко в дівоцтві) 1902 року народження. Заміж виходила у 1918 році, а вишивала цю сорочку до заміжжя. Це фактично музейний експонат: їй точно більше 100 років, точно відомо, хто вишивав, коли вишивав і де.

Ба вишивала дуже багато, але вціліло з того лише дві сорочки. Чому? Бо в голодовку було все виміняно на хоч якісь харчі. А ці дві дивом вціліли. Ту сорочку, з якої для мене все почалося, бабуся Катя берегла собі… «на смерть». Дуже довго я вмовляла свою Ба, щоб ми пошили їй іншу останню сорочку, а цю зберегли, щоб не закопали цей скарб!

приклад вишивки

Сходила на Ходу вишиванок і вжахнулась

Перший свій майстер-клас з вишивки я провела у Харкові в 2015 році. Це було невдовзі після Ходи у вишиванках. Я подивилась на містян і вжахнулась: скільки китайського мотлоху на святі української вишиванки! Прийшовши додому, написала у себе на фейсбуці: «Люди, хто хоче навчитись та вишити нормальну сорочку, приходьте – навчу».

Директор дозволив мені прямо в офісі після робочого дня збирати людей і проводити заняття. І така зібралась дружня компанія: хто навчився уже, а все одно продовжували приходити, щоб у гурті вишивати. Бо є у тому теж свій кайф.

Читайте також: «Мої учні стали танкістами та піхотинцями». Вчителька з Мелітополя пережила окупацію та допомагає ЗСУ у новому місті

Я вчу не лише, як вишивати, а й як розкроїти, зібрати і пошити сорочку до ладу. І я категорично проти усіляких прикмет у вишивці. Ну не може людина собі вишити щось не те, щось «погане»! Навіть якщо ти візьмешся за голку з якоюсь поганою думкою, то уже в процесі думки вирівняються і ще й добрими стануть.

Син побіг у військкомат, а я – на роботу

24 лютого я пам’ятаю мало не по хвилинах. Мої вікна виходять на Салтівку. І я завжди сплю з відкритим вікном. А на Салтівці у нас часто феєрверки були. І я чую якийсь свист, гуркіт і крізь сон думаю: «Та це феєрверки хтось запускає!». А потім вмить розплющую очі, дивлюсь на годинник: пів на п’яту ранку! І ось тут я зрозуміла, що то не феєрверки…

Прокинулись син, невістка, ми вискочили на ганок, а звідти – вид на Бєлгород. І ми всі ці перші залпи бачили на власні очі. А потім така раптова тиша – і свист, довгий протяжний. І ти наче відчуваєш по тому свисту, як щось рухається небом. Це була перша ракета по нашому пункту ППО. Поруч із нашим домом – і авіазавод, і авіаінститут. А ще старий аеродром, він, здається, років 30, як не працює. Але росіяни і туди лупили. Таки, мабуть, дійсно по старих картах все робили.

Тетяна Чорна з сином
Тетяна з сином.

Ми з сином перезирнулися – війна. Кажу, ви підвал готуйте, щоб було де ховатись, а я побігла на роботу. Я ж головбух. Треба було людям зарплату перерахувати, як інакше? Транспорт не ходив, і я о шостій ранку пішки помчала на роботу. Десь годину так бігла, а кругом – гахкання, бахкання.

І мені це врізалось в пам’ять, як таке чорно-біле кіно: усе трошки притрушене сніжком, довга дорога лісопарком і такі сірі дерева, і оце бахкання, і я біжу, біжу… Абсолютно чорно-біле кіно. І дуже страшне.

А наступного ранку син сказав, що йде у військкомат. Хоч він і не служив, бо має «білий білет» по здоров’ю. Але вирішив іти. Як я могла його відмовити? Ніяк. І пішов. Теж пішки, бо ж транспорт не ходить, обстріли страшенні. І я зціпила зуби: важко, не важко, а мушу.

Пообіцяла сину, що врятую онука

З військкомату син подзвонив мені і каже: «Терміново їдьте з дому, подалі їдьте! Прошу, збережи мені дитину!». А сину його, онуку моєму, півтора рочки… Я почала шукати варіанти. Дуже важко було виїхати саме з нашого мікрорайону, бо ж постійні обстріли. Бусик волонтерський на Дніпро знайшла майже одразу, а от з дому виїхати було складно: усі боялись сюди їхати. Але таки виїхали. І теж все те пам’ятаю чорно-білим.

Моя учениця з вишивки – Анна Баранова – родом з Кропивницького. І от вона мені дзвонить: «Таню, їдьте до нас! Місце знайдемо, тільки їдьте». Волонтери нас довезли до Дніпра, а вже туди Аня приїхала машиною і нас забрала.

Взагалі у мене були варіанти їхати за кордон – до Італії, Словаччини, а я опинилась у Кропивницькому. Адже з малим дуже важко у таку далеку дорогу. Він не розуміє ще, не може стільки всидіти. На кордоні страшні черги. Зима. Ми би привезли за кордон або хвору дитину, або вкрай знервовану. Ну і ще був для мене аргумент: щоби близько до Харкова. Бо моя дитина там, мій Василь. Спокійніше було від самої думки, що я лишаюсь ближче до нього.

Взяла кашу, памперси і цю сорочку

Ми виїжджали з Харкова 25 лютого. Волонтерський бусик, речей брали мінімум, щоб максимально заповнити салон людьми. І я взяла лише 2 пачки памперсів, кашу малому, документи і цю сорочку. Їх у мене дві, але одна була на роботі, а ця вдома. І я її врятувала. Я золото з дому не забирала, а бабусину сорочку взяла. Ми з невісткою в чому були, в тому і їхали. Зайвої пари білизни не взяли.

А вже пізніше, коли було коротке якесь затишшя в обстрілах Харкова, хлопці з роботи приїхали до офісу вікна забивати дошками, і я попросили їх знайти і передати мені на Кропивницький другу бабусину сорочку. Тепер вони знову обидві зі мною.

Ми стали родиною, переплелися тут

Так, потім з Кропивницького можна було намагатися їхати до кордону. Але місто так тепло прийняло нас, що не хотілося звідти нікуди їхати. Одразу по приїзду я пішла до школи, де волонтери плели сітки. Викладачки і волонтерки-сіточниці, що тут працюють, стали моїми першими слухачками. Спочатку ми й не вишивали.

Плели сітки, а я їм розповідала про вишивку. Я можу про це годинами говорити. Це початок березня був, емоції у всіх на максимальному напруженні. І ми відчули, що це допомагає нам, заспокоює. Вони мене попросили, щоби ми разом вишивали, щоб я навчала їх.

люди вчаться вишивці

А я й не проти, мені аби було десь чимось себе зайняти. Бо зривало дах. Живеш від смс-ки до смс-ки від сина. І закрутилось. Ця школа «КроК» – вона стала мені як другий дім. Ці дівчата сплели для мого Васі сітку. Син мені подзвонив і каже: «Ма, треба сітку». Я – до дівчат. І на другий день уже мені дзвонять, що знімають сітку на відправку, 20 кг!

Це не просто важлива, це складна робота, відповідальна. Бо можна такого наплести, що буде за кілометр видно. Треба знати, як плести, щоб вона була справді маскувальна. Тож дівчатам я навіки вдячна, вони моєму сину допомогли. І ми тут всі, як рідні: переселенці, кропивничани. Вишиваємо, плетемо, обіймаємось при зустрічі – як рідні стали. Переплелись.

Вишивка – це медитація

Коли ми з дівчатами почали вишивати, зрозуміли, що це дає можливість мозку відключитись від тих новин у телефоні, від емоцій і постійного очікування удару. Хоча б на пів години. Це дуже важливо, дуже цінно було у ті дні. Вишивка – це медитація. Особисто мене так не відключають ні плетіння, ні фільми, ні книги. А вишивка потребує відключення ззовні, бо треба рахувати і ниточки, і стібки, це ювелірна робота.

Саме зараз, я вважаю, вишивати потрібно не лише, щоб зберегти культурний спадок, а й для збереження нервів нації. Вишивка дуже рятує в оцих усіх емоційних гойдалках. От я страшенно люблю читати, але ці пів року просто не можу. Мій максимум – «Тореодори з Васюківки» Нестайка у потязі. 25-ий раз перечитувала. Все. Не можу читати, думки біжать на війну. А вишивка затягує глибше.

уроки вишивки
Учениця Ольга завершує свою першу сорочку.

Я люблю сам процес вишивання. От у мене є моїх чотири сорочки, які я сама для себе вишила. Так от я їх найбільше любила, поки вишивала. Це як стосунки: поки вишиваєш, і любиш її, і ненавидиш, сердишся, буває, і тканину ту любиш, і нитки, і ножиці…

Мережки, лиштва і пухлики

Чим особливі ці сорочки? Тут давні, дуже давні техніки. Це традиційна українська вишивка світлим по світлому. То уже пізніше з’явилась мода на чорно-червоне, кольорове. Хрестиком же у нас почали вишивати лише наприкінці ХІХ століття. Це дуже проста техніка, і вона швидко витіснила більш складні шви. І це втрата для нашої вишивки. А в селах ще шили по-старому. Шили не гладдю і не хрестиком – мережкою. На сорочці бабусі Катерини є і мережки, і вирізування, і лиштва (це рахункова гладь).

Сам крій сорочки старовинний. Просто фантастична обробка кожної деталі. Наприклад, горловина: така рясна, така ювелірна збірка, плісирування. Я по цей день не можу так зробити, досягти такого ідеалу. Рукав до уставки пришивався дуже цікаво, із групками збірок, які називаються «пухлики».

пухлики - різновид вишивки
«Пухлики».

Мене вмовляли віддати їх у музей, але я не віддала. Може, заповім. А поки вони мені душу гріють. Ну і вони ж у мене як підручник: на цих сорочках дуже багато народу навчилось вишивати. І копіювали багато разів, тільки у Харкові десь десяток її близнючок пошито. Таку сорочку як потримаєш в руках – захочеш вишивати, гарантую!

Люди не знають, звідки їх рід, а сорочка розкаже

Скільки я по музеях вивчала сорочки, таких дуже мало зустрічала. Харківщина – це ж край «понаїхали». Оці всі козацькі слобідки як зароджувались, люди приїжджали з різних куточків України. Наприклад, Золочів на Харківщині – це переселенці із Золочіва на Львівщині. Ось так.

Але по всіх ознаках такий стиль вишивки, як у моєї бабусі, міг приїхати сюди з Полтавщини. Люди і самі уже могли не знати, не пам’ятати, звідки їхні предки приїхали, а у сорочці воно збереглося, уявляєте! Через 300 років взори збереглися. У мене мурахи від цього. Ці сорочки пережили, рахуємо: громадянську війну, Голодомор, Другу світову війну і ще один голод. Ну цю ж війну вони мають пережити, га?

сорочка вишита

Сестра змушувала вчити російську, бо ж в інститут треба

У мене діди, прадіди, батьки – всі розмовляли українською мовою. Батьки не перевчились на російську навіть у Радянщину, живучи у місті, працюючи на заводі. А я уже російськомовна була… Бо школа була лише російська. І сестра моя старша змушувала мене вчити ту російську, бо ж ще в інститут треба потім. А вдома я говорила українською, з батьками – українською, з Ба – українською.

Російську я знаю дуже добре, ніде правди діти. Вчилась нею, дисертацію писала нею. Але далі я це передавати не хочу. Син у мене теж російською розмовляв, а на фронті з хлопцями-волинянами почав і на українську переходити. Онукові ми пісеньки і казочки тільки українською вмикаємо, з самого народження.

Тетяна Чорна, майстриня з вишивки

Мрію просто полежати вдома

Про що я мрію? Про Перемогу, звісно. Щоби згинули всі, хто з лихом іде на нашу землю. Проклинаю їх і ненавиджу, хай простить мене Господь.

Я на цвинтар не можу зараз сходити до своїх. От у вересні були роковини, 20 років, як чоловік мій помер. А я до нього сходити не можу, хоч і в Харкові буваю. Бо цвинтар замінований. Уже звільнили все, але ж міни. Скільки їх там і коли очистять – ніхто не знає.

А для себе, зізнаюсь, мрію про таку розкіш: тихо полежати вдома, у Харкові. Посидіти у своєму кріслі з голочкою, з улюбленою музикою. І щоб чути музику, щоб не бахкання, не сирени. Щоб тиша і вишивка.

Суспільство

Полярники показали перше пінгвінятко, народжене цього сезону біля «Вернадського»

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські полярники поділилися світлинами першого пінгвінятка, яке вилупилося у цьому сезоні неподалік дослідницької станції «Академік Вернадський».

Фото виклали на фейсбук-сторінці Національного антарктичного наукового центру на своїй фейсбук-сторінці.

Зазначається, що полярному острові якраз починається справжній бум із «народження» пінгвінят і найближчими днями їх будуть сотні.

«На нашому острові народилося перше пінгвінятко в цьому сезоні. Воно неймовірно миле, сіреньке й зовсім крихітне, але вже тоненько пищить», — йдеться у повідомленні.

Стать пінгвінятка поки неможливо визначити. Але полярники уже натякнули, що перших пташенят назвуть на честь біологині Марти Дзиндри та сисадміна Володимира Хомка. Саме вони виявили перші яйця на острові, а згодом і пташеня.

«Моніторинг гнізд пінгвінів на нашому острові Галіндез – це частина щоденної роботи біологів. От саме нині ми порахували за днями, що з перших яєць якраз мають почати вилуплюватися пінгвінята. Вирушили на мис Піджн-поінт. Підійшли до гнізд, затихли – і тут почули зовсім тоненький голосок малечі, а відтак – побачили й горду матусю», – розповіла про знахідку Марта Дзиндра.

Читайте такожПочинаємо все з нуля. Як маріупольська фабрика іграшок «Марі і Поль» відновлює роботу в Дніпрі

Полярники зазначають, що скоро біля української станції будуть сотні пташенят субантарктичних пінгвінів – це найпоширеніший вид на цьому острові.

Перший місяць малюки залишатимуться в гніздах, їх по черзі грітимуть, захищатимуть та годуватимуть батьки.

Читайте такожКоординати мого серця. Як український бренд PAPAYA допомагає окупованому заповіднику «Асканія-Нова»

Потім дитинчата об’єднуватимуться в ясла, щоб і мама, і татусь могли одночасно ходити за крилем в океан. Десь за місяць відбуватиметься процес линяння: сірий пушок пташенят змінюватиметься на звичне чорно-біле пір’я.

Також зазначається, що поки полярники готували цей допис, біля станції почали вилуплюватись пташенята у різних частинах острова. Зараз їх уже близько десятка.

Нагадаємо, український полярник показав нічне чергування на станції «Академік Вернадський».

Як ми повідомляли раніше, українські полярники показали пінгвінів дженту під час шлюбного сезону.

Окрім того, українські полярники провели онлайн-екскурсію дослідницьким криголамом «Ноосфера».

Фото: facebook.com/AntarcticCenter.

Читати далі

Суспільство

Ветеран із Київщини виграв грант на будівництво розважального парку

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Ветеран з Білої Церкви Антон Бростовський отримав грант від конкурсу #ВАРТО на створення розважального парку «Земля драконів» у Білій Церкві.

Про це повідомили на фейсбук-сторінці Українського ветеранського фонду.

За цією програмою, яку проводив Український ветеранський фонд Мінветеранів, можна було отримати від 500 тисяч до мільйона гривень на розвиток власної ветеранської справи.

Авторський проєкт — «Гюргівська фортеця»

Ветеран Антон Бростовський у 2014 він пішов добровольцем в АТО і став до лав ЗСУ. У 2016 повернувся і приєднався до сімейного бізнесу.

Антон розширив рамки виробництва виробів із дерева, яке започаткував його батько. Починали із декоративних меблів, дерев‘яних сходів, потім альтанки, а зараз – будують розважальні парки.

Авторський проєкт Антона — «Гюргівська фортеця» в місті Біла Церква — став переможцем конкурсу на фінансування з громадського бюджету.

Читайте також«Нас називали божевільними». Як відкрити бізнес під час війни і не прогоріти? Історії підприємців, яким вдалося

Весною 2022 року фортеця мала почати працювати. Проте з першими вибухами 24 лютого Антон разом із молодшим братом поїхали у військову частину. Справу продовжили батьки.

Ідею створення дитячого розважального інтерактивно-пізнавального парку «Земля драконів» фінансово підтримав Український ветеранський фонд.

«Подали ідею проєкту й перемогли. Уже мали досвід такого бізнесу. Антон як ФОП брав участь у державних закупівлях і тендерах. Головне було вкластися в суму, ретельно все розписати й заздалегідь домовитися з постачальниками, щоб ціни зафіксувати, бо вони швидко зростають», — каже мати ветерана, Ірина.

Читайте також«Незламним POHUY». Український бренд запустив лінійку одягу для поранених військових

Фінансова підтримка переважно піде на будматеріали. Також втілення проєкту передбачає створення додаткових робочих місць.

Нагадаємо, підприємець налагодив пошиття військової форми для жінок завдяки гранту єРобота.

Також ми розповідали, як друкарня з Маріуполя виграла грант і відновила роботу у Львові.

Фото: facebook.com/veteranfundua; facebook.com/gurgivfort.

Читати далі

Суспільство

$275 млн на зброю від США: Пентагон розкрив, що саме передадуть

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Пентагон оголосив, яку саме зброю передадуть у межах нового пакету військової допомогу від США на 275 мільйонів доларів.

Про це йдеться на сайті Пентагону.

Зокрема США передадуть:

  • додаткові боєприпаси для систем HIMARS;
  • 80 тис. 155-мм артилерійських снарядів;
  • обладнання для протидії БПЛА;
  • засоби протиповітряної оборони;
  • високомобільні багатоцільові колісні транспортні засоби HMMWV, машини швидкої допомоги та медичне обладнання;
  • близько 150 генераторів;
  • польове обладнання.

Читайте такожНезламні, безстрашні та вірні. Що ви знаєте про легендарні бригади ЗСУ? (ТЕСТ)

Зазначається, що цей пакет безпекової допомоги надасть Україні нові можливості для посилення протиповітряної оборони на додаток до критично важливого обладнання, яке вже використовується на полі бою.

Нагадаємо, 9 грудня стало відомо, що США офіційно оголосили про пакет оборонної допомоги для України на $275 млн.

Окрім того, напередодні, 8 грудня, американські законодавці проголосували за надання Україні 2023 року щонайменше $800 млн додаткової допомоги в галузі безпеки.

Фото: pixabay.

Читати далі