Кав’ярня-шоурум з роботами переселенців. Як «Просто кава» з Донеччини підкорила Івано-Франківськ

«Просто кава» – заклад зі Слов’янська, який поєднав у собі класичну кав’ярню з шоурумом із роботами майстрів-переселенців. До повномасштабного вторгнення проєкт успішно розвивався у Слов’янську, але велика війна змусила команду «Просто кави» евакуюватися.

Завдяки державній програмі релокації засновницям кав’ярні Юлії Довгопольській та Аллі Мініній вдалося вивезти обладнання з Донеччини та облаштуватися на новому місці – в Івано-Франківську. Тут бізнес переселенців набув соціальної складової та крок за кроком завойовує містян власними десертами та смачною кавою.

Алла Мініна

Співзасновниця та адміністраторка кав’ярні «Просто кава»

Планували створити не кав’ярню, а шоурум хенд-мейду

Перший заклад ми відкрили в Слов’янську у травні 2016 року. Спершу планували створити не просто кав’ярню, а радше шоурум, де місцеві майстри могли б продавати свої вироби ручної роботи. Ми прагнули побудувати таку собі платформу для реалізації. Крім того, хотіли, аби в закладі було кілька столиків та кавомашина. 

Проте згодом знайшли просторе приміщення з барною стійкою та місцем для відвідувачів, тож запланований шоурум утворився вже на базі повноцінної кав’ярні. Рік потому ми відкрили ще одну залу – для відпочинку. Там проводили літературні вечори, відзначали дні народження, показували кіно, організовували конференції.

Загалом у Слов’янську ми займалися двома проєктами – великою кав’ярнею та невеликим закладом у форматі to go. Через локдаун перший проєкт довелося закрити, а «Просто кава» продовжила роботу. 

Працівниці банку стали кондитерками

Ми з Юлею – найкращі подруги, тож коли вона відкривала перший заклад, я вирішила допомогти й стала адміністраторкою. До цього ми працювали в банку, але Юля завжди була дуже креативною та навіть шила іграшки. Власне, це й стало однією з причин, чому першочергово ми орієнтувалися саме на запуск шоуруму.

Певний час у наших кав’ярнях продавалися десерти місцевих кондитерів. Але ми не хотіли постійно залежати від інших людей, тож вирішили готувати солодке власноруч. Перші десерти нашого виробництва – це макаруни, які готувала Юля. Вона не мала кулінарної освіти, але дуже ретельно вивчала всі процеси та відвідувала різні майстеркласи. 

Поступово кількість наших клієнтів збільшилася: люди приходили, аби скуштувати смачні десерти. А згодом тістечка почали замовляти й власники інших закладів. Паралельно Юля вдосконалювала свої навички й зрештою ми повністю перейшли на кондитерські вироби власного виробництва.

Люди приходили до нас по каву, десерти та спілкування

Коли ми створювали кав’ярню, чогось подібного в місті не було. Хіба що невеличкі заклади, де можна взяти каву із собою. Ми натомість хотіли створити затишок та атмосферу. А тому в нашій кав’ярні люди приходили до людей, аби провести час разом. Я всім розповідаю дуже круту історію про молоду пару, яка познайомилась у нашому закладі. Коли вони одружувались, то свою весільну фотосесію також влаштували у нас. 

А ще у нас дуже міцна команда. У Слов’янську нас було п’ятеро, і кожен член колективу працював практично з самого запуску. Крім того, ми не просто колеги, ми – команда-сім’я. Ми розвивалися, будували нові плани, але, на жаль, усе це перекреслила війна. 

24 лютого я створювала ілюзію роботи

Буду відвертою, я навіть не думала, що може початися повномасштабна війна. 21 лютого наша бариста Настя поїхала у міні-відпустку до Києва.. Якби ми знали, що почнеться вторгнення, то точно не відпустили б її. 

Зранку 24 лютого я прокинулася через повідомлення у вайбері: подруга, яка працює у військові частині, написала про початок війни. Пізніше зателефонувала Настя, вона сиділа у сховищі в столиці та не знала, що робити далі.

Я ж відчинила заклад і почала працювати, точніше створювала ілюзію роботи. Наше місто вже знайоме з бойовими діями, тож я розуміла, що війна – це небезпечно. І вона точно змінить наше життя кардинально. Тому просто чекала, коли прокинеться Юля, аби поговорити із нею.

Знайти житло в Кропивницькому допомогли наші відвідувачі

Ми працювали весь березень, а потім наші співробітники почали поступово виїжджати. Першою була бариста з маленькою дитиною, а в квітні виїхав ще один колега. Я також вивезла свою сім’ю, але сама залишалася в місті з мамою. 8 квітня росіяни вдарили про вокзалу в Краматорську, наступного дня ми виїхали. Обрали Кропивницький, адже там було мало прильотів, а ще це неподалік нашого дому, куди ми планували незабаром повернутись. 

Я переїхала зі своїми рідними, двома баристами та їхніми близькими. Звісно, у нас були проблеми з житлом, адже людей багато, а те, що нам обіцяли, не втілилося в життя. Тоді я звернулася в соцмережах з проханням допомогти нам із пошуком помешкання, і на цей заклик відгукнулися наші відвідувачі. Для нас це стало свідченням любові, поваги та дуже хорошої репутації в рідному місті.

Юля на той час була на Закарпатті, а ми опинилися в ступорі: усе наше життя залишалося у Слов’янську, а ми – в орендованій квартирі у чужому місті. І ніхто з нас не знав, як планувати майбутнє.

Перевезли обладнання за програмою релокації

Якось в червні зателефонувала Юля і сказала, що треба діяти. Вона завжди була для нас двигуном та лідером, який веде за собою та може вирішити всі питання. Юля розповіла, що ми можемо об’єднатися з кількома підприємцями на Донеччині та вивезти обладнання з пекарні за державною програмою релокації. Тоді я почула про цю програму вперше, але ми наважилися й зробили це.

Оскільки переїхати можна було лише на захід країни, ми почали шукати місце для перезапуску кондитерської. У більшості міст варіантів приміщень під оренду було вкрай мало, чого не скажеш про Івано-Франківськ. Скажімо, якщо у Львові було лише 10 оголошень, то у Франківську – майже 70. Це й визначило кінцеву адресу нашої релокації.

Перших партнерів знайшли через інстаграм

Коли я приїхала на Закарпаття, Юля вже підшукала і приміщення для бізнесу, і квартиру для проживання. Того ранку ми просто прийшли в нашу нову пекарню та почали готувати макаруни. Робили й не знали, де будемо їх реалізовувати. А потім просто зайшли в інстаграм та почали писати на сторінки всіх франківських закладів.

Жодна людина і жоден заклад не проігнорували наші повідомлення. Звісно, не всі погодилися взяти наші десерти: хтось продавав власну випічку, у когось кондитерки не було взагалі, а в когось – забагато. Однак всі відповідали нам. Тобто до нас поставилися не як до конкурентів, а як до людей, які опинилися в новому місті та потребують підтримки.

Першим закладом, який погодився взяти наші десерти, стала «Кав’ярня пана Персидського» у центрі міста. Ми познайомилися з власницею Іриною, а згодом вона порекомендувала нас своїм друзям. Сьогодні ми співпрацюємо вже з чотирма місцевими закладами.

Виграли грант та перезапустили «Просто Каву» у Франківську

З червня ми готували солодощі та продавали їх місцевим кав’ярням. Проте нам дуже бракувало власної, адже шість років в рідному місті наше життя оберталось саме довкола «Просто Кави». Ми дуже хотіли відкрити кав’ярню, спробувати відновити затишну атмосферу та спілкування з відвідувачами. А тому почали шукати приміщення. Навіть попри те, що в нас не було на це фінансів. Потім подалися на грант через «Дію», нам його затвердили, а отже, ми змогли втілити мрію. 

Ми облаштували кав’ярню в підвальному приміщенні без жодного вікна. Спочатку мені було дуже незвично, оскільки приміщення в Слов’янську було дуже просторим та світлим. Але згодом я зрозуміла, що в наших реаліях так буде навіть краще.

А ще нас дуже мотивувала підтримка людей. Нам постійно писали, запитували, як справи, коли плануємо запуститися знову. На відкриття «Просто Кави» у Франківську до нас приїхали переселенці з Донеччини – просто підтримати. А з ними – і місцеві мешканці.

Допомагаємо майстрам-переселенцям продавати свої вироби

У Слов’янську ми співпрацювали з місцевими майстрами, тому після перезапуску в Івано-Франківську постійно думали, як допомагти іншим людям, зокрема талановитим переселенцям. Зрештою вирішили створити в кав’ярні таку точку, куди майстри-переселенці могли б принести свої вироби для реалізації.

Так нам вдалося об’єднати майстрів зі Слов’янська, Краматорська, Миколаєва, Харкова, Києва та Франківська. Подібний проєкт ми мали і вдома, але там до ціни виробника ми додавали 15-30% для власного заробітку. Цього разу ми не беремо ані копійки за продаж виробів. Просто реалізуємо та передаємо кошти майстрам, а вони використовують їх на власний розсуд. Як правило, практично всі залишають собі лише частину, а інше переказують на підтримку ЗСУ.

Організовуємо майстеркласи для франківців

Одразу після переїзду у нас не було знайомих із креативної сфери. Та якось до кав’ярні завітала дівчина на ім’я Зоряна, яка прочитала про нас в інтернеті та вирішила підтримати. З’ясувалося, що вона ліпить вироби з глини та навчає цьому дітей. Так ми домовилися організувати у «Просто Каві» перший майстерклас, аби частину коштів передати на потреби армії.

Читайте також: «ВПО – це не лише гуманітарка». Як бахмутська громадська організація допомагає переселенцям у Черкасах

Захід об’єднав 16 учасників – як місцевих мешканців, так і переселенців. Усі спілкувалися між собою та пили каву. А одна з відвідувачок того самого вечора запропонувала провести інший майстерклас – з нейрографіки. Згодом ми познайомилися з дівчиною з Харкова, яка тепер навчає наших відвідувачів розписувати пряники. 

Наразі ми продаємо власні десерти, а також випічку кондитерів із Краматорська та Харкова. Орендували нове приміщення, у якому дві кімнати облаштували під пекарні. Більшість десертів так само створює Юля, інші – наші партнери-переселенці.

Після перемоги працюватимемо на два міста

Зараз у нас всіх одна мета – наша перемога. Після цього ми дуже хочемо повернутися додому. Але водночас плануємо розвивати і заклад у Франківську. Мріємо, аби люди приходили до нас цілеспрямовано за емоціями. І дуже хочемо розвиватись – допомагати армії та країні, працевлаштовувати людей, сплачувати податки, проводити цікаві заходи та допомагати переселенцям.

Ми з Юлею вже спланували, як будемо працювати на два міста після перемоги. Вона пів року керуватиме усім тут, я – у Слов’янську. Після цього ми поміняємось місцями ще на пів року, адже Франківськ встиг стати для нас другою домівкою. Ще хочемо відкрити кав’ярню в нашому українському Криму. Нас двоє, але ми маємо колосальну підтримку від колег, рідних та відвідувачів. А з такою підтримкою – зможемо все.