Суспільство
«Історією треба ділитися, а не ховати за склом». Колишній електрик відкрив у Сумах унікальний музей дотику. Як йому це вдалося
Усе своє життя він по частинках збирає історію світу. В його колекції є майже всі епохи нашої історії: кістки мамонта, кролевецькі рушники Полісся, листи італійських полонених, добірки старих світлин, фотоапаратів. Сумчанин Сергій Гуцан зібрав всі раритетні експонати у власному музеї дотику, де відвідувачі можуть буквально відчути їх у своїх руках.
Та як серед хаосу колекціонування не стати бездушним збирачем історичних артефактів? І, що цікавіше, як створити музей, який не підлягає законам хронології? Та чому колекціонеру варто вчасно зупинитися і поділитися знайденою історією зі світом – команді ШоТам розповів засновник музею «Причал Одіссея» Сергій Гуцан.
«Мамо, де ви в мені електрика розгледіли?»
До створення музею я був колекціонером українських артефактів. Щоразу, коли заходив до антикварного магазину, ніби відкривав новий світ через предмети, які раніше не потрапляли до моїх рук. Це захоплення супроводжувало мене ще з дитинства. Я збирав усе, починаючи від кісток мамонта і до листів італійських полонених часів Другої світової війни. Шкільну програму з історії я читав наперед, і що глибше занурювався в цей предмет, то більше його любив.
Перші артефакти для своєї колекції я отримав від дідуся Афанасія, який сам мав безмежну любов до історії. У нього було багато книг, які він давав мені на прочитання. А ще дід любив показувати різні старовинні побутові народні інструменти. Пам’ятаю, як вчив користуватися кресалом та ручною машинкою для стрижки. А ще він зберігав фотографії наших предків, зроблені до 1917 року.
Збирати фрагменти історії стало моїм життєвим призначенням, попри те, що я працював електриком. Взагалі ця професія не була моїм вибором – на цьому наполіг батько. Та зрештою любов до історії перемогла: я поступово почав збирати старовинні речі, і всі вони тепер живуть у музеї.
Назбирав артефактів на цілий музей
У 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, орендар мого комерційного приміщення на Київщині був змушений його покинути. Тоді мені прийшла ідея зібрати всі свої предмети історії в одному місці. Почав звозити їх із гаражів, офісів і квартири. А коли побачив загальну кількість, промайнула думка, що цього вистачить на цілий музей.
Я вирішив, що в основі музею мають бути два принципи. По-перше, відсутність хронології. Відвідувачі мають можливість вільно переходити між експонатами та досліджувати їх за будь-яким порядком. По-друге, це місце мало стати «музеєм дотику». Тобто відвідувачі можуть не лише спостерігати за експонатами, а й брати їх у руки, аби відчути епоху на собі.
Коли лише почали приходити відвідувачі, музей ще не мав офіційної назви. Серед перших гостей були сумські поети, зокрема й Ігор Касьяненко. І саме він помітив ключову особливість музею, сказавши: «Сергію, у тебе зібрано і час, і простір. У тебе є командир штабу, що повернувся – Одіссей. Простір і час тут повні. Це справжнісінький Причал Одіссея».
Створити музей – ще той виклик
На початку своєї роботи я робив експозиційні помилки, оскільки мав велику кількість предметів, але потрібно було знати, як їх належно представити. Найбільш поширеною помилкою, якої припускався не лише я, а й чимало інших приватних музеїв, була перевантаженість.
Створення музею стало викликом, адже я не знав, що робити з усіма цими артефактами, як їх розставити. Однак ще до початку великої війни я вирішив перенести музей у саме серце Сум – до будівлі, де під час подорожі 5 червня 1959 року зупинявся Тарас Григорович Шевченко. Так у мене з’явилася нова концепція музею – розповідь про хаос в колекціонуванні.
Урешті-решт ми всі починали зі збирання якихось речей. Наприклад, ти можеш збирати монети загалом, а потім випадково натрапити на монети часів Австро-Угорщини. І тоді починаєш активно шукати саме їх. Це вже стає системою, ти починаєш краще орієнтуватися в цій темі. Потім настає етап куражу, коли ти збираєш усю колекцію монет цього періоду і думаєш про розширення колекції іншими періодами. Після цього – етап еволюції, коли ти питаєш себе: «Що далі робити з цим набутком?» Ось про що говорить мій музей – про звернення до суспільства. Про те, що нам не треба залишатися у своєму закритому світі, ми маємо ділитися історією.
Пишаюся тим, що зміг передати знайдені або придбані предмети Сумському обласному краєзнавчому музею. Серед них були археологічні знахідки, прикраси з 19-го століття віком 1800 років, а також скіфська зброя. Звісно, було складно віддавати ці речі, адже вони були цінними для мене, проте водночас мали велике значення для всього українського народу.
Причал Одіссея – це розповідь про феномен колекціонера
Наразі музей складається з чотирьох основних кімнат, кожна з яких представляє певний етап розвитку колекціонера. Я вирішив відобразити цей процес через рівні, організуючи окремі кімнати для кожного з них.
Перша кімната – це кімната хаосу, де ти притягуєш все, і все цікавить. Там можна знайти кістку мамонта, стару шафу 19-го століття і багато старих фотографій. Це справжній хаос: ти його зібрав і розумієш, що час зупинитися.
Читайте також: «Російські бомби влучають у заклади культури не випадково». Хто рятує українські музеї під час війни
Друга кімната – кімната системи, де розповідається про історичні події на вулиці Воскресенська, на якій розташований сам музей. Третя – це кімната куражу, де ти, як колекціонер, можеш дозволити собі спати у ліжку 19-го століття, їсти з посуду того самого періоду і приймати гостей в атмосфері тих часів.
Четверта кімната є найважливішою – це кімната еволюції. Коли ти збираєш різні предмети, то поступово стаєш «плюшкіним». Починаєш жити у власному зачиненому світі і не готовий ділитися своїм надбанням. Кожен колекціонер проходить таку еволюцію. Зрештою приходить усвідомлення, що ти вже не просто власник речей, а той, хто має відкрити незвідану історію народові.
А п’ята кімната – це експозиційний простір, що постійно змінюється. Місце, де регулярно проводяться виставки і демонструються нові експонати.
Музей розташований в арт-дворику – особливій локації, де знаходяться різноманітні творчі студії. У самому центрі цих просторів ми відкрили арт-об’єкт – «Піраміду Бурлюка», названу на честь відомого художника Давида Бурлюка, уродженця Сумщини. Більшу частину свого життя він прожив в США, де й помер. Його прах розвіяли над Атлантичним океаном, тож я попросив знайомих набрати там трохи води, аби помістити її в піраміду.
Я не проводжу шаблонні екскурсії
Щодня я особисто проводжу екскурсії. Це моя життєва мотивація. Якщо ви запитаєте про певний експонат, моя розповідь може піти в іншій хронології подій, бо тут представлені речі від Бронзової доби до часів Другої світової війни. Коли ж ведеш екскурсію за вивченою схемою, концепція музею втрачає сенс. Я спробував наймати екскурсовода, але це було невдалим рішенням – у людей зникла зацікавленість. Тому щоразу моя розповідь є унікальною.
Усі експонати я збирав по Сумщині. Колись придбав чудовий архів сумської родини Григорієвих, які працювали у банку. І як же я здивувався, коли придбав приміщення для музею й дізнався, що це – колишній будинок тих самих Григорієвих. Тринадцять років їхній архів лежав у мене, і я просто не вірив, що тепер я володію їхнім будинком. Архів повернувся на своє місце, фактично додому.
Тут ми маємо експонати з різних країн і епох. Наприклад, у нас є старі фотоапарати, світлини 18-19 століть, козацькі люльки, листи періоду Другої світової, раритетні телефони, кролевецькі рушники.
У музей приходять як діти, так і пенсіонери, абсолютно всі бажають пізнати цей світ. Коли я проводжу екскурсії для дітей, то завжди намагаюся організувати вікторину з історії Сумщини та подарувати дітям щось за правильну відповідь. Наприклад, запитуючи, коли хрестили Русь або хто зображений на 5-гривневій купюрі, дарую монетки як винагороду за правильну відповідь.
Музей зміцнює дух народу
Музей був відкритий по-новому 17 травня 2022 року – на початку жахливих місяців повномасштабної війни. Ми відреставрували будівлю, викинули пластикові вікна і повернули первозданний вигляд. Пригадую, як мав розмову з директором Путильського заповідника, який сказав, що музей зміцнює дух народу. Я навіть зробив невелику табличку з цим написом, яка тепер зустрічає відвідувачів.
Навіть під час бомбардувань ми з дружиною не покинули Суми. Сиділи тут, клеїли шпалери і возилися з ремонтом, готуючись до відкриття музею. Ми вирішили попри все залишатися тут, адже бажали відкрити музей незалежно від обставин.
Нині спостерігаю великий попит на історію. Коли анонсую нові екскурсії, завжди підкреслюю, що гарантую півтори години щастя. Люди приходять сюди у пошуках чогось більшого, можливо, навіть в пошуках самих себе. Багато з них раніше не усвідомлювали цінність своєї культури та народу, а тепер вони активно знаходять її у музеях.
Зараз ми по-іншому, по-справжньому, полюбили Україну, усвідомлюємо цінність цього почуття. Ми все більше говоримо про нашу країну і починаємо розуміти, що стоїть за цим. Також я спостерігаю, як прокидається любов до місцевої історії, зокрема Сумської області. Ми починаємо цінувати своє коріння і відчуваємо прив’язаність до рідного регіону.
Суспільство
