Капітанка Марія Павлівна. Мати загиблого захисника збудувала на Рівненщині спортивно-розважальний комплекс для дітей

«Маріє Павлівно, Маріє Павлівно! А винесіть м’яча, школа закрита вже!», – лунає під вікнами учительського будиночка. Тут живе колишня вчителька математики 63-річна Марія Пешко.

З її вікна видно жовто-блакитний стяг на могилі сина, Героя України Івана Клюйка. Між нею і цвинтарем є сучасний спортивно-розважальний майданчик, який жінка у пам’ять про сина-героя облаштувала на виплати від держави у селі Орв’яниця, що на Рівненщині.

Як зуміла перетопити біль втрати у турботу про дітей, Марія розповіла ШоТам.

Була матір’ю-одиначкою, що отримує зарплату постільною білизною

Я виросла в інтернаті, бо рано залишилася без рідних. Ми проживали у віддаленому селі на Поліссі. В 1964-1965 роках був спалах грипу. Лікування особливого не було, ще й в такій глушині. Мені було 8 років, коли тато, а невдовзі і мама, померли від грипу.

Так я опинилася в інтернаті в місті Володимирець. Жила і навчалася там 8 років, потім ще два у Тучині. Після випуску я трохи попрацювала і вступила до Львівського державного університету ім. І. Франка на педагогічний факультет. Вийшла заміж, народився Іванко. З чоловіком у нас сімейне життя не склалося, ми разом прожили лише 2 роки. 

Після розлучення я з сином переїхала до Орв’яниці Дубровицького району, мені там виділили житло у вчительському будинку. За фахом я вчителька математики, а згодом взялася викладати ще й англійську мову, бо в той період не було в нашій школі  викладача, а мені цей предмет дуже подобався. Загалом я пропрацювала в школі 41 рік. 

Добре, що наша квартира зовсім поруч біля дитсадка і школи, я вранці Ваню відправляла до садочка, а сама бігла в школу працювати. Було дуже важко, бо я жила сама, не було кому мене підстрахувати. Ваня дуже часто хворів: Рівне, Дубровиця – нас з ним добре знали в усіх лікарнях, бо ми були там часті гості. Він же народився у 1987 році, за рік після Чорнобильської трагедії, а наш район входить до 3-ї зони радіоактивного забруднення. Це дуже вплинуло, я гадаю. Тож у ті самі сумнозвісні 90-ті роки я була мамою-одиначкою з хворобливим малюком на руках, зарплату отримувала і рисом, і макаронами, і постільною білизною, і навіть шифером…

У 90-ті роки була мамою-одиначкою. Фото надала Марія.

Але ми з Іванком впоралися, і лихі 90-ті подолали, і астматичний бронхіт. Уже до 7 років він був звичайним жвавим і непосидючим хлопчиком. А згодом став навіть міцним козаком-десантником.

Я намагалася не пустити сина в АТО, але ніщо не могло його втримати 

Після навчання в училищі Ваня одразу пішов до армії. Служив він у Житомирі в 95-ій аеромобільній бригаді. Після армії почав їздити на сезонні роботи до Польщі. Коли у 2014 році з окупації Криму почалася війна, він дуже хотів повернутися у свою бригаду: «Мамо, я піду, мої хлопці там!». Але я тоді зуміла його не пустити, ми посварилися сильно, але він таки не пішов. У травні навіть ходив до військкомату, але я тоді буквально вмолила і його, і комісара не забирати у мене єдиного сина. Та вже у серпні після Дня десантників, коли він дізнався, що в АТО загинули два його товариша, його вже ніщо не могло втримати. 

Два місяці він був на навчаннях, а потім поїхав на Схід. Іван служив в районі міста Щастя на Луганщині. Було тяжко, це була зовсім інша армія. Іван ніколи не скаржився, казав: «Мамо, у мене все добре, просто може якийсь час не бути зв’язку». 

Іван пішов в АТО, коли дізнався, що загинули два його товариша. Фото надала Марія.

Повернувся він у кінці 2015 року. Дуже важка була адаптація до мирного життя: не спав, а коли засинав, скидався від кожного шороху. Було нерозуміння, шок, що решта країни продовжує жити звичним життям. Працював з психологом, приймати психотропні ліки відмовився, сказав, що сам зможе взяти себе в руки. І взяв. Десь за пів року він уже поїхав знову працювати до Польщі. Там зустрів свою Олю. у 2018 році вони одружилися. 

Іван загинув, рятуючи свого командира

У 2021 році він приїхав додому, вирішив повернутися в ЗСУ. Підписав контракт на пів року та потрапив до 24-ої механізованої бригади ім. Короля Данила. У липні 2021 року вони були на передовій, під Бахмутом. Його контракт мав завершитися у квітні 2022-го, але у лютому почалася повномасштабна. Він дзвонив мені щодня: «Мамо, як ти? У мене все добре, не переживай…». 

Останній дзвінок від сина я отримала в п’ятницю перед Великоднем. Сказав, що йде на нульову позицію і пару днів зв’язку не буде. Ті святкові великодні вихідні були пеклом для мене. я не могла ні спати, ні їсти, ні пити. Тільки чекала дзвінка. У понеділок я не витримала й пішла до військкомату, просила дати йому якусь відпустку, хоч на пару днів, бо він на той момент уже рік не був вдома. Мені відмовили, а вже у вівторок я отримала похоронку. 

Він загинув на Великдень. Їхні позиції дуже сильно обстріляли, було кілька важкопоранених. Іван виносив їхнього командира. Вони встигли врятувати своїх побратимів, доправити їх на евакуацію, але коли поверталися назад на пост, почався шалений обстріл з мінометів. Осколок залетів під каску, і мій добрий, щирий, відважний і непосидючий хлопчик загинув. 

На прощання з Іваном з’їхалися люди з усієї України, щоб покласти квіти. До речі, вони ніколи не в’януть на його могилі. Я навіть уявити не могла, скільки у мене є рідних людей… Однокласники, друзі, родичі, знайомі. Всі ці люди допомогли мені втриматися на краю прірви. 

Бачила такі майданчики у Німеччині й мені щеміло серце, що у нас такого немає

Я вийшла на пенсію ще 4 роки тому. Почала їздити на роботу по догляду за літніми людьми до Німеччини. У грудні 2021 року я повернулася додому після чергового контракту. І чекала квітня, коли мав повернутися зі Сходу й Іван. 

Заробила якісь гроші, якісь Ваня, ми мріяли зробити ремонт у нашій квартирі, навіть інструменти купив. Він був дуже працьовитим. Це все ми до вторгнення планували, звісно. І от після похорону я рятувалася тим, що взялася робити вдома все, як ми з ним колись мріяли, як він планував. А потім мені сказали, що ми з Олею отримаємо ці державні виплати. Я отримала кошти в кінці серпня. Все, що Ваня хотів зробити в будинку, я вже зробила за літо власним коштом. 

Кожного разу, коли проходила у Німеччині повз облаштовані майданчики для дітей, мені щеміло серце, що у нас такого нема. У країні війна, коштів ніхто на таке у нас зараз не виділить. І зрозуміла, що це можемо зробити ми з Олею в пам’ять про Івана.

Спортмайданчик побудували в пам’ять про Івана. Фото надала Марія.

Ідея звести спортмайданчик була моя, але Оля мене повністю підтримала. Вона віддала мені всі картки, каже: «Мамо, робіть, як ви вважаєте, буде найкраще». Кошти цих державних виплат ділилися на трьох: на мене, матір, на батька Івана та на його дружину. Ми з Олею вирішили свої частки віддати на подарунок селу, де виріс Іван. Він теж тут бігав і грався. 

Діти в селі не мають такого дозвілля, як у місті. Так, є річка, ліс, поле – це своя цінність в дитинстві. Але хочеться, аби діти могли розвиватися в спорті, щоб вони мали сучасні та комфортні умови для цього. У нас школа не маленька – понад 300 дітей, сюди з трьох сіл громади автобус привозить школярів. І в навколишніх селах у нас не було таких облаштованих вуличних просторів, де і спорт, і розваги. 

А ще ж так багато батьків, братів, дідусів цих діток зараз на фронті. Дуже важливо, аби вони знали, що про їхніх дітей дбають. Я вирішила, що так буде правильно: направити отримані кошти на користь і задоволення для дітей нашої громади.

Усі хотіли мені допомогти, зробити якусь знижку

Я зв’язалася з Андрієм Гриневичем, директором Дубровицького спорткомплексу, попросила допомогти мені втілити задумане. Він молода людина, максимально в темі, й знає, що потрібно, де шукати і як все облаштувати. Я безмежно вдячна йому, він працював над проєктом, шукав майстрів, постачальників. 

У кінці вересня зарослому бур’янами пустирі поруч нашого ліцею розпочалися підготовчі роботи. Всі люди, які були так чи інакше залучені. Коли дізнавалися, що цей майданчик робиться на гроші матері загиблого сина, хотіли якось допомогти. Хтось робив знижку, хтось допомагав матеріалами, навіть школярі просилися допомагати чимось. 

Ми все зробили дуже швидко, буквально за півтора місяця на місці пустиря з калюжами постав сучасний спортивний майданчик: футбольне поле зі штучним покриттям, баскетбольні щитки, волейбольні сітки. Нам допомагала місцева влада, місцевий фермер Андрій Кулик підвіз пісок, будматеріали. Я ті півтора місяця весь час була в роботі, в русі – так мені було легше перенести свою страшну втрату. 

16 листопада було урочисте відкриття майданчика і зіграні перші матчі. А я вирішила знову їхати на роботу до Німеччини. Вдома було дуже важко. 

Уже коли я була в Німеччині, замовила ще 10 вуличних тренажерів, щоб і дітям, і дорослим підходили. З грудня тренажери стояли у мене в гаражі, чекали теплого сезону. 

Марія придбала для дітей та дорослих 10 тренажерів. Фото: ШоТам.

У квітні 2023 року я приїхала додому і ми їх встановили. Але я хотіла додати ще і для малечі щось. І ще замовила дитячий ігровий комплекс. Все це поєдналося в таку розважально-спортивну локацію, де є чим зайнятися і малюкам, і молоді, і навіть літнім людям.

Хотілося також підтримати оздоровчо-спортивний комплекс у Дубровиці, керівник якого дуже мені допоміг з облаштуванням майданчика.  

Тепер діти мають й ігровий комплекс. Фото: ШоТам.

І я придбала для них спеціальну газонокосилку для футбольного поля. З Івановими побратимами я постійно на зв’язку, питаю, що треба і стараюся це придбати. Коли я вдома, в Україні, то сама шукаю, купую, відправляю, що треба. А зараз, поки в Німеччині, надсилаю кошти волонтерам, які опікуються підрозділом. Це вже не з виплат, просто зі своєї зарплатні тут. Вони мені пишуть часто, надсилають новини про кожен відвойований метр.

Буває, я і сама з дітьми граю у волейбол чи футбол

Ціле літо я була вдома. Кожного вечора сама ходила на тренажери, займалася також з дітьми. Коли працювала в школі, була капітанкою нашої команди вчительської волейбольної команди. Дуже люблю спорт, тож і сама залюбки з дітьми можу пограти у волейбол чи футбол. Вони до мене навіть по м’яча прибігають, коли школа зачинена. Я ж зовсім поруч живу. Для мене це така втіха – жива пам’ять про Івана. 

Вчителька й сама залюбки грає з дітьми. Фото надала Марія.

Щовечора збирається багато діток, приїздять навіть із сусідніх сіл. Я дуже задоволена, що ми це зробили. Ні я, ні мій син в дитинстві не мали таких можливостей: тож хай вони будуть у сучасних дітей Орв’яниці. 

Це дає мені натхнення продовжувати розпочате: разом з громадою ми плануємо висадити Алею героїв, з місцевим бізнесом – перекрити дах у школі, а я особисто ще планую проспонсорувати встановлення велопарковки. 

Я часто плачу. Але коли дивлюся зі свого вікна, як діти розважаються на майданчику, відчуваю – життя продовжується. Цей гамір, сміх, дитяча енергія. У Івана немає власних дітей, але я думаю, що він ішов захищати саме їх, ось цих невгамовних футболістів, волейболістів зі свого рідного села.

Марія відчуває, що Іван живе у цьому місці. Фото: ШоТам.

Коли я бачу дітей на майданчику, відчуваю, що життя мого сина не даремне, що він не загинув, а живе у цьому місці, наповненому дитячим сміхом.

Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.