Кепка окупанта – не експонат? Ви не тямите в історії. Ось як формують музей війни одеські активісти

Ім’я краєзнавця й засновника ГО «Суспільство та історична спадщина» Олександра Бабіча добре відоме одеситам – його діяльність завжди була тісно пов’язана зі збереженням архітектури й дослідженням рідного міста. Після повномасштабного вторгнення команда істориків почала фіксувати злочини росіян на звільнених територіях і збирати експонати для майбутнього музею. Як зміна діяльності ГО стала відповіддю на виклики війни – розповідає Олександр Бабіч.

Олександр Бабіч

Краєзнавець, історик, засновник громадської організації «Суспільство та історична спадщина»

Об’єдную навколо себе людей, які цікавляться історією

Інколи буває, що створення громадської організації є продовженням професійної діяльності. Так сталося і в моєму випадку. Я керував туристичною агенцією «Тудой-Сюдой». Це був успішний бізнес, ми робили екскурсії Одесою та регіоном. В агенції була власна школа гідів, тож навколо нас зібралося достатньо багато людей, які цікавилися історією. Окрім проведення екскурсій, ми займалися й іншими справами: наприклад, допомагали охочим розібратися в їхній генеалогії. До нас звертався бізнес і громадські організації, яким була важлива ця інформація.

Я заснував ГО «Суспільство та історична спадщина» у 2019 році. Задачею нашої команди було збереження одеської архітектури, популяризація історії міста й України. Ми займалися усною пам’яттю, архівним пошуком і дослідженням місць поховань. Коли в Одесі відбувалися акції протесту за збереження Літнього театру в міському саду, ми повністю забезпечили весь історичний контент, який публікували громадські активісти, пояснювали цінність цього простору й доводили, що воно має більшу історію, ніж просто місце для розваг. І таких випадків було багато.

Нам було важливо проводити ці акції, взаємодіяти з подібними організаціями й людьми, готовими до нас приєднатися за покликом серця. Більшість населення обходиться без знань про минуле свого міста та країни. На жаль, багато хто у світі живе на шляху між холодильником і телевізором. І це нормально, людина – достатньо проста істота. Але, на щастя, є і ті, хто досліджує власну історію та цікавиться, чому саме в такому стилі будувалися споруди або чим ми, українці, відрізняємося від інших націй. Таких людей я і обʼєдную навколо себе.

Повернувся в Одесу та сказав команді: «Починаємо працювати, як у 2014-му»

Повномасштабне вторгнення не було для мене несподіванкою. Як історик я розумів, що так і станеться, і був упевнений, що Росія почне велику агресію. Тож до нового етапу війни я був готовий і вивіз свою сім’ю за кордон одразу після того, як у місті пролунали перші вибухи. Чим саме займатиметься наша організація – у той час думок не було, тому що ми всі 24 лютого не розуміли, який буде темп подій, наскільки здатна просунутися російська армія та де наші війська зможуть зупинити окупантів. У мене було декілька сценаріїв: від найгіршого до більш-менш оптимістичних.

Читайте також: Як ми відкрили свій «Пункт незламності»: з генератором, Starlink і настолками. Кейс «Солом’янських котиків»

Коли завіз родину до Чехії, написав своїм колегам, що я на декілька годин у Брні, зараз повертатимуся в Україну й готовий завантажитися всім, що потрібно для наших військових. Я був волонтером ще з 2014 року, тому розумів, який дефіцит буде на військове спорядження й тактичну медицину. Поки їхав із Брна, то купував усе необхідне, що на той момент міг придбати. Доїхавши до Кишинева, у мене вже не було вільного місця в машині. Проте все одно в Молдові я завантажив майже тисячу джгутів Есмарха й поїхав додому, шкрябаючи дно автомобіля об асфальт.

Я повернувся в Одесу та сказав команді: «Починаємо працювати, як робили це у 2014-му. Збираємо гроші, формуємо цілі, знаходимо тих, кому конче необхідна наша допомога». І пішла робота. Окрім моїх співробітників, що залишилися в місті, за півтора місяця до нас приєдналися наші друзі й колеги, які виїхали з окупації з Херсона. До повномасштабної війни вони у себе вдома також займалися історією, у них теж була туристична компанія та громадська організація. У такому складі ми й працюємо вже понад дев’ять місяців.

Виїжджаємо на звільнені території, щоб зберегти сучасну історію України

Окрім допомоги військовим і цивільним, у нас з’явилося багато інших нових напрямів. Нині ми пишемо новий проєкт – це буде цикл 20-хвилинних фільмів на YouTube, що розповідатимуть про відмінності України та Росії в історичному контексті. Наша команда бере участь у місії «На щиті», створеній за рішенням Генерального штабу ЗСУ. Ми допомагаємо шукати й ексгумувати тіла військових: і наших, і російських. 

Також ми виїжджаємо на звільнені території та відпрацьовуємо їх як локації, де треба зберегти сучасну історію України. Одним з напрямів роботи є музеєфікація знахідок і документів війни. Останнім часом наша діяльність зосереджена здебільшого в Херсонській області. Ми підписали меморандум з Нововоронцовською селищною військовою адміністрацією, відповідно до якого збираємо експонати для майбутнього музею російсько-української війни та свідчення про злочини росіян, фіксуємо усні спогади мешканців сіл, які перебували під окупацією.

Місця скорботи – це частина нашої пам’яті

До повномасштабної війни наша організація досліджувала місця скорботи в Одесі. Насамперед тому, що це частина нашої пам’яті. Не найприємніша, однак це те, що відбувалося з нами, нашими предками. Це як, умовно, йти на могилу до бабусі – без зайвого задоволення, але зі змішаними почуттями. З теплою пам’яттю про те, якою була бабуся, а також  боргом, який ми віддаємо предкам – наводимо лад на могилі, поправляючи квіти й ремонтуючи пам’ятник.

За радянських часів багато міських поховань зносили й перетворювали на сквери або парки. В Одесі парк Преображенський розташований на Першому кладовищі, Артилерійський – на Другому єврейському, парк Шевченка стоїть на трьох цвинтарях. Важливо, щоб містяни знали про це: зокрема, вони не купуватимуть квартири в багатоповерхівках, які зводять забудовники на цих місцях. Так розуміння нашої історії працює на сьогодення.

Фіксувати пам’ять подій важливо хоча б у нотатках

Минулого року у нас була велика робота на Шостому кілометрі – це територія за кілометр від ринку «Сьомий кілометр», неподалік від аеропорту. Ми знайшли матеріали, які свідчать, що там, на старому звалищі, у 1937-1939 роках розстріляли приблизно 5,5 тисяч одеситів. За рахунок цієї ділянки збиралися розширити територію терміналів. Ми пояснили, що там лежать декілька тисяч містян, страчених під час Великого сталінського терору. Наша організація добилася у міської ради проведення необхідних археологічних робіт – і забудову скасували. 

Для суспільства важливо знати місця скорботи, кількість яких, на жаль, стрімко зростає. Ми з командою і надалі працюватимемо над збереженням цієї пам’яті. Думаю, коли війна закінчиться, ми дізнаємося, скільки наших захисників і захисниць загинуло за час російсько-української війни. Прильоти у військові частини були, але в цілях безпеки не було офіційної інформації, куди саме влучила ракета. Я прошу всіх, хто має до цього стосунок, фіксувати хоча б у нотатках свою пам’ять подій, які відбувалися з кожним. Це дуже потрібно, адже ця війна вже в нашому національному епосі. Вона для нас така ж важлива, як і війна Богдана Хмельницького або Друга світова.

У питанні збереження експонатів я історичний куркуль

Експонатом для майбутнього музею може стати будь-що. Ми просимо військових, кому допомагали як волонтери, привозити нам якісь речі, шматки зброї та уламки ракет, що падали в Одесі. Одразу фіксуємо, хто, коли та звідки вилучив предмет, які обставини були з ним пов’язані. Інколи трапляються доволі дивні речі. Наприклад, кепка, яка лежала поруч з мертвим росіянином, з нашивкою спереду «Среди воров все честно». Очевидно, що для нього це девіз життя. Не знаю, в якому підрозділі був той військовий, але йому було дозволено носити цю кепку. Для мене це цікаво, тому що такий експонат – хоч і не про наших, не про подвиг, але він багато чого доводить і демонструє. 

Серед збережених речей є і листівка, яку ми з військовими розробляли ще в березні за ініціативою нашої організації. Весь наклад пішов у роботу, а одна чомусь залишилася. Ідея була в тому, щоб розкидувати листівки про здачу в полон росіян через дрон. Вироби мали бути маленькі, виконані на тонкому папері, щоб дрон міг підняти. А декілька днів тому друзі привезли нам російську плитоноску, всередині якої замість бронеплит несподівано виявився звичайний пісок. Усі речі й не перерахувати, вони настільки різні й інколи дивовижні.

Читайте також: Те, що ви зібрали, не стане доказом. Але допоможе. Як фіксувати злочини окупантів – кейс «Архіву війни»

У мене немає особливих критеріїв відбору, за якими я визначаю, чи варто зберігати предмет, чи ні. У цьому питанні я історичний куркуль – беру все. Якщо експонат не увійде в майбутню музейну експозицію, то зберігатиметься в запасниках. Це музейне правило: зафіксуй, опиши – і хай лежить. Навіть якщо у нас поки що немає чіткої стратегії, що робити з певними речами, можливо, ними зацікавляться краєзнавчі музеї в Івано-Франківську, Мукачеві або Львові. Якщо вони захочуть організувати експозицію та стикнуться з дефіцитом чогось, ми із задоволенням їм допоможемо. Також у планах нашої ГО – створення потужного музейного комплексу цієї війни.

Мрію знову займатися збереженням одеської архітектури 

Комунікувати про цю війну – важкий шлях, який нам усім доведеться пройти. Ми не розуміємо, як і що говорити про неї, бо вона ще триває. На жаль, поки що ми перебуваємо в динамічному страшному процесі. І тільки виходячи з нього й переживаючи, ми зможемо переробити це в історичний контекст.

У нас суспільство досі не навчилося комунікувати про УПА та про радянських солдатів, які були по різні боки барикад. У нас був конфлікт про те, чи є Бандера героєм. 80 років ми шукали спосіб, як про це говорити – і не знайшли. Як нам розмовляти з людьми, які приїдуть зі звільненого Донецька? Або з нашими дітьми, коли вони відпочиватимуть, дай Боже, влітку 2025 року в «Артеці» та спілкуватимуться там з однолітками із Севастополя чи Джанкоя? Сьогодні такого рецепта немає, але тим і цікаво працювати над ним у майбутньому.

Після перемоги України я б дуже хотів повернутися до збереження одеської архітектури: дверних ручок, ліхтарних стовпів або сходів у старих будинках. Це дало б мені душевний спокій. Я дуже люблю працювати в архівах і мрію знову гортати товсті папки з пильними папірцями, вишукуючи нову класну інформацію про місто. Це поставило б розум на місце, бо зараз, на жаль, я займаюся дуже нервовою та некомфортною роботою. Однак хтось повинен її робити.