Суспільство
Медична реформа на Франківщині: Історія першої приватної практики в Коломиї
Житловий мікрорайон неподалік середмістя Коломиї. На стіні видніється вивіска — розповідає про те, що тут можна обрати свою сімейну лікарку.
Житловий мікрорайон неподалік середмістя Коломиї. На стіні видніється вивіска — розповідає про те, що тут можна обрати свою сімейну лікарку. З іншого боку стіни — “Медичний центр “Здорова сім’я”.
Олег та Оксана Токарчуки
Вони — перші в Коломиї повірили в медичну реформу та за два роки створили те, що раніше здавалося неможливим – приватну клініку з безкоштовними послугами
Довідка
Перший етап медреформи розпочався 1 липня 2018 року. На цьому етапі змінили модель фінансування первинної (амбулаторної) ланки української медицини. Створена в часи реформи Національна служба здоров’я України оплачує надані медзакладом послуги за кількістю підписаних з пацієнтами декларацій. Тобто: є пацієнт — є гроші, нема пацієнта — нема грошей. Тариф на надання послуг первинної ланки медицини єдиний для всієї країни — близько 500 гривень на рік. А всі фінансові потреби медичного закладу — тепер у віданні місцевих рад.
Що це дає? Пацієнт тепер може сам обирати медзаклад, в якому лікується. Набридли черги чи непрофесіоналізм лікаря — розриваєш контракт і підписуєш з іншим лікарем чи лікарнею. А лікарі зацікавлені в тому, аби надавати кращу якість своїх послуг, щоб утримати пацієнта. Також лікар має право працювати як ФОП, а не найманий працівник у держлікарні.
“Зацінили вивіску? Не лікаря, а лікарку! Це наш креатив, як тільки прийняли новий правопис, вирішили вжити фемінітив. По-перше, тому, що сімейні лікарі в нас жінки, а по-друге, це повага до них” — зустрічає Олег Токарчук — він тут співзасновник.
Разом із дружиною два роки тому вирішили ризикнути та створити клініку, хоча зізнаюсь, спочатку ставився до такого скептично.
Для нас приватна практика до реформи виглядала, як звичайне заробітчанство. Думав так само буде із відкриттям перших приватних кабінетів: будуть гнатися за великою кількістю пацієнтів, бо за ними прийдуть гроші, а про якісне лікування цих людей ніхто не дбатиме. І це не дозволило б вести чесну гру.
Спочатку не повірили, що це можливо
Але коли заговорили про реформу люди, які її впроваджували та яких знав особисто, повірив та зрозумів що це саме те.
Більше того, вирішив прийняти виклик та почав волонтерити: їздив по селах, амбулаторіях, ФАПах, зустрічався з громадами, колективами та розповідав людям про медичну реформу. Для них це виглядало страшно, а для мене чимось новим: готувався, робив презентації, відповідав на запитання людей.
А потім ми якось із дружиною прогулювалися нашим мікрорайоном. Я розповідав їй про реформу. Ми багато говорили про це, а потім вирішили – чому б нам не спробувати теж? А раптом наш приклад доведе, що в Україні лікар може бути успішним, а пацієнт — здоровим”
Початок всього
“Нам пішло десь два місяці, поки ми все переварили, обдумали і наважились”, — в розмову вступає Оксана, засновниця клініки, лікарка-терапевтка та дружина Олега. У нас вже увійшло у звичку гуляти і дивитися за приміщеннями, примірюватись чи буде під”їзд зручним для пацієнтів, чи не далеко від центру. Так і знайшли у сусідньому будинку те, що треба було.
Нам пощастило — тут вже були мінімальні ремонти, тому багато змінювати не довелось. Якщо говорити про суму вкладень, то модернізація коштувала так, як вживана іномарка на польських “бляхах”: близько 3-5 тисяч доларів.
“Ми були першими, хто створив приватну практику в місті та одними з перших, хто підписав договір з НСЗУ. Та недовіри пацієнтів не відчували: ті практично одразу почали укладати декларації”, — каже Оксана.
До того я працювала дільничою лікаркою Пацієнти мене самі наштовхували на такий крок, питали – коли ми вже відкриємо власну клініку? Здається, вірили в нас більше, аніж ми самі.
“Майже всі колишні пацієнти Оксани підписали декларацію. Пам’ятаю, був товариш, який жартував — нарешті ми узаконимо наші стосунки”, — сміється Олег.
В день відкриття клініки, місцеве телебачення зробило про нас сюжет, адже для невеличкого міста — це незвичайна подія. Друзі і знайомі теж приходили: від бажаючих відбою не було. У нас з самого початку була ціла армія підтримки.
“Вже в перші місяці я набрала перших 500 пацієнтів, — каже Оксана, а лікарка-педіатр — 200. На початку це дозволило покрити оренду приміщення та заробітну плату для працівників”.
А що зараз?
Запустили процес. Починали із приміщення площею у 40 квадратів, зараз же маємо 140 м2. Є також два окремі входи: для найменших гостей і для дорослих й окремі кабінети, де приймають різні спеціалісти: педіатр, ревматолог, дитячий ортопед-травматолог, гінеколог та терапевт.
Для тих, з ким не маємо підписаної декларації – ці послуги платні, для наших пацієнтів консультації педіатра та терапевта – безкоштовно, інших спеціалістів – зі знижкою, а до прикладу профілактичні огляди дитячого ортопеда – безкоштовно. Зовсім нещодавно з’явився масажист, він має власний кабінет. Також у нас є кімната, де персонал п’є каву та відпочиває, коли це необхідно.
Зараз у клініці працюють 11 людей, а контракт з НСЗУ на 2020 рік складає більше мільйона гривень.
Та ми не приховуємо скільки заробляємо, бо вся інформація є у вільному доступі на сайті Національної служби здоров’я України. За минулий рік отримали близько мільйона. Зараз у нас є приріст пацієнтів, то за 2020 буде більше.
Якщо говорити про витрати, то більше 50% з суми йде на зарплати і нарахування на них. Ми вважаємо, що мотивування працівників гідними зарплатами це правильно, сплачуємо усі податки, забезпечуємо достатню кількість якісних витратних матеріалів (рукавички, ліки, засоби для обробки і прибирання, канцтовари, всі необхідні бланки). Майже всі прибутки сьогодні вкладаємо у розвиток клініки: оснастили кабінет гінеколога, масажиста та лікувальної фізкультури та маємо ще багато планів.
Всього пацієнтів, у котрих є підписані декларації майже три тисячі, та ця цифра постійно коливається. Є й ті, котрі розривають договір — і ми дуже поважаємо їхній вибір, бо медичними реформами держава забезпечила людям право вільно обирати лікаря. Хтось знайшов сімейника, що ближче до душі, хтось переїхав і підписав із тим, хто ближче від дому — в кожного свої причини.
Та кількість пацієнтів постійно збільшується, бо ми дбаємо про якість послуг.
Вибір свого сімейного лікаря — це відповідальність і пацієнтів теж. Часом розмовляємо з людьми, котрі мають сімейних лікарів, але не ходять до них, бо ті — погані спеціалісти. Завжди питаю: вам подобається ваш телефон? Вони відповідають, що так, адже самі його обирали. Тоді ж я питаю чому вони обрали свого лікаря і тепер бідкаються, адже це їхній вибір. Можливо, він не був досконалий, але держава забезпечила вам таке право, то користуйтеся ним”
“Ми любимо наших маленьких відвідувачів, і майже всіх їх знаємо по іменах, — каже Оксана, — робимо все, аби вони йшли від нас із посмішкою”. Медики мають бути друзями, а не людьми, що роблять боляче, бо так потім виробляється страх йти до лікаря. Маємо цукерки для дітей, а нещодавно запросили художницю, котра розмалювала стіни сценами з мультфільмів. Дітям цікаво їх розглядати і нам веселіше. Наша клініка це місце де люди допомагають людям.
Пацієнти — найбільша цінність
Наприклад, був вибір: купити обладнання, яке робить аналіз крові й сечі і виділити гроші на зарплату людині, котра буде цим займатися, або підписати договір з лабораторією.
Проаналізували можливі варіанти: це могли робити в державному закладі і в приватному. Обрали останній. Там гарантували якість та зручність: пацієнти можуть отримати результати на електронну адресу та не стояти в черзі. Для людей це безкоштовно і для нас дешевше вийшло.
А від нового року в клініці працює лікар-гінеколог. Два місяці тому з’явилася можливість укладати договір на ведення вагітності і ця послуга теж користується популярністю. Цю послугу нам не оплачує НСЗУ, тому вона є платною для пацієнтів.
Ми напрацювали декілька пакетів ведення вагітності, куди входили огляди, необхідні аналізи та підрахували – вийшло від 4 до 7 тисяч гривень за ведення вагітності. Це не враховуючи тих, що перетікають важко, бо зрозуміло, що у таких випадках потрібні додаткові обстеження. Порівняв із сумами, що витрачали друзі і виходить набагато менше: дехто втрачає від 10 тисяч”
Ділитись досвідом важливо
Поступово про нас почали дізнаватися люди з інших регіонів: їздили в гості, щоб побачити на власні очі. Наші дівчата жартують що за екскурсії вже можемо брати гроші.
Було в нас багато колег. Хтось потім створив в Івано-Франківську свій кабінет. Більшість – в регіонах. Одна з них — Анна Володимирівна, котра створила свою клініку в селі Підгайчики. Я вважаю, що вона надзвичайно крута. І це дуже гарно, бо чим більше буде якісних спеціалістів, тим здоровіша конкуренція.
Більше того, ми кооперуємося — коли я створюю необхідні документи, то поширюю у групу, де є всі, хто має приватну практику. Це полегшує їм бюрократію. Якщо потрібно мені допомога — теж звертаюся.
Зараз ми проводимо презентації: розповідаємо про медичну реформу та показуємо на власному прикладі як відкрити клініку і заробляти.
Починати варто зі збору необхідних документів — на сайті Regulation.gov увівши необхідні критерії, можна отримати перелік документів та установ, де їх приймають, дізнатися терміни та вартість.
Дуже зручно через сайт збирати все, так робили ми. Та найщиріша моя порада стосується того, щоб відкинути страх і просто робити. Довіряти реформі та намагатися стати кращими для своїх пацієнтів. Я завжди використовую слова Кена Хакута – японського лікаря та дослідника: не бійтесь відсутності грошей, а бійтесь відсутності ідей.
Ростислава Мартинюк
Матеріал створено в рамках проєкту «Медична реформа: успішні кейси спростовують міфи», який впроваджується #ШоТам за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews. Ця програма зміцнює українські медіа та розширює доступ до якісної інформації.
«Кііііі-яаааа» — кричать в один голос троє хлопчиків у білих кімоно в залі для реабілітації. «Рей» — поклон, голови торкаються зелених матів. Три пари очей стежать за тренеркою — 21-річною Олею, — яка впевненим голосом повторює команди.
Та це не звичайні школярі, що після уроків пішли на гурток. Кожен з хлопчиків має вроджену хворобу й живе без батьків у медичному центрі «Дім метеликів», що допомагає діткам з інвалідністю та невиліковними діагнозами у «Місті добра». Цей гурток карате тут називають «Бойовими метеликами».
Троє друзів двічі на тиждень перетворюються на каратистів у кімоно, відпрацьовують удари, вчаться поваги та показують суперсилу — сміливість боротися з діагнозом, навіть якщо здається, що це неможливо.
Про «Дім метеликів»
«Дім метеликів» — це неофіційна назва ліцензованого медичного центру, який об’єднав у собі госпіс для паліативних дітей (з невиліковними діагнозами) та реабілітаційне відділення. Усі його послуги безкоштовні й покриваються завдяки благодійним внескам. У стінах центру лікують та доглядають діток від народження до 14 років. Крім медичної частини, тут намагаються організувати й дозвілля для пацієнтів — малювання, гімнастику та карате.
ШоТам побував на занятті «Бойових метеликів» і розкаже про кожного каратиста та його суперсили.
Халк: відстоює свої кордони та першим опанував карате
Максиму 10 років, він має діагноз ДЦП. Батьки мали наркотичну залежність, тож хлопчик ріс майже без уваги — тільки навчився повзати, і свої перші кроки він зробив у «Домі метеликів». У центрі він уже рік, і медики бачать зміни.
На карате Максим пересувається на колінах — так йому звично. Але якщо потрібно, наприклад, дістати іграшку з вищої полиці, то він встає, хоч поки й ходить з підтримкою. А ще хлопчик добре рахує — він найперший з-поміж усіх вивчив лічбу до 10 японською, і перші точні удари вдавалися саме в нього.
«Ці діти мають повноцінне право на освіту, на щасливе дитинство, на життя. Незважаючи на те, що в них є певні обмеження, для мене вони звичайні. Вони спокійно займаються карате», — каже Оля, яка спочатку стала в центрі нянею, а тоді й тренеркою для непосидючих хлопців.
Максим на все має свій погляд: якщо йому щось несмачно, то навіть попри те, що їжа подобається його друзям, він їсти не буде — вміє відстоювати свою кордони.
Хлопчик захоплюється Халком — міцним супергероєм, що вміє постояти за себе. Силу свого кумира він показує на заняттях з карате: відпрацьовує удари й має дух суперництва. Та там важливий також дух дружби, тому коли Оля помічає, що Максим насміхається над кимось із друзів, який прибіг пізніше, то нагадує, що «тут ми не сміємося одне з одного». А чому? «Бо ми одна команда!» — в один голос кричать малі каратисти.
«Лікарі борються за життя дітей, лікують, продовжують їхні дні. А я даю дітям можливість навчатися, розвиватися. І це теж командна робота — психологів, реабілітологів, логопедів», — зауважує Оля. Щоб підготувати хлопців до занять, їм довелося пройти консультації та огляди лікарів, працювати з фахівцями.
Звісно, карате не було ідеєю самих хлопців. Коли медичний директор «Дому метеликів» Денис Колюбакін дізнався про ці навички Олі, то запропонував їй взятися за гурток:
«Ми їх так хитренько заохочували — на планшеті показували фото каратистів і питали: “Що б ти на це сказав?”, а дитина: “Я хочу! Давай уже завтра буде?”. І все — кімоно купили й почали. Спочатку діти трохи остерігалися, а тепер тільки й чекають на ці заняття».
Спайдермен: має особливі ноги та називає себе директором
Між Максимом та Михайликом сидить Ваня. У нього не згинаються коліна, тож хлопчик має спеціальні бандажі від стегна до стопи. Але це не зупиняє малого каратиста — він спритно сідає, перевертається на живіт і бігає.
Старша медсестра Христина каже, що восьмирічний Ваня називає себе директором реабілітаційного центру. Він дуже любить ходити в школу й підбирати собі стильний одяг. Хлопчик обожнює піжами-кігурумі. А ще у нього чудова пам’ять — він з легкістю запам’ятовує людей, з якими знайомиться, і вивчає англійську мову.
Ваня — прихильник Спайдермена, навіть має його костюм. А ще він вірить, що в нього теж є особливі здібності, адже він і сам особливий — таких ніг більше ні в кого немає.
Хлопчик — сирота, і якщо раніше він не запитував про своїх батьків, то коли почав минулого року ходити до школи, у нього все частіше виникають такі болючі питання. У «Домі метеликів» усі обожнюють Ваню та намагаються його забезпечити всім необхідним.
«Що треба дитині? Здоров’я та щастя. У більшості дітей, які перебувають в “Місті добра”, немає батьків, але кожен з нас старається віддати себе сповна й створити такі умови, щоб діти не відчували від цього дискомфорту», — ділиться Денис.
Друзі почали займатися карате у вересні минулого року. Оля каже, що спочатку за непосидючістю каратистів було складно помітити результат, але вже в грудні тренерка побачила зміни — хлопці опанували основні прийоми. Для привернення їхньої уваги в Олі на шиї є чорний свисток на шнурку.
«Карате — це той вид спорту, де ти заходиш на татамі, робиш поклон — це повага, — і коли закінчуєш, теж робиш поклон. Це про мудрість і філософію. Мистецтво дуже давнє, тонке та витончене», — пояснює тренерка.
Ваня дещо нетерпляче виконує команди Олі, кілька разів повторює, що вже не хоче займатися, але все ж іде до кінця. Наприкінці тренування хлопці отримують по цукерці та збираються в тісне коло, щоб традиційно завершити заняття здмухуванням паперових метеликів. Тут теж потрібна дисципліна — вони мають дочекатися, поки Оля поставить виріб на простягнуту долоню, та всім разом здмухнути. Метелики легко кружляють і приземляються на мати.
«Ми вирішили створити щось таке, що покращить емоційний фон дітей, їхню дрібну моторику. Щось, що допоможе витягати їх і мотивувати, зможе створити з відокремлених дітей єдиний колектив, де вони стануть друзями», — каже медичний директор «Дому метеликів».
Супермен: шибеник, який обіймає до хрускоту кісток
У Михайлика є свій ритуал на завершення заняття з карате — обійми з Олею. Він радісно підбігає до тренерки та міцно обіймає її за талію, тулиться. Хлопчик подолав довгий шлях до «Дому метеликів»: спочатку жив у київському дитбудинку, після повномасштабного вторгнення його разом з іншими дітками евакуювали в Тернопіль, а вже звідти він переїхав до Чернівців.
Семирічний Михайлик має русяве волосся й носить окуляри. Нещодавно хлопчикові зробили операцію на спині, тож зараз він проходить реабілітацію. Та попри такий невинний вигляд, він ще той шибеник.
Михайлик дуже любить читати, запам’ятовує казки та віршики. А також обожнює годинники — це його улюблена іграшка. Має цілу колекцію, адже всі йому їх дарують. Ще одна його пристрасть — різноманітне взуття.
Весь персонал центру впізнає Михайлика за його фірмовою фразочкою «Ти моє коханнячко» та обіймами до хрускоту кісток. Особливо він любить тварин, зокрема, лежати на великій кудлатій собаці Лайлі — така у нього каністерапія.
Влітку минулого року, коли він тільки потрапив у «Місто добра», йому було складно звикнути, але вже невдовзі хлопчик став серцем цього місця: ніжним, добрим і трішки з хитринкою. Христина пригадує, як ввечері питала Михайлика про його справи, а він — руки в боки й каже: «Я не знаю, що тобі сказати. Вони так негарно себе поводять, а я такий слухняний» — та саме він часто підбиває друзів на різні капості. У цій трійці супергероїв він схожий на Супермена: у звичайному житті — хлопчик в окулярах, але в ньому криється велика сила.
Коли заняття закінчується, зала для реабілітації порожніє. Хлопці підіймаються з нянею у свої кімнати, але ще чути, що дорогою обговорюють тренування, щоб за кілька днів прийти на наступний урок карате, знову перевдягтися в кімоно й завдати ще одного удару по своїй хворобі.
Український захисник Олександр вижив після того, як провів із турнікетом на пораненій нозі 36 діб. Сил триматися йому давали думки про родину та зустріч із синами.
Про це розповіли в інстаграмі ШоТам за матеріалами Харківського шпиталю.
Як чоловік отримав поранення
Боєць отримав поранення під Вовчанськом на Харківщині, наступивши на міну. Через постійні ворожі атаки, евакуації з передової довелося чекати понад місяць. Увесь час Олександр провів з щільно затягнутим джгутом, що і врятувало його.
«36 діб турнікета — це 900 годин. Ми не зустрічали в літературі даних про такий довготривалий турнікет. Людина вижила завдяки правильному менеджменту турнікета, взагалі за рахунок того, що його наклали і не чіпали», — зазначив заступник начальника Харківського шпиталю Вячеслав Курінний.
Читайте також: Їх познайомила війна: це історія подружжя з Інтернаціонального легіону
Лікування та реабілітація
До Харківського шпиталю Олександр потрапив у важкому стані. Він був настільки втомленим, що навіть не пам’ятав, коли востаннє їв та пив. У нього була анемія, зневоднення, велика крововтрата і почався некроз ноги. Операція була ризикованою, але медики зробили все можливе, і чоловік витримав.
«На жаль, виконана ампутація тієї ділянки кінцівки, яка була з турнікетом, але якщо б цей турнікет зняли, — він би помер»‚ сказав Вячеслав Курінний.
Медики назвали випадок бійця справжнім дивом, а його — міцним чоловіком. Бо вже на другий день після ампутації, Олександр почав ходити на милицях. На захисника чекає подальше лікування, реабілітація і протезування.
«Я вже усвідомлював що я втрачу ногу і я вже не зациклювався, я розумів, що втрачу. Ну і цим жив. Хотів жити, хотів до родини»‚ — сказав Олександр.
У військового двоє синів: старшому 12, а молодшому всього 2 роки. Заради них він зміг протриматися так довго, попри складне поранення.
Нагадаємо, що подружжя відомих сироварів із Бердянська стали на захист України (ВІДЕО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Харківського шпиталю
На базі Київського обласного центру зайнятості жителі області у лютому та березні зможуть пройти одноденний курс з тактичної медицини за алгоритмом MARCH.
Про це повідомили в Київській обласній військовій адміністрації.
Групи для навчання збирає Київський обласний центр зайнятості, який надасть приміщення для занять у всіх районах області.
«Заняття будуть проводити інструктори нашого центру, які мають великий бойовий досвід та є ветеранами Третьої штурмової бригади, бригади “Азов” та інших легендарних підрозділів. Матеріальну базу для навчань забезпечує наш центр. Ми відкриті до співпраці з організаціями та компаніями, бо вважаємо, що тільки навчаючи вже зібрані групи або трудові колективи, можна пришвидшити підготовку населення на рівні області та держави загалом», — зазначив директор Київського обласного центру підготовки населення до нацспротиву Володимир Авдєєнко.
У КОВА додали, що у 2024 році Київський обласний центр підготовки населення до нацспротиву провів чотири базових курси, понад 25 одноденних курсів і випустив більш ніж три тисячі курсантів.
Нагадаємо, що на Південному вокзалі в Києві встановили «Серце України» (ФОТО).
Також ми писали, що Миколай Сєрга випустив пісню «Я буду кохати тебе», кліп зняли в аеропорту «Бориспіль» (ВІДЕО).
Фото обкладинки: сайт КОВА
