Суспільство
«На газ і гальма тиснуть руками». Як луцька майстерня переобладнує авто для людей на візку
Добродії ШоТам – це наші читачі, які підтримують нас фінансово на щомісячній або одноразовій основі. Завдяки їхній підтримці ми можемо:
• безкоштовно рекламувати малий український бізнес;
• допомагати важливим громадським та волонтерським проєктам шукати однодумців;
• розповідати історії успіху простих українців.
Добродії мають можливість обирати теми матеріалів, які вони проспонсорували. А ми регулярно звітуємо перед ними про витрачені кошти. Хочеш більше позитивних змін в нашому суспільстві? Ставай добродієм ШоТам і допомагай нам підтримувати змінотворців!
Валентин Шабунін після аварії змушений був сісти на візок. Все життя він їздив на авто, але трагедія стала серйозною перешкодою. Але він не розгубився — і переобладнав машину на ручне керування. А згодом почав робити це й для інших. Його автомайстерня «Поршень» у Луцьку вже понад шість років дає шанс на кермування людям з інвалідністю. На педалі в таких авто тиснуть не ногами, а руками. Його клієнти перестають відчувати себе обмеженими, адже можуть йти працювати у службу таксі та самостійно їздити на роботу.
Валентин Шабунін
Власник соціального проєкту Автомайстерня «Поршень» у Луцьку, засновник громадської організації «Автомобільний клуб інвалідів Поршень Волині»
Раніше працював на млині інженером-механіком транспортного відділу у Луцьку, має дві вищі освіти: педагог вищої школи та інженер-механік автомобільного будівництва
Людина на візку теж може керувати автомобілем
Я працював у Луцьку інженером-механіком транспортного відділу на млині. Потім переганяв вантажні автомобілі, доки не потрапив в аварію у 2007 році. Як наслідок — зламав хребет, отримав інвалідність, ноги перестали працювати і я сів на візок. Перший час, звичайно, була сильна депресія. Я не знав, що робити. Коли трішки відновився, захотів сісти за автомобіль. Але виникла потреба переобладнати його на ручне керування. Я приїжджав на своєму «Запорожцю» до кількох станцій технічного обслуговування у Луцьку. Та скрізь розводити руками, мовляв, ремонтуємо лише іномарки. Я їм сказав, що якщо ви таку просту машину не можете відремонтувати, то й іномарку я б на ремонт до вас не віддав. І тоді зрозумів, що я не один, хто хоче переобладнати авто, але не має такої можливості. То чому б не зайнятися цим самостійно?
Автомобіль на ручному керуванні відрізняється тим, що там усе управляється руками. Це універсальний пристрій, який вмонтовують у підлогу. Достатньо просто потягнути важіль на себе для прискорення або натиснути для гальмування. Натомість у звичайному керуванні водії ногами натискають на педалі. Якщо машина має механічну коробку передач, то однією рукою людина вижимає зчеплення, а іншою тисне на газ і гальмо. А якщо автівка автоматична — то це просто газ і гальмо на одному важелі. Це ідеальне рішення для людей, у яких відмовили ноги. Вони звикають керувати за допомогою рук і далі собі живуть повноцінним життям: мають можливість працювати у сфері таксі, їздити на роботу тощо. І вже людина не відчуває себе у чомусь обмеженою.
Знімаємо приміщення за гривню на рік
Спершу я пробував переобладнувати авто для друзів і знайомих у 2012-му. Просто під’їжджав до когось і на асфальті лазив довкола машини і ремонтував, де не міг, допомагали товариші. Але попит зростав, і вже почали звертатися незнайомі люди. І тоді я подумав, що можна було б створити свій соціальний автоклуб, де самому працювати та допомагати людям. Мерія тоді підтримала мою ідею, допомогла знайти приміщення. Мені його місто надає за символічну плату — 1 гривню в рік. Приміщення у Луцьку мені дали прямо в центрі — на вулиці Ковельській, 8. Для людей на візку тут зробили спеціальний доступний в’їзд. Надали тоді ще підіймача, матеріали, інструменти та зробили ремонт. Зараз допомагають з оновленням інструментів, бо вони — не вічні, й з часом ламаються.
На цьому місці я у 2014 році створив автоклуб «Поршень». Це не є бізнес-проєктом, де реально можна заробляти мільйони. Це допомога людям з інвалідністю, добра справа, яка водночас допомагає і мені триматися плаву. Бо ми розуміємо, що вони не є дуже багатими, але мають автомобілі, на яких їм треба їздити. Тому ціни на встановлення ручного керування дуже лояльні. Я беру кошти винятково за витратні матеріали, плачу токарю за роботу та комунальні платежі. А вже якщо людина хоче, то може й трохи зверху віддячити. У мене є товариші, які як волонтери допомагають з тим, з чим я не справляюся. Наприклад, підіймають машину, скидають колеса, розбирають сидіння, роблять заміри тощо.
Наша автівка з ручним керуванням поїхала до США
Переобладнання авто дійсно має шалений попит. До нас приїжджали вже з усіх регіонів України, навіть встановили одне ручне керування для тих, хто їздить у США. Знайомі поїхали туди на навчання і на постійне місце проживання, але там лише громадяни Америки отримують переобладнані автомобілі. А для тих, хто просто приїхав туди, це коштує дуже дорого. Так от, вони придбали автівку, і в нас встановлювали. Залишилися задоволені.
Від початку цього року ми вже переобладнали щонайменше 16 автомобілів. Пам’ятаю, приїхав колись один чоловік. Він все життя працював на лісництві, аж поки не впав з крана і зламав хребет. Коли відновився, пробував бути кранівником, але не зміг їздити на авто. Зробив у нас ручне керування, і життя в нього почалося знову. Почав перевозити людей, які займаються бізнесом. Згодом пішов у службу таксі. Зараз їздить, вже дві машини встиг змінити: одну продав — купив новішу, а зараз придбав ще ліпшу. І чоловік зараз відчуває себе повноцінним, має багато клієнтів, які вже напряму йому дзвонять. І він себе почуває дуже щасливим, що комусь потрібен, робить добру справу і має можливість заробляти на хліб.
Читайте також: Панорамні вікна й сонячні батареї. Як архітектор Алекс Валентіров створив дитсадок, якому дивується світ
Нещодавно до нас звернулися з Академії внутрішніх справ у Києві. У них є велика автошкола, і їм дали завдання зробити для навчання людей автомобілі з ручним керуванням. Тепер ми працюємо з ними, одну машину вже зробили їм, ще дві мають привезти. Інструктор буде сидіти збоку, а людина, у якої не працюють ноги, зможе спокійно вчитися їздити.
Хочемо, аби «Поршень» став автошколою
Вартість переобладнання авто, якщо це механічна коробка, коштує від 4500 до 5000 гривень, залежно від обсягу робіт. Якщо це вантажівка, то буде трохи дорожче, адже потрібно більше матеріалу. Переобладнання автоматичної коробки передач коштує від 3500 до 4000 гривень. Якщо людина зробила у нас ручне керування, а потім вирішила через певний час продати цей автомобіль, проблем не буде. Ми робимо нове керування без пошкоджень для автомобіля, яке ставиться окремо. Тобто, його можна зняти за 15 хвилин, і не буде помітно, що воно там було. Ба більше, в такому авто люди можуть одразу і педалями користуватися, і керувати руками. Ми робимо універсально, тому одне іншому не заважає.
Для охочих переобладнати своє авто потрібно зв’язатися зі мною наперед і домовитися про час. Виготовлення та встановлення ручного кермування на авто з коробкою автомат — це 3-4 дні, в з механічною — 4-5 днів. Якщо людина раніше не їздила з ручним керуванням, то я сідаю за кермо, вона збоку, і ми вивозимо машину за місто. Дорогою я все розповідаю, показую, як що працює. Ми взагалі в планах хочемо створити автошколу на базі автоклубу, зараз узгоджуємо це з міською радою. Наприклад, у Львові є автошкола для людей з інвалідністю, але не всім зручно так далеко їхати. В нас багато місцевих, хто хоче вчитися. Теорію вони можуть проходити у звичайній автошколі, а ми вже можемо їх навчати практично. У мене є дві вищі освіти (викладач вищої школи та інженер-механік автомобільного будівництва) та необхідний стаж роботи. Тому зараз працюємо у цьому напрямку.
З візком життя не закінчується
В Україні більше немає автомайстерень, які працюють як соціальний проєкт. А от як бізнес — є. Наприклад, у Миколаєві ставлять ручне керування, але в них ціни кусаються — приблизно 1000 доларів за таку послугу. У нас же можна все зробити значно дешевше. Для мене ця справа — одне задоволення. Те, що я на візку, не заважає мені переобладнувати автомобілі. Я у візку дружину знайшов, у ньому ж одружився, маю двох доньок. Я адаптувався до життя, спокійно працюю. Хочу, щоб інші люди з інвалідністю також не були обмежені.
Ще з планів — домовитися з міською радою, щоб в організацію мені дали двох людей: зварювальника і слюсаря. Зарплату їм мають сплачувати з коштів міста. Адже поки що я працюю сам, хіба що, як я казав, допомагають товариші. Бо на візку не всюди можна добратися в автомобілі. А хочеться якось розвиватися, мати можливість допомогти все більшій кількості людей. Адже про нас дізнаються, попит росте, і потрібно думати над розширенням функціоналу.
Суспільство
Після загибелі свого чоловіка-військового Михайла киянка Наталя Реуцька не могла змусити себе бодай спробувати спекти щось смачненьке: це була її віддушина довгі роки, але тут як відрізало.
Донька Катерина знайшла спосіб повернути мамі улюблене заняття і вшанувати пам’ять батька. Так відкрилася затишна кондитерська «Тихий куточок».
ШоТам розповідає історію сім’ї, що втратила найцінніше, але продовжує нести пам’ять про свого тата й чоловіка.
Катерина Реуцька
донька загиблого Героя України Михайла Реуцького, співзасновниця «Тихого куточка»
Думали, що смерть його обійде
Моя мама вже досить давно займається випічкою. Пам’ятаю, що ще з 2014 року проходила різні курси, випікала вдома — ми з братом були менші, тож на роботу вона не ходила. Завжди робила тортики на свята, інколи пекла щось і на замовлення, але переважно для друзів чи знайомих.
Але потім мама пішла на роботу, і часу на хобі не завжди вистачало. Як почалось повномасштабне вторгнення, взагалі не до того було.
24 лютого вночі мені не спалось, і я побачила новини, що в нас почали закриватися аеропорти. Тато теж не спав, тож я побігла обговорити це з ним. Він казав, що от-от почнеться війна. Я повернулася до своєї кімнати й почула вибух — у новинах одразу посипалися повідомлення про обстріли по всій Україні. Я знову побігла до нього: «Тату, війна! Стріляють!». Я плакала, тато мене заспокоював.
За хвилин 20 йому подзвонили побратими: «Тихий, кулею до нас! Йдемо воювати!», і за 5 хвилин він пішов на війну — боронити Київ.
Далі було звільнення Київщини, Харківщини, околиці Бахмуту й Соледар. Тато кілька разів отримував поранення, але повертався до своїх. І ось 18 лютого 2023 року його вбили під Бахмутом. У червні він став Героєм України. Посмертно.
Мені б хотілося, щоб він цю нагороду потримав у руках, адже інші свої відзнаки він дуже беріг: не раз ми гуглили, як їх правильно розмістити на кітелі. Тато вдягався і задоволено показував мені.
Тож, маючи такого батька, просто неможливо опускати руки й нічого не робити. Ми робимо все, щоб його не забули, — нас це тримає на ногах. Нам хочеться бути вартими його.
Тихий — бо такий був наш тато
Втрата батька для нас дуже складна. Він на війні з 2014 року, і чесно, ми не очікували, що може так статися — чомусь була думка, що його точно смерть обійде, бо так було вже тисячі разів.
Після загибелі тата мама продовжила працювати на своїй роботі — контролеркою якості в мережі магазинів, — але з кожним днем ставало тяжче. Вона почала зіштовхуватися з нерозумінням від колег, при ній жартували на тему ухиляння від армії, казали: «Хай воюють бідні», хоч про її втрату знали всі. Мама щоразу приходила додому в сльозах, а я її вмовляла звільнитись. Вона ж боялася втратити стабільність.
Description for this block. Use this space for describing your block. Any text will do. Description for this block. You can use this space for describing your block.
Останньою краплею стали слова керівника, мовляв, «досить цього горя — відпусти, треба на корпоратив прийти й веселитися». Мама звільнилась, а я запропонувала створити таке місце, де ми зможемо вшанувати пам’ять про тата.
І от у перший день після маминого звільнення, в жовтні 2024 року, ми придумали назву та саму концепцію кондитерської. Поїхали з мамою на Хрещатик, в КМДА, бо якраз активно займались перейменуванням парку та вулиці на честь тата. А тоді зайшли в кав’ярню, замовили какао і багато говорили.
Я сказала, що мені б хотілося мати таку назву, яка буде асоціюватися з татом, але при цьому говорити не тільки про нього. Позивний нашого тата — Тихий: він і справді завжди був таким спокійним, затишним. Тож ідея прийшла миттєво — «Тихий куточок», адже це й про нього, і про тепло та домівку. Задум було не спинити — я дуже загорілася, взялась продумувати, як усе буде. Мама ж була більш приземлена.
Коли тато загинув, вона до випічки зовсім не бралася. Казала, що для того, аби готувати, треба мати певний настрій, хороші думки — тоді все смачно й виходить. Але 12 листопада 2024 року вона приготувала перший смаколик після втрати — брауні. У той же день я намалювала логотип — мамин образ і постать тата, який стоїть за нею, — та запустила сторінки в соцмережах.
Боялися, що в нас купують з жалості
Так почалась історія нашої маленької справи. Мама пробувала нові рецепти, знаходила свої старі записи, тож асортимент ріс. Кожен смаколик вона детально пропрацьовувала кілька разів, а до перших замовлень ще й готувала мінікопію виробу, щоб спробувати й зрозуміти, чи все вдалося.
Готуємо ми не вдома, а на окремій квартирі. Там же й пакуємо, і я бігаю на пошту. Зараз у нас в середньому щодня близько 10 замовлень. Щоб доставка була зручною, ми вигадали наші тортики в коробочках, а в теплу пору додаємо акумулятори холоду, щоб точно все доїхало. У Києві ж можна забрати випічку особисто.
Якщо чесно, спочатку нам здавалося, що в нас замовляють десерти з жалості, наче хочуть просто допомогти. Але клієнти й досі повертаються за наступним замовленням, пишуть багато приємних слів про смак брауні та сінабонів.
Я веду наші соцмережі, налаштовую рекламу, тож радію, що ми зібрали таку свідому спільноту: я заходжу на сторінки підписників, і майже в кожного є, наприклад, збори для воїнів.
Одна пані, яка нещодавно втратила коханого на війні, робила в нас замовлення — ми й поговорили про її втрату, і надіслали смаколики з невеличким подарунком. То вона відписала, що ми її надихнули трошки стати на ноги. Це якраз те, чого нам хочеться, — щоб у людей з’являлися сили. Сили на те, щоб пам’ятати, вчитися жити далі.
Коли бачиш такі відгуки й від військових, що ось «я приїхав з бойового виїзду й забрав ваші смаколики. Вони мені так підняли настрій, і ми з побратимами ледь не побилися за останній шматочок рулетика», то це дуже тішить, бо для нас із мамою це теж можливість проживати горе. Робота нас відволікає, вона нас рятує — ми відчуваємо себе потрібними. Кондитерська приносить саме ті емоції, яких нам не вистачало ці два роки — чогось легкого, доброго й позитивного, адже зрозуміло, що ми сумні через втрату. А коли виходить подарувати радість людям зі спільними думками та позицією, то це чудово.
Коли мама готує, а я пакую замовлення, ми постійно згадуємо тата — вигадуємо, як би він реагував на те, чим ми займаємось, як би прибігав на кухню та нишком крав якийсь смаколик, як телефонував би й радів нашим успіхам.
Водночас це й тужливо, бо розуміємо, що цього всього більше ніколи не буде, але нашою справою ми створюємо для себе образ того, що він поруч з нами. Ми завдяки «Тихому куточку» немов воскресили його частинку. Для нас це вшанування його пам’яті, але не такої тягучої та болісної, а саме світлої — коли ти дивишся на небо й усміхаєшся.
Свій біль конвертую в дію
Ми хочемо, аби в нашому куточку не забували про те, що йде війна. Щоб пам’ятали про це щодня, але й не поринали в суцільне горе, а знаходили сили та підтримку одне в одному. Мій тато мені завжди казав, що треба триматися поруч з однодумцями, з тими, з ким у нас спільний шлях — це я й роблю зараз.
Читайте також: 10 справ полеглих воїнів, які продовжують або започаткували близькі на їхню честь
Мріємо і про фізичну точку, куди можна буде зайти. Я вже теж багато думала про такий простір — там точно буде окремий столик у куточку, завжди зарезервований для безвісті зниклих, загиблих і полонених. Туди ми будемо запрошувати психологів, робити майстер-класи. Там, окрім смаколиків та кави, буде ще й альбом, у який рідні зможуть вклеїти фотографію свого загиблого й розповісти про нього, — це така книжка «клієнтів», які не зможуть до нас прийти, але завжди будуть у нашому серці.
Чесно, люди не дуже звикли до таких місць і досі виривають пам’ятні таблички з татовим ім’ям чи ті, що нагадують про полонених. Але в мене поки є сили боротися — зокрема, завдяки «Тихому куточку».
Я вважаю, що наших людей потрібно привчати до культури пам’яті й робити це прямо зараз, не чекаючи на закінчення війни, адже спогади про загиблого лежать тільки в руках його родини. Це вони будуть його пам’ятати, але якщо робитимуть ще щось, про нього знатимуть й інші. Тому я свій біль конвертую в дію — мені так простіше. Треба брати цю пам’ять у руки й нести її іншим.
Чому це важливо? Люди думають, що наші втрати — це новини з Генштабу в цифрах. Але кожне число — це людина, історія, обличчя, ім’я, і нам потрібно, аби ці цифри перетворювалися в людей.
Фандрейзингова платформа UNITED24 1 березня 2025 запустила розіграш 100 футболок із фразою про костюм, яку Володимир Зеленський сказав у Білому домі. За менше ніж два тижні благодійники з усього світу мільйон доларів на евакуаційні машини.
Про це повідомили в UNITED24.
Чорні футболки з надписом «Я вдягну костюм, коли закінчиться війна» та логотипом платформи розігрували за внески від 24 доларів. За зібрані кошти вдасться придбати майже три медичні евакуаційні машини для порятунку військових.
В UNITED24 подякували за внески благодійників та зазначили, що невдовзі зв’яжуться з переможцями розіграшу.
Читайте також: Співзасновник Netflix задонатив 2 млн доларів для українських медиків на фронті
Про фонд UNITED24
UNITED24 — це офіційна фандрейзингова платформа України. Завдяки цьому проєкту можна задонатити за п’ятьма напрямками:
- «Оборона»;
- «Гуманітарне розмінування»;
- «Медична допомога»;
- «Відбудова України»;
- «Освіта та наука».
Нагадаємо, що вокалістка гурту Within Temptation закликала донатити українським фондам (ВІДЕО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка UNITED24
Американський бізнесмен, меценат та співзасновник платформи Netflix Рід Гастінгс передав українському фонду White Stork два мільйони доларів. Організація допомагає українським медикам на передовій.
Про це повідомили у виданні Deadline.
Благодійний фонд співпрацює з постачальниками в США, Європі та України без посередників.
У США організація офіційно зареєструвала фонд White Stork, який очолюють американські ветерани. В Україні вона діє як благодійна організація «БФ Лелека-Україна».
Читайте також: Американська акторка Віра Ферміґа заспівала «Червону руту» на концерті в Нью-Йорку (ВІДЕО)
Благодійники забезпечують медиків транспортом, турнікетами, аптечками, засобами РЕБ, рюкзаками та іншими необхідними речима.
Раніше Рід Гастінгс уже передавав українському благодійному фонду Razom for Ukraine мільйон доларів.
Нагадаємо, що вокалістка гурту Within Temptation закликала донатити українським фондам (ВІДЕО).
Фото обкладинки: Getty Images
