Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

7000$ та виклик від Родрігеса: як це знімати фільм із людиною з ДЦП у головній ролі

Опубліковано

Цього року в Україні представлять унікальну кінокартину — перший у світі повнометражний фільм, де головну чоловічу роль виконує людина з дитячим церебральним паралічем. Свого часу Григорій Гришкан просто підійшов до українського режисера та сказав, що дуже хоче поділитися своєю історією.

Так почався довгий шлях створення фільму: вісім різних сценаріїв, відпрацювання дикції, пошук фінансування. За сюжетом, людина з ДЦП втратила все, навіть власну домівку, але зберегла волю до життя, падала і знову вставала на шляху «До Щастя». Цей фільм не просто про людину з інвалідністю — він про віру в себе та сили досягати своїх цілей.

Григорій Гришкан,
Григорій Гришкан,

Головний актор художнього фільму «До Щастя»
Народився у місті Покровськ Донецької області. З червоним дипломом закінчив Донецький національний університет за спеціальністю фінанси.

Перші кроки стали подарунком

Я народився з родовою травмою. Коли я з’явився на світ, то не дихав, лікарі боролися за моє життя 26 хвилин. Стався крововилив у мозок, внаслідок чого — ураження центральної нервової системи. Спочатку я взагалі не міг ходити, лікарі мене «підіймали на ноги» як могли, проходив навіть сеанси голковколювання.

Коли мені було вже майже чотири роки, я грав з дітьми в пісочниці, батько після роботи на шахті прийшов з сумкою червоних яблук. Я здалеку його побачив, схопився і побіг на зустріч. Так я почав ходити. Це якраз був його день народження, вийшов такий подарунок.

Я завжди виділявся з натовпу. Я це приймаю, як належне, від цього не втекти. Хтось темношкірий, хтось має зайву вагу — вони теж зазвичай ловлять на собі різні погляди, коли йдуть вулицею. Але я не хочу цього соромитися. Мені з собою комфортно. Інша справа, як до мене ставляться люди, які мене оточують.

Буває по-різному. Вже у дорослому віці був випадок, коли ми з колегою пішли в кафе. Ми сиділи за столиком, а поруч були інші відвідувачі. Я бачив, як вона ловить на собі дивні погляди. Їй було ніяково від цього. Вона така красуня і прийшла з інвалідом. І її це, як я пізніше дізнався, зачепило.

Потрапити в кіно допомогла харизма

Так, мені не пощастило, що бог не дав ідеальне здоров’я. Але він не образив мене інтелектом і подарував мені віру в себе. Коли мені було 33, я натрапив в інтернеті на статтю, що в США є актор з ДЦП, на ім’я Ар Джей Мітт. Коли я почав читати про нього, то зрозумів, що теж хочу спробувати себе в кіно. Я захворів на це, мене прямо марило.

Кадр з фільму «До Щастя»

Одного дня знайомий запросив мене на прем’єру науково-фантастичного фільму «Мислителі» режисера Вінсента Меттеля. Там я з режисером і познайомився. Я настільки хотів у кіно, що запитав у нього, чи можу я спробувати з ним себе як актор. Він ніколи не спілкувався з такими, як я, — людьми з інвалідністю. Для нього це було в дивину. У нього була якась частка скептицизму, сумніви, що я зможу повноцінно зіграти роль.

Вінсент одразу мені сказав, що жалості й потурань не буде — це не та професія. Проблемою це не стало, адже я ніколи не намагався викликати до себе жалість, бо вона вбиває. Я просто хочу, щоб мене сприймали на рівних.

Читайте також: “Так” українському кіно! Як працює онлайн-кінотеатр Takflix

Ми після прем’єри поспілкувалися, обмінялися контактами. У той день ми не обговорювали всі деталі. Потім зідзвонилися, зустрілися і домовилися спробувати. Не знаю, чому він погодився зняти зі мною фільм. Можливо, побачив у мені щось, через що не зміг відмовити: якийсь стрижень, харизму, щире бажання.

Поборов страх перед камерою

Ми не стали знімати повний метр, тому що це занадто великий ризик вкладення часу і грошей. Так ми спробували зняти короткометражку, і вважаю, що з роллю я впорався добре, як казав Вінсент, «на рівні тих професійних акторів, які були залучені». Після цього режисер запропонував робити повноцінний фільм.

Ми зробили прем’єру цього короткого метра в кінотеатрі й довгі чотири з половиною роки ми шукали фінансування. Звичайно, ми зверталися в Держкіно та в інші державні установи, але результату це не дало. За цей час Вінсент зібрав частину суми, ще частину — я.

Допомагали й мої батьки, знайомі та друзі. Також звичайні люди, які відгукувалися на мій пост у Facebook: одні скидали по 50 гривень, а хтось — тисячу. По суті, ми знайшли сім тисяч доларів — 200 тисяч гривень, і ось на ці гроші зняли фільм «До щастя».

Сюжет стрічки сконцентровано навколо історії Григорія: людини, що страждає на ДЦП, втратила все, навіть власну домівку, від якого відмовилася рідна мама, а батька він взагалі не знав. Але він не втрачає волі до життя, не здається й впродовж фільму падає і йде далі.

Трейлер до фільму «До Щастя»

Знімали сцену над прірвою

До того, як я став актором, я дуже боявся камери, завжди хвилювався. Я дуже погано виходив на зображенні. Але тут, в кіно, воно минулося. Єдине, що було дуже багато дублів, бо це моя перша роль. Актори ставилися до цього з розумінням, я не помічав, щоб їм зі мною було важко. Можливо, вони просто цього не показували.

Найяскравіший спогад був, коли ми знімали сцену на столичному мосту біля Венеціанського пляжу. Хоча у нас і був окремий оператор, цю сцену знімав сам режисер, бо треба було перелазити через паркан — прямо над Дніпром. Так він і стояв: лівою рукою тримався за поручень, правою — тримав камеру. Якби він зірвався, то не знаю, що було б. Ми зняли цю сцену зі мною з першого дубля.

Цим фільмом я хочу перезавантажити свідомості людей, щоб вони по-іншому почали сприймати таких, як я. Багато людей з інвалідністю так само хочуть жити повноцінним життям, працювати, приносити користь суспільству та бути почутими.

Я однозначно задоволений цим фільмом. Ми б хотіли запросити на прем’єру українських продюсерів, щоб вони подивилися цю роботу і дали мені можливості й далі розвиватися як актору. Хочу, щоб мене запрошували й на інші ролі. А щодо режисера «До Щастя», я сподіваюся, це не остання наша спільна робота в кіно.

Вінсент Меттель,
Вінсент Меттель,

український режисер, за плечима якого — понад 50 знятих фільмів
Найбільш відомий за соло-фільм «Вісім», перший в Україні мокьюментарі фільм («Культ»), перший український фільм, знятий на камеру смартфона («Спокута»).

Прийняли виклик Родрігеса

Ця картина абсолютно унікальна, оскільки це перший у світі фільм, в якому головну роль, а не якусь епізодичну, виконує людина з ДЦП. І не документальний чи псевдодокументальний, а саме художній фільм, знятий за всіма канонами кіно, з написаним сюжетом.

Сума, за яку ми зняли цей фільм, дуже мене тішить, тому що американський режисер Роберт Родрігес зняв свій перший фільм саме за сім тисяч доларів. І в американському кіно навіть існує таке поняття як «micro budger filmmaking» або малобюджетний фільм, коли саме за сім тисяч доларів треба зняти фільм. Це як певний виклик, тож можна вважати, що ми прийняли виклик Родрігеса і, вважаю, успішно з ним впоралися.

Історій Гріші — на цілий блокнот

Важливу роль у сюжеті зіграла любовна історія. Я написав сім версій кіносценарію про життя Григорія, і мені не подобався жоден з них. Вони всі були нереалістичними казками. Я крутив цю історію, як тільки міг, і тепер це не виглядає як казка, а як життя. І любовна історія там не така очевидна. Це звичайна дівчина, без інвалідності, але у якої є свої причини бути з ним.

Кадр з фільму «До Щастя»

У фільмі є реальні історії з життя Григорія. До зйомок у нас було з ним кілька зустрічей, де він про себе розповідав, а я все записував. У мене був величезний блокнот, в якому просто все життя Гріші. Частково я запозичив для сценарію його історії. Наприклад, у фільмі є момент, де він написав від руки 300 своїх резюме і розніс їх у різні компанії — ось це реально було в його житті.

На початку, звичайно, у всіх інших акторів було те ж відчуття, що і в мене, — цей легкий ступор. Однак жодних обурень не було, бо всі розуміли, що це його фільм, Гріша там ключова особа і завдяки йому фільм матиме важливе соціальне значення. Він настільки емоційно заразлива людина, що йому відразу все прощали й переставали це помічати.

Жалість — це не про Григорія

Важко спочатку було навчитися розбирати його мову, коли ти тільки починаєш з ним спілкуватися. Тож часто актори такі: «Що? А, зрозуміло». Але всі ці роки я займався з Григорієм сценічною мовою, коли в мене виходило. Зараз його дикція стала набагато чіткішою. Хоча в складних моментах ми все ж будемо використовувати субтитри.

Суспільство звикло думати, що люди з інвалідністю переважно ображені долею й повинні бути сумними. А з Грішею це не працює, він часто жартує, і всі такі: «Зачекайте, він пожартував чи ні?». І гуртом починали сміятися. Та й взагалі він ніколи не жалівся на знімальній площадці, не просив: «Давайте швидше закінчимо», а намагався витягнути з кадру максимум.

Коли ми знімали фільм, були епізоди, коли Гріша прибирає, рубає дрова, носить стільці та столи, хоча насправді для нього це було важко. Але він це робив. Гріша дуже втомився під кінець, але йому ще потрібно було протягнути важкувату гілку дерева. І хоч він вже задихався, але робив це з останніх сил.

Зйомки фільму «До Щастя»

Прем’єра не за горами

Хочеться казати, що прем’єра буде гучною, з червоними доріжками. Це буде тур допрем’єрних спецпоказів з листопада по січень цього року, у цей карантинний час. Їздити будемо різними містами. Поки що плануємо так.

Я шалено задоволений результатом відзнятого, тому що цей фільм — з душею Григорія. Він дуже багато вклав у це своєї правди, і це класно. Всі актори, які працювали за копійки, теж дуже вклалися, і воно виглядає живим. Це те, чого мені найбільше хотілося — зробити чесний фільм про інвалідність. Зняти за ці гроші було майже неможливо, але в нас була хороша камера, достатньо техніки, й це виглядає гідно.

Суспільство

Асистенти вчителя та ресурсна кімната: як в Україні працює інклюзивна освіта під час війни

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту журналістики рішень. Ми створили його для людей, які постраждали від мінно-вибухових травм.
Тут розповідаємо історії українців, які втратили кінцівки чи отримали інші тяжкі поранення, щоби люди з такими випадками знали — в їхній унікальній ситуації є вихід.

Ці історії можуть стати прикладом для держави та волонтерів, аби виробити системні рішення для людей, життя та тіло яких змінилося внаслідок війни.

«Ми були в окупації, в оточенні. У цей час дитина пережила дуже багато страхів», – ділиться мама 8-річного Всеволода. Такий досвід негативно вплинув на психіку дитини: хлопчик перестав комунікувати з людьми, почав погано їсти та спати. Допомогу для нього батьки знайшли в інклюзивному центрі в Бучі, що на Київщині.

Під час воєнного стану в Україні відновили свою роботу більшість інклюзивно-ресурсних центрів. Там з дітьми працюють фахівці, які визначають, як на малечу вплинули травми, та знаходять шляхи для відновлення. Бучанський досвід інклюзивної освіти під час війни – у матеріалі ШоТам.

Інклюзивної освіти потребують понад 50 тисяч дітей

Попри воєнний стан, в Україні продовжують працювати спеціальні заклади освіти й інклюзивні класи. За інформацією Міносвіти, нині працюють понад 6 тисяч інклюзивних груп у дитсадках і 29,3 тисячі класів у школах, а також 690 інклюзивно-ресурсних центрів (ІРЦ).

З 2022 року в таких закладах фахівці можуть проводити комплексну оцінку дітей, які отримали психологічні травми, та в разі потреби надавати їм психолого-педагогічний супровід під час навчання.

інклюзивна освіта, Бучанський ІРЦ
Дитина займається у Бучанському інклюзивному центрі. Фото: ШоТам

За останні п’ять років кількість учнів, які мають особливі освітні потреби, зросла більш ніж удвічі. На кінець 2023 року особливі освітні потреби мали 11 тисяч дітей у садках,  40 тисяч школярів, а також 7 тисяч діток різного віку, які перебували на обліку в ІРЦ.

Війна не відкинула інклюзію на задній план

Один із закладів, який нині, в умовах війни, продовжує роботу з дітками, які мають особливі освітні потреби – Бучанський ліцей №3. Там навчаються ті, хто мають інтелектуальні, навчальні чи мовленнєві труднощі.

Зі школярами в класі працюють асистенти вчителя. Також для них організовують додаткові заняття: корекційні й розвиткові. У школі є практичний психолог, логопед і дефектолог, які працюють з дітьми.

інклюзивна освіта, Бучанський ліцей №3
Будівля Бучанського ліцею №3. Фото: ШоТам

Заступниця директорки Наталія Харченко розповідає, що на базі ліцею є «ресурсна кімната» – спеціально облаштоване приміщення, де проводять групові психолого-педагогічні заняття для діток з особливими освітніми потребами. Її постійно поповнюють корисними матеріалами, які потрібні для занять.

«На базі ліцею громада відкрила інклюзивно-ресурсний центр, на обліку в якому перебувають приблизно 600 дітей. Він ставить за мету надати право діткам з особливими освітніми потребами здобути якісну освіту», – каже директорка закладу Альона Комінко. Тут проводять комплексну оцінку, яка визначає освітні потреби дитини, а також надають рекомендації для закладів освіти щодо супроводу такої дитини на інклюзії надалі в її навчанні.

інклюзивна освіта, Бучанський ІРЦ
Дитина грається у Бучанському інклюзивному центрі. Фото: ШоТам

«Основна наша мета – якомога більшою мірою сприяти соціалізації й адаптації дітей у суспільстві й навчальних закладах, зокрема», – розповіла директорка центру.

Замкнувся в собі й перестав говорити

Чимало дітей внаслідок війни зазнали травм, що вплинули на їхнє життя, зокрема, й на освітній процес. «Ми чуємо від батьків про «відкат» у розвитку дітей, погіршення їхнього стану, – каже Альона Комінко. – Це ті виклики, які фахівці центру приймають щодня».

Вплив війни відчула на собі, зокрема, родина Костяченків. Стан здоровʼя Всеволода з початком повномасштабної війни дуже погіршився. Як каже мама хлопчика Олена, він став більш замкнутим, роздратованим, перестав комунікувати з іншими та будь-що робити. Всеволод погано їв і спав. 

«Ми родиною виїхали з Маріуполя: були в окупації, в оточенні. У цей час дитина пережила дуже багато страхів. Нам вдалося виїхати, ніхто не постраждав фізично, але всі дуже постраждали морально. У дитини залишилося все, що вона мала – іграшки, друзі – в окупованому Маріуполі», – ділиться Олена.

інклюзивна освіта, Бучанський ІРЦ
Ресурсна кімната у Бучанському інклюзивному центрі. Фото: ШоТам

Впоратися з цим самотужки батьки не змогли, тому звернулися по допомогу до фахівців. Зараз Всеволод за порадою психіатра має індивідуальне навчання, тобто вчителі приходять до нього додому проводити уроки. Також він відвідує інклюзивний центр, який уже допоміг хлопчику знову заговорити з іншими. Його мама ділиться, що Всеволод усе частіше почав перемикатися з думок про минуле на те, де він зараз і що має. Улюблені дні тижня Всеволода – вівторок і пʼятниця, бо саме тоді хлопчик приходить у свій улюблений центр.

Дбати про себе потрібно й дітям, і дорослим

«Через війну серед дітей почастішали випадки заїкань, погіршилася памʼять, зросла тривожність», – ділиться шкільна психологиня Ольга Ващенко. Каже, це почалося після переходу дітей на дистанційне навчання. Вдома з батьками такі діти можуть розмовляти й поводитися нормально, та щойно буде потреба виступити перед усім класом і вчителем, зʼявляться проблеми, яких раніше не було.

Ольга Ващенко
Дитяча психологиня Бучанського ліцею №3 Ольга Ващенко. Фото: ШоТам

Психологиня радить батькам дітей, які повертаються на навчання після травм, обовʼязково поговорити на тему безпеки, щоб школярі не боялися. Діткам, зокрема, слід розповісти, що в навчальному закладі є укриття, куди можна буде спуститися на випадок повітряної тривоги. Якщо страх не зникає, то варто відвести дитину до психолога.

А ще батькам варто стежити за власним психологічним станом. Згідно з результатами дослідження, опублікованого в Американському журналі психіатрії, ризики тривожних розладів, депресії та вживання психоактивних речовин були вищими в дітей тих батьків, які мали депресію, ніж у дітей тих батьків, які жили без депресії.

Альона Комінко
Директорка Бучанського інклюзивного центру Альона Комінко. Фото: ШоТам

Про це каже й директорка Бучанського інклюзивного центру Альона Комінко. Вона переконана: розвиток дітей насамперед залежить від внутрішньої стабільності дорослих, які перебувають поруч з ними. Тому дуже важливо, щоб батьки турбувалися й про себе та не боялися в разі потреби звернутися по психологічну допомогу.

інклюзивна освіта, Бучанський ІРЦ
Діти граються у дворі Бучанського інклюзивного центру. Фото: ШоТам

Щоб дорослі могли краще допомагати дітям, UNDP організувала тренінг з сенсорної інтеграції. 44 особи, серед яких фахівці ресурсних центрів, психологи, педагоги, логопеди та батьки дітей, які отримали травми та порушення внаслідок війни в Україні отримали нові знання як працювати та спілкуватися з такими дітками. 

Матеріал створено в партнерстві з ПРООН в Україні за фінансової підтримки Уряду Японії. Серію публікацій реалізують в межах проєкту «Сприяння безпеці людей в Україні шляхом реагування на багатовимірну кризу, спричинену війною».

Читати далі

Суспільство

В Україні запустили пілотний проєкт зубопротезування ветеранів

Опубліковано

Уряд запустив пілотний проєкт щодо зубопротезування ветеранів.

Про це повідомив прем’єр-міністр Денис Шмигаль.

Зазначається, що учасники бойових дій, люди з інвалідністю внаслідок війни та інші категорії військовослужбовців зможуть безкоштовно отримати ці послуги в лікарнях, незалежно від їхньої форми власності.

Держава компенсує медзакладам витрати на лікування через Національну службу здоров’я України.

Загалом планують спрямувати на цю програму 750 млн грн, які вже закладені в державному бюджеті.

Читайте також: «Наші клієнти – люди з титановим стрижнем». Стоматолог з Краматорська перевіз свою клініку до Чернівців

Читайте також: «Військові теж бояться стоматологів». Як лікар з Одещини Анатолій Стодола рятує зуби українських бійців на передовій

Нагадаємо, у Львові подружжя стоматологів безкоштовно лікує зуби захисникам.

Фото: Урядовий портал.

Читати далі

Суспільство

Лікарню на Львівщині обладнали сонячною електростанцією

Опубліковано

У Львівській області на Бориславській центральній міській лікарні встановили сонячні панелі з системами збереження енергії. Гібридну сонячну станцію встановлено на будівлі поліклінічного та терапевтичного відділень медичного закладу.

Про це повідомили у Міністерстві охорони здоров’я України.

Зазначається, що загальна потужність станції – 30 кВт. Крім значної економії енергоносіїв, таке обладнання дозволяє накопичувати енергію і може використовуватися як резервне джерело живлення. Запас акумуляторного модуля становить 40 кВт.

Чому це важливо?

Сонячна електростанція здатна згенерувати до 25000 кВт електричної енергії на рік, що дасть можливість економити до 35% електричної енергії, необхідної для функціонування будівлі. Так, близько 160 тис. грн на рік лікарня зможе зекономити на оплаті комунальних послуг.

Сонячна станція складається з 52 фольтаічних елементів, потужністю 540 Вт кожен, інвертора, блоку управління, 8 акумуляторів місткістю по 5 кВт та системи захисту.

Читайте також: «Не підходь, не чіпай, дзвони 101»: як у громаді на Київщині місцевих навчають ризикам вибухонебезпечних предметів

Для монтажу та встановлення сонячних панелей на даху лікарні був проведений ремонт перекриття будівлі коштом місцевого бюджету. Загальна вартість перекриття даху на 750 м² склала 294 тис. грн.

Про лікарню

Центральна міська лікарня м. Борислава надає послуги з первинно-медико-санітарної допомоги та багатопрофільного амбулаторного й стаціонарного лікування. Лікарня має поліклінічне, терапевтичне, дитяче, акушерсько-гінекологічне відділення та відділення хірургічних патологій лікарні, що розташовані за різними адресами. Зараз медзаклад обслуговує населення Бориславської громади та сусідніх громад Дрогобицького району Львівської області – понад 40 тисяч осіб.

«В умовах щоденних обстрілів та атак з боку російської армії на енергетичну систему України встановлення сонячного енергетичного обладнання дозволить забезпечити безперебійну роботу лікарень за будь-яких критичних умов, у тому числі у випадку аварійних відключень електроенергії», — йдеться у повідомленні.

Нагадаємо, в Ірпені на Київщині сонячні панелі встановили у дитячому садочку.

Окрім того, на даху трамвайного депо Вінниці встановили сонячну електростанцію.

Фото: МОЗ України.

Читати далі