Суспільство
Ми жодного дня не зупиняли роботу. Прифронтова виноробня Villa Del Vino об’єднала крафтових виробників і допомагає ЗСУ
Руслан Лопатко прийшов у виноробство після 30 років успішного будівельного бізнесу. Свою історію він називає «невипадковою випадковістю», яка перетворилася на крафтову виноробню в селі неподалік Запоріжжя.
Перші кроки в новій справі підприємець зробив у 2014-му році – практично на початку російсько-української війни. А вісім років потому війна стала ще ближчою до Запоріжжя. Та попри обстріли та постійну небезпеку винарня Villa Del Vino ні на день не зупиняла роботу. Натомість вона об’єднала крафтових виробників та допомагає ЗСУ.
Хочеш якісний продукт – створи його власноруч
Перед відкриттям власної виноробні я протягом тридцяти років працював у будівництві. Моя компанія створювала різні речі, але, якщо чесно, це доволі нудна історія для мене. Тому у вільний від роботи час я завжди намагався подорожувати світом.
Не дарма розумні люди кажуть: «Маєте можливість – подорожуйте». Ось я так і зробив. Дивився на цей світ, відкривав його для себе, дізнавався щось нове. І серед цих відкриттів було вино. Як напій воно зацікавило мене трохи згодом, вже в Україні. Але на той момент я не міг знайти щось справді смачне та якісне у вітчизняних виробників.
Це вже сьогодні є безліч виноробів і якісну продукцію можна купити у багатьох місцях, не лише в мене. А тоді треба було постаратися, пошукати, аби скуштувати щось справді хороше. Так я зрозумів: якщо ти прагнеш отримати дійсно якісний та смачний продукт – потрібно створити його власноруч.
Поступово хобі перетворилося на новий бізнес
Якийсь час я виношував цю думку, допоки не зрозумів, що втомився від будівництва й хочу зайнятися чимось іншим. Хотілося якогось простору, тому я придбав ділянку в селі Бабурка неподалік Запоріжжя й зайнявся висадкою виноградної лози.
Спочатку я думав над подальшим перепродажем винограду, про виготовлення вина не йшлося. Хіба що невеликими партіями – для себе та друзів. Тоді Україна експортувала 80-90% до Росії, а коли почалася російсько-українська війна – кордони закрилися. І стало зрозуміло, що нам, як країні, не потрібна така кількість винограду. Тому його вартість різко знизилася. Настільки, що навіть збирати не було жодного сенсу.
Та я вже мав певний досвід і якийсь час робив вино для себе. Тобто все, що потрібно було, – це придбати необхідне обладнання та інші інструменти. Так поступово я збільшив обсяги виробництва, зареєстрував власну торговельну марку. Така собі невипадкова випадковість.
Просто бери й роби – тоді все вийде
Усе, чому я навчився у виноробній справі, і що вмію сьогодні, – це досвід, здобутий самостійно. Я регулярно спілкуюсь з різними людьми, а до повномасштабного вторгнення часто бував в інших країнах. І потрохи дізнавався якісь таємниці, збирав поради від спеціалістів з різних регіонів.
Крім того, безліч інформації є просто в інтернеті: заходиш, шукаєш, отримуєш всі технології. Від умовного «шмурдяка», який дістався нам з радянських часів, до справді якісного вина. І це все – у відкритому доступі. Просто робиш, робиш, робиш – і щось поступово вдається.
Однак тут слід враховувати й інші фактори, не лише технології. Якість врожаю неабияк впливає на продукцію. І я це відчув протягом останніх кількох років. Якщо в 2020-му ми, умовно, зібрали 25 тонн винограду, то наступного року через постійну негоду та зливи вродило всього 8 тонн. Це при тому, що мій виноград – молодий, торік його мало бути приблизно 40 тонн. Але вийшло в кілька разів менше. Я на це дивлюсь, як то кажуть, філософськи.
Бо що таке 8 тонн урожаю для виноробні? У найкращому випадку й за найбільш сприятливим сценарієм всього 4 тонни вина. А це, скажімо так, кількість, яку можна знайти в кожному дворі Одещини (сміється, – ред.). Однак я ніколи не докуповую виноград. До того ж, у нас немає, де його взяти. Можливо, якби виноробня була розташована десь південніше, було б простіше.
У виноробів-крафтовиків не буває конкуренції
Я ніколи не боявся конкуренції, оскільки у нас – виноробів-крафтовиків – її фактично й немає. Тут кожен варить свій борщ. Можливо, коли об’єми значно більші або продукт дуже дешевий – починаєш про це замислюватись. Але в мене все дуже просто. Ось він я, ось моє вино. Воно смачне, але в мене його небагато.
Проте виробленням вина все не обмежилося. Якось одна поважна людина зі Львова запитала, чому я не відкрию ворота своєї винарні й не запрошу до себе людей. Мовляв, варто розповідати про вино, в тебе ж така гарна картина, такий український стиль. Я подумав і вирішив: а чому б ні? І щойно відчинив ворота – усе почалося. А вино – воно ж само по собі не продається. Потрібно вкладатися в рекламу, просування. Або робити як я – кайфувати від цього.
До речі, Villa Del Vino – не випадкова назва. У часи, коли починалося будівництво виноробні, я доволі часто їздив до Італії. І поступово звик до цього «вілла», «вілла». Навіть коли з родиною сідали в автівку, на питання про те, куди їдемо, став відповідати: «Ми їдемо на віллу». А далі все логічно – ми почали робити вино, так і з’явився «Винний маєток». Звісно, якби назву довелось обирати зараз, під час повномасштабної війни, я б назвав виноробню українською. Але бренду вже чотири року, тому вирішив зберегти Villa Del Vino.
Війна об’єднала нас і зробила сильнішими
Напередодні вторгнення я розумів, що це станеться. І коли Росія пішла на нас повномасштабною війною, я відправив дружину з маленькими дітьми до Європи. А сам залишився на господарстві разом зі старшим сином. Мені так було спокійніше: коли родина в безпеці.
У мене була дилема: йти на війну чи займатися виноробством. І після довгих роздумів я вирішив: завершу з виноградом, обріжу, вирощу, а коли він закінчиться – візьму до рук автомат. А поки допомагатиму нашим хлопцям і дівчатам іншими способами.
Читайте також: «Робота – це і є життя». Як крафтовики із Запоріжжя об’єдналися з маріупольцями та працюють у прифронтовій зоні
Тож з 24 лютого винарня фактично не зупиняла свою роботу жодного дня. Ба більше, я тягнутиму її до кінця. Поки це буде можливо. Водночас я спілкуюсь із нашими захисниками й бачу, що все буде гаразд.
Можливо, скажу не надто приємну річ, але в чомусь я навіть вдячний цій війні. Завдяки їй ми чітко визначили свою ідентичність, стали значно крутішими. Війна об’єднала нас, зробила сильнішими. Нам залишається лише завершити те, що почалося в 2014 році.
Об’єднали крафтових виробників і допомагаємо ЗСУ
Тут, крім мене, є ще декілька крафтових виробників, які продовжують працювати. Тому навесні ми почали робити перші спільні благодійні заходи, аби зібрати кошти й відправити на допомогу Збройним силам України. Така собі колаборація крафтовиків.
Спочатку це було якось тихо, непублічно, між собою. Та й ми фактично не могли нікого зібрати: люди або поїхали до інших областей, або зі зрозумілих причин були налякані. Та потім поступово наші заходи почали перетворюватись на більш публічні. Ми почали продавати квитки, запрошувати людей з інших населених пунктів. І це круто, бо кожен, хто приїжджає до нас, розуміє, що кошти підуть не кудись, а на підтримку наших військових.
Зараз це все робиться силами чотирьох виробників. Це моя виноробня Villa Del Vino, стейкова майстерня «Чавун», равликова ферма Zap.Ravlik та сусідня сироварня. Ось така в нас колаборація. Крім того, ми залучаємо музикантів, які співають українською власні пісні чи кавери. І людям це до вподоби. А отже, ми все робимо правильно.
Протягом останніх місяців намагаємося робити такі вечори щосуботи. Влаштовувати щось, об’єднувати людей і в такий спосіб допомагати армії. Паралельно відновлюються замовлення від старих клієнтів, тож робота триває. Усе буде Україна!
Учасники «Підпільного стендапу» 1 квітня провели благодійний стрим, який тривав понад три з половиною години. Під час трансляції коміки збирали гроші на пікапи для спецпідрозділу НГУ «Атей».
Стрим відбувся на ютуб-каналі «Підпільного стендапу».
Як пройшов стрим
На трансляції виступили відомі українські коміки та знаменитості, зокрема Василь Байдак, Дядя Жора, Ницо Потворно, Саша Гонтар, Роман Міщеряков, Ганна Кочегура, Юрій Коломієць та інші. Під час стриму гості жартували, виконували завдання та розігрували мініатюри.
Мета благодійної трансляції
Під час благодійного стриму українці задонатили на пікапи для військових понад 250 тисяч гривень. Загальна мета збору — 500 тисяч гривень. Долучитися до нього можна за посиланням.
Підрозділ спеціального призначення «Атей» сформували два роки тому під командуванням Євгена Безсмертного. Бійці «Атей» брали участь у бойових діях на Донеччині, Харківщині, Запоріжжі та інших ділянках фронту. Наразі підрозділ проходить перепідготовку та комплектування задля розширення до роти спецпризначення.
Читайте також: Перо з фільмів Антоніо Лукіча продали за півмільйона гривень: кошти передали на ППО (ФОТО)
Про «Підпільний Стендап»
«Підпільний Стендап» — одне з найбільших об’єднань стендап-коміків в Україні, яке почали формувати у 2015 році. Щомісяця стендапери проводять близько ста концертів. Обʼєднання створює такі проєкти:
- «Майже Інтелектуальне Шоу»;
- «Підпільні Розгони»;
- «Підпільний Кіноклуб»;
- «Підпільний подскаст» та інші.
Нагадаємо, що «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук.
Фото обкладинки: ютуб-канал «Підпільного стендапу»
На території Чорнобильського заповідника розквітнув рідкісний білоцвіт весняний. Через знищення природних середовищ квітку внесли до Червоної книги.
Про це повідомили в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику.
На Київщині цю квітку можна зустрітися хіба що в присадибних ділянках як декоративну рослину. Білоцвіт весняний росте переважно у Карпатах та на Поліссі.
У заповіднику вказали, що в Чорнобилі ці квітки колись висадили господарі однієї з осель міста. Рослина має потужну кореневу систему, а тому вона швидко розростається та розквітає білими дзвіночками із фіалковим ароматом.
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
«У народі вважається, що білоцвіт приносить удачу та є символом оновлення, а той факт, що він зберігся в зоні відчуження, надає йому ще більшої значущості: немов природа повертає собі життя у місцях, колись залишених людьми»‚ — написали у заповіднику.
Нагадаємо, що на місці лісової пожежі на Київщині висадили шість тисяч нових дерев.
Фото обкладинки ілюстративне: «Вікімедіа»
Валентин з містечка Курахове працює енергетиком уже понад 20 років. Курахівська ТЕС була у місті центральним підприємством, тому він навіть не вагався, який фах обере для себе:
«Я інженер-механік, завжди жартую, що руки ростуть з правильного місця, тому вдома ремонтував велосипеди чи машини. А згодом на роботі — обертові механізми. Та найважливіше — ми знали, що наша робота є критично важливою, бо ми давали людям світло і тепло».
Улюблену роботу довелось покинути, коли росіяни наблизилися до міста та почали кілька разів на день обстрілювати станцію.
Росіяни обстрілювали ТЕС щодня
У рідному місті Курахове я збудував свій будинок, зробив парник, де вирощував лимони, ходив на риболовлю. Згодом почав будівництво — змайстрував лазню та літню кухню біля будинку. Проте все змінилося у 2022 році.
Моя сім’я виїхала на Закарпаття уже 8 березня, а я ж залишився на роботі. Ми з колегами працювали щодня і часто відновлювали техніку на станції після російських обстрілів.
Перші пів року нас атакували переважно вночі, а коли росіяни підійшли ближче, то обстрілювали ТЕС з артилерії майже щодня. Часто стріляли на світанку — перед тим, як люди мали вийти на роботу. Потім як за розкладом наступна атака була в обід, а далі — ввечері. І це ще не враховуючи ракет, які також часто прилітали і по місту, і по станції.
Курахівська ТЕС до повномасштабного вторгнення. Фото: ДТЕК Курахівська ТЕС у фейсбуці
Я залишився жити у власному будинку, де ще у 2014 році облаштував гарний просторий підвал. Після початку повномасштабного вторгнення туди до мене переїхав брат і так ми разом жили понад два роки. Принесли туди деякі меблі, поставили буржуйку, провели електрику. А ще я зробив удома свердловину, тому ми постійно мали свіжу воду.
Останні дні на станції не працювали, а просто виживали
Переважно по Курахівській ТЕС прилітало ще до оголошення тривоги. Тому ми постійно прислухалися і коли вже чули гучні вибухи неподалік, то ховалися. Росіяни з артилерії влучали і в паркувальні майданчики, тому наші авто були побиті. А коли обстрілювали ракетами, то навіть бомбосховище здригалося.
Під час одного з обстрілів постраждала автівка Валентина. Фото надав Валентин
Тому останні місяці на роботі ми вже не працювали, а просто сподівалися вижити. У касках та бронежилетах переміщувалися різними коридорами та старались менше виходити на вулицю.
Проте влітку минулого року після чергового обстрілу керівники отримали наказ, що запуску блоку не буде і потрібно розбирати наше обладнання.
Ми так довго ремонтували станцію, а тепер мусили її залишити. З рідної станції я забрав з собою лише системний блок власного комп’ютера.
На новій роботі ділюся досвідом з колегами
Я дуже просився на роботу саме на Бурштинську ТЕС, адже хотів бути ближче до сім’ї, яка жила на Закарпатті. І зараз живу у невеличкому селі біля Бурштина. Ми часто зідзвонюємося з курахівськими колегами, адже багатьом з них компанія запропонувала роботу на інших своїх ТЕС. Декілька з них навіть жили у мене деякий час, поки не знайшли власне житло. А ще ми хочемо зустрітися всі разом під час відпустки десь в Карпатах.
Часом колеги з Бурштинської ТЕС запитують мене про обладнання, з яким я працював удома. Я показую свої фото, схеми та креслення, ми часто порівнюємо механізми, хоча тут станція більш сучасна за нашу.
Валентин перевіряє техніку на новій роботі. Фото надав Валентин
Єдине, що для мене не змінилося, то це кількість роботи — її було багато вдома, а тепер і тут, проте я швидко до всього звикаю. Тут я також працюю зі схожими обертовими механізмами.
І знову ремонти через ворожі обстріли
Кожен мій день починається з наради та ранкового обходу. Протягом дня я відповідаю на листи від підрядників, перевіряю техніку та планую ремонти. Коли починається повітряна тривога, то ми спускаємося в укриття або ж покидаємо територію. Деякі колеги мусять залишатися на своєму робочому місці та рятувати обладнання після прильотів, якщо це необхідно.
Курахівська ТЕС після чергового російського обстрілу. Фото надав Валентин
Ця проблема скрізь мене переслідує. В Кураховому ми з колегами лише змогли відремонтувати обладнання, тільки запустили димарі, все почало диміти як знову новий обстріл.
Так само і тут — дуже багато пошкоджень, деяке обладнання вже не підлягає ремонту, а щось потребує багато коштів і часу. Ми не маємо таких можливостей та й бракує енергетиків, які б могли цим займатися, бо молодь не поспішає йти в цю сферу. Тому працюємо ми.
Все одно люблю свою роботу
Я сумую за домом та рідною ТЕС, але вже й не знаю, чи буде до чого повертатися, адже минулоріч росіяни окупували Курахове.
Я бачив фото, як зараз виглядає станція. Там зруйнували майже всі труби, пошкодили багато приміщень, цехів, немає вікон та даху. Зараз це місце зовсім не впізнати.
Професія енергетика досить складна, та навіть якби я знав, що нас чекає в майбутньому, то все одно б пішов працювати в цю сферу.
Валентин під час роботи. Фото надав Валентин
Зараз кожен має допомагати країні на своєму місці. Я не можу долучитися до війська через проблеми з хребтом. Тому продовжую працювати та станції та робити те, що вмію найкраще — давати людям світло. Бо якщо тут нікого не буде, то що ж тоді — все зануриться в темряву?
