Суспільство
Кобзар 21 століття: як харків’янин відроджує український музичний феномен
Він наче зійшов з гравюр давно минулих століть, що зображують кобзарів. Назар Божинський схожий на справжнього козака – оселедець, жупан, традиційна сорочка та бандура у руках. Чоловік відроджує традиції кобзарства та виготовляє старовинні українські інструменти. Все, на чому колись грали наші прадіди, Назар сьогодні створює у звичайній харківській квартирі. А крім цього, грає на вулицях старовинні пісні і хоче довести, що навіть у часи діджиталізації та буму електронної музики – традиції наших пращурів крізь століття існують разом з нами.
Назар Божинський
За освітою архітектор. Є доцентом кафедри урбаністики у Харківському національному університеті будівництва та архітектури (ХНУБА). Крім цього, Назар є кобзарем та створює традиційні кобзарські інструменти і виступає з ними.
Отримав бандуру за п’ятірки
Коли я ще був малим, то бачив зображення козаків на старовинних народних картинах у музеях. Припало до душі зображення козака Мамая з кобзою і я захотів собі таку. Але це залишалось лише мрією, поки я не побачив у літературному музеї бандуру Григорія Ільченка, який колись навчався у справжнього кобзаря. Тоді зрозумів, що і зараз такі інструменти є. А потім познайомився з майстром кобзарських інструментів, який подарував мені свою книгу. Відтоді я почав захоплюватись цим серйозно.
У мене не було інструменту, тому коли закінчував 11 клас уклав з батьком парі. Він сказав, що якщо я складу всі іспити на п’ятірки, то купить мені все, що захочу. Але єдиним бажанням була бандура. Так у 2001 році батько купив мені інструмент в одного київського майстра.
Згодом я почав потроху вчитись – сам і у кобзарів. Щоб освоїти інструмент потрібно десь три роки. За якийсь час я навчився і на лірі грати, і на кобзі, а потім і на торбані (це такий старовинний інструмент, суміш ліри і бандури, на якому грала козацька старшина в давнину – авт).
Майстерня у квартирі
Зараз я ще й самостійно майструю інструменти. Колись мені віддали недороблену бандуру і я її доробив. З цього все і почалось. Робив і гусла, і бандури, і ліри, і кобзи. Майстерні в мене немає, все роблю у власній квартирі – облаштував окрему кімнату. Іноді у батьків в селі майструю.
Роблю бандури на замовлення, або щоб позичити своїм учням. Розумієте, в кобзарському цеху є умови, що продавати інструменти можна тим, хто справді на них гратиме. Інакше інструмент руйнується. Якщо учень справді хоче вчитись, то можу і безкоштовно віддати.
Коштує бандура, як корова, десь $2000. Вже зробив кільканадцять інструментів – точно вже і не зрахую.
Хочеться, щоб були епічні співці. До нас традиція кобзарства дійшла від живих людей обірваною. Колись, 100 років тому був студент, який захопився кобзарством і вчився у кобзаря грати на бандурі. Згодом поїхав у Москву, а коли повернувся, то побачив, що ніхто вже не вміє грати на цих інструментах. Тоді він сам почав навчати людей, хоча вже йому було 90 років. Чоловік поспішав, бо розумів – традиції треба передавати від людини до людини, а не через книжки. От і роль братчиків (члени кобзарського братства, раніше так називали січовиків, – авт.) козацького цеху – продовжити те, що було здавна.
“Деревину для бандур шукаю попід річками, а клей роблю з риб’ячих міхурів”
У моїй майстерні навіть немає ніяких електричних верстатів для виготовлення інструментів – все роблю традиційним способом, як і колись наші предки. Електроінструменти псують дерево і тоді звук дуже псується. Можна і по готовому інструменту визначити, як він був зроблений. А так мені потрібна сокира, пилка, стамески і тесло.
Бандури та кобзи робляться з великої колоди. Переважно використовую червону вербу, клен, горіх чи грушу. За допомогою сокири й тесла я вирубую таку велику ложку та обробляю її зсередини. Потім роблю верхню частину з сосни чи ялини та склеюю інструмент.
Синтетичні клеї для музики не підходять – лише натуральні. Для мене найкращим є риб’ячий клей. Для цього я беру міхури осетрової риби, чищу їх, висушую, кришу і варю. Так утворюється міцний клей, який, за потреби, легко розчиняється теплою водою.
Фарби для інструментів беру теж натуральні. Використовую бджолиний віск, прополіс, переварену смолу різних дерев, ефірні олії. Якщо потрібно додати кольору – беру корені рослин, які мають яскраве забарвлення. Воно дуже чути, коли щось не те в інструменті.
До речі, матеріал для інструментів я шукаю понад річками: може якесь дерево впало чи засохло. Колоди для виготовлення потрібні великі, тому купити просто неможливо. Щоб зробити інструмент потрібен десь рік. Готову бандуру варто освятити в церкві, зазвичай робимо це на Покрову чи Трійцю.
Інструмент має свою історію
Здавна вважалось, що кожний інструмент має свою історію. Є таке повір’я: щоб інструмент звучав жалібно, потрібно його зробити, поки не похована якась людина, яка померла. Тоді він закриває у собі її душу.
І якось зі мною трапилась така історія. Був майстер на прізвище Шльончик, він дідусь співачки ONUKA. Колись з його майстерні викинули заготовки дерева, які я забрав. Тоді з них зробив інструмент. Так вийшло, що дороблював я його у 20-х числах лютого – коли розгортались події на Майдані Незалежності.
Пам’ятаю, що одного дня була гарна сонячна погода і я вивісив інструмент просушитись. Але раптом здійнявся вихор, який зірвав бандуру і та розбилась на друзки. А все закрите в ній ніби вийшло назовні. Згодом я переробив інструмент, ще і їздив до Києва, грав на ньому на Майдані й залишив там. А після розгону на Майдані він десь пропав. З часом знайшовся, але замість інструменту я отримав пакетик з друзочками. Я вирішив, що раз бандура має таку історію – я повинен її відновити. Склеїв ті друзочки – і інструмент отримав нове життя. Зараз він у мого учня.
Охоронці виганяли, щоб не співав біля базарів
З 2003 року я почав грати на місцях в Харкові, де здавна виступали кобзарі. Це Благовіщенський базар, Університетський садок, вулиці Університетська, Пушкінська, біля Покровського монастиря та Мироносицької церкви. Про ці місця дізнавався також з розповідей кобзарів та з книжок. Якщо буваю десь у гостях в Полтаві чи Миргороді – там теж граю.
Зазвичай виконую духовні псалми, історичні козацькі пісні (думи), або веселі пісні. Почав грати на кобзарських місцях десь з 2003 року.
Буває сідаю десь біля крамниць, то просять посунутись, або проганяють. Якось грав біля базару, то виходили охоронці та казали, щоб я звідти пішов. Люди у таких випадках заступаються. Але зараз вже всі звикли, тому проганяють рідко.
Ми не збираємо гроші. Але пішла така традиція, що варто поставити якийсь кухлик чи картуз – тоді й люди уважніше прислуховуються до пісні. Грати кілька годин на вулиці – це теж робота. Якщо хтось хоче, то може дати якісь гроші, цукерку чи пиріжок. Але, якщо я сиджу і граю 8 годин і підійде тільки одна людина з п’ятаком, то я не ображаюсь. Для мене важливо, щоб люди чули та знали козацькі пісні. Я хочу відновити традицію і зберегти місце для тих незрячих співців, які були здавна. Бо саме незрячі люди можуть осягнути ввесь той гігантський кобзарський репертуар.
Мене запрошують і на поминальні дні грати. Біля церков люди ставлять свічки і замовляють поминальну псальму. Це дуже важлива моя місія.
На свята рідше запрошують грати, хіба що на дні народження чи у гості до друзів. Люди зараз оглушені електронною музикою, тому танцювати під традиційні акустичні пісні їм важко.
Планую безкоштовно навчати незрячих військових та дітей
Зараз я планую навчати незрячих дітей та АТОвців музики та гри на бандурі. Здавна козаки, які втратили зір не впадали в депресію, бо попадали в кобзарський цех і лікувались музикою. Навіть якщо не було хисту грати, то вони просто співали.
Травмовані ветерани після війни втрачають сенс існування, замикаються в собі. Тому я хочу їм допомогти. Навчання абсолютно безкоштовне. Я готовий допомагати всім, хто опинився в такій ситуації та разом відроджувати традиції.
Випробуйте себе в знанні історії Києва: на кожній сторінці — старовинна фотографія та факт про конкретне місце, а на звороті — його сучасний вигляд і відповідь.
Дізнайтеся разом з ШоТам, наскільки добре ви знаєте столицю та її еволюцію крізь час.
Під час археологічних досліджень цієї вулиці виявили систему підземних тунелів і катакомб. Ці ходи використовували в різні періоди історії міста, наприклад, під час Другої світової війни.
Клацніть, щоб перевернути
Це місце розташоване між сімома вулицями, а влітку по вечорах тут відбувається шоу світломузичних фонтанів.
Клацніть, щоб перевернути
До 1500-річчя Києва цю памʼятку реконструювали, хоча точний вигляд оригінальної споруди залишався невідомим.
Клацніть, щоб перевернути
З кінця 18 століття на цій площі проводили відомі ярмарки, на яких збиралися купці з усієї Європи.
Клацніть, щоб перевернути
На початку 20 століття ця будівля слугувала місцем проведення балів, концертів і театральних вистав для київської еліти.
Клацніть, щоб перевернути
У 2015 році під час розкопок на цій площі археологи знайшли цілу вулицю часів Київської Русі та стародавні артефакти.
Клацніть, щоб перевернути
До 2001 року через цю площу, яка була важливим пересадковим пунктом у міській транспортній мережі, проходила трамвайна лінія.
Клацніть, щоб перевернути
Share:
28 березня в Києві відбулася презентація дослідження «Жінки у війні: мотивації залишатися та причини виїжджати», під час якої експерти проаналізували, що спонукає українок залишатися в країні, попри війну, а що може змусити їх вирішити переїхати за кордон.
ШоТам відвідали презентацію та готові поділитися з вами результатами.
Про опитування
З 23 по 30 січня 2025 року Центр економічної стратегії спільно з American University Kyiv провів опитування серед жінок віком від 18 до 60 років, які живуть в Україні (за винятком тимчасово окупованих територій). Також експерти опитали українок, які після початку повномасштабної війни виїхали за кордон. У дослідженні взяли участь 2018 респонденток.
Як війна вплинула на переселення жінок
- 39% українок були змушені залишити свої домівки; з них 53% вже повернулися.
- 69% переміщених жінок залишалися в межах України, 24% виїхали за кордон, а 7% поєднували обидва варіанти.
- Більшість переміщень були тривалими: 39% опитуваних перебували поза домом понад рік.
Мотивація залишатися в Україні
Згідно з дослідженням, для 79% опитаних є важливим залишатися в Україні, 15% не визначилися з відповіддю, а 6% не вважають це принциповим.
Що повпливало на таке рішення:
- вік і соціальний статус: старші жінки частіше обирають залишатися;
- фінансовий стан: люди з вищими доходами менш схильні до еміграції;
- власність житла: наявність власного житла підвищує бажання залишитися;
- мова спілкування: україномовні громадянки частіше обирали залишитися.
На відміну від попередніх досліджень, нині жінки з вищими доходами менш схильні до виїзду.
«Так само окремо в нас була категорія підприємиць, тобто власниць своєї справи. Вони, в принципі, не хочуть виїжджати з України, хочуть залишатися тут», — відзначила заступниця директора Інституту поведінкових досліджень Наталя Заїка.
Всупереч очікуванням і поширеним стереотипам:
- жінки з дітьми мають таке ж бажання залишатися в Україні, як і ті, хто не має дітей;
- відсоток жительок сіл і містянок, які хочуть жити в Україні, приблизно рівний;
- для жінок, чиї населені пункти зараз розташовані в окупації або а зоні активних бойових дій, не менш важливо залишатися в Україні.
Читати також: Працювала в Лондоні, але повернулася в Україну: це управліниця, що цифровізує державу
Основні причини залишатися
«У відкритих відповідях часто повторюються фрази: “Тому що тут моя сім’я”, “Тому що тут мої діти”. Це підкреслює глибоку прив’язаність до рідних і бажання підтримувати їх у складні часи», –– зауважила Наталя Заїка.
Які ризики бачать в Україні та за кордоном
Жінки за кордоном значно гостріше сприймають потенційні ризики повернення до України, оцінюючи їх у півтора-два рази вище, ніж ті, хто залишився в країні. Водночас другі бачать більше загроз у разі переїзду за кордон, пов’язаних із соціальною адаптацією, фінансовою стабільністю та медичним забезпеченням.
Перспективи життя за три роки
Жінки, які залишаються в Україні, загалом дивляться в майбутнє з більшою надією, ніж ті, що перебувають за кордоном. Більшість українок вважають, що за три роки вони зможуть повернутися до своєї довоєнної спеціальності — так думають 59% респонденток. Серед жінок за кордоном таких менше — лише 47%, хоча вони частіше розглядають варіант зміни професії або перекваліфікації.
Щодо рівня життя, 46% опитуваних в Україні очікують на покращення своїх умов за три роки, тоді як серед людей за кордоном цей показник значно вищий — 80%. Проте ймовірність погіршення рівня життя бачать лише 7% жінок в Україні, а серед жінок за кордоном таких 20%.
Перспективи завершення війни для них також виглядають по-різному. Майже третина опитуваних в Україні (29%) вірить, що за три роки війна повністю завершиться. Однак серед жінок за кордоном такий оптимізм мають лише 5%. Водночас майже половина останніх (45%) вважає, що війна залишиться в стані замороженого конфлікту, тоді як в Україні таку думку поділяють лише 12%.
Читати також: Обʼєднані Маріуполем: ці переселенці запустили чи релокувати свої бізнеси й ініціативи
Про дослідників
Центр економічної стратегії (ЦЕС) — незалежний аналітичний центр, заснований у травні 2015 року. Його мета — підтримка реформ в Україні для досягнення стійкого економічного зростання. Центр проводить незалежний аналіз державної політики та сприяє посиленню громадської підтримки реформ.
American University Kyiv (AUK) — це приватний університет, розташований у Києві. Заснований у партнерстві з Arizona State University (ASU) та Cintana Education, AUK надає інноваційну вищу освіту за американськими стандартами на рівнях бакалаврату, магістратури й докторантури.
Фото обкладинки: UAExperts.
На правому березі Києва запустили першу екомашину, яка збиратиме використані батарейки на перероблення. Машина вивозитиме батарейки з усіх пунктів приймання руху «Батарейки, здавайтеся!».
Про це повідомили в русі «Батарейки, здавайтеся!».
Тест-драйв машини тривав упродовж місяця. Вона змогла перевезти понад п’ять тонн батарейок, які здавали кияни у магазинах-партнерах та будинках, що зареєстровані у програмі руху.
Читайте також: UAnimals оголосили лавреатів Всеукраїнської зоозахисної премії
Батарейки за принципом 100% перероблення залежно від типу передадуть таким заводам:
- Eneris Recupyl в Польщі;
- Accurec в Німеччині;
- EraSteel у Франції тощо.
Перероблення матеріалу повністю фінансують партнери руху, а саме виробники й дистриб’ютори батарейок: Panasonic, VARTA, Duracell, GP Batteries та інші компанії.
Нагадаємо, що розробники з України запустили платформу для бронювання будинків на природі.
Фото: фейсбук-сторінка «Батарейки, здавайтеся!»
