Суспільство
Нас лякали «бандерівцями», а вони зустріли нас обіймами. Фотографка з Рубіжного переїхала до Львівщини й починає життя з нуля
Анастасія Сторожко тривалий час працювала в ІТ, а потім ризикнула й наважилася присвятити життя улюбленій справі – фотографії. Вона повернулася з Харкова до Рубіжного й відкрила першу в місті фотостудію. А згодом заснувала громадську організацію – аби допомагати родинам, які виховують дітей з аутизмом.
Напередодні нового етапу війни Анастасія запустили курси фотографії для підлітків. Група пропрацювала рівно місяць – до ранкового обстрілу 24-го лютого. Так фотографка з родиною опинилася на Львівщині й була змушена починати життя з нуля.
Сьогодні Анастасія називає нову домівку «українською Європою», разом із чоловіком облаштовує будинок та мріє повернутися до улюбленої справи. Свою історію фотографка й громадська діячка розповіла команді ШоТам.
Я працювала в ІТ, але мріяла стати фотографкою
За освітою я соціологиня, але жодного дня не працювала за спеціальністю. Одинадцять років свого життя провела в Харкові, працюючи в ІТ-секторі, але весь цей час мене дуже захоплювала фотографія. Та оскільки я гуманітарій, здавалося, що це занадто складно: цифри, фізика, налаштування. Утім якоїсь миті я все ж наважилася й почала потрохи вчитися, а згодом – і фотографувати.
У 2012 році я повернулася з Харкова до Рубіжного. Так сталося, що я залишилася абсолютно сама. Єдине, що мала в Рубіжному – будинок, у якому мешкали квартиранти. Під час виселення вони повернули мені всі ключі, а пізніше залізли до будинку та вкрали фотообладнання, яке я привезла з Харкова. Це приблизно дві тисячі доларів – доволі велика сума для тих часів.
Пам’ятаю, почала думати, що робити, чим займатися. ІТ-сфера, звісно ж, не була популярна в Рубіжному, а отже, і вакансій не було. І що я зробила? Просто пішла до магазину електроніки й оформила кредит на найдорожчий із наявних фотоапаратів. Так, там не було справді професійних камер, але я обрала найкращий варіант і продовжила займатися фотографією. Потроху знімала, почала вести соціальні мережі, завойовувати клієнтів. І так крок за кроком я стала заробляти на життя фотографією.
Відкрила першу фотостудію в Рубіжному та почала навчати інших
Згодом, у 2016 році, на Луганщину «зайшли» міжнародні донори – ООН, ЮНІСЕФ, USAID – які організовували курси для майбутніх підприємців. Я прослухала цикл лекцій про відкриття власної справи й вирішила податися на грант. Того самого року орендувала приміщення – моя мрія здійснилася. Я відкрила першу в місті фотостудію.
Поступово коло клієнтів розширювалося, почали надходити запити про уроки фотографії для початківців. Першою була дівчина, яка брала індивідуальні заняття. Я отримала від неї позитивний фідбек, мовляв, все дуже просто і зрозуміло. Коли навчання вже завершувалося, вона запитала, чи не планую я запускати фотокурси. А справді, чому б ні? Я побачила, що є попит, і вирішила його задовольнити. До того ж, я обожнюю ділитися знаннями, це мене надихає. Як і люди, які також захоплюються фотографією.
Після першого оголошення на мої курси записалися одразу десятеро людей. Звісно, це мене приємно здивувало. Відтоді я двічі на рік набирала нові групи. Дуже пишаюся, що більшість моїх учнів продовжили працювати в цій сфері й стали класними фотографами. Так в місті утворилася й перша фототусовка: ми почали збиратися разом, проводити воркшопи, запрошувати моделей і просто спілкуватися після зйомок.
Взимку 2022 року я запустила дитячу фотошколу. Адже на курси часто приходили підлітки, й інколи вони почувалися некомфортно поруч зі старшими людьми. Тому я організувала щосуботні уроки. Так ми встигли пропрацювати місяць, до 24 лютого.
У моєї дитини аутизм, і я наважилася говорити про це публічно
У мене двоє дітей, і у доньки в трирічному віці діагностували розлад аутистичного спектра. Аутизм не лікується пігулками чи якимись препаратами, тут головне – заняття, корекція та вчасне діагностування. Утім не всі батьки звертають на це увагу, вдаючи, що все нормально. Або просто приховуючи проблеми дитини від загалу. Я вирішила, що маю про це говорити.
Починала з дописів в інстаграмі. У мене було небагато підписників, але для маленького міста цього було достатньо. Я розповідала, які симптоми варто ретельно відслідковувати, намагалася пояснити, що звертатися по допомогу варто якомога раніше. А ще наголошувала, що не варто орієнтуватися лише на місцевих лікарів. Навіть медики інколи помиляються. Коли я вперше прийшла з донькою до невропатолога (дитячого психіатра в місті не було), він сказав, що все добре й потрібно просто чекати. Коли ми прийшли на прийом вдруге, почули зовсім інше: «Де ви були раніше? Це схоже на аутизм».
Заснувала громадську організацію, аби допомагати іншим родинам
Завдяки цим дописами довкола мене почали збиратися батьки, чиї дітки також мають розлад аутистичного спектра. З часом про нашу спільноту дізналася психологиня з місцевого реабілітаційного центру й порадила створити громадську організацію. Аби ми, як батьки, могли працювати більш ефективно. Ми подумали та в квітні минулого року зареєстрували ГО.
Ключовим напрямом нашої діяльності стала психологічна допомога батьками, адже мати дитину з аутизмом – це не так легко, як може здаватися. Деякі батьки живуть у постійному стресі й якоїсь миті просто не витримують цього. Зокрема, й через те, що найближче оточення не вірить у діагноз. Я зіткнулася з цим на особистому досвіді, коли чоловік та свекруха одностайно казали, що я перебільшую й взагалі «все в порядку». Тоді я потребувала людини, яка б мене розуміла. Завдяки громадській організації ми – мами – стали такими людьми одна для одної.
Ми зустрічалися, спілкувалися, обмінювалися досвідом. А ще організовували свята для наших дітей, запрошували аніматорів з різноманітними шоу, разом проводили час. І найголовніше – бачили позитивний відгук в очах батьків та малечі. Загалом, намагалися піклуватися про родини, в яких виховують дітей з ментальними розладами.
Попри все Рубіжне – моя фортеця
Для мене Рубіжне – це фортеця. Я жила в цьому місті до 17 років, допоки не переїхала на навчання до Харкова. Та навіть після 11 років життя у великому місті я не відчувала себе харків’янкою. Мене завжди кликало до себе Рубіжне. Це мій дім, мій форпост.
До повернення мені здавалося, що вся справа в людях з рідного міста. Але виявилося, що мене тягнуло саме місто. Для мене воно абсолютно неповторне, єдине. Тут моє коріння, моя душа. Це справді моя батьківщина.
Але й в цій фортеці були свої негаразди. Мені здається, якщо ти хочеш щось змінити в своєму житті – маєш почати ці зміни з себе та простору довкола. Але в Рубіжному люди полюбляли поскаржитися на владу, когось покритикувати. Завжди знаходився хтось поганий, і завжди чекали на якогось умовного «дядю», який прийде й зробить так, аби всім було класно. Та ми ж розуміємо, що це не так.
І мене це дуже пригнічувало. Поки ми з дівчатами намагалися щось робити, розвивати громадську організацію, допомагати іншим родинам, були люди, котрі просто чекали на якусь «халяву». Ось хтось прийде і все зробить.
Ми відчували, що почнеться новий етап війни, але не хотіли в це вірити
Напередодні повномасштабного вторгнення у мене була дуже сильна тривога. Було дуже страшно, адже Рубіжне зовсім близько до лінії фронту. Нас вже обстрілювали в 2014 році, ми знали, що це таке. Але цю загрозу серйозно сприймали не всі, більшість людей вірили, що новий етап війни не почнеться. Що «все буде добре, все буде гаразд».
Нам із чоловіком теж не хотілося вірити, що почнеться широкомасштабна війна. У нас було безліч планів: ми будували будинок, робили ремонт та вірили в краще. Попри те, що жили на відстані 30 кілометрів від так званої «ЛНР». Навіть попри періодичні вибухи ми не хотіли уявляти, що це все доведеться втратити.
Але щойно почався новий етап війни, зранку 24-го лютого, за дві-три години ми вже виїхали з Рубіжного. На жаль, не встигли нічого забрати з собою. Це була якась стадія заперечення. Навіть коли відчували, що щось буде, ми внутрішньо відмовлялися кудись збиратися. Тому зрештою не забрали й половини з того, що варто було захопити.
Планували виїхати до Польщі, але донька хотіла лишатися в Україні
Ми просто їхали. Це був дикий стрес, бо не було жодного чіткого розуміння – куди. По той бік Дніпра – жодних знайомих, рухалися просто навмання. Харків – Кам’янське – Кропивницький. Спочатку планували доїхати до Польщі. Та впродовж усієї дороги моя Варя (донька, – ред.) постійно запитувала, куди ми їдемо. Спочатку казали, що їдемо шукати нову домівку, а коли зізналися, що прямуємо до Польщі, вона почала плакати.
Для нас це досі загадка – чому слова про іншу країну викликали у Варі таку реакцію. Але вона плакала й повторювала, що не хоче їхати за кордон, не хоче покидати Україну. До цього нам здавалося, що донька взагалі не розуміє, що відбувається й куди ми зібралися. Я була переконана, що в неї немає жодної тривожності. Але виявилося інакше.
Тож ми залишилися в Україні. Здавалося б, до кордону кілька кілометрів і можна виїхати будь-якої миті. Але, зізнаюся, є певний страх, що ми все одно будемо там чужинцями. А тут, в Україні, ми на своїй землі. Ми вдома. Навіть попри те, що приїхали з іншої частини країни.
Так, на Львівщині дещо інший менталітет, інші звичаї. Але ми намагаємося під них підлаштуватися. Для нас це не складно. Я розумію, що за кордоном було б набагато гірше: мовний бар’єр, інші традиції. До того ж, ми такі люди, що просто не можемо сидіти, склавши руки. А там і без нас сьогодні багато українців, а житла й роботи – все менше. Власне, тому ми вирішили не створювати собі додаткових проблем, коли можна залишатися вдома, робити своє й підтримувати своїх.
Незнайомі люди йшли нам назустріч, плакали й обіймали
Спочатку ми зупинилися в селищі Івано-Франкове неподалік від Львова. Переночували на диванчиках у місцевому готелі, а зранку звернулися до гуманітарного штабу в сільській школі. Насправді, там можна було на деякий час зупинитися: були місця, хороші умови, харчування. Але довкола – незнайомі люди, і це могло стати стресом для Варі. Крім того, діти з аутизмом часом не розрізняють поняття «своє» й «чуже», можуть торкатися якихось речей, лягати там, де їм хочеться.
Тому ми звернулися до однієї з волонтерок і запитали, чи нема десь поблизу порожніх будинків. У самому селі таких не було, але вона пообіцяла нам зателефонувати. І буквально через три години в мене задзвонив телефон. Ми повернулись до штабу, нас нагодували, дали пакет з продуктами, а разом із ним – папірець з номером пана Миколи. Та жінка сказала їхати до села Дрогомишль, мовляв, там нас зустрінуть.
Тобто людина, яка бачила нас вперше в житті, яка взагалі не повинна нам допомагати, домовилася про те, аби нашу родину зустріли в іншому селі. Ми вилупили очі, дивимось на неї й кажемо: «Що ми вам за це винні?». А вона відповідає: «Нічого, просто моліться за мого чоловіка».
У Дрогомишлі нас зустріли двоє чоловіків та бабуся. І уявіть: ми виходимо з машини, а вони йдуть назустріч, плачуть і обіймають нас. Незнайомих людей! Навіть не знаючи, хто ми такі й що у нас за плечима! Обіймають, цілують, заспокоюють. Два дні ми жили у цієї бабусі Марії, а потім знайшли будинок у сусідньому селі Липовець. Абсолютно безкоштовно, власник просто сказав: «Живіть, скільки вам буде потрібно».
Нас лякали «бандерівцями», а зрештою саме вони нам і допомагають
У цьому селі зараз живуть приблизно 40 людей, воно маленьке, навіть магазину немає – лише церква. Але вже в перший день до нас прийшли сусіди й принесли одяг та продукти! Це дуже зворушливо. І так – абсолютно в усьому.
Наприклад, ми прилаштували синочка у дошкільну групу в сусідньому селі, і якось вихователька розповіла, що він розплакався, бо одноліток дав йому ровер, а потім забрав. Ми про це між собою поговорили, посумували та й забули. А через два тижні мені знову телефонує вихователька: «Їдьте до Дрогомишля, вам везуть ровер». А я не можу нічого зрозуміти!
Виявилося, її донька – прикордонниця – розповіла про нашого сина польському волонтеру, який збирає гуманітарну допомогу. І вони привезли для малого велосипед! Син навчився кататися того самого дня. Це було несподівано й просто до сліз. Люди між собою поговорити й вирішили допомогти дитині, яка мріяла про велосипед.
Люди дуже допомагають нам, і це повністю суперечить тому, чим нас лякали в дитинстві на Луганщині. Нам казали, що на Львівщині живуть «бандерівці», які можуть побити, а то й вбити за російську мову. І коли ти чуєш це постійно – починаєш поступово в це вірити. І я в це також вірила, поки не натрапила на людину, яка сказала: «Тю, я була у Львові, й ніхто мене не вбив за російську». Так я зрозуміла, що ці «жахалки» розповідають люди, які ніколи тут не були. Просто переказують чиїсь вигадані розповіді.
Якщо чесно, я не очікувала, що нас так приймуть. Але коли ми приїхали, побачили цих людей, відчули, як вони за нас хвилюються, як їм болить… Я знаю людей, які сиділи в підвалах Рубіжного, але не хотіли їхати на захід країни, бо «тут бандерівці». А не існує тут ніяких «страшних бандерівців». Лише добрі люди, які намагаються допомогти й підтримати.
Нас жодного разу не осудили за російську мову
Я давно планувала перейти на українську, ще задовго до повномасштабного вторгнення. Навіть змінила мову на комп’ютері й телефоні, підбурювала чоловіка бодай вдома спілкуватися між собою державною. Адже потрібно себе якось ідентифікувати, визначитись, хто ти і яка твоя національність.
Я вважаю себе українкою й хочу, аби мої діти так само ідентифікували себе. Бо мова – це одна з перших ознак. Та й не хочеться мати нічого спільного з тими людьми, країною, яка повністю зруйнувала наше життя.
Тут, на Львівщині, деякі місцеві спочатку переходили на російську, аби нам було легше. Але за чотири місяці ми й самі звикли говорити українською. Звісно,спочатку було незвично. Але допомогли шкільні уроки, щорічні іспити з мови – це все відклалося в пам’яті, просто не було мовної практики. Чоловіку дещо складніше з переходом – він все життя спілкувався російською. Але все одно старається.
Ми приїхали до українськомовного регіону, було б дивно, знаючи українську, говорити російською. Ми стараємося й щодня нам вдається дедалі краще. Водночас нам не траплялось жодної людини, яка б зробила зауваження через російську. Це про те, що потрібно створювати для людей умови, за яких вони самі прагнутимуть розмовляти українською мовою.
Вдома ми сиділи за двометровим парканом, а тут – не зачиняємо автівку
Взагалі, для мене Львівщина й Луганщина – різні. Зокрема, в тому, як люди ставляться одне до одного. Тут кожен намагається допомогти іншому, є якась взаємопідтримка, розуміння. У нас вдома у всіх двометрові паркани, кожен живе в своєму затишку, деяким байдуже, що там – за парканом. Я не знаю, чому так. Можливо, через державу, з якою ми там межуємо.
Але тут, у Львівській області, зовсім не так. Ми можемо залишити машину в дворі відкритою, знаючи, що через наш двір ходять інші люди, аби скоротити шлях. Попри це ми впевнені, що з автівкою нічого не станеться. А в Рубіжному у нас був двометровий паркан, собака, але машина все одно стояла з увімкненою сигналізацією.
Під час війни ти втрачаєш не лише речі, а й людей
Львівщина допомагає нам не лише практикувати українську, а й виживати. Бо справді важко. Фраза «головне, що ми живі» заспокоює лише перші два тижні. Безперечно, це важливо, це найголовніше, але з часом стрес минає й ти розумієш, що вже немає того захисту. Немає цієї фортеці, якою був наш дім у Рубіжному.
Бо під час війни ми втрачаємо не лише якісь матеріальні речі. Ми втрачаємо зв’язки, друзів, знайомих. Усі роз’їхалися по Україні, по Європі. Звісно, ми зідзвонюємося, але інколи так хочеться просто випити кави з подругами й поспілкуватися.
Також я втратила весь свій бізнес, своїх клієнтів. Усього цього в мене більше немає. Сьогодні, як і в 2012 році я розпочинаю цей шлях з нуля. Веду сторінку в інстаграмі, коли маю вільний час – фотографую. Аби довести людям, що я – фотографка, і гарна фотографка! Щоб показати: мені можна довіряти, я можу вас фотографувати.
І місцеве оточення допомагає в цьому, підтримує, це відчутно. Інколи йдеш селом, вітаєшся з кимось, а тобі кажуть: «А ви не місцеві? А звідки? Луганщина? Ой, як сумно». І це також підтримка від сторонніх людей. Тут справді класні люди.
Ми знайшли свою Європу посеред України
Сьогодні ми намагаємося облаштувати будинок, засадили город. Я обожнюю займатися рослинами, квітами. Якось до нас забійшла сусідська курка й облаштувала в кущах гніздо. Коли господарка це побачила – то подарувала курку нам. Тож тепер будемо ще й птахівництвом займатися.
А паралельно з облаштуванням домівки – шукаємо роботу. Я розглядаю будь-які вакансії, надсилаю своє резюме, але відповідей поки не отримую. Чоловік тривалий час працював зварювальником на «Азовсталі», а вдома робив ковані вироби. Тож ми подалися на грант. Якщо виграємо, хочемо, аби він продовжував цим займатися.
Повертатися до Рубіжного ми не будемо. Наш будинок частково зруйновано, як і все місто. Я не уявляю, скільки років піде на відновлення. А ще не готова повертатися до людей, які чекали на Росію. Не готова знову жити за двометровим парканом.
Кажуть, що всі прагнуть до Європи. А ми знайшли свою Європу тут, в Україні. Місце, яке найбільш наближене до західних стандартів. Але тут живуть наші люди. І нам тут справді добре.Тому ми залишаємося тут і починаємо наше життя з нуля.
«О, ви вже тут? А я саме читав книжку, про яку дуже хочу вам розповісти», — каже Ростислав на початку відео, у якому ділиться враженнями про чергову книжку, яка йому сподобалась.
Лише за місяць цей 9-річний хлопчик з Чернівців створив власну «Літературну Країну» — ютуб-канал з майже двома десятками оглядів на книжки, які швидко стали трендовими. Тепер у Ростика є понад 15 тисяч шанувальників, а найпопулярніше відео отримало аж 60 тисяч переглядів!
Ростислав Кирилюк
книжковий блогер
Читаю на ніч, щоб бачити яскраві сни
Я навчився читати ще у 5 років. Перша книжка, яку я прочитав свідомо і добре її пам’ятаю, це «Олівець та Саморобкин на острові гігантських комах». У книзі дуже просто розповідають про комах, тому я дізнався багато нового. Наприклад, що їдять таргани, які є види комах, а ще про те, що деякі комахи можуть плюватися рідиною зі своїх животиків.
Читаю я багато, тому мама запропонувала мені ділитися своїми враженнями з іншими. Я погодився і коли побачив, що людям подобається, то вирішив продовжувати. Зараз у мене багато читачів і це для мене якийсь неочікуваний сюрприз.
У мене є різні книжки — пригодницькі, енциклопедії, детективи. Це найкращий відпочинок для мене. Особливо люблю почитати перед сном, бо потім мені сниться те, що могло б бути далі в казці.
Я дуже б хотів, щоб кожна дитина записалася в бібліотеку та знайшла якусь улюблену книжку для себе.
«Тореадори з Васюківки» набрали 60 тисяч переглядів
Дуже люблю книгу «Тореодори з Васюківки», бо також ріс в селі. Людям сподобався мій огляд на цю книжку, бо переглянули це відео багато разів.
Я люблю усі свої відео, але найбільше до душі мені огляд на «Казку від татка». Коли мене попросили зняти відео про цю книжку, щоб підтримати хворих діток у лікарні, то мені стало їх дуже шкода, тому одразу погодився.
Книжки дарують мені радість
Я точно не рахував, скільки вже книжок прочитав. Але минулого літа вчителька дала нам завдання підрахувати, скільки книг ми прочитаємо за літо. Я нарахував 42 книжечки.
Коли я підбираю для себе книгу, яку міг би прочитати, то спершу читаю опис на її звороті. Якщо цей опис цікавий і я бачу гарні картинки, то точно її прочитаю. А потім розповім у відео, якщо вона мені сподобається.
Мої відео бачили друзі, а також однокласники та вчителі. Усі мене дуже підтримують та кажуть, що я молодець і щоб я продовжував це робити. Але я не люблю задаватися чи хвалитися цим.
Коли я виросту, то мрію стати викладачем математики в університеті, бо зараз люблю її вчити у школі.
А ще я б хотів відкрити свій магазинчик квітів. Бо окрім читання, я доглядаю за рослинами. У мене вдома дуже багато кактусів, у яких нещодавно з’явилися кактусята. Я слідкую, як вони ростуть, поливаю їх щомісяця та іноді розпушую землю.
І думаю, що все одно багато читатиму, бо книжки дарують мені радість.
Олеся Кирилюк
мама Ростислава
Змалку більше любить книги, ніж іграшки
Мій син навчився говорити дуже рано. Змалку він завжди тягнувся вдома до книг та любив розглядати малюнки. Згодом просив нас з чоловіком читати йому віршики, а сам їх переказував. Він постійно ходив з книжками, навіть так іграшками не захоплювався. Через цю його любов до книг ми записали Ростика до бібліотеки, коли йому було лише 5 років.
Добре пам’ятаю, що першою для нього була книжечка про ведмедя та лисицю на 16 сторінок. Я ж відразу почала вести з ним читацький щоденник, аби згодом син побачив і пригадав, як почав свій шлях у світ казок.
Ростик дуже любить дивитися наукові відео про різні винаходи чи астрономію, а потім розповідати рідним цікаві факти, які дізнався. Навіть вчителька в школі каже, що він часто розповідає цікавинки на уроках. Я ж не завжди маю час усе детально вислухати, часом це зачіпає сина, тому я запропонувала йому знімати відео, аби отримав своїх слухачів та став більш впевненим у собі.
Тепер Ростислав знімає відео на YouTube. Фото надала Олеся Кирилюк
Син самостійно складає відгук на кожну книжку
Спочатку Ростик розповідав якісь віршики, які міг вчити на конкурси чи в садок, а я це зберігала на каналі в ютубі. Тоді у нас було 50 підписників. А коли понад місяць тому ми виклали перший огляд на книжку, то за перший день додалися понад тисячу нових читачів.
Ми взагалі цього не очікували — перегляди та кількість глядачів росли дуже стрімко. Зараз на каналі понад 15 тисяч підписників. Це нас дивувало, бо книжкових блогерів та оглядів дуже багато. Але все ж глядачі оцінили нашого Ростика.
Іноді люди пишуть нам, що ми готуємо сценарії, а потім син розповідає їх на відео. Але насправді я просто вмикаю камеру, а він імпровізує зі своїм відгуком. Звісно, можуть бути якісь довгі паузи, то я потім це вирізаю під час монтажу.
Або коли Ростик згадує, що його відео тепер дивляться тисячі людей, то починає хвилюватися, тому деякі огляди ми знімаємо по кілька разів. А деякі огляди взагалі не монтуємо, бо їх вдається чудово зняти з першого разу. Як от вірш «Ми вкупочці колись росли».
Спочатку син нікому не розповідав про своє захоплення. У школі про це дізналися випадково, коли вчителька сама знайшла його канал через кілька тижнів після першого відео. Я завжди навчаю сина не зазнаватися.
Поки погоджуємося лише на благодійну рекламу
За ці декілька тижнів, відколи ми поширили перше відео з оглядом книги, наше життя не сильно змінилося. Проте тепер Ростик завжди виділяє певний час на зйомки після школи кілька разів на тиждень. А ще у нас вдома з’явилася велика книжкова шафа, адже для усіх його книг просто немає місця.
Ми отримуємо багато гарних відгуків від людей, які діляться своїми приємними враженнями та підтримують сина. Іноді до нас звертаються журналісти, а також вже є пропозиції реклами книг. Поки ми ще до цього неготові, бо не планували, що син буде книжковим блогером. Тому наразі не приймаємо комерційних пропозицій, бо для дитини на першому місці мають бути навчання та відпочинок, а в майбутньому будемо думати і про інше.
Ростислав знімає благодійний огляд книги, аби допомогти дітям. Скриншот з його ютуб-каналу
Проте одного разу ми відгукнулися на пропозицію про рекламу, але лише тому, що це була дуже добра ініціатива. Якось нам написали відомі блогери зі Львова з проханнями розповісти на каналі про їхню книжку «Казка від татка». Усі кошти з продажу цієї книги вони переказували на лікування діток у лікарні Святого Миколая. Я ніколи не вирішую такі речі сама, тому відразу розповіла Ростику, він погодився і був щасливим, що зміг підтримати інших дітей.
Якщо хочете підтримати нас — підтримайте військових
З часом люди почали писати, що хочуть надіслати Ростику подарунки чи кошти для розвитку його творчості. Ми вирішили вдома, що зараз зовсім не той час, аби заробляти для себе на цьому. Адже зараз найголовніше — допомагати воїнам, які нас захищають.
Ростислав біля своєї книжкової шафи вдома. Фото надала Олеся Костюк
У нас є знайомий, який зараз на фронті. І ми бачимо як переживає його мама, скільки коштів вони витрачають, аби їхній син мав усе необхідне. Тому ми вирішили: якщо люди хочуть підтримати канал, то можуть надіслати донат на підтримку армії. Усі гроші, які ми отримуємо від глядачів, надсилаємо сім’ї нашого знайомого, а ще на рахунки відомих фондів.
Та найважливіше, цей канал існує для того, аби підтримати захоплення нашого Ростика, який обожнює читати та мотивує до цього інших діток.
Українці науковці зацифрували четверту житлову конструкцію Межиріцької пізньопалеолітичної стоянки в Черкаській області. Роботи проводили на об’єкті, який датують серединою 13 тисячоліття до нашої ери.
Про це повідомили команда «Архаїки».
Над створенням цифрової копії об’єкта працювали 15 та 16 березня 2025 року команда Науково-дослідної лабораторії «Архаїка» спільно з катедрою археології та музеєзнавства КНУ імені Тараса Шевченка.
Для створення 3D-моделі використовували лазерне сканування, аби з високою точністю зафіксувати геометрію конструкції.
«Фотограмметрія допомогла передати колірні характеристики об’єкта за допомогою серії фото, оброблених у спеціальному програмному забезпеченні, що переносять їх у 3D-простір. Ця технологія є базовою у роботі команди “Архаїки” й дозволяє створювати тривимірні моделі, які можна детально розглядати з усіх сторін»‚ — розповіли фахівці.
Читайте також: Військові знайшли древні артефакти під час створення фортифікацій (ФОТО)
Дослідження Межиріцької стоянки
Межиріцьку стоянку виявили у 1966 році. Останні 20 років її досліджує експедиція катедри археології та музеєзнавства КНУ під керівництвом Павла Шидловського. За час досліджень відкрили чотири житла.
Перше реконструювали та експонують у Природничому музеї НАН України в Києві. Четверте житло законсервували, його зберігають на місці знахідки.
«Оцифрування таких об’єктів не лише допомагає вивчати їх детальніше, а й слугує засобом захисту інформації про пам’ятки від руйнації. Особливої актуальності це набуло під час війни, коли українська культурна спадщина потребує особливої уваги та збереження»‚ — зазначили в «Архаїці».
Готову 3D-модель викладуть у вільний доступ на платформі Sketchfab за посиланням.
Нагадаємо, що київські студенти та архітектори спроєктують українські села, що пошкодили під час війни.
Фото: «Архаїка»
У Києві 18 березня представили платформу «Назустріч», яку створили фахівці Work.ua задля підтримки українських ветеранів. Завдяки новому сервісу військові зможуть легше знайти роботу після служби, а працедавці — залучати спеціалістів з унікальним досвідом.
Про це повідомили Work.ua
Що створили на платформі
На платформі «Назустріч» можна знайти:
- вакансії з перевагою для ветеранів;
- інформацію про ініціативи та організації, що підтримують ветеранів у пошуку роботи та адаптації до цивільного життя;
- статті, новини, корисні матеріали для кандидатів і роботодавців;
- перелік компаній, що активно наймають ветеранів;
- доступ до бази резюме кандидатів із військовим досвідом;
- чеклист для оцінки готовності компанії до наймання ветеранів;
- успішні кейси працевлаштування від роботодавців.
«Світ, у якому ветеран перебуває до звільнення, — це війна, і його потрібно розуміти. Ця людина поставила своє життя заради свободи. Ветерани потребують гідного ставлення та поваги до речей, які для них є цінними», — зазначив представник 3-ї штурмової бригади Михайло Карабут.
Читайте також: Ветерани можуть отримати 20 млн грн на розвиток бізнесу за програмою від Мінцифри
Наразі на Work.ua понад дві тисячі компаній розмістили вакансії, де військовий досвід є перевагою. Натомість кандидати виклали 5,5 тисяч резюме, у яких вказали, що вони є ветеранами російсько-української війни.
«Ветерани та ветеранки можуть підтримати нашу країну після перемоги й стати рушієм змін. Наше завдання — створити для них гідні умови праці в Україні, щоб вони не виїжджали за кордон у пошуках кращої долі», — сказала ветеранка та заступниця міністра у справах ветеранів Юлія Кіріллова.
Нагадаємо, що ветерани-підприємці можуть безплатно розміщувати вакансії на Work.ua.
Фото обкладинки: Freepik
