Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Равлики під час війни? Чому б і ні!». Історія фермерів із Запоріжжя, які попри обстріли відновили роботу

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Вікторія та Олексій Сорокіни почали займатися равликовим бізнесом три роки тому. Відтоді справа, яку часто називають «бізнесом для лінивих», почала займати більшу частину їхнього часу. А напередодні повномасштабної війни, 23 лютого, фермери відкрили першу торгову точку в центрі Запоріжжя. 

Через вторгнення підприємці були змушені кілька тижнів провести в підвалі власної ферми. Та згодом вирішили: якщо можна робити бодай щось, варто повертатися до міста. Так Zap.Ravlik відкрився вдруге, забезпечивши роботою одинадцять людей. Сьогодні їхніми равликами смакують і містяни, і переселенці з Маріуполя та Бердянська. А самі фермери мріють про відкриття франшизи. Адже коли, якщо не зараз?

Вікторія Сорокіна

Співзасновниця равликової ферми Zap.Ravlik

«Лінивий бізнес» виявився не таким вже й лінивим

До равликового бізнесу в нас була фірма, що займалася автоматизацією різноманітних об’єктів. Ми часто їздили містами України і якось вирушили до Києва, аби продемонструвати своє обладнання. Там до нас підійшов чоловік із запитом про автоматизацію равликової ферми.

Спочатку ми зацікавилися цією темою на рівні виконання проєкту, а потім вирішили трохи почитати про цей бізнес. Нам здалося, що це ідеальна справа: практично нічого не треба робити. Тож вирішили спробувати й поїхали на навчання до того самого чоловіка. Перейняли досвід, познайомилися з технологією й почали розводити равликів.

равлики

Насправді, якщо загуглити, равликовий бізнес часто називають «бізнесом для лінивих». Але на практиці це не зовсім так. Дійсно, якщо у вас є необхідний капітал і ви плануєте працювати виключно на експорт – так, це бізнес для лінивих. Знаходите ділянку, облаштовуєте її й вирощуєте равликів упродовж дев’яти місяців. Прийшов, полив, погодував і все – равлики відправляються на експорт.

Однак ми обрали дещо іншу стратегію, за якою ця справа вже перестала бути «бізнесом для лінивих». Ми самостійно вирощуємо равликів, переробляємо та займаємось реалізацією. Фактично, ми поєднали одразу три напрями. І це дуже складно. А оскільки перші місяці ми працювали лише двох, то доводилося присвячувати цій справі абсолютно весь час. 

Перший рік виявився невдалим: ми вирішили поексперементувати

За перший рік ми практично нічого не виростили. Тобто ми пройшли навчання, придбали технологію, знали, як саме потрібно вирощувати. Але ж чому не вдосконалити процес, правда? Тож почали трохи експерементувати – і замість запланованого обсягу отримали всього 300 кг. Тоді про експорт вже не йшлося: просто переробили равликів.

равлики

Сьогодні цифри інші: ми вийшли на півтори тонни, але цього обсягу вже замало. Утім розширити ферму поки не вийде, адже це потребує чималих коштів. Але вихід знайшли: ми проводили навчання для трьох людей, які також починають вирощувати равликів. І сьогодні збираємо і свій урожай, і їхній. Фактично, ми розширилися, не розширюючи при цьому нашу ферму.

Фестивалі підштовхнули нас на розширення команди

Спочатку ми продавали равликів виключно онлайн – через наші сторінки в інстаграмі та фейсбуці. Так тривало кілька місяців, поки нас не запросили на перший фестиваль. Ми приїхали, успішно продали всю продукцію й подумали: «Нормально, так можна й працювати». Згодом взяли участь у Local Farmer Fest, а потім буквально «посипалися» запрошення на інші фестивалі й ярмарки в різних містах. Так у нас з’явився новий шлях реалізації продукції.

Пізніше нами зацікавилися винороби. Ми почали співпрацювати з «Винами Запоріжжя», проводили дегустації на їхньому заводі. Згодом познайомилися з власником виноробні Villa del Vino, з яким також організували дегустації, а сьогодні – ще й благодійні вечори. 

равликовий бізнес на фестивалі

Саме під час участі у фестивалях відчули, що нам бракує рук. Стало складно і вирощувати, і переробляти лише вдвох. Адже переробка – це доволі непростий процес: первинна промивка мушлі, проварка, відділення філе, приготування соусів, термообробка мушлі, начинка. Кожен фарширований равлик (ескарго) вісім разів проходить через руки кухаря. 

Тож ми почали шукати людей. Перший час допомагали родичі, але ми доволі швидко зрозуміли, що не можемо робити все навколішки, адже працюємо з клієнтами. Тому почався новий етап: ми орендували цех для переробки, що відповідає всім стандартам. Працевлаштували людей в цех і на ферму, знайшли шеф-кухарів, які допомагають нам з розробкою соусів. І робота закипіла.

паштет з равликів

Відкрили заклад 23 лютого, а наступного дня – зачинилися

Наші клієнти постійно запитували, куди можна прийти, аби просто сісти й поїсти равликів. Та коли я пропонувала якийсь із закладів, що закуповує нашу продукцію, чула одну й ту саму відповідь: «Та ні, ми хочемо, аби це був саме ваш заклад. Із вашою атмосферою». Люди потребували не просто равликів, а й спілкування з нашою командою, як це було під час фестивалів. Але тривалий час нам здавалося, що ми не готові відкривати заклад.

Однак восени минулого року ми загорілися цією ідеєю й вирішили: «А давай спробуємо відкрити щось у форматі стріт-фуд». Це доволі зручний формат, який нагадує фестиваль: підійшов, купив, поїв. Нічого складного. Почали шукати приміщення, навіть підібрали непоганий варіант, але його орендували інші люди. Це було напередодні новорічних свят, а вже в січні ми дізналися, що ця точка знову вільна. І почали швидко готуватися до відкриття. Поки фарбували, розробляли брендинг – дотягнули до 23 лютого.

равликовий бізнес у Запоріжжі

Якщо чесно, тоді я взагалі не слідкувала за новинами й не знала, що відбувається. Можливо, Олексій про щось здогадувався, але я не усвідомлювала, що може відбутися щось страшне. А повномасштабна війна – й поготів. Тому продовжувала готуватися до відкриття торгової точки в центрі Запоріжжя, створювала макети, спілкувалася з друкарнями. У нас не було ані «тривожної валізки», ані якогось плану «Б». 

Якщо можна бодай щось зробити, навіщо сидіти в підвалі?

24 лютого я прокинулася від дзвінка подруги, яка живе з батьками у Бахмуті на Донеччині. Вона сказала, що відбувається щось страшне, а довкола все горить. Я це слухаю й думаю: «Ну що страшне? Що сталося?». Зрозуміло, що це Донеччина й там не бувало спокійно останні вісім років, але думала, що щось почалось саме там – на сході. Та коли сама підірвалася від вибуху – була шокована. Я просто ходила по квартирі й втрачала свідомість. Не могла зрозуміти, що таке взагалі може статися. 

Читайте також: Вирвалися з окупації та відкрили магазин на Черкащині. Як «Це Крафт» підтримує локальних виробників

Після вторгнення ми вирішили поїхати на нашу ферму, це приблизно в 10 кілометрах від Запоріжжя. Там облаштувалися в підвальному приміщенні поруч із маточним стадом (так називають поголів’я равликів, – ред.) . Поставили розкладачки, застелили ліжка й прожили в такому форматі до початку березня. А потім вирішили повертатися додому. 

равликовий бізнес в Україні

Мотивація була простою: від нас залежали люди. Ось вони працюють, заробляють, аж раптом залишилися без нічого. І якщо ми можемо бодай щось зробити, аби допомогти іншим, чого маємо сидіти в підвалі, склавши руки? Це стало поштовхом до відновлення роботи. Але ж ми не просто запустили МАФ. Неможливо просто «відкрити й продавати». Ні, ми також відновили роботу ферми, запустили процес переробки. Усі наші працівники вийшли на повноцінні робочі зміни. А це, крім нас із Олексієм, ще 9 людей.

Маріупольці приходили до нас, аби згадати мирні часи

Якщо чесно, я думала, що це якось дивно: ну хто буде їсти равликів під час війни? Тому зв’язалася з місцевими фермерами, аби взяти їхню продукцію й продавати не лише ескарго. Ми справді сумнівалися, що равлики «підуть», а працювати якось потрібно. Це була така собі підстраховка. Однак яким було моє здивування, коли замість сирів чи випічки люди приходили й просили равликів. А я стояла й думала: «Ну як так?».

Згодом до Запоріжжя почали приїжджати переселенці з Бердянська та Маріуполя. І це взагалі був шок. Вони підходили до нас і казали: «А ми бачили вас на фестивалях. Дайте нам равликів, хочемо згадати, як це було раніше». Очманіти просто! Це було дуже неочікувано.

Вікторія та Олексій Сорокіни, які відкрили власний равликовий бізнес

Равликовий бургер з кавою? Чому б ні!

Сьогодні до нас приходять або постійні клієнти, або люди, які не бояться ризикувати й куштувати щось нове. Постійні відвідувачі – це ті, хто вже бував на наших заходах, зустрічався з нами на фестивалях. Вони одразу знають, що замовляти. Не знаю, як їх охарактеризувати, напевно, це клієнти, які просто в нас закохалися (сміється).

А ще приходять люди, які шукають нових смаків. Наприклад, коли у нас з’явився бургер з равликовою котлетою, він доволі швидко прийшов до смаку тим, хто вже куштував равликів. Люди, що працюють неподалік від нашого МАФу, приходять на обід і замовляють равликовий бургер з кавою. Вони не бояться експериментувати.

равлики ескарго

Взагалі, три роки тому, коли ми лише починали бізнес, відвідувачів, які боялися вперше спробувати равликів, було значно більше. Культура їжі в нашій країні поступово розвивається. Адже десять років тому й суші були чимось новим для нас. А сьогодні люди цікавляться, намагаються відшукати щось нове. Це як з вином – ми перестали просто пити його, а почали розбиратися, відвідувати дегустації, смакувати. Так само і з равликами.

Наш бізнес поступово став соціальним

Коли до Запоріжжя почали прибувати перші переселенці, ми приїжджали на зустріч із ними й просто роздавали речі першої необхідності чи віддавали гроші, що відкладали із заробітку. Тоді ми ще не співпрацювали з волонтерами, а допомагали напряму. Крім того, багато наших знайомих пішли на фронт, тому ми також намагаємося якось допомагати. Збираємо кошти, переказуємо відсоток від прибутку. 

А ще разом із іншими крафтовими виробниками проводимо благодійні вечори. Усе почалося зі старого формату дегустацій, коли збирається невелика кількість людей і ми з ними спілкуємося. Руслан Лопатко з Villa del Vino проводить екскурсію своїм маєтком та винарнею, дає скуштувати вино; потім ми готуємо равликів і розповідаємо про свій бізнес. А далі підключаються наші друзі зі стеймаркету «Чавун» та розповідають про стейки. 

їстівні равлики

Згодом із нами зв’язалися місцеві музиканти й запропонували виступити на одному з заходів. Але оскільки формат дегустацій такого не передбачає, ми вирішили спробувати розширитися та запросити більше людей. І побачили, що їм це подобається! Відтоді регулярно проводимо подібні вечори, а половину прибутку з квитків передаємо волонтерам. Так наш бізнес поступово став соціальним.

Читайте також: «Робота – це і є життя». Як крафтовики із Запоріжжя об’єдналися з маріупольцями та працюють у прифронтовій зоні

А ще ми знову мріємо реалізувати «довоєнну» ідею. Щойно відкрили МАФ, нам почали телефонувати люди з інших регіонів щодо франшизи. Був реальний запит і ми навіть почали спілкуватися з фахівцями, які займаються оформленням необхідних документів. Але плани зруйнувала війна. 

равликовий бізнес

Взагалі вона докорінно все змінила. Особливо – ставлення до роботи. Раніше ми могли дозволити собі перепочинок просто тому, що щось не виходить. Взяти паузу й повернутися до цього завдання наступного дня. Або й взагалі думали покинути все й піти на «нормальну» роботу. Зараз такого немає Ми прокидаємося та йдемо працювати. Сьогодні ми живемо, маємо все, а завтра цього може не бути.

Суспільство

Фільм “Будинок “Слово“ зібрав 13 млн в прокаті

Опубліковано

Художній фільм Тараса Томенка “Будинок “Слово”. Нескінчений роман” за перші три вікенди зібрав у прокаті 12 808 294 гривень.

Про це повідомляє УП.

Як повідомила команда фільму, з 9 по 28 травня стрічку переглянули 83 тисячі глядачів. Прокат триває, і фінальні збори будуть оголошені пізніше.

Читати також: У києвських будинках встановлять пандуси й електропідйомники: де саме

Про фільм

Фільм розповідає про українських письменників доби “Розстріляного відродження”, які мешкали в будинку “Слово” в Харкові. Влада намагалася змусити їх працювати на благо системи, але їхня незгода співпрацювати призвела до репресій, розстрілів і переслідувань, перетворивши комуністичний рай на справжній кошмар.

Початок виробництва над фільмом анонсували у грудні 2017 року. Втім, світова прем’єра відбулася лиш у 2021 році на Варшавському кінофестивалі. В Україні стрічку вперше показали 2022 року на фестивалі Миколайчук OPEN у Чернівцях.

Нагадаємо, що в Дії запрацювали сервіси заміни водійського посвідчення та перереєстрації авто.

Також ми повідомляли про результати України на VivaTech 2024: співпраці та гранти.

Фото: Будинок слова

Читати далі

Суспільство

У києвських будинках встановлять пандуси й електропідйомники: де саме

Опубліковано

У 2024 році в Києві планується встановлення пандусів і електропідйомників у житлових будинках для покращення доступності.

Про це повідомляє КМДА.

Згідно з інформацією від Київської міської державної адміністрації (КМДА), цей перелік включає 390 адрес у різних районах міста.

Читати також: Veteran Hub випустив подкаст про працевлаштування ветеранок та ветеранів

Зокрема, у Печерському районі до списку додано 42 будинки, а у Голосіївському районі – 45 будинків. План на 2024 рік уже затвердили, а повний перелік доступний на порталі Києва в рубриці «Безбар’єрність» за посиланням

Якщо ваш будинок не включений до списку, але існує потреба в установці пандуса або електропідйомника, рекомендується звернутися до районної адміністрації або до контактного центру міста за номером 15-51.

Нагадаємо, що Нацперелік культурної спадщини України поповнився новими пунктами: що додали.

Фото: prom

Читати далі

Суспільство

Відновлює бойківські скрині й відновлюється працею. Різьбяр з Івано-Франківщини повернувся з війни у свою майстерню

Опубліковано

Перша картина, яку вирізьбив Василь, коли повернувся додому з фронту, — янгол та знищене місто. Перероблений на свій лад біблійний сюжет з молитви Ісуса в Гетсиманському саду: «Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене. Та проте, — не як Я хо́чу, а як Ти»

Василь витримав випробування на Донеччині, але багато його побратимів не вижило. Чоловік дивується, як це вдалося йому та відчуває, наче янгол та Бог охороняли його тоді — у страшних боях — і направляють тепер, після повернення.

ШоТам побували у майстерні різьбяра та поговорили з ним. 

Все життя — з деревом

До майстерні Василя Семка їхати близько 2 годин з Івано-Франківська, вона у Перегінському — на горизонті гори. Чоловік зустрічає мене біля зупинки автобуса — міцної статури, посивілий. За сонячними окулярами я поки не бачу його блакитних очей. 

Йдемо до майстерні — одразу відчувається різка зміна: на вулиці спекотно, обід, а тут — прохолодно, тихо, пахне деревом. Тут повсюди мистецтво, закінчені і незакінчені роботи, стружка, інструменти — їх взагалі море, ескізи, спроби, рами.  

У Перегінському майже всі займаються деревом, але більше лісозаготівлею. А Василь обрав для себе художнє різьблення. Каже, дивиться на шматок деревини і вже знає, що з нього вирізати. Чоловік не вчився цьому ніде, художньої освіти теж не має, але створює різноманітні скульптури та картини з дерева.

Василь Семко у своїй майстерні у Перегінському. Фото Олеся Богдан

Вперше за різьбярський інструмент Василь взявся у 14 років, і відтоді робота з деревом була з ним все життя. Тато Василя лісоруб, в юності Василь теж працював на лісозаготівлі — їздив і Карпатами, і Росією. Поки в Красноярському краї не повідморожував собі руки й ноги — сказав, що все, більше туди не поїде. Та зустрітися з «рускім міром» чоловікові таки доведеться — за роки, на Донеччині, в час повномасштабного вторгнення.

 «Спробуй зробити» 

Василь каже, ще підлітком пішов до майстра — це не було класичне навчання, майстер просто показав, як він працює. Тож хлопець надалі пробував сам — опановував інструменти, через недосвідченість міг порізатися, але не здавався. 

Коли Василь вперше поїхав до Києва продавати свої роботи — це було після армії, то на Хрещатику його заарештували і привезли до відділку тодішньої міліції. Хлопець пояснив, що просто хотів продавати свої роботи, поліціянти здивувалися, що він пішов не на Андріївський узвіз. Тож Василь вирушив туди, каже, люди доволі активно купували його роботи. 

Різьбяр працює з різним деревом: дубом, кедром, липою. Каже, у липи хороша пластика, з неї можна вирізьбити практично будь-що, вона добре піддається. 

— До всього доходив своїм шляхом. Це практика. Є інструменти, які «вигадав» сам, а потім побачив, що за кордоном вони існують. Я ж дійшов до цього з досвідом. Був один чоловік, казав: «Якщо б я мав стільки інструментів, як ти, то теж таке б зробив». Я тільки сказав: «Ну то спробуй».

Магія різьблення: крізь стружку проступають обриси людини. Фото надав герой


Звісно, майстерність різьбяра можна виміряти тим, що з мінімальним набором інструментів він може зробити чудову роботу. Але кожен інструмент призначений для чогось, пояснює Василь — є тонші, гостріші для дрібних деталей, є важчі, ширші.

 У його колекції є і саморобні стамески, а є й ті, які купував на закордонних аукціонах — фірми, яка їх виготовляла уже 100 років не існує, а інструмент продовжує служити. Хоч і в українських Карпатах.

Війна та опришки

На противагу популярній мисливській тематиці, підставкам під трофеї, Василь цікавився релігійною, живою пластикою людей — каже, це надихало його все життя. Бачив якусь картину чи скульптуру і розглядав, думав, як воно зроблено, намагався втілити у дереві. Розповідає, що колись зустрів роботи Пінзеля і заглядав з різних боків, заходив за обмежувальні лінії, хотів знати, як воно зроблено — наглядачки музею спочатку відганяли його, але як дізналися причину, то дозволили подивитися.

Оця постійна допитливість і рухає творчість Василя — він, маючи достатньо досвіду, може опанувати деревину, яка й не призначена для філігранного вирізблювання. Наприклад, смереку — це доволі примхлива деревина, з нею працювати нелегко, каже різьбяр. 

Саме з неї чоловік вирізьбив кілька незвичних дерев’яних фігур — він називає їх опришками. Каже, вони своєрідні, нашенські. Вирізьблює їх Василь без ескізу — просто бачить у деревині сюжет. Кожен опришок особливий — один з рибою, другий — з биком. Невеличкі замальовки з життя, та найбільше мене вражає композиція Різдво — де опришок тримає маля, поруч жінка, а смерека над ними перетворюється на зірку. Жодну з цих фігурок різьбяр не продає, каже, що рука не піднімається, вони мусять бути в нього. Він може в будь-який момент отримати за них кошти. Але опришки лишаються в майстерні. 

Один з опришків у різдвяній сцені. Фото Олеся Богдан

А один з опришків пройшов з Василем війну. Носив його з собою завжди, у всі бої — уламок приніс з гори Сивулі. Каже, це громовиця, тобто в дерево потрапила блискавка. У Карпатах вірять, що така деревина має магічні властивості. Тож опришок став оберегом для Василя.

Янгол і знищене місто

На війну Василь пішов одразу, як тільки почалося повномасштабне вторгнення.

— Практично всі мої побратими загинули, пару вижили. Я чудом лишився живим і з трьома пораненнями. Тепер час від часу їжджу до лікарні на реабілітацію. Там маю змогу побачити і своїх побратимів.

Коли Василь повернувся до рідного села, односельчанин попросив його вирізьбити ікону — тайну вечерю. Чоловік спочатку сумнівався, але таки послухав і зробив картину. Каже, після війни було важкувато повертатися до такої роботи, але Бог допомагає.

Це була не перша робота після повернення, перша — символічний янгол та місто на Донеччині, де Василь воював. Каже, мабуть, янголи його оберігали, якщо він вижив у таких страшних боях. І додає: аж не віриться. Каже, подарує її до церкви. За те, що повернувся. 

— Кожна моя робота неповторна. Ніякої картини не зробив абияк. Я роблю, щоб воно мені приносило задоволення, від душі. Усі роботи люблю — немає різниці, чи маленькі, чи великі. Усі вони з Божою любов’ю і Бог направляє мене в кожній.

До війни Василь також займався виготовленням меблів, зараз замовлень поменшало, але виробництво працює. 

Бабина скриня

Коли минулого року Василь повернувся з війни, то у бабиній хаті знайшов стару бойківську скриню. Вона була закидана різними речами, тому збереглася. Баба Василя прожила 92 роки, але звідки у неї ця скриня, чоловік не знає. Не лишилося нікого, хто міг би розповісти. Та Василь взявся досліджувати виріб так, як умів — як майстер по дереву. Розібрав її повністю, щоб побачити, як працювали старі майстри, які столярні з’єднання використовували. Каже, та бабина скриня зроблена з явора — його називають музичним деревом, адже з нього виготовляють скрипки. 

Василь Семко за роботою над скринею. Фото надав герой

Орнаменти на ній — громовики, смерічки, навіть проглядається тризуб. Різьбяр не тільки розібрав знахідку, а й почав робити такі ж нові скрині. На деяких відтворював орнамент точно, деякі робив трішки інакшими, пробував інші колірні схеми. Каже, навіть складно сказати, скільки таких скринь він уже зробив. Одна з них стоїть тут — у майстерні, роздивляюся її зблизька. Ту стару, з якої все почалося, теж — вона у іншій кімнаті.

Василь каже, можливо для когось це не так важливо, а для нього — так. Це пам’ять про родину, про рід, про те, що нащадкам завжди є чого повчитися у старих майстрів. І про те, що берегти своє — особливо цінно.

Навчити інших

Василь завжди щось вигадував у дереві — і дотепер це робить. 

— Це моя реабілітація, тут в майстерні у мене зовсім інакший світ. Хоч з голови війна нікуди не зникає, але з деревом я заспокоююся, занурююся у світ своїх композицій і творчих задумів. Буває, навіть не помічаю, скільки часу працюю вже.

Різьбяр каже, навколо багато несправедливості. Він розуміє, що ті, хто не був на війні, не можуть відчувати те саме, що й воїни. Якось приїхав до Івано-Франківська, щоб забрати дрон для хлопців на передову. А там — музика, танці, все вирує. А Василя це шкребе, наче й зрозуміло, що життя продовжується, а все одно мулько.

Василь знає, як бути корисним. Все просто: якщо робота з деревом допомагає йому, то може допомогти й комусь іще. Тож різьбяр сам виготовив 100 інструментів — повезе їх у Львів і буде допомагати тим, хто повернувся з війни з пораненнями, як і він. Вірить, що це може розвантажити хлопців. Тож з радістю поділиться досвідом — як це у дереві бачити щось більше і звільняти цю красу від зайвого.

Робоче місце Василя Семка. Фото Олеся Богдан


До нього у майстерню часто приходять відвідувачі, щоб спробувати і самим повирізьблювати. Василь каже, приходять і військові, і переселенці. Сам чоловік часто їздить на Схід до своєї 110 бригади, привозить автівки, дрони та гостинці. 

Місце сили і чому Росія програє

До того, як піти на війну, Василь у лютому піднявся на Сивулю. Вона ще й доволі стрімка. Це саме та гора, де знайшлася деревина для його оберегу-опришка. Повернувшись з війни, Василь теж підніметься на Сивулю — і на ній все ще буде сніг. Чоловік каже, було дуже важко, але таки вдалося видряпатися. Гори — це місце сили для Василя, каже, вони надають енергії. І надихають теж. Під час пандемії коронавірусу чоловік вигадав незвичні мініатюри — невеличкі замальовки, де міський світ стикається з гірським. Де людина шукає своє пристанище, де насувається буря.

Гори це ще й місце, де Василь народився і де зростав. Чоловік впевнений, що це теж дає силу — бути українцем.


— Імперії мусить прийти кінець. Вони нас ненавидять і бояться. От кажуть, що «западенці» самі націоналісти. Але ж тут нема такого культу як у москалів. Ми собі вірили в Україну, я з дитинства не любив москалів: ні галстуків, ні жовтенят. І це в генах — це не можна знищити.

Василь з побратимами на війні. Фото надав герой

Він добре знає, що таке Росія:

— У нашому регіоні після війни НКВСники всіх шукали і мучили. Моєї мами брат загинув від москалів. Дуже багато таких історій. Є ті, який реабілітували після 20 років у Сибіру. І вони повернулися вже у незалежну Україну. Дочекалися.

Але боротьба з Росією на цьому не скінчилася, і Василь впевнений, якщо ми не знищимо їх зараз, то це чекатиме наших дітей — бо окупанти не відступлять.

— Відроджуватися — це в наших генах. А москаль що? Красти, убивати, ненавидіти. В них ні духа, нічого. 

На прощання Василь дарує мені одну зі своїх мініатюр — з назвою «Крізь морок». Каже, хай це буде нагадуванням, що всі ми вийдемо через цей морок і, дай Бог, повернемося додому.

Читати далі