Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Харків – залізобетон, як у 2014, так і сьогодні». Історія журналістки, яка переїхала до Дрогобича

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

До повномасштабного вторгнення Тетяна Леонова була культурною оглядачкою в Харкові. Брала інтерв’ю у митців і писала тексти для медіа «Накипіло» про театральні прем’єри, виставки та концерти. 24 лютого, як і в багатьох українців, життя Тетяни кардинально змінилося й багато чого в одну мить стало новим – дім у Дрогобичі, робота, оточення.

Однак віра в повернення у свій рідний Харків залишилася непохитною. Тетяна розповіла ШоТам, як виїжджала з рідного міста без жодного плану, як робота допомогла пережити перший шок і про свій досвід остаточного переходу на українську мову.

Нікуди не поїду, поки не прочитаю повну збірку праць Сковороди

З 2014 року, коли почалася війна, до Харкова переїхали приблизно 400 тис. переселенців з Донбасу – і це тільки за офіційними даними. У моєму оточенні було багато таких людей, з деякими з них я потоваришувала, робила з ними інтерв’ю. Через їхні історії я почала уявляти, що б могло бути в Харкові, якби Росії вдалося тут зробити ХНР. Це для мене уявлялося жахливим сном. Пригадую, було дуже страшно, коли 1 березня 2014 року з Росії завезли купу автобусів з якимись гопниками. Однак місто встояло. Харків – залізобетон, як тоді, так і тепер.

Тетяна Леонова та Сергій Жадан. Харків
Фото: Вікторія Якименко.

Потім було кілька відносно спокійних років. Звісно, ми пам’ятали, що війна триває, що є окуповані території, які все одно рано чи пізно повернемо, але якось жили своїм життям. І люди, які переїхали до Харкова з Донбасу, за кілька років подолали тривожність щодо того, що війна пошириться далі й потрібно буде знову кудись бігти. Вони побудували собі будинки або купили квартири, зробили ремонти, розпочали осіле життя. 

Я також хотіла оновити ремонт, зокрема переклеїти шпалери. Однак думала: якщо Росія полізе до нас, для кого я це буду робити? З іншого боку, якось оновити свою квартиру все-таки хотілося. І незадовго до повномасштабної війни ми з чоловіком замовили ліжко й дорогий матрац, а 23 лютого купили нові подушки та простирадла. Пригадую, що ще придбали повну збірку праць Григорія Сковороди. Книга прийшла за кілька днів до наступу. У своїх соцмережах я написала, що купити повну збірку Сковороди – це як кинути якір, тому нікуди не поїду, поки її не прочитаю.

тетяна леонова бере інтерв'ю. харків
Фото: Вікторія Якименко.

Залишили Харків, не знаючи куди їхати

23 лютого перед сном мій чоловік сказав: «Сьогодні вночі на нас нападе Росія». Ми прокинулися, як і всі в Україні, о п’ятій ранку від вибухів. Я до останнього сподівалася, що це провокація. У нас не було тривожної валізки, тож я почала збиратися. Як потім виявилося, спакувала абсолютно непотрібні мені речі. Так сталося через відсутність досвіду – люди, які приїхали до Харкова з Донбасу, мабуть, знали, що потрібно брати із собою.

24 лютого приблизно о сьомій ранку ми з чоловіком приїхали до нашого друга додому, де були ще його дружина, батьки та друг. Думали, що робити: їхати чи ні. Я вирушила до своєї мами та запропонувала долучитися до нас, щоб триматися разом. Як і багато літніх людей, вона відмовилася, я не змогла її переконати. Зрештою вирішили, що нікуди не поїдемо. Пам’ятаю, написала знайомій театральній режисерці та журналістці: «Ура, ми залишаємося» й була задоволена цим. Мені дуже хотілося жити тут – я в місцевій творчій тусовці, багато друзів-митців, неймовірне натхнення. Мій творчий Харків – це кохання на все життя.

Журналістка Тетяна Леонова та Bandy Sholtes. Харків
Фото: Вікторія Якименко.

Невдовзі ми побачили, як прямо в місті, біля Клочківської вулиці, одна за одною поїхали машини з нашими військовими. Почалися вибухи. На наших очах за 500 м від нас почався контактний бій – росіяни вже були в місті. Після цієї картини ми просто застрибнули в машину й поїхали. Потрапили у величезний затор, який простягався із самого Харкова до Заходу України. Ми не знали, куди саме рухаємося. План був простий – як мінімум дістатися правого берега Дніпра. Боялися, що підірвуть міст і ми залишимося відрізаними від Заходу. Через 40 годин ми доїхали до Ворохти, що в Карпатах, зупинялися тільки на три години, щоб поспати прямо в машині. 

Живу в місті, яке збиралася відвідати як туристка

Ми тиждень прожили в готелі у Ворохті – це був тимчасовий варіант, надовго залишатися там було дорого. Після цього поїхали до знайомих у Львів, де пробули днів 10. Потім моя колега Наталка, з якою я навчалася в Школі універсальних редакторів, написала в наш загальний чат, що у її батьків є вільна квартира у Дрогобичі на Львівщині. Запропонувала пожити там. У часи нашого навчання Наталка постійно розповідала, як там прекрасно, і всіх звала в гості. Однак через брак часу не вдавалося його відвідати. А тепер я живу в місті, в яке збиралася як туристка. Із середини березня Дрогобич став мені вже другим домом.

Через кілька тижнів моя мама приїхала до нас із Харкова, де на той час уже було пекло. Вона там жила в необладнаному підвалі без дверей, і люди залізали в нього через дірку, як коти. Іноді мама підіймалася до себе в квартиру на шостий поверх. Вона боялася виїжджати, гадаючи, що дорога може бути небезпечною. А я пояснювала, що найнебезпечніше – це залишитися в Харкові.

Мати Тетяни, яка покинула Харків та виїхала до Дрогобича

Коли мама нарешті приїхала до Дрогобича, я запропонувала прогулятися. Пригадую її перші враження від міста. Вона запитала: «А що, тут можна гуляти? Я вже не пам’ятаю, як це». Дивувалася, що можна каву попити. Під час прогулянки почалася повітряна тривога, і мама злякалася, але згодом зрозуміла, що тут спокійно. Нині я живу з чоловіком, мамою та ще однією журналісткою з Харкова у квартирі Наталчиних батьків, сплачуємо тільки за комуналку. Вони сказали, що їм не потрібні гроші та це їхній внесок у підтримку українців. Це щастя, що нам трапилися такі добрі люди.

Щовечора запитуємо себе: «Що ми сьогодні зробили для перемоги?»

Ще на початку березня, коли я була у Львові, хтось мене тегнув у пості про те, що благодійний фонд Unchain шукає копірайтера. У мене тоді не було роботи, я займалася тільки постійним читанням новин, тому зраділа такій можливості. Спочатку я працювала без вихідних – сказала, що вони мені не потрібні. Писала пости для соцмереж фонду, вичитувала тексти. Усе це робила на волонтерських засадах. 

Невдовзі фонд запропонував роботу за гроші. Це було дуже доречно, адже потрібно було за щось жити. На емоціях у перші тижні ми задонатили багато з власних заощаджень, незважаючи на відсутність роботи. Гадали, що війна не триватиме довго й дуже важливо максимально допомогти зараз, а потім ще заробимо. Я не уявляю, як би почувалася всі ці п’ять місяців, якби в мене не було роботи. Нині робимо все, що можемо зробити в тилу. Щовечора запитуємо себе: «Як ми наблизили перемогу?» Тож постійно донатимо, мій чоловік щодня «додосить» російські сайти, поширюємо інформацію в соцмережах, допомогаємо знайти необхідні контакти або товар.

Читайте також: Нас лякали «бандерівцями», а вони зустріли нас обіймами. Фотографка з Рубіжного переїхала до Львівщини й починає життя з нуля

Садок вишневий коло дев’ятиповерхової хати

У Дрогобичі відчувається спадок Австро-Угорщини, тут багато невисоких будиночків. Місто хоч і невелике, але з площею Ринок. Дуже подобається, що тут є парк Степана Бандери та пам’ятник йому. А ще пам’ятник Тарасу Шевченку – але не зрілому, з вусами, а молодому. Я дізналася, що в Дрогобичі якийсь час навчався в гімназії Іван Франко. Тут геть інший ритм життя. Після Харкова, міста-мільйонника, де я постійно кудись бігла, незвично змінювати темп. У Дрогобичі ніхто нікуди не поспішає, це зовсім інша реальність.

Для мене стало несподіванкою, що на Заході України буде стільки полуниці й черешні. У Харкові їх привозили з Херсона, Мелітополя тощо. Я думала, що раз регіон окупований, цього року будемо без цих фруктів. Однак виявилося, що на Закарпатті багато всього вирощують, зокрема черешні й полуницю, і це дешевше, ніж минулого року в моєму рідному місті. Увесь Дрогобич нині червоного кольору від вишень. Їх багато й біля квартири, де ми живемо. Це наче «садок вишневий коло хати», щоправда, моя хата дев’ятиповерхова.

Ніколи не допускала думки, що не зможу повернутися до Харкова

Раніше я багато подорожувала – обожнюю змінювати «картинку», тому кожні два-три місяці обов’язково їхала кудись на кілька днів. Я легка на підйом, ми подорожували Європою з одним рюкзаком, для мене загалом не так важко адаптуватися до нових умов. Але нині це не так просто, тому що я переїхала не за власним бажанням. У Дрогобичі я опинилася випадково, замість нього могло бути будь-яке інше місто. Спочатку я мозком розуміла, що тут гарно, нас зустріли дуже добрі люди. Але душа боліла за рідним Харковом, особливо коли він у такому вразливому стані, поранений. 

Журналістка Тетяна Леонова

Перші два місяці життя у Дрогобичі в мене була нав’язлива ідея: ось наступного тижня я поїду до Харкова, ось через два тижні, наступного місяця. Я постійно була думками зі своїм рідним містом, і це не давало змогу жити тут. Як уже говорила, я взяла із собою непотрібні речі, але мені було нормально. Через шоковий стан і потреби стали мінімальними. Коли потеплішало, я продовжувала ходити в пуховику й не помічала цього, поки люди на вулиці не почали запитувати «Чого ти в пуховику? Уже весна». А я думала: «Яка весна? У мене вічне 24 лютого».

Мені допомогли адаптуватися заняття йогою, психотерапія та час. Згодом я почала відтавати й помічати красу Дрогобича. Але все одно було важко. Я розумію, що яке б це місце не було, чи то омріяний Лондон, чи пляж на березі океану, тобі все одно там буде некомфортно саме тому, що ти його не обирав. Ти просто вирваний з корінням. Я жодного разу навіть не допускала думки, що не зможу повернутися до Харкова, як колись не змогли люди, які приїхали з Донецька або Луганська.

Російські слова застрягали в горлі

Я багато років пишу свої матеріали українською, однак всередині родини та з друзями ми розмовляли переважно російською. Харків – здебільшого російськомовне місто, але після 2014-го почали з’являтися осередки україномовства, особливо це було поширено у творчому середовищі. Щодня я обов’язково спілкувалася українською і в Харкові – з кількома друзями ми домовилися про це, щоб більше практикуватися. А ще принципово говорила тільки українською на «Новій пошті», у супермаркетах тощо.

24 лютого я повністю перейшла на українську. Цей перехід відбувся прямо в машині, коли ми їхали на Захід. Російські слова застрягали в горлі, ми ними давилися, було навіть якось огидно. Ми вже ні про що не домовлялися і просто почали говорити українською. Через стрес моя мова стала набагато гіршою, ніж була у Харкові, бо все-таки російська для мене більш звична. Однак я не здавалася й була наполегливою.

тетяна леонова в дрогобичі

Українська мова – це підтримка рідної країни

Людям, які хочуть перейти на українську, але бояться виглядати смішними або забути якесь слово, треба просто послухати, як розмовляють українськомовні. Вони дуже рідко говорять чистою літературною мовою. Наприклад, тут, на Галичині, дуже багато запозичень з польської, і це нормально. Не потрібно бути занудою й говорити, що все має бути ідеально. Писати ідеально легко – є багато інструментів, які нас виправляють, а щоб розмовляти – потрібна практика. Кажуть, що знання кількох мов – це профілактика хвороби Альцгеймера та гімнастика для мозку, тож це додатковий бонус. 

Головне, українська мова – це підтримка рідної країни. Якщо ти зі Сходу або Півдня й говориш українською, то всі запитання відпадають, це свідчить про твою позицію, не залишається місця для дискусій. Не розумію, як зараз можна продовжувати розмовляти російською, якщо на цьому так багато спекуляцій. Але я й проти того, щоб тиснути на людей. У соцмережах побачила фото з якогось магазину, там був напис про українців, які переходять на українську, – «Ви не смішні, ви чудові». Це зворушливо, такі слова підтримують. А коли кажуть «У нас розмовляють виключно українською» – то навпаки. 

світшот Харків

У мене немає із цим дискомфорту, адже я журналістка, пишу українською. Однак якщо у людини не було такого досвіду, я не вважаю її винною за те, що вона опинилася в русифікованому місті, де просто викорінили українську. Марко Вовчок вивчила українську мову саме в Харкові в 1845 році – тоді це було українськомовне місто. Політика Радянського Союзу викорчовувала наше й насаджувала своє. Це не був вибір людей, тож не треба на них тиснути. Лагідна українізація – і все в нас обов’язково вийде.

Суспільство

На Венеційському кінофестивалі відбудеться премʼєра фільму Ольги Журби

Опубліковано

На 81-му Венеційському міжнародному кінофестивалі покажуть премʼєру фільму «Пісні землі, що повільно горить» української режисерки Ольги Журби. Фестиваль триватиме з 28 серпня по 7 вересня.

Про це повідомляє Суспільне.Культура.

Про фільм

Документальний фільм знімали впродовж перших двох років повномасштабного вторгнення Росії на територію України. У стрічці відобразили зміни в суспільстві, яке долає шлях від паніки перших тижнів повномасштабної війни до прийняття смерті й руйнувань, які стають трагічною нормою для українців, кажуть автори проєкту.

Читати також: Стали відомі переможці Одеського кінофестивалю

Авторкою фільму стала українська кінорежисерка, режисерка монтажу та сценаристка Ольга Журба. «Пісні землі, що повільно горить» – це її другий повнометражний документальний фільм.

Операторами фільму стали Володимир Усик («Ля Палісіада»), Вʼячеслав Цвєтков («Цей дощ ніколи не скінчиться», «Земля блакитна, ніби апельсин») та Михайло Любарський («Люксембург, Люксембург», «Будинок «Слово»: Нескінчений роман»).

Венеційський кінофестиваль щороку проводять у межах Венеційської бієнале. Головний приз фестивалю – «Золотий лев».

Нагадаємо, що в Україні випустили безкоштовний освітній проєкт про історію нації.

Фото: «Пісні землі, що повільно горить».

Читати далі

Суспільство

НБУ випустили нову пам’ятну монету «Українська бавовна. Лелека-100»

Опубліковано

22 липня в Україні ввели в обіг нову пам’ятну монету — «Українська бавовна. Лелека-100». Вона присвячена безпілотному авіаційному комплексу «Лелека-100», який став незамінним інструментом для ведення повітряної розвідки, коригування вогню артилерії тощо.

Про це повідомляє НБУ.

Номінал монети 5 гривень, тираж — до 75 000 штук.

Читати також: Нацбанк вилучає з обігу старі 500-гривневі банкноти: всі деталі

На аверсі монети змодельовано стилізоване зображення з монітора керування польотом безпілотника «Лелека-100», де на степових дорогах відображені виявлені ворожі цілі – танки.

На реверсі — планер розвідувального комплексу в польоті. Над ним – стилізований абрис птаха лелеки, що символізує мир та спокій, які забезпечуються завдяки пильності «Лелеки-100».

Нагадаємо, що українські банки почали видавати доступні кредити на розвиток альтернативних джерел енергії: про що варто знати.

Фото: НБУ.

Читати далі

Суспільство

Укрзалізниця збільшила кількість додаткових рейсів до Одеси

Опубліковано

АТ «Укрзалізниця» на період пікового сезону збільшила кількість додаткових рейсів Інтерсіті+ до Одеси.

Про це повідомили в Укрзалізниці.

Відзавтра Інтерсіті до Одеси курсуватиме додатково 24, 30 липня, а також — 1, 7, 13, 15, 21, 27 та 29 серпня.

Відправлення з Києва — о 6:03, прибуття до Одеси — о 13:34. У зворотному напрямку поїзд відправлятиметься з Одеси о 14:20 і прибуватиме до Києва о 21:54.

У ці дні на маршруті курсуватиме поїзд українського виробництва «Тарпан», що дозволить на 50% збільшити пропозицію місць на цьому напрямку у порівнянні зі звичайними рейсами.

Читайте також: «Укрзалізниця» перевезла рекордну кількість пасажирів за день

«Два тижні тому ми запустили Інтерсіті №761/762 за маршрутом Київ — Одеса: за цей час бачимо стійкий попит пасажирів на цей напрямок, тож знаходимо можливості додати рейсів до Одеси, гнучко оперуючи рухомим складом залізниці», – йдеться в повідомленні.

Нагадаємо, Укрзалізниця запустила оновлений сайт для купівлі квитків.

Фото: УЗ

Читати далі