Ми жодного дня не зупиняли роботу. Прифронтова виноробня Villa Del Vino об’єднала крафтових виробників і допомагає ЗСУ

Руслан Лопатко прийшов у виноробство після 30 років успішного будівельного бізнесу. Свою історію він називає «невипадковою випадковістю», яка перетворилася на крафтову виноробню в селі неподалік Запоріжжя.

Перші кроки в новій справі підприємець зробив у 2014-му році – практично на початку російсько-української війни. А вісім років потому війна стала ще ближчою до Запоріжжя. Та попри обстріли та постійну небезпеку винарня Villa Del Vino ні на день не зупиняла роботу. Натомість вона об’єднала крафтових виробників та допомагає ЗСУ.

Хочеш якісний продукт – створи його власноруч

Перед відкриттям власної виноробні я протягом тридцяти років працював у будівництві. Моя компанія створювала різні речі, але, якщо чесно, це доволі нудна історія для мене. Тому у вільний від роботи час я завжди намагався подорожувати світом.

Не дарма розумні люди кажуть: «Маєте можливість – подорожуйте». Ось я так і зробив. Дивився на цей світ, відкривав його для себе, дізнавався щось нове. І серед цих відкриттів було вино. Як напій воно зацікавило мене трохи згодом, вже в Україні. Але на той момент я не міг знайти щось справді смачне та якісне у вітчизняних виробників. 

Це вже сьогодні є безліч виноробів і якісну продукцію можна купити у багатьох місцях, не лише в мене. А тоді треба було постаратися, пошукати, аби скуштувати щось справді хороше. Так я зрозумів: якщо ти прагнеш отримати дійсно якісний та смачний продукт – потрібно створити його власноруч.

Поступово хобі перетворилося на новий бізнес

Якийсь час я виношував цю думку, допоки не зрозумів, що втомився від будівництва й хочу зайнятися чимось іншим. Хотілося якогось простору, тому я придбав ділянку в селі Бабурка неподалік Запоріжжя й зайнявся висадкою виноградної лози.

Спочатку я думав над подальшим перепродажем винограду, про виготовлення вина не йшлося. Хіба що невеликими партіями – для себе та друзів. Тоді Україна експортувала 80-90% до Росії, а коли почалася російсько-українська війна – кордони закрилися. І стало зрозуміло, що нам, як країні, не потрібна така кількість винограду. Тому його вартість різко знизилася. Настільки, що навіть збирати не було жодного сенсу.

Та я вже мав певний досвід і якийсь час робив вино для себе. Тобто все, що потрібно було, – це придбати необхідне обладнання та інші інструменти. Так поступово я збільшив обсяги виробництва, зареєстрував власну торговельну марку. Така собі невипадкова випадковість.

Просто бери й роби – тоді все вийде

Усе, чому я навчився у виноробній справі, і що вмію сьогодні, – це досвід, здобутий самостійно. Я регулярно спілкуюсь з різними людьми, а до повномасштабного вторгнення часто бував в інших країнах. І потрохи дізнавався якісь таємниці, збирав поради від спеціалістів з різних регіонів. 

Крім того, безліч інформації є просто в інтернеті: заходиш, шукаєш, отримуєш всі технології. Від умовного «шмурдяка», який дістався нам з радянських часів, до справді якісного вина. І це все – у відкритому доступі. Просто робиш, робиш, робиш – і щось поступово вдається.

Однак тут слід враховувати й інші фактори, не лише технології. Якість врожаю неабияк впливає на продукцію. І я це відчув протягом останніх кількох років. Якщо в 2020-му ми, умовно, зібрали 25 тонн винограду, то наступного року через постійну негоду та зливи вродило всього 8 тонн. Це при тому, що мій виноград – молодий, торік його мало бути приблизно 40 тонн. Але вийшло в кілька разів менше. Я на це дивлюсь, як то кажуть, філософськи. 

Бо що таке 8 тонн урожаю для виноробні? У найкращому випадку й за найбільш сприятливим сценарієм всього 4 тонни вина. А це, скажімо так, кількість, яку можна знайти в кожному дворі Одещини (сміється, – ред.). Однак я ніколи не докуповую виноград. До того ж, у нас немає, де його взяти. Можливо, якби виноробня була розташована десь південніше, було б простіше. 

У виноробів-крафтовиків не буває конкуренції

Я ніколи не боявся конкуренції, оскільки у нас – виноробів-крафтовиків – її фактично й немає. Тут кожен варить свій борщ. Можливо, коли об’єми значно більші або продукт дуже дешевий – починаєш про це замислюватись. Але в мене все дуже просто. Ось він я, ось моє вино. Воно смачне, але в мене його небагато.

Проте виробленням вина все не обмежилося. Якось одна поважна людина зі Львова запитала, чому я не відкрию ворота своєї винарні й не запрошу до себе людей. Мовляв, варто розповідати про вино, в тебе ж така гарна картина, такий український стиль. Я подумав і вирішив: а чому б ні? І щойно відчинив ворота – усе почалося. А вино – воно ж само по собі не продається. Потрібно вкладатися в рекламу, просування. Або робити як я – кайфувати від цього.

До речі, Villa Del Vino – не випадкова назва. У часи, коли починалося будівництво виноробні, я доволі часто їздив до Італії. І поступово звик до цього «вілла», «вілла». Навіть коли з родиною сідали в автівку, на питання про те, куди їдемо, став відповідати: «Ми їдемо на віллу». А далі все логічно – ми почали робити вино, так і з’явився «Винний маєток». Звісно, якби назву довелось обирати зараз, під час повномасштабної війни, я б назвав виноробню українською. Але бренду вже чотири року, тому вирішив зберегти Villa Del Vino.

Війна об’єднала нас і зробила сильнішими

Напередодні вторгнення я розумів, що це станеться. І коли Росія пішла на нас повномасштабною війною, я відправив дружину з маленькими дітьми до Європи. А сам залишився на господарстві разом зі старшим сином. Мені так було спокійніше: коли родина в безпеці.

У мене була дилема: йти на війну чи займатися виноробством. І після довгих роздумів я вирішив: завершу з виноградом, обріжу, вирощу, а коли він закінчиться – візьму до рук автомат. А поки допомагатиму нашим хлопцям і дівчатам іншими способами.

Читайте також: «Робота – це і є життя». Як крафтовики із Запоріжжя об’єдналися з маріупольцями та працюють у прифронтовій зоні

Тож з 24 лютого винарня фактично не зупиняла свою роботу жодного дня. Ба більше, я тягнутиму її до кінця. Поки це буде можливо. Водночас я спілкуюсь із нашими захисниками й бачу, що все буде гаразд. 

Можливо, скажу не надто приємну річ, але в чомусь я навіть вдячний цій війні. Завдяки їй ми чітко визначили свою ідентичність, стали значно крутішими. Війна об’єднала нас, зробила сильнішими. Нам залишається лише завершити те, що почалося в 2014 році.

Об’єднали крафтових виробників і допомагаємо ЗСУ

Тут, крім мене, є ще декілька крафтових виробників, які продовжують працювати. Тому навесні ми почали робити перші спільні благодійні заходи, аби зібрати кошти й відправити на допомогу Збройним силам України. Така собі колаборація крафтовиків. 

Спочатку це було якось тихо, непублічно, між собою. Та й ми фактично не могли нікого зібрати: люди або поїхали до інших областей, або зі зрозумілих причин були налякані. Та потім поступово наші заходи почали перетворюватись на більш публічні. Ми почали продавати квитки, запрошувати людей з інших населених пунктів. І це круто, бо кожен, хто приїжджає до нас, розуміє, що кошти підуть не кудись, а на підтримку наших військових.

Зараз це все робиться силами чотирьох виробників. Це моя виноробня Villa Del Vino, стейкова майстерня «Чавун», равликова ферма Zap.Ravlik та сусідня сироварня. Ось така в нас колаборація. Крім того, ми залучаємо музикантів, які співають українською власні пісні чи кавери. І людям це до вподоби. А отже, ми все робимо правильно.

Протягом останніх місяців намагаємося робити такі вечори щосуботи. Влаштовувати щось, об’єднувати людей і в такий спосіб допомагати армії. Паралельно відновлюються замовлення від старих клієнтів, тож робота триває. Усе буде Україна!