Суспільство
«Big city life? Мене драйвують Чернівці». Як молодь з усього світу відкриває для себе Україну
Відмовитися від звичного життя й відправитися на знайомство з абсолютно невідомою Україною. А може, й взагалі залишитися назавжди. Молодь з усього світу відкриває для себе українські міста та вперто порівнює нашу культуру, стиль та тусовки з власним досвідом, наголошуючи, що тут — круто. Разом із волонтерською програмою GoCamp розповідаємо про трьох людей, які проміняли Париж, Нью-Йорк та Берлін на Львів, Чернівці та Київ. І так, вони ні про що не шкодують.
Затусити в столиці й обміняти Париж на Львів. Історія француза Алексі
Алексі Одоне
Волонтер із Франції, який приєднався до GoCamp та залишився вчителювати в Україні.
Алексі народився в Кретеї, неподалік від французької столиці. У Парижі хлопець вступив до Інституту східних мов і цивілізацій та вирішив вивчати українську мову. Саме так! За словами Алексі, це єдиний заклад у Франції, де викладають українську. Утім це був лише початок А згодом у житті молодого француза почалася нова сторінка — освітнє волонтерство за програмою GoCamp.
За рік він об’їздив майже всю Україну, стартувавши у Чернігові та завершивши подорож у Вінниці. І хоча парижанин одразу вподобав Київ, для постійного та буденного життя Алексі обрав Львів.
Під час подорожей француз принципово спілкується з усіма українською. Можливо, якісь російські слова він все ж встиг запам’ятати, однак вживати їх хлопець не поспішає. Каже, мова — ідентифікатор, і говорити на території вже 30 років як незалежної України російською — як мінімум дивно, а як максимум — недоречно.
«Насправді, в мене був вибір яку мову вчити: російську чи українську. Я принципово обрав українську, аби бути тут ближчими до людей, культури і традицій, а також показати своїм співвітчизникам, що українська мова в Україні — у пріоритеті. Я вчив українську, починаючи з абетки, а вже потім це були українські пісні. Так, наприклад, трек «Журавлі» гурту the Hardkiss — пісня, з якої почалася прокачка мови і повне занурення в українську музичну індустрію», — розповідає Алексі.
Найбільше захоплення у парижанина викликало те, як українці вміють відриватися, — ніби востаннє. У вересні видання The New York Times опублікувало історію від журналістки і письменниці Рози Лістер про Київ і техно-вечірки міста. Алексі переконаний, це зайвий раз підтверджує, що Київ — це не новий Берлін, а повноцінний і самобутній культурний центр.
«Рейв культура в Україні просто вражає, я ніде такого не бачив. Ви, українці, вмієте розважатися. Київ — найкраще місто Європи для рейвів! А ще я маю в столиці три улюблені заклади зі смачною їжею, в які готовий щоразу повертатися. Прогулянка? Окей, я стовідсотково обиратиму Пейзажну алею. Однак я маю бути чесним: попри всю крутість столиці, для життя нічого краще за Львів для мене не існує», — додає волонтер GoCamp.
І Алексі не зрадив собі: він переїхав жити до Львова, одружився з українкою, яка родом із Криму, та вирішив вчителювати в Україні. Француз вступив до Могилянки, вивчив вірші Стуса й Шевченка, став членом Української асоціації перекладачів та готовий вчителювати у будь-якому державному закладі нашої країни. А влітку 2021 року Алексі Одоне став героєм важливого для України кінопроєкту про освіту «2045: Нова національна ідея», який переглянули понад мільйон людей.
Прогресивний Київ замість «сталих» США. Історія американки Еліни Кент
Еліна Кент
Американка, як приїхала до України, аби волонтерити на Сході нашої країни. Журналістка найпопулярнішого англомовного видання України Kyiv Post.
Еліна Кент — американка і мультимедійна журналістка у найпопулярнішому англомовному виданні України Kyiv Post. Вона створила авторський подкаст про події Євромайдану «Революції та війни: Україна через 5 років», а в 2017 році стала волонтеркою програми GoCamp.
Напередодні поїздки до України Еліна поділилася своїми планами щодо волонтерства з друзями та знайомими. Зрештою, всі розділилися на два табори: перші відмовляли та наголошували на реальній небезпеці, другі — підтримували та підбадьорювала. Американка послухала оптимістів.
Еліна волонтерила на Сході України. Каже, спілкуючись з мешканцями Слов’янська та Краматорська, відчула, що там багато патріотів, які намагаються змінити Україну і вплинути на майбутнє країни. Вони бачать світло в цьому довгому, багаторічному пороховому тунелі і щодня, крок за кроком, виборюють власну свободу.
«Ніхто за кордоном не знав, що дійсно відбувається в Україні та як насправді тут протікає життя. Для цього я і вирішила полетіти. А потім і зовсім залишилася тут та провела такий інформаційний міст між Україною, Америкою та Європою», — поділилася Еліна.
Читайте також: «Бандеру замовляють і школярі, і військові». Як волонтер Олег Божик створює бюсти видатних українців та популяризує історію
Особливо важким і гострим питанням для Еліни є окупація Криму, адже матір журналістки — кримська татарка, предків якої депортувала радянська влада.
«Мати не народилася і не виросла в Криму. Так склалося, що сім’я була серед більшості корінного населення кримських татар, які були депортовані в Середню Азію в 1944 році. Це зробив Сталін, який вбив половину населення, зокрема й мою прабабусю Маубе. У мене є родичі в Криму, я гостювала у них в дитинстві. Крим для мене — особливе місце зі своєю культурою та історією. Тут сонячно і гарно, багато дивовижних людей. Я мрію побачити вільний Крим без Росії», — ділиться Еліна.
Вона закінчила Бостонський університет за спеціальністю міжнародні відносини. Ще в університеті Кент мріяла про роботу в медіа і працювала на студентському радіо. Щоб отримати омріяну роботу у штатах, дівчині потрібен був досвід, який вона знайшла саме в Україні.
Зараз Еліну найбільше цікавить урбанізм, лайфстайл і рейв-культура українців. Власне, це і було її основною діяльністю як продюсерки і журналістки видання Kyiv Post, яке наразі призупинило свою роботу.
«Молодь України — це прекрасні, модні, креативні і прогресивні люди з унікальним світобаченням. Вони вміють використовувати весь вільний простір і наповнювати його своєю шаленою енергетикою. З ними Україна модернізується на очах. Я вважаю, що зараз найкращий час, аби відвідати Україну і побачити на власні очі, як вона трансформується», — каже Еліна.
Знайомі, друзі і колеги дівчини дещо здивовані, що вона переїхала з Америки до України. Але й на це Кент має аргументовану відповідь.
«Нью-Йорк і Лондон, куди всі так прагнуть поїхати, — сталі, вже сформовані культові міста, незмінні з року в рік. В Україні, навпаки, ти ніби на американських гірках: і заряджаєшся, немов від потужного акумулятора, і реально загартовуєшся. Після повернення додому починаєш сумувати за Києвом. Це місто, де люди живуть вільно, не засуджуючи одне одного».
Чернівці стали для мене рідними. Історія Кейтлін, яка обирала між Нью-Йорком та Буковиною
Кейтлін Цуркан
Волонтерка та літературознавиця з США, яка закохалася в Чернівці та місцеву культуру.
Кейтлін Цуркан — літературознавиця та волонтерка з США, яка раніше викладала англійську та французьку успішним бізнесменам та відомим моделям у Нью-Йорку, а тепер живе у Чернівцях і видає авторський журнал «Apofenie» про українських митців, літературу і фотографію.
Завдяки Кейтлін американці знайомляться із творчістю Сергія Жадана, Ірини Цілик, Артема Чеха та інших сучасних письменників. А ще американка успішно руйнує стереотипи про «радянську Україну».
Уперше вона потрапила до України за програмою GoCamp, коли протягом трьох тижнів навчала англійської учнів однієї з чернівецьких шкіл. Ця мандрівка настільки вразила волонтерку, що згодом українське місто стало для нею домівкою. Зі справжніми друзями та родиною.
«Найцінніше для мене — люди, яких я зустріла в Україні. Усе почалося із родини, у якої я гостювала під час першого візиту в Чернівці. Вони робили все, щоб я почувалася добре в незнайомому місті. Спогади про те, як після обіду ми з дітками гралися, розмовляючи англійською та українською, є найтеплішими для мене й досі».
Читайте також: «Це найменше, що можна зробити для країни». Історії людей, які у свідомому віці перейшли на українську
Скільки б разів Кейтлін не поверталася до рідного Нью-Йорка, де колись працювала викладачкою французької літератури, ані Бродвей, ані Централ Парк не змогли переконати її залишитися. Проте Буковині це вдалося. Кейтлін закохалася надовго і по-справжньому.
«Я захотіла спробувати щось не схоже на big city life. Тепер Чернівці — місто, яке мене драйвує. Моє рідне місто», — каже літературознавиця.
Ця гра контрастів «мегаполіс — маленьке українське місто» — про екзистенційне. Ритми і «залізне небо» великого міста просто перестали відгукуватися всередині Кейтлін, і вона знайшла свій затишок в Україні.
«До пандемії я багато подорожувала Європою: Лондон, Париж, Рим, але від жодної країни не було того приємного щему, як від Чернівців. Для мене, як для літературознавця, немає найкращого в світі міста для життя. То любов».
Ані з Єльцовій з Херсонщини лише 23 роки, і майже три з них вона перебуває в полоні росіян. Просто за те, що любить Україну. Її мужність і стійкість вражає! Але її історія відома небагатьом, хоча вона гідна того, щоб її знали мільйони.
Зробімо разом все, щоб голос Ані був почутий, а її звільнення стало реальністю! Поділіться цим відео і позначте у коментарях всіх, хто, на вашу думку, може допомогти з розголосом і цим наблизити повернення Аню додому.
НА ВДНГ презентували концепцію Терапевтичного саду. Це новий публічний простір Києва для відновлення військових, ветеранів, ветеранок та цивільних.
Про це повідомила пресслужба Big City Lab.
Перші рослини вже висадили
На презентації показали мапу саду та як виглядатиме простір. Під час заходу на території висадили перші рослини.
Терапевтичний сад поєднає садівничу, тілесну та арттерапії, зони для індивідуального розвантаження та місця відпочинку дітей. Тут фахівці працюватимуть з військовими, ветеранами та їхніми родинами. Простір планують зробити безпечним, доступним і відкритим для всіх охочих.
Читайте також: Скейтпарк під сиренами: молодь прифронтової Охтирки створила простір сили й підтримки (ФОТО)
Пілотний проєкт на ВДНГ може стати моделлю, яку згодом масштабуватимуть у лікарнях, реабілітаційних центрах та публічних просторах по всій країні. Відкрити Терапевтичний сад збираються цьогоріч у серпні.
Перша леді Олена Зеленська, що була на презентації, прокоментувала: «Цей простір – про гідність. Гідність людини, яка повертається з фронту чи відновлюється після травми. Гідність нашого суспільства бути поруч, створювати умови, які допомагають».
Хто реалізує проєкт
Проєкт реалізує ВДНГ спільно з Міністерством у справах ветеранів. Терапевтичний сад для ВДНГ проєктує урбан-бюро Big City Lab в партнерстві з архітектурним бюро PUPA.команди працюють над концепцією саду вже понад 6 місяців
Такі безбар’єрні простори —це частина національної стратегії за ініціативи першої леді Олени Зеленської. Простір створюють за підтримки Visa, ПриватБанк, Work UA та Expolight.
Нагадуємо, що данський урбаніст оголосив конкурс на найкращий дизайн арту для Контрактової (ВІДЕО).
Фото: пресслужба Big City Lab
Суспільство
Ми прагнемо надихнути прикладом, аби інші підприємці долучалися до цієї державної програми.
Олена Прудка працює в медичній сфері майже 30 років. Починала свій шлях у професії як медсестра, а останні сім років займається фізичною реабілітацією. Під час повномасштабної війни фахівчині запропонували відкрити й очолити центр хребта RESPINE у Броварах.
Олена відразу взяла на роботу двох жінок з інвалідністю на посади адміністраторки та медсестри, а держава відшкодувала їй кошти за меблі та техніку для працівниць.
Інвалідність не завжди є помітною ззовні
Понад два роки тому я стала підприємицею, адже відкрила новий центр хребта в рідному містечку та наймала людей на роботу.
Тоді я вирішила, що гарним стартом для центру буде грантова підтримка — держава саме виділяла 250 тисяч гривень на розвиток власної справи. Завдяки цим коштам вдалося закупити необхідне обладнання, зокрема якісний апарат для фізіотерапії.
Апарат для фізіотерапії, який закупили за грантові кошти. Фото надала Олена Прудка
Саме тоді до мене на роботу прийшла на посаду адміністраторки Марина Юр. Вона з дитинства має проблеми з серцем, і через це їй призначили ІІ групу інвалідності.
Як у випадку Марини, інвалідність не завжди помітна ззовні. Це не обов’язково відсутність кінцівок, втрата зору чи пересування на кріслі колісному. Окрім Марини, донедавна в центрі також працювала медсестра, в якої є інвалідність через онкологію кишківника, проте ця жінка вже вийшла на пенсію.
Читайте також: Запитали думку жителів і подалися на грант: в Оржицькій громаді відкрили відділення для реабілітації
Держава виділила по 70 тисяч гривень для кожної працівниці
Оскільки обидві жінки мають інвалідність, працівники місцевого центру зайнятості порадили мені подати заявку на програму «Державна компенсація за облаштування робочих місць для людей з інвалідністю». Рік тому я звернулася за компенсацією, і держава виділила майже по 70 тисяч гривень для кожної з них.
Працівники центру зайнятості в Броварах також допомогли мені з оформленням цього запиту. Я зібрала пакет документів, надала чеки за меблі й обладнання, а потім мені повернули їхню вартість. Проте підприємці можуть подати заявку також самостійно — через «Дію».
Для адміністраторки ми закупили нові світильники для кращого освітлення робочого столу, зручне крісло, комп’ютер, принтер, планшет і телефон. Спеціальної техніки через свою групу інвалідності Марина не потребувала.
Робоче місце адміністраторки центру хребта Марини Юр. Фото надала Олена Прудка
А от для нашої медсестри фізіотерапії, завдяки державній компенсації, ми придбали спеціальну медичну кушетку, яку можна регулювати за висотою та опускати автоматично. У жінки були накладені шви на животі, тож їй було складно нахилятися до пацієнтів — і ця кушетка дуже допомагала в роботі.
Медична кушетка з регулюванням для медсестри з інвалідністю. Фото надала Олена Прудка
Вона просто натискала кнопку, і ліжко регулювалося під кожного пацієнта. Також ми придбали для неї зручне крісло та комп’ютер для роботи.
Читайте також: Щоб люди не відчували бар’єрів. Активістка з Донеччини створила реабілітаційний центр на Франківщині
Можна зекономити й отримати краще обладнання
Про інвалідність своїх працівниць я дізналася вже після їхнього працевлаштування, проте для мене це не мало значення, — я не вважаю інвалідність перепоною для роботи. Ми живемо в такий час, коли це не є проблемою.
Олена Прудка під час занять з фізіотерапії з пацієнтом. Фото надала Олена Прудка
Деякі роботодавці можуть хвилюватися, що якщо брати на роботу людей з інвалідністю, то доведеться займатися паперовою тяганиною й оформлювати багато документів, а також витрачати додаткові кошти, аби облаштувати робоче місце для таких працівників.
Та подати заявку можна через «Дію». Разом із заявкою треба додати:
- дані про людину з інвалідністю;
- копії документів, що підтверджують її працевлаштування та групу, а також купівлю обладнання для її роботи.
Після її схвалення кошти приходять на рахунок протягом п’яти днів. Це вдала можливість зекономити й отримати нове обладнання для своєї справи.
Інклюзивність — це про гідність та повагу
Досвід Олени доводить: інвалідність не є перешкодою для професійної реалізації та тягарем для роботодавця — це не про обмеження, а про можливості. Бізнес може отримати від держави реальну підтримку — як фінансову, так і організаційну, головне — знайти фахових працівників.
Облаштування робочих місць з урахуванням потреб конкретної людини не завжди потребує великих витрат, але може суттєво вплинути на ефективність роботи та атмосферу в колективі. А державна компенсація допомагає заощадити, і водночас підвищити якість обладнання.
Приклад Олени — ще одне свідчення того, що інклюзивність — це про гідність, повагу та незалежність. Це шлях до сильнішого, людянішого суспільства, у якому кожен і кожна має право на роботу та розвиток.
Інформаційна кампанія щодо державної програми компенсації за облаштування робочих місць для людей з інвалідністю реалізується Програмою розвитку Організації Обʼєднаних Націй (ПРООН) в рамках проєкту «Протимінна діяльність в Україні» на запит Міністерства економіки України за участі Державної служби зайнятості та за фінансової підтримки Уряду Республіки Корея.
