Суспільство
Кав’ярня-шоурум з роботами переселенців. Як «Просто кава» з Донеччини підкорила Івано-Франківськ
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
«Просто кава» – заклад зі Слов’янська, який поєднав у собі класичну кав’ярню з шоурумом із роботами майстрів-переселенців. До повномасштабного вторгнення проєкт успішно розвивався у Слов’янську, але велика війна змусила команду «Просто кави» евакуюватися.
Завдяки державній програмі релокації засновницям кав’ярні Юлії Довгопольській та Аллі Мініній вдалося вивезти обладнання з Донеччини та облаштуватися на новому місці – в Івано-Франківську. Тут бізнес переселенців набув соціальної складової та крок за кроком завойовує містян власними десертами та смачною кавою.
Планували створити не кав’ярню, а шоурум хенд-мейду
Перший заклад ми відкрили в Слов’янську у травні 2016 року. Спершу планували створити не просто кав’ярню, а радше шоурум, де місцеві майстри могли б продавати свої вироби ручної роботи. Ми прагнули побудувати таку собі платформу для реалізації. Крім того, хотіли, аби в закладі було кілька столиків та кавомашина.
Проте згодом знайшли просторе приміщення з барною стійкою та місцем для відвідувачів, тож запланований шоурум утворився вже на базі повноцінної кав’ярні. Рік потому ми відкрили ще одну залу – для відпочинку. Там проводили літературні вечори, відзначали дні народження, показували кіно, організовували конференції.
Загалом у Слов’янську ми займалися двома проєктами – великою кав’ярнею та невеликим закладом у форматі to go. Через локдаун перший проєкт довелося закрити, а «Просто кава» продовжила роботу.
Працівниці банку стали кондитерками
Ми з Юлею – найкращі подруги, тож коли вона відкривала перший заклад, я вирішила допомогти й стала адміністраторкою. До цього ми працювали в банку, але Юля завжди була дуже креативною та навіть шила іграшки. Власне, це й стало однією з причин, чому першочергово ми орієнтувалися саме на запуск шоуруму.
Певний час у наших кав’ярнях продавалися десерти місцевих кондитерів. Але ми не хотіли постійно залежати від інших людей, тож вирішили готувати солодке власноруч. Перші десерти нашого виробництва – це макаруни, які готувала Юля. Вона не мала кулінарної освіти, але дуже ретельно вивчала всі процеси та відвідувала різні майстеркласи.
Поступово кількість наших клієнтів збільшилася: люди приходили, аби скуштувати смачні десерти. А згодом тістечка почали замовляти й власники інших закладів. Паралельно Юля вдосконалювала свої навички й зрештою ми повністю перейшли на кондитерські вироби власного виробництва.
Люди приходили до нас по каву, десерти та спілкування
Коли ми створювали кав’ярню, чогось подібного в місті не було. Хіба що невеличкі заклади, де можна взяти каву із собою. Ми натомість хотіли створити затишок та атмосферу. А тому в нашій кав’ярні люди приходили до людей, аби провести час разом. Я всім розповідаю дуже круту історію про молоду пару, яка познайомилась у нашому закладі. Коли вони одружувались, то свою весільну фотосесію також влаштували у нас.
А ще у нас дуже міцна команда. У Слов’янську нас було п’ятеро, і кожен член колективу працював практично з самого запуску. Крім того, ми не просто колеги, ми – команда-сім’я. Ми розвивалися, будували нові плани, але, на жаль, усе це перекреслила війна.
24 лютого я створювала ілюзію роботи
Буду відвертою, я навіть не думала, що може початися повномасштабна війна. 21 лютого наша бариста Настя поїхала у міні-відпустку до Києва.. Якби ми знали, що почнеться вторгнення, то точно не відпустили б її.
Зранку 24 лютого я прокинулася через повідомлення у вайбері: подруга, яка працює у військові частині, написала про початок війни. Пізніше зателефонувала Настя, вона сиділа у сховищі в столиці та не знала, що робити далі.
Я ж відчинила заклад і почала працювати, точніше створювала ілюзію роботи. Наше місто вже знайоме з бойовими діями, тож я розуміла, що війна – це небезпечно. І вона точно змінить наше життя кардинально. Тому просто чекала, коли прокинеться Юля, аби поговорити із нею.
Знайти житло в Кропивницькому допомогли наші відвідувачі
Ми працювали весь березень, а потім наші співробітники почали поступово виїжджати. Першою була бариста з маленькою дитиною, а в квітні виїхав ще один колега. Я також вивезла свою сім’ю, але сама залишалася в місті з мамою. 8 квітня росіяни вдарили про вокзалу в Краматорську, наступного дня ми виїхали. Обрали Кропивницький, адже там було мало прильотів, а ще це неподалік нашого дому, куди ми планували незабаром повернутись.
Я переїхала зі своїми рідними, двома баристами та їхніми близькими. Звісно, у нас були проблеми з житлом, адже людей багато, а те, що нам обіцяли, не втілилося в життя. Тоді я звернулася в соцмережах з проханням допомогти нам із пошуком помешкання, і на цей заклик відгукнулися наші відвідувачі. Для нас це стало свідченням любові, поваги та дуже хорошої репутації в рідному місті.
Юля на той час була на Закарпатті, а ми опинилися в ступорі: усе наше життя залишалося у Слов’янську, а ми – в орендованій квартирі у чужому місті. І ніхто з нас не знав, як планувати майбутнє.
Перевезли обладнання за програмою релокації
Якось в червні зателефонувала Юля і сказала, що треба діяти. Вона завжди була для нас двигуном та лідером, який веде за собою та може вирішити всі питання. Юля розповіла, що ми можемо об’єднатися з кількома підприємцями на Донеччині та вивезти обладнання з пекарні за державною програмою релокації. Тоді я почула про цю програму вперше, але ми наважилися й зробили це.
Оскільки переїхати можна було лише на захід країни, ми почали шукати місце для перезапуску кондитерської. У більшості міст варіантів приміщень під оренду було вкрай мало, чого не скажеш про Івано-Франківськ. Скажімо, якщо у Львові було лише 10 оголошень, то у Франківську – майже 70. Це й визначило кінцеву адресу нашої релокації.
Перших партнерів знайшли через інстаграм
Коли я приїхала на Закарпаття, Юля вже підшукала і приміщення для бізнесу, і квартиру для проживання. Того ранку ми просто прийшли в нашу нову пекарню та почали готувати макаруни. Робили й не знали, де будемо їх реалізовувати. А потім просто зайшли в інстаграм та почали писати на сторінки всіх франківських закладів.
Жодна людина і жоден заклад не проігнорували наші повідомлення. Звісно, не всі погодилися взяти наші десерти: хтось продавав власну випічку, у когось кондитерки не було взагалі, а в когось – забагато. Однак всі відповідали нам. Тобто до нас поставилися не як до конкурентів, а як до людей, які опинилися в новому місті та потребують підтримки.
Першим закладом, який погодився взяти наші десерти, стала «Кав’ярня пана Персидського» у центрі міста. Ми познайомилися з власницею Іриною, а згодом вона порекомендувала нас своїм друзям. Сьогодні ми співпрацюємо вже з чотирма місцевими закладами.
Виграли грант та перезапустили «Просто Каву» у Франківську
З червня ми готували солодощі та продавали їх місцевим кав’ярням. Проте нам дуже бракувало власної, адже шість років в рідному місті наше життя оберталось саме довкола «Просто Кави». Ми дуже хотіли відкрити кав’ярню, спробувати відновити затишну атмосферу та спілкування з відвідувачами. А тому почали шукати приміщення. Навіть попри те, що в нас не було на це фінансів. Потім подалися на грант через «Дію», нам його затвердили, а отже, ми змогли втілити мрію.
Ми облаштували кав’ярню в підвальному приміщенні без жодного вікна. Спочатку мені було дуже незвично, оскільки приміщення в Слов’янську було дуже просторим та світлим. Але згодом я зрозуміла, що в наших реаліях так буде навіть краще.
А ще нас дуже мотивувала підтримка людей. Нам постійно писали, запитували, як справи, коли плануємо запуститися знову. На відкриття «Просто Кави» у Франківську до нас приїхали переселенці з Донеччини – просто підтримати. А з ними – і місцеві мешканці.
Допомагаємо майстрам-переселенцям продавати свої вироби
У Слов’янську ми співпрацювали з місцевими майстрами, тому після перезапуску в Івано-Франківську постійно думали, як допомагти іншим людям, зокрема талановитим переселенцям. Зрештою вирішили створити в кав’ярні таку точку, куди майстри-переселенці могли б принести свої вироби для реалізації.
Так нам вдалося об’єднати майстрів зі Слов’янська, Краматорська, Миколаєва, Харкова, Києва та Франківська. Подібний проєкт ми мали і вдома, але там до ціни виробника ми додавали 15-30% для власного заробітку. Цього разу ми не беремо ані копійки за продаж виробів. Просто реалізуємо та передаємо кошти майстрам, а вони використовують їх на власний розсуд. Як правило, практично всі залишають собі лише частину, а інше переказують на підтримку ЗСУ.
Організовуємо майстеркласи для франківців
Одразу після переїзду у нас не було знайомих із креативної сфери. Та якось до кав’ярні завітала дівчина на ім’я Зоряна, яка прочитала про нас в інтернеті та вирішила підтримати. З’ясувалося, що вона ліпить вироби з глини та навчає цьому дітей. Так ми домовилися організувати у «Просто Каві» перший майстерклас, аби частину коштів передати на потреби армії.
Читайте також: «ВПО – це не лише гуманітарка». Як бахмутська громадська організація допомагає переселенцям у Черкасах
Захід об’єднав 16 учасників – як місцевих мешканців, так і переселенців. Усі спілкувалися між собою та пили каву. А одна з відвідувачок того самого вечора запропонувала провести інший майстерклас – з нейрографіки. Згодом ми познайомилися з дівчиною з Харкова, яка тепер навчає наших відвідувачів розписувати пряники.
Наразі ми продаємо власні десерти, а також випічку кондитерів із Краматорська та Харкова. Орендували нове приміщення, у якому дві кімнати облаштували під пекарні. Більшість десертів так само створює Юля, інші – наші партнери-переселенці.
Після перемоги працюватимемо на два міста
Зараз у нас всіх одна мета – наша перемога. Після цього ми дуже хочемо повернутися додому. Але водночас плануємо розвивати і заклад у Франківську. Мріємо, аби люди приходили до нас цілеспрямовано за емоціями. І дуже хочемо розвиватись – допомагати армії та країні, працевлаштовувати людей, сплачувати податки, проводити цікаві заходи та допомагати переселенцям.
Ми з Юлею вже спланували, як будемо працювати на два міста після перемоги. Вона пів року керуватиме усім тут, я – у Слов’янську. Після цього ми поміняємось місцями ще на пів року, адже Франківськ встиг стати для нас другою домівкою. Ще хочемо відкрити кав’ярню в нашому українському Криму. Нас двоє, але ми маємо колосальну підтримку від колег, рідних та відвідувачів. А з такою підтримкою – зможемо все.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
У Києві завершили будівництво нової – вже третьої – ділянки Великої Кільцевої дороги. Почали будувати ці нові ділянки з 2016 року.
Про це повідомив очільник Києва Віталій Кличко.
У вівторок відкрили нову частину Великої Кільцевої від вул. Богатирської до Оболонського проспекту. Місто взяло на себе зобов’язання зробити під’їзну дорогу до тунелю під річкою Дніпро. Який сполучатиме лівий і правий береги і виходитиме на Троєщину.
Тунель — це проєкт Державного агентства відновлення та розвитку інфраструктури. І агенство має його побудувати.
«І відсьогодні вже зменшаться затори на вулиці Богатирській, бо частина транспорту піде вже новою ділянкою. Зокрема, на Оболонський проспект», — йдеться у повідомленні.
Читайте також: Втратила свій дім і почала шити піжами. Як переселенка заснувала бізнес у чужому місті
Наголошується, що будівництво трьох нових ділянок Великої Кільцевої дороги, є дуже важливим, бо так підводять дорогу до майбутнього тунелю.
Загальна протяжність побудованих містом трьох нових ділянок – 3 км. Зокрема ж тієї, що відкрили сьогодні, — 1, 1 км.
Нагадаємо, у Києві відкрили Подільський міст для спецтранспорту.
Раніше ми повідомляли, що на Кільцевій дорозі в Києві повністю відкрили рух транспорту після ремонту.
Фото: t.me/vitaliy_klitschko.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Словенія виділила Україні 1,5 млн євро на гуманітарне розмінування. Відповідну угоду підписали в Любляні.
Про це повідомили у пресслужбі Мінекономіки.
За умовами угоди, кошти будуть надані ще цього року на безповоротній основі.
Гроші допоможуть забезпечити саперів Державної служби з надзвичайних ситуацій та Державної спеціальної служби транспорту необхідним індивідуальним захистом, обладнанням та технікою для розмінування. Також вони допоможуть пришвидшити очищення території від вибухівки та збережуть життя й здоров’я багатьох українців.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 20 років працювала «на когось», а тепер має власне ательє за грант: досвід швачки з Дніпропетровщини
Наголошується, що Україна прагне у тісній співпраці та діалозі з партнерами розробити довгострокові рішення та започаткувати проєкти, які не лише задовольнять нагальні потреби, але й закладуть основу для тривалого співробітництва в цій сфері.
Військова та гуманітарна допомога від Словенії
У 2022 році Словенія передала Україні 28 модернізованих танків M-55S.
Також Словенія заявляла, що допоможе Україні відбудувати Харків.
У грудні 2022 року Словенія передала Україні вантаж з енергетичним обладнанням.
Окрім того, Україна отримала від Словенії два реанімобілі в межах нової партії гуманітарної допомоги.
Фото: Мінекономіки.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
«Чи є вас щось, заради чого хочеться вставати рано-вранці чи зовсім не лягати спати? Щось, що надихає зсередини? Для мене це мої діти та власне виробництво натуральних продуктів», — каже підприємиця з Полтавщини Світлана Киричко.
Жінка ще 10 років тому почала з виготовлення лляних хлібців та олійки. Зараз після багаторічної паузи вона знову закотила рукава, розпочавши бізнес у розпал війни. Про підприємицю, що поєднує материнство та справу життя, читайте в новому матеріалі ШоТам.
Світлана Киричко
підприємниця із села Глинське, Полтавська область
У традиціях криється не лише історія, а й секрети здоровʼя
Я сама родом з Полтавської області, та більше ніж 15 років прожила в місті. Скільки себе памʼятаю, теми екології, здорового способу життя та харчування завжди були в моєму житті, а коли зʼявилися діти, то все стала відчувати ще гостріше.
Десять років тому я разом з чоловіком почала виготовляти хлібці з лляного борошна без високої термічної обробки. По суті це відтиснуте насіння, перемелене в блендері, але не просмажене, а сире, тобто зі збереженими поживними речовинами. Крім того, ми додаємо до хлібців пророщені льон та гречку, а далі висушуємо при низькій температурі — до 45 градусів. Так у продукті зберігається максимальна кількість корисних елементів.
Що більше я дізнавалася про здорове харчування й українські традиції, то більше експериментувала в домашніх умовах. Так невдовзі спробувала ще виготовляти олійку на холодному віджимі, тобто без нагрівання, аби зберегти всі принади цього продукту для організму. Так робили наші предки з давніх-давен, і на це були свої причини.
Олію віджимали деревʼяним пресом у дубових бочках. І це важливо, бо якщо використовувати металеве обладнання, то відбувається окиснення, змінюються смак і якість. Також важливою є температура — при нагріванні олію виготовляти простіше і її виходить більше, однак це також окислює речовину, а при неправильній технології навіть додається гіркота.
На таких окислених оліях, які в народі називали «олифою», готували фарби для вуличних робіт. Такі речовини матимуть щільну захисну плівку та довший термін зберігання, однак користі для організму з цього мало.
Вимушена була зробити паузу через материнство, а потім через війну
Найбільшим викликом на початку було заохотити людей купувати здорові продукти як наша олія та хлібці. Я постійно їздила на ринки, розповідала, показувала, друкувала книжечки про льон, коноплі й амарант. Пробували робити ще козинаки — пророщений льон із сухофруктами.
Однак у 2012-2013 роках менше звертали увагу. Багато хто не розумів, навіщо потрібні такі «правильні» продукти, коли можна купити дешевші, хоч і бозна з чого зроблені. Лише років за 4-5 люди почали цікавитися темою та самостійно нас шукати.
Так працювала кілька років, але коли народився четвертий синочок, то вимушена була зробити паузу. Тоді ж наша сімʼя переїхала в село, а там були вже інші справи. Так сталося, що протягом шести чи навіть семи років я не виготовляла нічого взагалі, а сушарка слугувала в побуті, хіба що я робила хлібці для сімʼї, знайомих і час від часу на малі замовлення.
Лише коли найменшому виповнилося 7 років, я відчула, що мої руки знову вільні до роботи. Та й діти вже дорослі — старшій донечці вже 23 — всі потрошку допомагають. Спочатку їм ця справа була незрозумілою, та з часом вони заглиблювалися в тему, і вона ставала для них цікавішою. Тоді я почала відновлювати знання з виробництва й цікавитись новинами у сфері натуральної переробки.
Але на перешкоді стала війна. Ще до повномасштабного вторгнення ми опинились у селі, де я планувала бізнес: уже знаходила потрібних людей, дізнавалася необхідну інформацію для розвитку. Розуміла, що я саме на тому шляху, куди хочу рухатися.
З великою війною життя ніби зупинилось на три місяці, а може й більше. Лише коли я змогла опанувати свій внутрішній страх, коли усвідомила, що виїжджати я точно не хочу, що хочу жити й працювати тут, розвивати дітей та справу на своїй землі, тільки тоді змогла поступово повернутися до роботи.
Друзі постійно питали: «Коли вже запустишся?»
Нині планів більше, ніж ми можемо подужати. Тим паче, що багато ідей було випробувано на власному досвіді протягом років паузи в бізнесі. Щось готували для себе, вдосконалювали рецепти — тепер їх можна брати в роботу. Та наважитися розпочати знову свою справу мені допомогла підтримка дітей і друзів — останні постійно питали, коли можна буде придбати олійку.
Аби повноцінно запуститись, я мала й оновити знання, і закупити нове обладнання. У нагоді стала програма для підприємців-початківців від Естонської ради в справах біженців в Україні.
Я завершила їхній курс навчання для стартапів. Нам викладали фінанси та бухоблік, надавали юридичні консультації, розповідали про маркетинг і продажі — пройшлися по всіх напрямах, що стосуються бізнесу новачків. Це допомогло не боятись, адже було з ким порадитися та в кого спитати. Там я проконсультувалася щодо технологій і навіть екологічності пакування.
Після цього, у квітні 2023 року, я отримала грант від Естонської ради на 100 тисяч гривень. На ці кошти для нас закупили різне необхідне обладнання: гідравлічний прес, сушарку, блендер, виробничий стіл, бак для води та вакуумні пакети для зберігання сухих сумішей. Уже в середині осені ми отримали наше обладнання для роботи.
Я одразу відновила виробництво. Поки асортимент невеликий: олійка, хлібці, на підході гранола. Ще я тестую рецепти сухих супів, аби наступного року вже повноцінно займатися грядками та запустити ще й таке виробництво.
Продажі ми відновили завдяки співпраці з полтавським магазином Живо Життя. Олійку, наприклад, продаємо від 390 гривень за 500 мл. Водночас я збираю матеріали, щоб запустити власні сторінки в інстаграмі та фейсбуці, а також зайнялася брендингом: зробила етикетки та логотип «Ековсесвіт» як відображення всіх направлень, що хочеться вмістити в проєкт.
Усе має бути якісним, безпечним та екологічним
Сировину я замовляю оптом, але це не так просто, як може здаватися. Наприклад, я не можу придбати тонну борошна — мені нема де його зберігати, бо в приміщенні ще триває ремонт, а за менші партії вища ціна. Крім того, щоб знайти найкращу вартість, треба зважати на якість.
Одного разу мені навіть довелося повернути товар, бо віддавав гіркотою. Чому так — не знаю: може, десь на морозі постояв, а може, він торішній — у будь-якому випадку, з такою сировиною добру олійку я не зроблю. Тож довелося шукати далі — в Одесі, в Запоріжжі.
Ще одним важливим для мене аспектом є екологічне паковання. Від самого початку робити я відмовилася від одноразових посудин, натомість розливала олійку в скло. Тобто людина купувала товар, а баночки приносила на обмін. Я щойно уявляю величезне сміттєзвалище, то аж сльози навертаються!
Коли ми купили будинок, я складала сміття в одну купу й сама перебирала. У якийсь день проводили акцію «Чисте село».
Сусід запропонував здати й моє сміття. Каже: «ОТГ дає трактор, а ми все сміття із села збираємо та вивозимо». «А куди?» — питаю. «Ну як? У ліс! А там загребуть». Я сіла й заплакала. Так і не віддала — не хочу, щоб моє сміття ще ліс псувало.
Ця робота — наче ще одна моя дитина
Якщо я відволічусь і приділю менше часу, то проєкт занепадатиме. Хоч наразі ця робота не дозволяє повністю забезпечувати фінансові потреби сімʼї, але я розумію, що це лише початок. До того ж, діти вже підросли й стали моєю підтримкою та допомогою в бізнесі.
Ми маємо план і готуємось до сезону. Вже отримали одну сушарку, та цього може бути замало, адже за короткий період потрібно буде насушити багато різного: помідорів, перцю, інших овочів.
Тож зараз все в роботі, все кипить. Я вірю, що якщо щодня робити щось для своєї мрії, тоді вам відкриються нові можливості.
