Суспільство
«Моє серце залишилося у Кремінній». Кардіологиня з Луганщини рятує життя жителів Рівненщини
Коли кардіологиня Ірина Титаренко покидала своє місто Кремінна, що в Луганській області, то забрала із собою тільки невелику валізу з найнеобхіднішим. До цього вона понад місяць жила в лікарні й постійно була поруч із хворими, поки місто обстрілювали. Так само зробили багато її колег – вони ночували в медичному закладі разом зі своїми сім’ями.
«Моє серце залишилося там», – говорить Ірина, яка тепер лікує серця людей на Рівненщині. Вона працює в Дубенській міській лікарні, і улюблена робота є її порятунком від суму за домом. Кардіологиня розповіла ШоТам про Кремінну до повномасштабної війни, про життя в лікарні та про те, як спонтанне рішення про евакуацію привело її в Рівненську область.
За останні вісім років Кремінна стала сучасним містом
Коли я закінчила медичний університет, мене направили працювати кардіологинею в Кремінську лікарню. Місто Кремінна, що на Луганщині, у 2014 році було на лінії фронту, але український прапор над нами майорів завжди. Місто невеличке й дуже зелене, розташоване поруч з лісовим масивом. За останні вісім років воно сильно змінилося: з’явилося багато новобудов, облаштували сквери з доріжками та лавками, і все виглядало набагато краще, ніж це було до 2014-го.
Сподіваюся, там ще є фізкультурний центр «Олімп» – сучасний спорткомплекс з басейном і реконструйованим стадіоном, де тренувалися навіть олімпійські чемпіони. У Кремінній був популярним кінний театр «Лошадкін дом», який відроджував козацькі традиції. Багато дітей ходили туди займатися кінним спортом і виступали з виставами на свята. Нині ця стайня переїхала на Тернопільщину.
Жила в лікарні, щоб бути поряд з татом
Коли війна почалася у 2014 році, я й не думала нікуди виїжджати. У той період я весь час була на роботі – працювала в кардіологічному відділенні, як і завжди. Тоді було зовсім не так, як тепер, неможливо навіть порівнювати. Не пригадую, щоб у 2014-му хтось евакуювався з міста. Можливо, і були люди, які виїхали, але в будь-якому разі це було ненадовго, усі повернулися.
24 лютого я теж провела на роботі. На відміну від багатьох міст України, того дня у нас вибухів не було, обстріли почалися трохи пізніше. Я почала ночувати в лікарні, інколи в денний час заходила додому за речами. По-перше, роботу ніхто не скасовував, а зайвий раз ходити по вулиці було небезпечно – ніколи не знаєш, коли може бути обстріл. По-друге, так склалося, що тоді в лікарні лежав мій тато. Він був у тяжкому стані й потребував моєї допомоги. Я не могла його залишити там без своєї підтримки.
Лікарня годувала хворих до останнього
Ночувала в лікарні не я одна – мої колеги вчинили так само. Ба більше, після того як на початку березня обстріли посилилися, працівники приходили зі своїми родинами. У підвалі нашого медичного закладу було багато людей. Загалом умови в нас були прийнятні: ми мали воду та їжу – отримували гуманітарну допомогу, та й у нас залишалися певні запаси. Лікарня годувала хворих до останнього, тож ніхто не був голодним.
Читайте також: «Я малюю, щоб люди не опускали руки». Художник з Донеччини влаштовує благодійні виставки на підтримку ЗСУ
Іноді внаслідок обстрілів перебивали лінії електропередач, і в лікарні зникало світло. Однак наші електрики добре справлялися із цим і доволі швидко все відновлювали. Поки я жила в лікарні, світла не було максимум день або, можливо, два. Згодом обстріли почали посилюватися, і одного дня прилетіло на подвір’я лікарні.
Виїхала з маленькою валізою без жодного плану
Після чергового сильного обстрілу я не витримала й почала збирати речі. Рішення виїхати було спонтанним. Я поговорила з батьками та 31 березня вийшла з дому з маленькою валізою, взявши тільки найнеобхідніше. Було кілька варіантів, як можна виїхати: або евакуаційним автобусом до залізничного вокзалу Слов’янська й там сісти на евакуаційний потяг, або своїм транспортом. Машинами виїжджали багато людей, і якщо хтось мав місце в автомобілі, то могли взяти ще когось із собою. Мене так взяла одна родина, яка прямувала до Дніпра.
У мене не було чіткого плану потрапити в конкретне місто – я просто хотіла виїхати. Шлях був довгим – у мирний час дорога до Дніпра займала п’ять годин, а у нас вона тривала годин 12, зокрема, через проходження безлічі блокпостів. У Дніпрі жили мої знайомі, які евакуювалися напередодні, і я думала, що, можливо, у них трохи побуду й вирушу кудись далі. Поки я була в дорозі, мені зателефонувала подруга, яка раніше виїхала до Львова. Вона запитала мене, куди я збираюся. Коли подруга зрозуміла, що нічого конкретного не планую, то запропонувала вирушати до Львова – у неї була знайома з житлом, яка могла мене поселити. Я погодилася. Так і потрапила на Захід України, не затримуючись у Дніпрі.
Переїхала до Дубна, коли там шукали кардіолога
Перші дні у Львові я приходила до тями, заново звикаючи до відносно мирного життя. Навколо вулицями ходили люди, магазини працювали, ба більше – там було все, що ти хочеш. Знайома, яка мені допомогла з житлом, займалася волонтерством, і кілька разів я долучалася до неї. Паралельно шукала роботу у Львові, але нічого не вдалося знайти.
Читайте також: «До війни ми не розуміли, наскільки сильні й круті». Декораторка з півдня створила благодійний проєкт, аби допомогти воїнам ЗСУ
Я продовжувала підтримувати спілкування з колегами зі своєї лікарні, деякі з них на той час переїхали до міста Дубно на Рівненщині. Просила повідомити мені, якщо для мене десь буде вакансія. І невдовзі вони мені сказали, що там потрібен кардіолог. Наступного ж дня я переїхала до Дубна. Отже, у Львові я прожила три тижні. І якщо я там бувала й раніше, то на Рівненщину потрапила вперше.
Завдяки роботі вдалося швидко адаптуватися до нового життя
Перше, про що я подумала, коли побачила Дубно: це місто чимось навіть схоже на моє, тільки більше. Таке ж зелене й затишне. Перші днів 10 я жила в селі Іваннє, що неподалік від міста. Сільська рада дала там мені будинок, і я платила тільки за комунальні послуги. Згодом стало незручно їздити на роботу: почалися проблеми з пальним і автобуси ходили через раз. Я знайшла житло в місті, щоб бути ближче до роботи.
Нині я працюю в кардіологічному відділенні Дубенської міської лікарні. На щастя, вдалося знайти роботу, якою я займаюся все життя, і не потрібно було шукати щось інше. Здебільшого завдяки цьому мені вдалося доволі швидко адаптуватися до нового міста. Я звикла працювати в лікарні, і робота всюди така ж сама: хвороби однакові незалежно від того, чи це Луганська область, чи Рівненська. До мене звертаються переважно місцеві мешканці, хоча переселенці також є. Мене добре прийняв колектив. Коли я працюю, то відволікаюся від сумних думок за домом. Якби не було роботи, то все переживалося б значно гірше.
Треба жити життя, незважаючи ні на що
У Дубні почала спілкуватися з місцевими, вони мені допомагають, якщо є потреба. За моїми спостереженнями, тут люди відкриті й балакучі. Дуже тішуся тому, що маю зв’язок зі своїми рідними та знаю, що у них все більш-менш добре. У вільний час люблю гуляти містом і в’яжу – хочу спробувати зробити кофтинку. У Кремінній захоплювалася вишиванням, але тут тимчасово припинила цим займатися.
У Дубні добре жити, але, звісно, дуже хочеться повернутися додому. Думаю, після перемоги так і буде. Моє серце залишилося там. Однак поки що я не будую жодних конкретних планів, адже в житті може трапитися все що завгодно. Я цілком припускаю, що залишуся на Рівненщині або, можливо, взагалі поїду кудись далі.
Є багато людей, які опиняються в такій самій ситуації, як я: змушені покинути свій дім і самі з маленькою валізкою поїхати в інший кінець країни. З власного досвіду я б радила їм насамперед знайти для себе роботу – це дуже відволікає та дає стимул рухатися вперед. Життя у нас одне, і його треба жити попри все, що трапляється на шляху.
Випробуйте себе в знанні історії Києва: на кожній сторінці — старовинна фотографія та факт про конкретне місце, а на звороті — його сучасний вигляд і відповідь.
Дізнайтеся разом з ШоТам, наскільки добре ви знаєте столицю та її еволюцію крізь час.
Під час археологічних досліджень цієї вулиці виявили систему підземних тунелів і катакомб. Ці ходи використовували в різні періоди історії міста, наприклад, під час Другої світової війни.
Клацніть, щоб перевернути
Це місце розташоване між сімома вулицями, а влітку по вечорах тут відбувається шоу світломузичних фонтанів.
Клацніть, щоб перевернути
До 1500-річчя Києва цю памʼятку реконструювали, хоча точний вигляд оригінальної споруди залишався невідомим.
Клацніть, щоб перевернути
З кінця 18 століття на цій площі проводили відомі ярмарки, на яких збиралися купці з усієї Європи.
Клацніть, щоб перевернути
На початку 20 століття ця будівля слугувала місцем проведення балів, концертів і театральних вистав для київської еліти.
Клацніть, щоб перевернути
У 2015 році під час розкопок на цій площі археологи знайшли цілу вулицю часів Київської Русі та стародавні артефакти.
Клацніть, щоб перевернути
До 2001 року через цю площу, яка була важливим пересадковим пунктом у міській транспортній мережі, проходила трамвайна лінія.
Клацніть, щоб перевернути
Share:
28 березня в Києві відбулася презентація дослідження «Жінки у війні: мотивації залишатися та причини виїжджати», під час якої експерти проаналізували, що спонукає українок залишатися в країні, попри війну, а що може змусити їх вирішити переїхати за кордон.
ШоТам відвідали презентацію та готові поділитися з вами результатами.
Про опитування
З 23 по 30 січня 2025 року Центр економічної стратегії спільно з American University Kyiv провів опитування серед жінок віком від 18 до 60 років, які живуть в Україні (за винятком тимчасово окупованих територій). Також експерти опитали українок, які після початку повномасштабної війни виїхали за кордон. У дослідженні взяли участь 2018 респонденток.
Як війна вплинула на переселення жінок
- 39% українок були змушені залишити свої домівки; з них 53% вже повернулися.
- 69% переміщених жінок залишалися в межах України, 24% виїхали за кордон, а 7% поєднували обидва варіанти.
- Більшість переміщень були тривалими: 39% опитуваних перебували поза домом понад рік.
Мотивація залишатися в Україні
Згідно з дослідженням, для 79% опитаних є важливим залишатися в Україні, 15% не визначилися з відповіддю, а 6% не вважають це принциповим.
Що повпливало на таке рішення:
- вік і соціальний статус: старші жінки частіше обирають залишатися;
- фінансовий стан: люди з вищими доходами менш схильні до еміграції;
- власність житла: наявність власного житла підвищує бажання залишитися;
- мова спілкування: україномовні громадянки частіше обирали залишитися.
На відміну від попередніх досліджень, нині жінки з вищими доходами менш схильні до виїзду.
«Так само окремо в нас була категорія підприємиць, тобто власниць своєї справи. Вони, в принципі, не хочуть виїжджати з України, хочуть залишатися тут», — відзначила заступниця директора Інституту поведінкових досліджень Наталя Заїка.
Всупереч очікуванням і поширеним стереотипам:
- жінки з дітьми мають таке ж бажання залишатися в Україні, як і ті, хто не має дітей;
- відсоток жительок сіл і містянок, які хочуть жити в Україні, приблизно рівний;
- для жінок, чиї населені пункти зараз розташовані в окупації або а зоні активних бойових дій, не менш важливо залишатися в Україні.
Читати також: Працювала в Лондоні, але повернулася в Україну: це управліниця, що цифровізує державу
Основні причини залишатися
«У відкритих відповідях часто повторюються фрази: “Тому що тут моя сім’я”, “Тому що тут мої діти”. Це підкреслює глибоку прив’язаність до рідних і бажання підтримувати їх у складні часи», –– зауважила Наталя Заїка.
Які ризики бачать в Україні та за кордоном
Жінки за кордоном значно гостріше сприймають потенційні ризики повернення до України, оцінюючи їх у півтора-два рази вище, ніж ті, хто залишився в країні. Водночас другі бачать більше загроз у разі переїзду за кордон, пов’язаних із соціальною адаптацією, фінансовою стабільністю та медичним забезпеченням.
Перспективи життя за три роки
Жінки, які залишаються в Україні, загалом дивляться в майбутнє з більшою надією, ніж ті, що перебувають за кордоном. Більшість українок вважають, що за три роки вони зможуть повернутися до своєї довоєнної спеціальності — так думають 59% респонденток. Серед жінок за кордоном таких менше — лише 47%, хоча вони частіше розглядають варіант зміни професії або перекваліфікації.
Щодо рівня життя, 46% опитуваних в Україні очікують на покращення своїх умов за три роки, тоді як серед людей за кордоном цей показник значно вищий — 80%. Проте ймовірність погіршення рівня життя бачать лише 7% жінок в Україні, а серед жінок за кордоном таких 20%.
Перспективи завершення війни для них також виглядають по-різному. Майже третина опитуваних в Україні (29%) вірить, що за три роки війна повністю завершиться. Однак серед жінок за кордоном такий оптимізм мають лише 5%. Водночас майже половина останніх (45%) вважає, що війна залишиться в стані замороженого конфлікту, тоді як в Україні таку думку поділяють лише 12%.
Читати також: Обʼєднані Маріуполем: ці переселенці запустили чи релокувати свої бізнеси й ініціативи
Про дослідників
Центр економічної стратегії (ЦЕС) — незалежний аналітичний центр, заснований у травні 2015 року. Його мета — підтримка реформ в Україні для досягнення стійкого економічного зростання. Центр проводить незалежний аналіз державної політики та сприяє посиленню громадської підтримки реформ.
American University Kyiv (AUK) — це приватний університет, розташований у Києві. Заснований у партнерстві з Arizona State University (ASU) та Cintana Education, AUK надає інноваційну вищу освіту за американськими стандартами на рівнях бакалаврату, магістратури й докторантури.
Фото обкладинки: UAExperts.
На правому березі Києва запустили першу екомашину, яка збиратиме використані батарейки на перероблення. Машина вивозитиме батарейки з усіх пунктів приймання руху «Батарейки, здавайтеся!».
Про це повідомили в русі «Батарейки, здавайтеся!».
Тест-драйв машини тривав упродовж місяця. Вона змогла перевезти понад п’ять тонн батарейок, які здавали кияни у магазинах-партнерах та будинках, що зареєстровані у програмі руху.
Читайте також: UAnimals оголосили лавреатів Всеукраїнської зоозахисної премії
Батарейки за принципом 100% перероблення залежно від типу передадуть таким заводам:
- Eneris Recupyl в Польщі;
- Accurec в Німеччині;
- EraSteel у Франції тощо.
Перероблення матеріалу повністю фінансують партнери руху, а саме виробники й дистриб’ютори батарейок: Panasonic, VARTA, Duracell, GP Batteries та інші компанії.
Нагадаємо, що розробники з України запустили платформу для бронювання будинків на природі.
Фото: фейсбук-сторінка «Батарейки, здавайтеся!»
