Суспільство
«Хочемо, щоб нас почули». Як люди з інвалідністю стали професійними акторами
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Інклюзивний театр «Ми є» з’явився у Сумах більш як три роки тому. Його учасники — актори та акторки з різними видами й групами інвалідності. Разом вони вже показали містянам не одну якісну виставу та ставали переможцями кількох фестивалів. Ініціатива вже вийшла за межі сцени — і стала початком проєкту «Химери. Ми є». Творці готуються до серйозної документальної вистави, що збере історії їхнього реального життя і відкриє їх світові.
Ми хочемо бути почутими
Кожен із нас хоче так чи інакше бути включеним у суспільство, незалежно від зовнішності, добробуту чи здоров’я. Ми прагнемо любити, бажати, мріяти та жити. Саме для цього більш як три роки тому ми створили театр для людей з інвалідністю «Ми Є». Долаючи фізичні та моральні складності, разом ми вже показали українцям не одну якісну виставу та ставали переможцями кількох фестивалів. Не раз виступали у просторі просто неба, даючи місту зрозуміти — «Ми є! Ми хочемо, щоб нас бачили та чули. Ми — не про жалість. Ми — про творчість та потенціал».
Рік тому ми вирішили, що прагнемо ще глибше розповісти світу про прийняття «Себе та Іншого і прийняття Іншими Себе». Для цього започаткували проєкт «Химери. Ми Є». Ми зібрали історії наших фізичних і душевних ран. Біль у цих історіях — про непорозуміння, насильство, стигматизацію та самотність. Текст вистави складається з відвертих інтерв’ю та містить мрії, прагнення, сподівання, які не є химерними, які гідні того, щоб втілити їх у реальне життя.
Ідея з краплею скепсису
Ідея об’єднати акторську майстерність і людей з інвалідністю з’явилася не в мене — вони самі попросили. Один із майбутніх акторів театру «Ми є» звернувся до мене з проханням завітати до них у публічний простір, що в бібліотеці. Там зібралися люди з інвалідністю і запитали, чи можу я як режисерка з ними попрацювати. Вони казали, що хочуть організувати своє творче об’єднання. Я спочатку поставилася до цього скептично, тому що не знала, чи вистачить їм сил та здоров’я приходити на репетиції. Але погодилася.
Я тоді сказала, що буду ставитися до них зі всією своєю режисерською суворістю, без усіляких потурань. Попередила, що заняття триватимуть лише у випадку, якщо вони витримають і не пропустять жодної репетиції. Так і сталося. Всі актори реально відвідують кожну. Це єдина театральна трупа, яку я бачила у своєму житті, що так відповідально ставиться до репетицій. У нас є хлопчик на інвалідному візку, і тільки коли страшний сніг чи ожеледь він сильно перепрошує, що не може відвідати репетицію. А так і в дощ, і в сніг всі приходять і працюють.
Мами пильно стежили за репетиціями
Сьогодні у групі — 11 акторів, усе це для них безкоштовно. Приміщення нам надає міські бібліотека або галерея. Все тримається на ініціативі учасників. Збиратися на репетиції можемо як раз чи два на тиждень, так і всі сім, якщо потрібно багато над чим працювати. У нас є чат, де ми спілкуємося. Ні дня не проходить без обміну емоціями, адже це частина нашого життя.
Звичайно, під час репетицій з людьми з інвалідністю виникають певні складнощі. Це і фізичні особливості, і психологічні та ментальні проблеми. Спочатку багато мам ходили на репетиції, тому що вони взагалі мені не довіряли. Не знали, що там буде, що то за театр, чи не перенавантажу я їхніх дітей. Але зараз мами стали невіддільною частиною команди. Вони навіть можуть самі провести репетицію і завжди допомагають із реквізитами. Я знаю з практики, що проблеми бувають у будь-якому театрі. Але немає такого, чого не можна здолати, якщо є мета.
Поставили високу планку для професійних акторів
Разом з акторами ми почали брати участь у фестивалях. Вони працюють дуже старанно та натхненно, їм це справді подобається. Для них театр «Ми є» — це місце спілкування, дружби, творчої реалізації, арттерапії. Першим матеріалом, з яким ми працювали, була вистава «Чайка, на ім’я Джонатан Лівінгстон». І щоразу, коли хтось бачить, що ми взялися за це, чую: «О, це такий складний матеріал. Як ви так доторкнулися?». Мовляв, не всі професійні актори на це здатні.
Читайте також: 7000$ та виклик від Родрігеса: як це знімати фільм із людиною з ДЦП у головній ролі
У нас в Сумах є державний фестиваль, де час від часу виступають люди з інвалідністю. І я бачу, що їхні керівники намагаються ставити якісь казочки чи ще щось досить легеньке. Але я дивлюся на своїх акторів — це люди, яким від трохи більш як двадцяти до понад сорока років. Їх хвилюють проблеми кохання, стосунків, миру, того, важкого життя. Тому ми взяли «Чайку» як образ прагнення до польоту. Там зграя каже, що живе, щоб їсти. І ми дуже цю проблему розуміли. Тому першим матеріалом ми дуже пишаємося і будемо далі його розвивати та показувати. Також поставили вистави: «Доросла казка» та «Ми є».
Химери — не лише про людей з інвалідністю
Чудовим розвитком став момент, коли у нас з’явилася Ганна Губенко. Ми живемо з нею в одному місті та знайомі вже давно. Наші професійні погляди на інклюзивність в один момент збіглися. Вона запропонувала створити спільний проєкт, щоб ширше показати суть відсутності інклюзії в місті.
З акторами ми також із самого початку обговорювали слово «химери». Визначали, що саме воно для них значить. І вони розповіли, що химери асоціюються не тільки з людьми з інвалідністю. Для них це також і самотні люди, безхатченки, люди з негативними емоціями та у складних життєвих ситуаціях. Кожен із них відкривав нам свою історію, коли він почувався химерою. І ми це все записували на диктофон, щоб разом створити документальну виставу, що збере розповіді про реальне життя.
Нашу п’єсу зафільмує професійний продакшн
Проєкт є чудовим продовженням особистого життєвого процесу. Я довгий час працюю з питаннями біоетики — це сукупність етичних норм і принципів, що регулює поведінку людини з позицій збереження життя на Землі. Біоетика досить тісно пов’язана з уразливими групами населення. Одним з основних принципів біоетики є справедливість. А це саме те, чого так бажають люди з інвалідністю. Моя пропозиція — схарактеризувати цю проблематику, стигму уразливості через біоетичне поняття «химер» — стала ключовою для проєкту. Химери — це таке наукове і повсякденне поняття одночасно, яке дійсно може відкрити різні боки інклюзивності. Тому ми вирішили винести цю ідею на поверхню. Ми обрали конкурс «Культура. Спільнота» від Міжнародного фонду «Відродження» в межах проєкту «EU4USociety».
Цей незвичний конкурс має триступеневий розвиток. По-перше, спроможна заявка, де оцінюють культурну цінність проєкту, його соціальний вплив на громади та спроможність команди. По-друге, якщо заявку схвалили (у нашому випадку це сталося 14 грудня 2020 року) — то потрібно залучити кошти від громадян на краудфандинговій платформі «Спільнокошт». І якщо гроші вдасться зібрати, Фонд фінансує проєкт громадської організації у сумі, яка дорівнює зібраній шляхом краудфандингу.
Ми зібрали повну суму навіть раніше кінцевого терміну. Ми не закривали платформу до кінцевої дати, бо маємо ще потреби в костюмах та інших супутніх речах. Зараз у межах проєкту «Химери. Ми є» ми готуємо п’єсу, яку відзніме професійний оператор від BlackFox Production. Ми зможемо її не тільки викласти на Youtube, а й відправляти на різні конкурси. Також плануємо зібрати усіх доброчинців, які підтримували нас протягом краудфандингової компанії. Безумовно, вони стануть нашими першими глядачами. Без їхньої підтримки проєкт би не відбувся.
Історії акторів побачать містяни
Також ми запланували створити стінопис, що стане основою нашого осередку сили у місті. Спочатку актори та акторки пропишуть свої образи химер на папір, потім промалюють, трансформувавши слова у символи та образи. Художниця Римма Миленкова збере їх в один ескіз, який обговорить з акторами. На цьому етапі учасники та учасниці скоригують кольори та деталі. Далі майстриня нанесе обриси ескізу на стіну. Всі роботи будемо виконувати на невеликій висоті, адже під керівництвом кураторки, малювати буде інклюзивна група, їхні друзі, батьки та добровольці.
Зараз проєкт уже починає втілювати один з етапів — створення муралу. Відкрити його плануємо в кінці червня 2021 року. Завершення проєкту «Химери. Ми є» заплановане на вересень 2021 — саме до того часу ми маємо здати грантодавцю необхідні звіти. Однак це завершення — умовне. Ми будемо продовжувати нашу діяльність. Є ідея показати документальну виставу у школах, щоб розповісти дітям історії від людей з інвалідністю. Цим ми хочемо підтримати інклюзивну освіту в Україні. Театр «Ми є», звісно, продовжить свою діяльність. Плануємо також гастролі з нашим творчим надбанням, адже актори дуже мріють про таку діяльність. Нам пишуть люди з інвалідністю з різних міст України, що вони дуже хотіли б подивитися на практиці, як ми це робимо. І ми з радістю будемо ділитися досвідом.
Вплинемо на владу через петиції
Паралельно з проєктною діяльністю, ми з акторами зараз проходимо навчання з адвокації. Зокрема, вчимося правильно писати петиції. Адже, у людей з інвалідністю є потреби, і ми рухаємося до того, щоб їх задовольнити. На цьому навчанні також підіймати питання прав громадян. Навіть не всі люди з інвалідністю знають, що існує Загальна Декларація прав людини. Нам хочеться доповнень у правовій свідомості для таких людей.
Таким є наш інструмент місцевого впливу на владу. Це не просто писати пост про допомогу у Facebook, який набере кілька лайків. Просвітницька діяльність — це реальний шанс змінити ситуацію несправедливості, обмеженості, недоступності. Від відсутності пандусу до можливості вийти надвір подихати. Це питання не просто інклюзії, а універсальності дизайну самого міста.
Насправді ці люди можуть бути поштовхом, за допомогою якого місто буде змінюватися, буде покращуватися. Ми не хочемо сказати, що ми тут зараз місто-сад побудуємо. Але ми бажаємо зробити Суми, де народжуються наші діти, більш інклюзивним містом, відкритим і універсальним для усіх. І робитимемо ми це якраз через звернення уваги до проблем уразливості й химерності. Адже іноді ми всі відчуваємо себе химерними. І під час карантину ми ще більше це розуміємо.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Турецька компанія Baykar, яка виробляє бойові безпілотники Bayraktar TB2, інвестує 100 мільйонів доларів у три проєкти в Україні.
Про це заявив генеральний директор Baykar Халук Байрактар на Форумі оборонних індустрій в Києві, цитує його Укрінформ.
«У нас в Україні три основні інвестиції. Одна з них – завод. Потім у нас є сервісний центр, а також головний офіс тут… Це інвестиція, яка становить близько 100 мільйонів доларів, і процес уже пішов. Будівництво вже розпочато. На його завершення знадобиться близько 1,5 року. Ми плануємо, щоб тут працювало мінімум 300 людей», — сказав він.
Байрактар наголосив, що це виробництво буде самодостатнім, екологічним та взаємовигідним, оскільки Україна має унікальні технології з виробництва двигунів, а турецька сторона — безпілотники, на яких встановлюють ці двигуни.
«Перед нами стоять також деякі виклики. Це ланцюжок постачання, пошук і розвиток людського капіталу через вплив війни та нормативне середовище, особливо ті правила, які підтримуватимуть ці інвестиції», — сказав він.
Читайте також: «В укритті танцюємо під пісню про пса Патрона чи як Венздей Аддамс». Дружина військового з Тернопільщини допомагає дітям пережити війну
За словами Байрактара, нинішня війна стала війною безпілотників, і Україна має в ній деяку перевагу, зокрема завдяки використанню різних типів апаратів, хоч це і складно реалізувати. Особливо важливим за таких умов є зворотний звʼязок у використанні технологій від військових. Саме тому “байрактари”, які застосовуються в Україні, були обладнані низкою унікальних систем.
Гендиректор Baykar наголосив на підтримці України.
«Ми тут не для того, щоб максимізувати наші доходи чи прибутки. Ми тут, щоб максимально підтримати вас. Ми поважаємо вашу боротьбу за свободу і незалежність, за збереження вашого суверенітету», — сказав Байрактар.
Нагадаємо, компанія Baykar побудує в Україні сервісний центр з ремонту безпілотників.
Також компанія Baykar отримала дозволи від Туреччини на виробництво БПЛА в Україні.
Фото: Baykar.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Олена Переймибіда розвиває позашкільну освіту у місті Зборів, що на Тернопільщині. Встигає працювати з дітьми одразу кількома напрямками: театральне мистецтво, дитячий ляльковий театр та виготовлення сувенірів. Улюблену роботу вчиться поєднувати з новою непростою роллю: чекати звістки від чоловіка з фронту. Уже рік, як Роман захищає Україну на найгарячіших напрямках.
Як війна впливає на дітей, про танці в укритті та навіщо продовжує винаймати офіс чоловіка, Олена розповіла ШоТам.
Олена Переймибіда
керівниця студій театрального мистецтва та виготовлення сувенірів.
Про цю роботу я мріяла багато років тому
Я займаюся з дітьми лише три роки, але вже не уявляю без цього свого життя. До того я довгий час працювала у відділі культури і туризму Зборівської районної державної адміністрації, але потрапила під скорочення. Спочатку була засмучена і розгублена, але згодом зрозуміла, що це доля підкинула мені шанс нарешті займатися тим, про що я мріяла. Багато років тому вступила на факультет культури і мистецтв, щоб допомагати дітям розкривати свої таланти.
Так я почала працювати керівницею студії театрального мистецтва базі ЗОШ №1 та вести заняття у гуртку з виготовлення сувенірів при Центрі дитячої та юнацької творчості. Я люблю все, що стосується креативного хендмейду: техніка та матеріали не важливі. Уже кілька років я маю офіційне посвідчення майстрині народної художньої творчості.
Олена не уявляє свого життя без дитячих гуртків. Фото надала героїня.
Обидва гуртки дуже популярні, театральна студія уже навіть має розгалуження: театральне та акторське мистецтво – для різних вікових груп та ляльковий театр – для молодших школярів.
Заняття допомагають дітям розцвітати
Для мене найбільше задоволення – це бачити, що діти розцвітають на сцені. Наприклад, як дитина, для якої було стресом розказати віршик на уроці, отримує задоволення, виступаючи перед цілим залом.
Неодноразово наша театральна трупа вже виступала на сцені міського будинку культури з різними виставами.
Шлях найменших мрійників про велику сцену розпочинається з лялькового театру. Перш за все, ми вчимося працювати з пальчиковими ляльками та тими, що одягаються на руку. Я показую, як її правильно надягати на руку, як зробити, аби лялька «ожила» та зарухала головою. Звичайно, ляльковий театр дітям дуже подобається, оскільки це наче продовження їхніх власних ігор, це близьке і зрозуміле. Деякі іграшки ми робимо самі: зі старих, набитих синтепоном, якісь я шию сама чи в’яжу.
Ляльковий театр дітям дуже подобається. Фото: ШоТам
Наші заняття допомагають дитині підсилити певні риси характеру. Перш за все – впевненість в собі, розвиток комунікаційних здібностей. Діти вчаться знаходити спільну мову, працювати у команді, ділити відповідальність. Також це розвиток дрібної моторики, мовного апарату, уяви, уваги, вміння концентруватися.
Чоловік пройшов військову підготовку за кордоном
Я сама родом з Херсону, там і виросла. На Тернопільщину приїхала студенткою в гості до рідних і тут зустріла Романа. Спалахнули почуття, взаємні, палкі. Але я повернулася додому, бо ж навчання. Були стосунки на відстані: ми годинами спілкувалися телефоном, їздили одне до одного в гості. І в один з таких приїздів Роман мені освідчився. Це було у березі, у травні ми розписалися, а вже у серпні поїхали разом до Зборова, обвінчалися і зіграли весілля.
У мого чоловіка Романа теж є робота, якою він горить і яку дуже любить. Він адвокат. Відкрив власний офіс, надавав правову допомогу зборівчанам. Справи йшли добре, і ми думали, що наше життя уже склалося: у кожного є робота до душі, двоє чудових донечок, але… Як і життя сотень тисяч українців, усе змінила війна.
Вже рік, як він пішов воювати. Зараз захищає Україну на Донецькому напрямку. Мій чоловік артилерист, керівник екіпажу…Більше сказати я не можу.
Роман не мав ні строкової служби, ні військової кафедри за плечима, жодного військового досвіду. Я думала: Боже, як же він там буде? Він же і курки ніколи в житті не рубав! Але після мобілізації проходив навчання спочатку в Україні, а потім і за кордоном, у Великобританії. Вивчився на артилериста. Показав себе у бою і швидко став командиром гармати. Позивний у нього, звісно ж, Адвокат.
Чоловік не мав за плечима жодного військового досвіду, але пройшов навчання в Україні й за кордоном. Фото надала героїня.
Нам дуже важко без нього, страшенно переживаю, коли знаю, що він виходить на позиції, серце не на місці. Ми з ним домовились бодай смайликами обмінюватися, аби знати, що з ним все добре. Адже часто буває таке, що більше написати він фізично не має можливості.
Роблю все, аби в укритті діти не думали про ракети
Буває так, що у нього з’являється можливість вийти на зв’язок, а у мене якраз заняття. Звичайно, я беру слухавку, аби почути його хоча б на хвилину. Оскільки не можу залишити дітей без нагляду, вони чують нашу розмову. Ясна річ, що нічого такого, що їм не можна чути, ми не говоримо.
Часто після таких дзвінків хтось із дітей починає ділитися тим, що переживає сам: «А у мене тато на війні там-то» чи «А наш тато давно не дзвонив». Ми підтримуємо одне одного – я їх, а вони мене. Обіймаймося і мріємо, яке свято ми влаштуємо після Перемоги і запросимо усіх-усіх тат.
Часто наші заняття перериває повітряна тривога. Діти розуміють, що це значить: загроза ракетного удару. Аби відволікти їх та допомогти випустити стрес, я проводжу з ними танцювальні руханки просто в укритті. Обираю пісні сучасних українських виконавців чи танцювальні тренди з TikTok: гарцюємо під пісню про пса Патрона чи розучуємо танок Венздей Аддамс. Вони у захваті.
Олена проводить танцювальні руханки просто в укритті. Фото: ШоТам
Діти дуже багато що розуміють
Гурток із виготовлення сувенірів я веду у Центрі дитячої та юнацької творчості (ЦДЮТ). Діти вчаться працювати з пластиком, з природними матеріалами, з воском, милом, гіпсом. Найбільше дітям подобається виготовляти гіпсові фігурки, які вони потім власноруч розмальовують, покривають лаком і виходить готовий подарунок.
Минулого року наш ЦДЮТ за підтримки міської ради організував благодійний ярмарок для підтримки ЗСУ: діти з різних гуртків Центру продавали свої вироби, а кошти потім зібрали у спільний фонд та передали для потреб військових. Гуртом зібрали понад 10 тисяч гривень.
Діти дуже багато розуміють. Про мову, про свободу, про історію свого народу. Це те, про що говорив мені Роман, ще коли ми познайомились.
З Херсона їхала Альоною, а у Зборові стала Оленкою
Вдома, у Херсоні, я з дитинства була Альона – так усі зверталися, на російський більше манер. А Роман одразу мене почав називати Оленкою, і так вже всі почали мене називати. Отак я з Херсона їхала ще Альоною, а у Зборові стала Оленкою. Тепер дуже люблю своє ім’я, саме цю форму. А можна сказати, що подарував мені його чоловік.
Він у мене великий патріот свого народу. Ще замолоду, як був юнаком, мріяв якомога більше українців «перетягнути» на українську, щоб люди шанували свою мову і говорили нею. Сьогодні він воює також і за свою мову. Щоби наші діти пишалися рідними піснями, іменами, прізвищами.
Та я впевнена, що ми впораємося. Я навіть чоловіків офіс продовжую орендувати, бо вірю, що скоро він повернеться додому з Перемогою і повернеться до улюбленої справи.
Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Під Соледаром аеророзвідники 30-ї окремої механізованої бригади із «Команди В’ялого» протягом доби вразили 4 авто і 2 бліндажі росіян.
Про це повідомив командувач Сухопутних військ ЗСУ генерал-полковник Олександр Сирський.
«Чудова робота. Масштабуємо знищення ворога», — написав він.
Читайте також: Трофейна російська техніка тепер розміновує сміттєзвалище. Як на Харківщині відновлюється деокупована Шевченківська громада
Про 30 ОМБр
30-та окрема механізована бригада імені князя Костянтина Острозького — формування механізованих військ у складі Сухопутних військ Збройних сил України. Під час війни на сході України бригада у 2014 році вела важкі бої. З 2018 року бригаді присвоїли назву князя Костянтина Острозького — полководця Великого князівства Литовського середніх віків.
Нагадаємо, бійці ССО показали, як вибивали ворога із Роботиного на Запоріжжі.
Також ми розповідали, як воїни 30 ОМБр розгромили групу окупантів, що збиралася йти на штурм.
Окрім того, підрозділи СБУ знищили 13 танків та десяток складів боєприпасів росіян.
Фото: facebook.com/30brigade.
