Суспільство
«Хочеш жити у вільній державі – борись за неї». Як 19-річна студентка Оксана Рубаняк стала кулеметницею 72 ОМБр
19-річна Оксана Рубаняк навчалася на вчителя, та давно відчувала тягу до військової служби. Вона була готова до повномасштабного вторгнення ще задовго до його початку. Напередодні великої війни дівчина працювала в міськраді, складала плани на майбутнє, мріяла – як і мільйони українців. Та це все перервалося 24 лютого. Відтоді життя дівчини розділилося на «до» і «після».
Сьогодні Оксана пліч-о-пліч із побратимами палить окупантів із кулемета. І нічим не поступається чоловікам! За характер та витримку її прозвали «сталевою жінкою» і вигадали псевдо – «Ксена».
Оксана Рубаняк
Позивний «Ксена». 19-річна кулеметниця 72-гої окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців
До повномасштабної війни – заступниця голови Молодіжної ради при комітеті Івано-Франківської міської ради, студентка
За освітою вчитель, на практиці – боєць
Я родом із мальовничого села Грамотне Верховинського району Івано-Франківської області. Там прожила до 15-річного віку. Родина у мене дружня, змалку плекала в мені цінності любові: до сімʼї, України та народу.
Після закінчення школи я вступила до Івано-Франківського фахового коледжу ПНУ ім. В. Стефаника. Після другого курсу почала навчатися в омріяному столичному університеті НПУ ім. М. Драгоманова та на військовій кафедрі ПНУ ім. В. Стефаника.
Я здобула освіту вчителя, але бачення змінилося. Зараз понад усе мене турбує доля країни та її майбутнє. І свою участь у ній сьогодні бачу виключно на військовій посаді. Адже воля не дається задарма – вона виборюється кровʼю і завзяттям.
Тож після школи я хотіла потрапити у військовий ліцей, але не вийшло. Проте згодом я вступила на військову кафедру місцевого вишу. Бо розуміла, що колись доведеться захищати Україну від ворога. Це усвідомлення було цілком логічним, зважаючи на історичну парадигму.
Воюю пліч-о-пліч із побратимами свого дядька
Період 2014 року я памʼятаю яскраво. Мій дядько Іван Рубаняк тоді пішов воювати в лавах одного з добровольчих батальйонів. На його долю випали найтяжчі бої тих років: Дебальцеве, Іловайськ, а також полон. Ніколи не забуду розповіді дядька. Хоча мені тоді було 11 років, я цілком розділяла його погляди як захисника, людини, яка любить свою державу.
Дядько вчив, що війна ніколи не стукає у двері. Ти сприймаєш її різко, але охололо. Перед тобою ворог, і його треба знищити. Хто прийде до тебе з мечем – від нього і загине. Ось єдина істина.
Для когось Іван Рубаняк – це невідома людина, але для мене він став прикладом. У 2014 році дядько працював на стабільній роботі, мав хороший дохід та жив розміреним життям. Але коли почалася війна, він ні на мить не замислювався над тим, аби жити далі, наче нічого не сталося. Війна прийшла, її не відвернути. І він як патріот став на захист Батьківщини.
Із деякими його побратимами я зараз воюю пліч-о-пліч. Життя дивна річ – зводить схожих. Зараз мій дядько теж воює, але в іншому підрозділі. Хвилюємося одне за одного, але стоїмо до кінця. Віримо, що скоро зустрінемось і святкуватимемо перемогу України над окупантами.
З кабінету міської ради – на фронт
До початку повномасштабного вторгнення я працювала в Івано-Франківській міській раді у Департаменті молодіжної політики та спорту. Ми саме створювали консультативно-дорадчий орган при органі місцевого самоврядування із представників молоді для консультування, розробки та реалізації молодіжної політики на місцях.
Під час установчих зборів мене обрали заступницею голови Молодіжної ради. Ми працювали над поданням Івано-Франківська на фінальний етап конкурсу «Молодіжна столиця України-2023». Організовували молодіжні, патріотичні заходи.
Також я є головою громадської організації «Армія змішаних бойових мистецтв». Ми проводили локальні та міжнародні змагання ММА серед молоді та військових. Останній масштабний захід був торік 24 серпня в Івано-Франківську. Тоді відбувся Міжнародний чемпіонат зі змішаних бойових мистецтв серед військовослужбовців ARMY MMA-3, що зібрав пів міста на видовищні бої учасників бойових дій АТО/ООС.
Після перемоги України над Росією ми плануємо провести більш масштабні заходи серед військовослужбовців, щоб вкотре довести, що наші бійці – найсильніші, найвідважніші та найвправніші в світі.
Бойового досвіду не мала, але знала теорію
Для мене повномасштабна війна була очевидною. Глибоко в душі я сподівалася, що вторгнення не відбудеться, але розум казав: «Цього не уникнути». Московія століттями хотіла закувати нас у ланцюги, і це бажання триває досі, як і наш супротив. Ми – нащадки князів Київської Русі. Нашими предками є козаки. У нас тече волелюбна кров. Як не скорилися століття тому, так і зараз боротимемося до кінця.
На військовій кафедрі я отримала теоретичні навички у військовій сфері, а практичні здобула вже в ЗСУ. Перед наступом Росії я працювала, планувала майбутнє, мріяла, як і мільйони українців.
Про початок вторгнення мене сповістила власниця квартири, яку я орендувала. Вона забігла в кімнату і прокричала: «Оксано, прокидайся! Почалася війна!». Спершу я подумала, що це сон, але згодом зрозуміла: ні, це реальність.
Відразу почала телефонувати рідним, друзям, колегам. Від сімʼї надходили ідеї виїхати за кордон, та я запевняла, що потрібна тут. Я була глибоко у цьому переконана.
Пішла воювати, бо хотіла жити у вільній державі
Коли я переконалася, що з рідними все гаразд, почала думати, де можу бути корисною. На роботу того дня ми так і не вийшли, тому я зателефонувала Назарію Кішаку. Він тоді був радником міського голови з питань безпеки та правопорядку, а зараз – мій командир взводу.
Я розуміла, що допомога потрібна як ніколи. Так і сталося. Назарій почав формувати Добровольче формування Івано-Франківської територіальної громади, до якого доєдналися приблизно двісті добровольців, серед яких і я.
Розуміння, що моє місце на фронті, приходило поступово. Спершу ТрО, потім ЗСУ. Коли мене питають, чому ти тут, на фронті, я відповідаю коротко: «Хочеш жити у вільній державі – борись за неї». Я хочу і борюся. Вірю, що ми поборемо ворога, виженемо його з української землі та ніколи не допустимо до наших терен.
Родина дізналась, що я на фронті, лише через кілька місяців
На фронт я вирушила з іншими учасниками Добровольчого формування Івано-Франківської територіальної громади №3. Ми разом вступили до новоутвореного підрозділу 72 ОМБр, стали основою кулеметного взводу.
Ми разом воюємо з першого дня, пліч-о-пліч, стали надійними друзями та підтримкою одне для одного. Вже не уявляю без них своїх буднів, такими вже рідними та близькими стали, ніби брати. Жартую, що у мене тепер пів сотні братів, хоча насправді їх значно більше.
Про те, що я на фронті, батьки дізналися десь через 2,5 місяці. Я не хотіла, аби вони турбувалися, нервувалися. Але коли це стало очевидним, то вони мене підтримали. Знають мій характер і переконання, розуміють, що по-іншому я б не вчинила.
Дядько відреагував спокійно. А як же інакше? Сам же подав приклад. Каже, що пишається мною, а я – ним. Насправді розумію, що рідним важко, вони хвилюються. Але підтримують, і це найважливіше. Бабуся Марія щоразу під час розмови каже, що молиться за наш підрозділ, моїх хлопців. І її молитви, як і тисячі вірян, нас оберігають. Я дуже вдячна їм за це.
Стала кулеметницею на рівні з чоловіками
Не я обрала кулемет, а радше він мене. У новому підрозділі 72 ОМБр якраз були вільні посади у кулеметному взводі. Порадившись із хлопцями, ми спільно стали кулеметниками. Вчилися разом, набували практику.
Загалом я звикла до такої зброї одразу. Працювати з нею подобається, це легко. Кулемет призначений для враження кулями різних наземних, надводних і повітряних цілей. З нього можна знищити противника одним пострілом або чергою, що доволі зручно.
Основна робота кулеметника – вогнева підтримка особового складу з кулеметів. За кулеметом працює розрахунок із трьох людей: один заряджає, другий стріляє, третій наводить. Кожен елемент у цьому ланцюгу надважливий. Тільки злагоджена робота призводить до хорошого результату. На щастя, у моєму взводі хлопці дружні, тямовиті, працювати з ними – одне задоволення.
Але військова робота не обмежується посадою. За потреби я і діловод, і парамедик, і розвідник. Словом, універсальний солдат.
Сталевій жінці – сталеві квіти
Спершу моїх побратимів-чоловіків дуже дивувало, що вони будуть воювати пліч-о-пліч зі мною. Але це й не дивно, бо жінок значно менше у ЗСУ, ніж чоловіків. Єдиним логічним шляхом, аби завоювати повагу і підтримку серед побратимів, для мене була власна ініціатива і бажання. Інколи я сама просилася на те чи інше завдання. Робила все, що й інші. І не важливо, що ти дівчина.
Сама для себе сказала: «Прийшла воювати – воюй. Не чекай потурань. Ти така, як і всі». Такою зараз мене й бачать – рівною собі. Ми з побратимами разом пройшли чимало. З їхніх слів чула, що довіряють мені, пишаються і дивуються, що така маленька дівчина може бути такою жорсткою. Навіть подарували сталеву квітку зі словами «Сталевій жінці – сталеві квіти». І як їх після цього не любити?
Мій позивний теж придумали побратими. Довго думали, який би мені пасував. І тоді Олег Койляк («Берет») каже: «Будеш Ксеною, принцесою-воїном». І зараз кажуть, що не прогадали, бо відповідаю і за характером, і за вміннями. Хоча сама ніколи не бачила цього однойменного фільму.
За своє стоятимемо до останнього
Я відчуваю підтримку від побратимів. У нашому взводі лише у деяких військових був бойовий досвід до вторгнення. Ми вчилися разом, підказували одне одному, допомагали. Зараз кожен із нас – результат спільної роботи. І цей результат хороший.
Командир кулеметного взводу Назарій Кішак («Шериф») відразу налаштував роботу нашого колективу у правильне гирло. З його слів: «Наш взвод – не просто частина підрозділу ЗСУ. Ми сімʼя, єдині та неподільні. Разом стали на шлях військовослужбовців і разом воюватимемо до кінця. Брат за брата».
Пообіцяли перемогу батьку загиблого воїна
Найяскравіше запамʼятовуються речі, які трапляються вперше у житті. Перші обстріли, перший стрілковий бій, перша евакуація пораненого, перші ночі в окопах.
Пригадую, коли ми заїхали вперше у зону відповідальності нашого підрозділу, до нас підійшов чоловік зі слізьми на очах. Він радо вітав нас і просив захистити українську землю від ворога. Як виявилося, його 22-річний син загинув на війні.
Читайте також: «Мрію повернутися на службу». Історія морпіха Гліба Стрижка, який потрапив у полон, захищаючи Маріуполь
Ми пообіцяли чоловіку вигнати окупантів з України, і до кінця намагатимемося виконати сказане. Боляче усвідомлювати, що гинуть такі молоді люди, але вони борються за власну країну, волю та незалежність. Нашим ворогам не зрозуміти, як це, бо вони воюють за гроші.
Після перемоги займуся відновленням країни
Мене мотивують друзі, рідні, знайомі та, звісно, українці. Ми отримуємо колосальну підтримку від людей. Зокрема, це гуманітарна допомога: продукти, медикаменти, амуніція, підтримка словами та молитвами. Навіть звичайна розмова з незнайомцем, який підтримав тебе, дає розуміння, що ти не даремно на фронті.
Головна наша ціль – перемога. Задля цього ми з побратимами тут. Вигнати окупантів і відновити кордони незалежної України. Ми не вбивці, а захисники своїх прав, території та народу. Ми боремося за ідею, за відновлення власної держави. Нами керує єдина ціль, яку ми обовʼязково здійснимо. Мрію побачити Україну незалежною, могутньою та квітучою.
Планів після перемоги в мене багато. І вони теж неабияк мотивують воювати далі. Вони повʼязані з відбудовою країни, поверненням її до попереднього економічного рівня, а згодом – до ще кращого.
Українців закликаю не розчаровуватися, не опускати руки, як би далеко вони не були від рідного дому і як би важко їм не було. Зараз ми розкидані світом, але кожен із нас мріє про одне – перемогу та повернення до рідного дому. Навіть перебуваючи за тисячі кілометрів від батьківщини, варто допомагати Україні: донатами, дописами, пікетами. Війна триває й ще триватиме довгий час. Ми повинні бути готові до цього. Підтримуйте одне одного, бо в єдності – наша сила! Слава Україні!
150 захисників держава повернула додому. Допис про звільнених з російського полону військових, що видалили зі сторінок президента в перші десять хвилин, знову повернули та підтвердили інформацію про обмін.
Про це повідомляє Володимир Зеленський.
За словами президента, це солдати, сержанти, офіцери. Також серед бійців, які повернулися додому, воїни Військово-Морських сил, які потрапили в полон у Маріуполі та Запорізькій області. В Україну повернулися захисники з Повітряних сил, військові Десантно-штурмових та Сухопутних військ, нацгвардійці, прикордонники, тероборонівці та один поліцейський.
Читайте також: В Україну повернули двох дітей, які майже все життя прожили в окупації
«Деякі з хлопців перебували в полоні понад два роки. І сьогодні для них та їхніх рідних – день, що важить більше за роки очікування. Це справжнє щастя – бачити їх удома, живих, вільних», — написав Володимир Зеленський у фейсбуці.
Радісну новину спершу повідомили в телеграмі президента та вже за десять хвилин публікацію видалили. Інформацію за цей час встигли поширити у медіа. Наразі дописи про звільнених бійців повторно опублікували на офіційних сторінках Зеленського.
Нагадуємо, що «Без права на помилку»: в Україні вийшов трейлер про вибухотехніків поліції (ВІДЕО)
Фото: Володимир Зеленський
Футболіст та амбасадор UNITED24 Олександр Зінченко разом із «Новою поштою» придбали родині Петрових будинок у Києві. Сім’я виїхала з Бахмута, коли російські війська вчергове обстріляли місто та знищили їхній рідний дім.
Про це повідомили в UNITED24.
Історія родини
Під час саміту UNITED24 у 2024 році Зінченко розповів історію двох братів з Бахмута, Сашка та Артура. Змалечку вони любили грати у футбол і тренувалися з командою у рідному місті.
Після того, як росіяни знищили їхній будинок, родина з шести людей переїхала в Київ. Вони всі жили в маленькій квартирі.
Читайте також: Що насправді стоїть за незламністю: відверто про волонтерство від жінок, які керують фондами й ГО
Завдяки подарунку кожен член родини тепер має свій простір. Хлопчики та батьки живуть у власних кімнатах. Також неподалік нового дому є футбольний клуб «Локомотив». У ньому Сашко та Артур продовжують свої тренування.
Нагадаємо, що в Україну повернули двох дітей, які майже все життя прожили в окупації.
Фото: фейсбук-сторінка UNITED24
Суспільство
На початку повномасштабного вторгнення засновниця «Клубу Добродіїв» Марія Тодорчук мала маленьку дитину, діти засновниці фонду «Свої» Лесі Литвинової опинилися в окупації, а сестра чоловіка Ксенії Драганюк з ГО «Землячки» долучилася до війська. Та жінки знайшли в собі сили опікуватись не лише рідними людьми, а й тими, хто потребував їхньої допомоги.
Щодня вони закривають потреби армії, допомагають постраждалим від війни та підтримують тих, хто на межі. Їхня важлива робота часто залишається за лаштунками — директорка з управління репутацією та маркетингом Нової пошти Олена Плахова разом з представниками благодійних фондів і організацій в подкасті «Варті» обговорює, що насправді стоїть за незламністю українських жінок.
Марія Тодорчук
засновниця і керівниця фонду «Клуб Добродіїв», який допомагає дітям з 2011 року.
Плакала, а потім координувала команду
Коли я була студенткою, і ми почали їздити в дитячі будинки, я зрозуміла, що діти потребують не стільки розумного, скільки адекватного дорослого поруч, навіть якщо це просто людина, яка хоче тобі допомогти.
Якщо говорити вже про зараз, я бачу в допомозі дітям свою місію зокрема й для країни. Тому що за 5-7 років підлітки будуть тими, хто рухатиме цю країну вперед, — вони працюватимуть у бізнесах, у державних органах, робитимуть соціальні проєкти. Відповідно, ми маємо збільшувати кількість адекватних дорослих у майбутньому.
Насправді ніхто не планував масштабування «Клубу Добродіїв» до тих розмірів, які є зараз, — це сталося абсолютно органічно. Мені почали писати в перші години повномасштабної війни різні люди з посланням: «Марічко, ми точно знаємо, що ти і “Клуб Добродіїв” будете щось класне робити, важливе. Будь ласка, скажи, що нам робити».
Я, звичайно, була в прострації, як і всі, але мене це спонукало рухатися вперед. І, чесно кажучи, як я вивезла перші місяці війни з маленькою, півторарічною дитиною, з собакою, чоловіком, який мобілізувався в ЗСУ… Просто згадую і не уявляю, як можна було це все сумістити.
Але я плакала, клала дитину, витирала сльози та входила в зум: спілкувалася з партнерами, координувала команду. Це було абсолютно несвідомо якось, але ми рухались уперед.
Завдяки нашій взаємодії, співпраці з Новою поштою та швидкій реакції ми змогли бути там, де потрібні дітям. А в контексті того, що допомогу доставляли в маленькі міста, й інколи там була лише одна мама з дитиною, яка реально не могла нікуди дістатися в районний центр, то це була чи не єдина допомога.
Зараз «Клуб Добродіїв» — це понад 50 людей професійної команди зміноторців, понад 200-300 волонтерів. Ми вже відкрили «Місце Сили та підтримки» в Києві. Ми маємо велику довіру від бізнесу, від благодійників.
У мене є фантастичні історії, коли наші благоотримувачі (ті, хто отримував нашу допомогу) ставали волонтерами, наприклад. Або як діти донатять гривню, сім, десять. Це дуже круто!
Усі потребують ментальної підтримки
Ми уже багато в перший рік війни зробили саме в гуманітарній сфері й ухвалили рішення сфокусуватися саме на підлітках. Загалом за всі роки війни ми допомогли понад 200 тисячам дітей по всій Україні, на прифронтових територіях, ми були одними з перших у Херсоні, хто передавав допомогу.
Всі діти, які зараз перебувають в Україні, так чи інакше травмовані. Насправді я теж травмована, і я це дуже добре розумію.
Тому ми будемо більше фокусуватися саме на ментальній стабільності підлітків та дітей і робити так, щоб наше майбутнє було більш стійким і підготовленим до будь-яких викликів у сучасному світі — як вигрібати цю реальність, справлятися з собою, що відбувається з твоєю психікою, як ти можеш на це реагувати.
У нас є прості івенти: зустрічі з Псом Патроном, воркшопи або ще щось. А є, наприклад, терапевтичні групи на 2-3 місяці, де діти щотижня зустрічаються і пропрацьовують запити.
І в цьому я також бачу велику місію, яку можна потім масштабувати на суспільство. Я собі слухаю і думаю, що мені треба ще одна Марія, щоб відкрила «Клуб Добродіїв», але вже для дорослих.
Леся Литвинова
доброволиця, саперка, засновниця благодійного фонду «Свої», мати пʼятьох дітей.
Фонд може діяти швидше, ніж держава
У 2014-му ми були не фондом «Свої», а просто Фролівською. Фролівська (вулиця на Подолі в Києві) — це була волонтерська історія, яка починалася куточками в наших квартирах: у кожного був маленький складик і купа підопічних. Фонд «Свої» виник саме через те, що була необхідність юридичної особи.
Мені дуже подобається, що це не як у держави — ти можеш робити те, що потрібне зараз, а не проводити якісь довгі погодження й тендери. Тобто, умовно кажучи, у 2014 році першій партії треба були одяг, їжа та напрямок, куди рухатись далі. Наступній — вирішення медичних питань. Хвилі були різні.
У нас були і психологи, і хлопці й дівчата, які займалися працевлаштуванням, і медики. Ми зрозуміли, що медицина поки в найбільшій дупі, і допомогу з медициною ми продовжували. Вона якось так розвивалася, розвивалася… Звідти вийшов паліатив.
Паліативна допомога (допомога, що дозволяє поліпшити якість життя пацієнтів зі смертельними захворюваннями) — це те, чим мені найбільше подобається займатись. Це дивно, і мало хто розуміє, чому саме цим, але це дійсно ще велика дірка в нашій державі — вже не така, як була років 10 тому, але все ще величезна.
У нас дуже багато відправок з Новою поштою в цьому напрямку — це функціональні ліжка, це ті ж самі концентратори. І якщо, наприклад, концентратор їде від відділення до відділення, то функціональні ліжка доводиться надсилати адресною доставкою, бо інакше взагалі ніяк. Є певна категорія людей, які не можуть самостійно доїхати до відділення — це теж адресна доставка. А ще є населені пункти, де немає Нової пошти як відділення, але, знову ж таки, доставкою це реально зробити.
Найживіша людина — та, яка має померти
Як це не дивно звучить, але найживіша людина — це людина, яка знає, що вона може або має померти. І якщо людині в цей момент допомогти не думати про базові речі — про те, що їй боляче, або про те, що вона задихається, — то в тебе лишається абсолютно така кристальована людина, яка все про себе знає і нарешті розуміє, чого вона хоче.
Найскладніше бажання, яке ми втілили — дівчина вже не могла ходити та самостійно дихати, їй дуже боліло, але вона хотіла потрапити на концерт. У нас немає транспорту спеціально обладнаного чи реанімобіля, тому ми все організували без цього.
На концерті вона була на функціональному ліжку з крапельницею, з киснем з собою і з якимось бухлішком. Вона танцювала всім тілом.
Не було на цьому концерті жодної людини, яка була такою щасливою, такою відданою музиці, повністю розчиненою в цьому всьому. Я такі речі дуже люблю.
Діти під окупацією — найстрашніше
У перший день повномасштабної війни в мене телефон розривався від дзвінків. Багато хто з наших підопічних намагався виїхати з Києва. Хтось залишався, але розумів, що будуть закриті аптеки, не будуть працювати магазини, і треба встигнути хоч щось у нас взяти, поки є можливість доїхати. Тому ми з чоловіком залишили п’ятьох дітей вдома у моїх батьків в Київській області й поїхали у фонд займатися паліативом і всім іншим.
І не змогли повернутися назад. На наступний ранок пішли у військкомат, бо діти під окупацією — це найстрашніше, що може статися з батьками. Але навіть з двору військкомату я писала у фейсбук, що фонд продовжує працювати, звертайтесь — контактні телефони змінилися, я не буду весь час відповідати. Коли я отримувала зброю, я тримала телефон біля вуха, тому що намагалася пояснити, як зафіксувати зламану шийку стегна, бо в підвал спустилася літня жінка, впала й зламала — «швидка» не їде, її неможливо витягти.
Ми добре знаємо, що таке окупація. Чоловік у мене донецький — виїхав у 2014-му. Спочатку у нас із дітьми був гарний зв’язок, потім буквально за кілька днів він зник і з’являвся раз на кілька діб. Під час оцих коротких зв’язків ми намагалися впхати максимум у ці розмови — розповідали новини, казали: «Чекайте. Чекайте, все не так погано». А потім знайшлась можливість вийти через зруйнований міст у Демидові. Росіяни лякали — розважалися, стріляли над головами.
У той же день я сказала, що вони їдуть далі — сідають у потяг і їдуть на захід України, а ми залишаємось. Не допомогли ніякі пояснення, що ми вже прийняли присягу, що ми звідси зараз не підемо. Вони абсолютно мали рацію у своїх криках про те, що «ти маєш право не служити, в тебе діти, ти маєш їхати з нами».
Коли нас поранили в Бахмуті, я зі стабпункту зателефонувала. Чоловіка вивезли першим, а потім пощастило, що вдалося і мене звідти витягти. Я боялася, що вони злякаються. А вони не злякалися — вони видихнули, тому що позиція — це більш небезпечно, ніж у шпиталі.
Ксенія Драганюк
співзасновниця ГО «Землячки».
«Землячки» щорічно закривають понад 20 тисяч індивідуальних запитів
Назва ГО «Землячки» пішла від мого цивільного проєкту, де я розповідала про жінок у цивільних професіях, нетипових для соціуму. Ми не звикли бачити, щоб жінка була ковалькою або пілотесою літака, а я брала інтерв’ю про такі професії у жінок.
Читайте також: Люди не вірять, що вони справді там працюють: це жінки у «чоловічих» професіях
З початком повномасштабної війни я захотіла розповідати про жінок у війську, про внутрішню мотивацію кожної. З 2022 року до війська добровільно долучилися понад 30 тисяч жінок — вони не отримували військового фаху, не мріяли стати військовослужбовцями, а просто стали на захист України.
Другий фактор, який вплинув на створення «Землячок», — рідна сестра мого чоловіка Андрія 24 лютого пішла у військкомат і стала до лав ЗСУ. Настя — молодша за мене й працювала email-маркетологинею. Вона розповідала про ситуацію по забезпеченню жінок, і ми як родина не могли бути байдужі та почали її підтримувати. Потім — її посестер, і воно як сарафане радіо почало розлітатися.
Спочатку в нас було 10 запитів — ми шукали на них гроші. Ну, як шукали — скидувалися родиною. Потім, коли запитів стало 100, до нас почали долучатися партнери, компанії, найбайдужі люди почали донатити.
Нині проєкт щорічно закриває понад 20 тисяч індивідуальних запитів. У нас десять людей у команді — та основа, яка тримає всю організацію. Кожна або кожен, хто є в команді, відповідає за три-чотири напрямки роботи. Це все наші друзі.
У 2022 році ми отримали відзнаку від Нової пошти за найбільшу кількість відправлень на підтримку жінкам-військовим на фронті, у 2024-му — в напрямку «Найбільша кількість відправлень на допомогу армії».
Щотижня ми надсилаємо десь 350 посилок. Нова пошта забезпечує безкоштовну логістику. 350 посилок — це великі кошти, і ми їх заощаджуємо. Ми зможемо за ці кошти потім придбати ще декілька шоломів або броніків, або пошити декілька форм.
Індивідуальна форма для жінок на фронті — не розкіш, а необхідність
Коли ми тільки починали, то відправляли бокси з жіночою гуманітаркою, бо цей запит дала сестра чоловіка. Бувають дійсно такі ситуації, коли дівчата не можуть виїжджати в магазин, або, наприклад, якщо вони дуже довго на бойовій точці перебувають, то в магазин їде хтось один з команди, і це делікатна ситуація. Я б не хотіла, щоб дівчата були в таких ситуаціях, тому ми почали складати ті бокси з прокладками, тампонами й іншим — підписували від руки, малювали обличчя дівчат. Бо коли ти отримуєш коробку, підписану від руки, ти розумієш, що про тебе хтось подбав.
Потім ми дізналися, що дівчатам на службі видавали чоловічу форму, але це ще пів питання. Друге — це розмір. Тобто, наприклад, якщо я ношу розмір S, то мені могли би видати розмір L.
Дівчина або жінка виконує свою бойову задачу, і вона не має думати про те, як їй підрізати ті штани, як їй вшити того кітеля або де знайти швачку, яка живе в тому селі, де пів села вже зруйновано. І ми почали досліджувати це питання.
Зрозуміли, що жіночої форми немає в Україні, але вона була за кордоном. Спочатку ми закупили всю форму, до якої могли дотягнутися — з Америки та з інших країн. Подивилися, як вона пошита, і створили лекала разом з фабрикою в Ужгороді. Директорка Мирослава погодилась безкоштовно допомогти.
Це все було під чітким наглядом захисниць, бо це для них, і нам треба було зробити ідеально. Дівчата були в захваті. Так ми почали відшивати форми. Один такий комплект коштує 8 тисяч гривень.
Якось ми поїхали з командою на Донеччину, щоб протестити це все на собі, одягнули речі, і мені дістався шолом L. Ми потрапили під мінометний обстріл, і тоді я зрозуміла, наскільки важливо, окрім форми, щоб бронік не тиснув, не важив 20 кг з рюкзаком, разом і з усією амуніцією. І щоб шолом не бовтався, бо він падав мені на очі, і я не бачила, куди біжу.
Тепер форма, бронік, шолом і взуття — це такі чотири основні пункти, які ми закриваємо найчастіше, і це в наших інтересах, щоб у захисниць воно було якісне.
Бо я не хочу, щоб мої діти народилися у війні і бачили те, що зараз відбувається.
Я мушу собі обирати: або я йду на фронт, або маю бути максимально ефективна тут. Головне — не зупинятися.
Більше історій — в подкасті «Варті». Дивіться і слухайте на зручній для вас платформі: YouTube, Spotify, Apple Podcasts, Megogo.
