«Кожна пара шкарпеток – окрема історія». Ми об’єднали десятки майстринь, які втратили все. Як проєкт Vilni працевлаштовує жінок-переселенок

«Ми не просто продаємо шкарпетки, ми ділимося історіями наших майстринь», – розповідає Анастасія Битько. На початку повномасштабного вторгнення їй довелося покинути домівку та переїхати на захід країни. А отже, відчути на собі всі проблеми та хвилювання переселенців.

Так з’явилося соціальне підприємство Vilni – проєкт, що об’єднує понад 30 майстринь, які були змушені тікати від війни. Сьогодні вироби українського бренду замовляють з шістьох країн світу, а в’язані шкарпетки стають улюбленим подарунком німецьких родин. Про бізнес із соціальною місією Анастасія Битько розповіла ШоТам.

Від ідеї до запуску бренду пройшло менше двох місяців

Коли почалася повномасштабна війна, ми з чоловіком, дитиною та моєю мамою виїхали з Києва до Ужгорода. Вже опинившись на заході країни, я дізналася, що мій колега – а в майбутньому співзасновник проєкту Vilni – Енді Патерсон вирушив з Естонії до кордону, аби нас забрати. Проте в Ужгороді було відносно безпечно, дитині було всього півроку, а я не уявляла життя без чоловіка за кордоном. Тож ми залишились в місті, а Енді почав допомагати жінкам, які виїжджали з України. За два тижні він створив в Естонії повноцінний штаб і допоміг евакуюватися понад 8 тисячам українок.

Власне, так наша родина стала внутрішньо переміщеною та залишилася без роботи. Напередодні вторгнення я була в декреті, але на фрилансі займалася навчальними проєктами для бізнесу та експорту. Утім, звісно, і цей підробіток зник. Тож я запитала у Енді, чи немає якоїсь роботи для переселенців. І вона знайшлася.

Енді запропонував створити проєкт, аби допомогти тим, хто не має діджитал-навичок: «Тут багато жінок залишилися без роботи, треба щось придумати. Я маю ідею, а ти подумай, чи хочеш цим займатися». Тоді всі були на хвилі волонтерства й взаємодопомоги, тож я погодилася без вагань. Ідея Енді полягала в налагодженні експорту в’язаних виробів, передусім шкарпеток.

Я продумала проєкт детальніше, проконсультувалася з місцевими бабусями щодо термінів виготовлення, а моя мама розробила перший дизайн. Так ми запустилися. Від ідеї до старту минуло менше двох місяців – вже в квітні Vilni почали роботу. Складно було лише з дизайном, адже ми відразу орієнтувалися на експорт.

За перші два тижні до нас звернулася сотня жінок

На початку проєкту Vilni нам здавалося, що в’язані шкарпетки – найпростіша річ, яку можна створити. Ми орієнтувались на жінок, які виїжджали, втратили все, не могли забезпечувати свою родину, але вміли щось робити руками. Мама проводила навчання – вона досі залишається нашою координаторкою – а жінки починали в’язати. Чому саме в’язані речі? Бо це вироби, які можна швидко зробити та продати. Сьогодні наші жінки створюють не лише шкарпетки, а й шапки, шарфи, а ще почали робити мініпродукти – брошки, бейджі, брелоки. 

Із пошуком майстринь також проблем не було. Якось я шукала технологиню для розробки розмірної сітки, і моє оголошення поширили у різних фейсбук-спільнотах. Тож замість однієї технологині я отримала купу відгуків від жінок-переселенок, які хотіли стати майстринями Vilni. Ми вирішили впорядкувати запит, створили гугл-форму для реєстрації – і за два тижні до нас звернулася більш як сотня жінок.

Vilni – це 18 волонтерів та понад 30 майстринь в Україні

Наша команда майже повністю волонтерська та налічує 18 людей. У нас ніколи не було офісу, всі працюємо віддалено: за час існування проєкту бачились наживо всього тричі. Наразі над Vilni працюють люди, які перебувають в Україні, Чорногорії, Грузії та Німеччині. Хтось залучений в проєкт на постійній основі, а хтось підключається в разі потреби. Скажімо, іноді нам потрібна допомога юриста чи людей, які монтують відео. 

Безпосередньо в’язанням займаються 32 майстрині. Увесь виробничий цикл зосереджено в Україні, тут ми перевіряємо якість виробів та надсилаємо їх до інших країн. В Естонії проєкт просуває наш друг і співзасновник Енді: він продає продукцію майстринь, волонтерить на ярмарках, а ще підтримував юридичний супровід центру для біженців, щоб він залишався безкоштовним для понад 200 людей. 

Спершу ми хотіли створити локальні осередки виробництва в Києві та Ужгороді, натомість зараз у нас є майстрині з усієї України – Одеси, Харкова, Дніпра, Києва, Житомира, Хмельницького. Наймолодшій – 23 роки, а найстаршій – 78. Жінки працюють вдома за відеоуроками від координаторок Наталії та Світлани, мають розписані схеми-замальовки, всю необхідну пряжу. Також ми створили спільний телеграм-чат, у якому майстрині діляться відеозаписами роботи із іншими учасницями та координаторками. 

Кожна пара шкарпеток розповідає іноземцям про війну в Україні

На початку ми додавали до кожного виробу інструкцію з порадами щодо використання та догляду. Потім почали думати, що ще можна дати клієнтам як бонус до виробу. Вирішили, що це будуть історії наших майстринь, адже жінками було, що сказати. Тож тепер клієнти отримують виріб, переходять за QR-кодом та читають історію майстрині.

Ми не хотіли, аби ці історії були про війну, але всі вони саме про неї. Жінки розповідають, як виїжджали, втрачали попереднє життя, сім’ю, переживали окупацію. Тож історії – не лише «фішка» проєкту, а й ще один спосіб розповісти іноземцям про війну в Україні. Ми також плануємо викласти ці історії у відеоформаті, сподіваюсь, вдасться знайти ресурс і на це.

Наші найбільші фанатки – німкені, які підтримують Україну

Основні канали продажу наших виробів – сайт та ярмарки. Щоб люди не розмитнювали товар, ми робимо це за них: відправляємо вироби гуртовою партією до компанії в Естонії та розмитнюємо. Наприкінці грудня ми також запустили сторінку на Etsy, але під час міжсезоння в’язані шкарпетки не дуже актуальні. Тож чекаємо осені.

Найбільше наші вироби замовляють у Німеччині: для них ціна в 30 євро за пару шкарпеток абсолютно прийнятна. Так, вона вища ринкової, проте ми прагнемо забезпечити заробітну плату майстринь щонайменше на рівні 10 тисяч гривень. Адже це повноцінна робота і повна зайнятість.

Наша цільова аудиторія в Німеччині – німкені, які купують шкарпетки на подарунок. Здебільшого це жінки старші 35 років, які люблять крафт та підтримують Україну. Зрештою в Німеччині досі збереглася культура носіння в’язаних шкарпеток, їх можна придбати навіть у звичайних супермаркетах. 

Крім того, ми продаємо вироби в США, Канаду, Данію та Британію. Часом нашу продукцію замовляють не лише іноземці, а й співвітчизники, які через війну опинилися, наприклад, у Чехії чи Канаді. 

Даємо майстриням не лише роботу, а й підтримку

Наш проєкт є повністю соціальним. Жінки, які стали переселенками, отримали роботу та мають стабільний заробіток. 60% від усього прибутку Vilni йде на оплату праці майстринь, решта – на закупівлю матеріалів, оплату логістичних послуг тощо. 

Друга важлива складова проєкту – психологічна підтримка. Наші майстрині можуть безкоштовно консультуватися з фаховим психологом. До того ж ми ведемо жіночу спільноту Vilni Woman Community – телеграм-чат із психологічною групою та клубом англійської мови, що об’єднує понад 250 жінок. Щоправда, наразі попит на ці послуги знизився, тож ми тимчасово перейшли в індивідуальний формат.

Зокрема створили піврічний пілотний проєкт «Карта особистого розвитку» для десяти людей, його мета – відновити звичку планувати життя. Спершу, коли наші майстрині долучались до роботи, це було не про шкарпетки, а про те, чи зможуть вони щось створити після втрати всього. Зараз майстрині більш стабільні, хоча, звісно, постійно переживають через новини. 

Ми дбаємо про розвиток наших працівниць – щотижня вони зустрічаються з психологом, раз на місяць я обговорюю з ними ключові проблеми, що виникають під час реалізації ідей чи проєктів. Також плануємо запустити нову групу психологічної підтримки.

Навчання завжди на часі, і наш кейс це доводить

Я знайома з Платформою соціальних змін вже понад п’ять років. Торік наша фандрейзерка Іра натрапила на набір для підприємців в тоді ще Українську соціальну академію, і ми вирішили податися. На той момент наш проєкт шукав грантові можливості, аби майстрині могли в’язати: це були часи блекаутів, ми шукали обладнання для обробки виробів. До того ж нам сподобалось, що там короткий період навчання, а отже, ми могли швидко провести пітч проєкту. 

Під час навчання ми опрацювали багато аспектів: бізнес-процеси, фінанси, канали продажів тощо. А тому нам вдалося краще структурувати напрацьовані в проєкті Vilni плани. І саме завдяки Платформі соціальних ми змогли фіналізувати актуальні ідеї, попрацювати над візією, провести річне планування, а також залучили волонтера, який допоміг провести стратегічну сесію.

Хочемо трансформуватись у масштабну платформу розвитку жінок

Особисто для мене соціальний бізнес – це вирішення певних проблем з власних переконань. Коли ми починали Vilni, то також були переселенцями, тому нам було простіше допомагати іншим. Зараз до проєкту долучилася велика кількість людей, і я вже не можу просто подякувати й сказати, що ми розходимось. Навпаки, відчуваю відповідальність перед кожною людиною, яка працює над проєктом.

У майбутньому ми мріємо трансфоруватися в платформу для розвитку жінок-переселенок. Насамперед йдеться про навчальну програму з продажів. Наступні два роки ми присвятимо вибудові власних каналів збуту, а потім поділимося цим досвідом із учасницями платформи. Плануємо сфокусуватися не лише на в’язанні, а на хендмейді загалом. Це і вишивка, і продукти харчування. і гончарні вироби. Речі, створені руками людей, які поки що не знають, як це все реалізувати.

Крім того, ми вже зареєстрували власну громадську організацію «МСП Україна», орієнтовану на розвиток підприємництва. Це ініціатива про можливості, стабільність та підприємництво.

Під час війни бізнес має бути гнучким: і до себе, і до людей

За цей час я ні на мить не переставала пишатися нашими людьми. Півтора року невтомної роботи – а вони все одно знаходять час і сили на волонтерство. І, звісно, маю маленьку персональну гордість. До вторгнення я не мала жодних навичок управління великими командами, але все одно змогла побудувати чіткий і надійний механізм. Нині наше виробництво працює як годинник.

Крім того, я усвідомила кілька важливих речей. По-перше, бізнес під час війни має бути гнучким, бо незрозуміло, що чекає на нас сьогодні, завтра чи навіть того самого дня після обіду. Скажімо, коли ми подавались на навчання до Платформи соціальних змін, то сподівалися, що вже за кілька днів купимо необхідне обладнання і швидко втілимо плани в життя. Але це обладнання вдалося придбати тільки зараз, тобто насправді на втілення ідеї знадобилося більш як пів року. Проте ми все одно знаходили рішення і продовжували працювати. 

Ще один важливий момент – залишатися гнучкими до людей. У всіх зараз складна психологічна ситуація – один день ми можемо бути на підйомі, а наступного – на спаді. Якщо витискати з команди всі можливі ресурси, то їх зрештою просто не залишиться, а відповідно – у керівника також. Зараз у більшості наших працівників головна ціль – відпочинок та піклування про здоров’я. Від початку ми працювали в шаленому темпі, але все має якийсь ресурс, і слід його берегти.

Публікацію підготовлено у рамках спецпроєкту «Інновації та милосердя: історії успішних соціальних підприємств України». Спецпроєкт реалізовано за підтримки Платформи соціальних змін та Фонду Renovabis (Німеччина). Платформа соціальних змін – це інноваційна інфраструктура, спрямована на підтримання новаторів для громади та розвитку екосистеми соціального підприємництва, більше про діяльність – на сайті організації.