Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Надягаємо бронежилети й вирушаємо». Історія жінки, яка під обстрілами возить пенсії в прифронтові села Донеччини

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про жінок-лідерок із сільської місцевості.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про жінок-лідерок із сільської місцевості.
Чому ми його робимо? Мобілізація не оминула села недалеко від лінії фронту. Багато з місцевих чоловіків були керівниками або мали власну справу. Тепер лідерками стають жінки. Дехто — вперше в житті.

Історії, які ми тут зібрали, є прикладом лідерства для підприємиць та активісток. Попри війну, ці жінки відкривають чи продовжують бізнес, волонтерять і мотивують волонтерити.

«Я боюся. Коли їду, то подумки проговорюю: «Боже, хоч би повернулися», — каже Айгуль. Вона працює в «Укрпошті» й щомісяця розвозить людям пенсії в прифронтові села на Донеччині. Та небезпека оточує її не лише на роботі: вдома від обстрілів уже давно немає вікон, проте є чоловік, що завжди готовий захистити.

У яких умовах їй доводиться працювати, чому жінка так ризикує своїм життям і про що мріє — у матеріалі ШоТам.

Айгуль Лобова

Начальниця пересувного відділення поштового звʼязку №23 міста Курахове Донецької дирекції АТ «Укрпошта»

Живемо у квартирі без вікон

Мені — 54 роки, а чоловіку — 65. Ми родом з Авдіївки, виїхали з неї у 2014 році до Курахового. Тут мешкаємо в орендованій квартирі. Я вже два роки працюю на посаді начальниці пересувного відділення поштового звʼязку, а Олександр — мій чоловік, колишній поліціянт — уже пенсіонер.

У 2000-х я вже працювала в «Укрпошті», а ще в «Ощадбанку». У Кураховому до посади начальниці ще три місяці була листоношею.

У нас є донька й онук. Вони, як і ми, зустріли повномасштабну війну тут, у Кураховому. У серпні 2022 року через сильні обстріли ми з чоловіком змусили їх виїхати, і зараз вони мешкають на Київщині. А ми й далі тут — постійно тримаємо при собі «тривожну валізку».

Будинок у центрі міста, в якому ми мешкаємо, неодноразово потрапляв під артобстріли. На щастя, всі живі. Уже чотири рази ми замінювали пакети, які нам тут слугують замість вікон. Звіти часто роблю під лампою, яка працює через павербанк, бо немає світла. Та ще й до того ж часто сиджу у ванній кімнаті, бо більше ніде сховатися. Тому жити тут, у Кураховому, — це ще той квест.

Айгуль Лобова везе пенсії
Айгуль Лобова везе пенсії людям у прифронтових селах. Фото: ШоТам

Останнім часом ситуація з обстрілами погіршується. До роботи я добираюся перебіжками, швиденько, завжди з ризиком. Буває, на всьому шляху не зустрічаю жодну людину — бояться, ховаються. Розумію їх.

Залишилася в Кураховому, бо потрібна тут

Наше пересувне відділення обслуговує приблизно 20 сіл у Волноваському й Покровському районах Донецької області. Але взагалі не обмежуємося ними — куди нас відправить дирекція підприємства, туди їдемо.

З початком вторгнення ми не зупиняли роботу — продовжили працювати в тих умовах, які були. Багато інших приватних підприємств і ФОПів залишають свої місця, але ми й далі працюємо, поки можемо. «Укрпошта» після початку повномасштабної війни не перестала виплачувати людям пенсії.

Працювати в таких умовах не було вимогою від дирекції — це наше рішення. Якщо до вторгнення в нас було 30 пересувних машин, то наразі працюють лише дві (у кожній по три людини: листоноша, начальник і водій). Усі, хто хотіли виїхати, мали змогу це зробити, а я вирішила, що потрібна тут.

Люди на нас чекають

Пересувне відділення — це як повноцінна пошта. Отримуємо посилки та листи й щодня за графіком курсуємо до населених пунктів і доставляємо їх. А найголовніше, мабуть, те, що ми доставляємо людям гроші: пенсію, виплати з інвалідності, субсидії.

Айгуль Лобова роздає пенсії
Айгуль Лобова отримує державні виплати, після чого повезе їх людям у прифронтових селах. Фото: ШоТам

Також ми приймаємо платежі, поповнюємо мобільні телефони. У багатьох селах узагалі немає інтернету, то ми приїжджаємо й допомагаємо людям.

Є люди, які не мають змоги кудись поїхати, аби щось собі купити, — навіть до Курахового — то вони чи не найбільше на нас чекають. Ми привозимо, що потрібно: ліки, їжу тощо.

Водночас забираємо посилки в людей, які хочуть щось надіслати — переважно одяг дітям, які кудись виїхали. Нещодавно розвозили людям субсидію на дрова. Там досить гарна сума, й вони були дуже задоволені таким подарунком.

Села — ніби кадри з фільмів жахів

Свій перший виїзд під час повномасштабної війни я добре памʼятаю. Мене відправили роздати людям пенсії у Богоявленку, що у фронтовій зоні. Пізніше мені розказали, що по селу був авіаприліт із загиблими, після чого начальниця відділення пошти евакуювалася.

Коли їздимо, часто бачу вибиті вікна, вщент знищені будівлі. І дуже багато сіл виглядають як у фільмах жахів — п’ять будинків побиті, шостий наполовину цілий. Але навіть у такі місця треба їздити.

Якщо є село, в якому мешкають 15 людей, то і їм потрібно привезти пенсії, тому надягаємо бронежилети й вирушаємо.

зруйнований будинок
Зруйнована російськими обстрілами цивільна будівля у Донецькій області. Фото: ШоТам

Нас супроводжують поліціянти, тож їздимо до людей двома машинами. Якщо є реальна загроза обстрілу, намагаємося швиденько виїхати з небезпечної зони.

Молю Бога, щоб біда нас оминула

Колись, пригадую, виплатила пенсію літній жінці в Катеринівці, а за дві години мені зателефонували й сказали, що в тому селі почався обстріл, і пенсіонерку вбило на місці.

У лютому ми заїхали в село Пречистівка під Вугледаром, і я побачила дрон — хто його знає, наш він чи російський. Згодом виявилося, що український. А коли за місяць ми знову туди поїхали, то потрапили під прицільний обстріл. Добре, що живі залишилися, але стрес пережили чималий. Ця зона — непередбачувана. Вона страшна.

Я боюся. Думаю, як і всі. Коли їду, то подумки проговорюю: «Боже, хоч би все було гаразд, хоч би відпрацювати, хоч би повернутися». Така в нас робота.

Люби бояться, що ми їх покинемо

Наша структура — критична. Якщо ми хоча б на один день пізніше приїдемо, люди вже лякаються. Дзвонять і питають: «А чи ви нас не покинули? А чи ви приїдете?». Ми дуже потрібні їм.

Приємно бачити розуміння від людей, що ми ризикуємо життям заради них. Вони просять, щоб ми берегли себе, щоб були обережнішими. Слова подяки чуємо щоразу. А ще вони кажуть, що без нас не зможуть. Буває, люди питають: «А що, як ви звільнитеся й поїдете?». Заспокоюю — поки працюємо, їздимо.

Айгуль Лобова, Укрпошта, роздає пенсії
Айгуль Лобова допомагає цивільним у прифронтових селах Донецької області. Фото: ШоТам

Я вдячна чоловіку за підтримку. Він ставиться до моєї роботи з розумінням, а для того, щоб я швидше закінчила робочий день, він, буває, приходить і допомагає мені.

Мрію дожити до Перемоги

Не скажу, що я якась суперсмілива — просто дуже люблю свою роботу. Я на своєму місці. А ще мене мотивують наші люди. Усі вони вірять у нас, вірять у Перемогу, чекають її, і ми хочемо зробити щось добре для них.

Так, завжди є ризик, але ж він виправданий. Поки є можливість, ми їздимо. Я не відчуваю страх у моменті, коли летять артснаряди. Тоді для мене головне — швидко віддати пенсії і повернутися цілою. Усвідомлення пережитого приходить згодом, уже вдома.

Найголовніше для мене — вижити, дожити до пенсії. А друга мрія — щоб була Перемога, щоб відігнати окупантів з рідної Донеччини. У села в районі Мар’їнки, Авдіївки зараз не їздить жодна служба. Там не розвозять пенсії, немає магазинів — лиш розруха. Я чекаю, коли там знову відчуватиметься життя.

Коментарі

Суспільство

Як біотехнологиня та вчителька мотивують жінок змінювати професії (ВІДЕО)

Опубліковано

Біотехнологиня та вчителька пішли зі своїх робіт, щоби розвивати прифронтове Запоріжжя. А тепер попри обстріли навчають молодь урбаністики, а жінок — робототехніки. Повну історію героїнь ми розказали на ютуб-каналі ШоТам.

Історія героїнь випуску

Світлана Мамай готувала дітей до успішного складання ЗНО у приватній школі. Та її цілі змінилися, коли на Запоріжжя полетіли ракети, а на околицях точилися бої. Тоді одразу зупинили навчання, а Світлана бачила себе лише у волонтерстві.

«Усе було досить сумбурно — невідомо, що далі. Розгублені діти, розгублена певною мірою я, втрата соціальних напрацювань, які в мене були. Тобто те, що в мене було важливим у викладанні — взаємодія з людьми, це енергетика, яку ти можеш отримувати, — воно повністю зникло», — поділилася культурна менеджерка ГО «Молодь Онлайн» Світлана Мамай.

Читайте також: Підприємець із Вінниці відкрив енергонезалежну реберню на воді (ВІДЕО)

Фото: ютуб-канал ШоТам

У волонтерському штабі вона зустріла Анастасію Торянік, яка полишила роботу в біотехнологічній кампанії, аби надавати гуманітарну допомогу. Світлана та Анастасія спрацювалися і скоро опікувалися волонтерськими групами.

Та невдовзі ГО, яка координувала штаб, припинила роботу. Колежанки опинилися перед вибором: повертатися до звичних справ чи повністю йти в активізм. Тож вони долучилися до ГО «Молодь Онлайн», якій саме бракувало лідерок.

Тепер Анастасія організовує навчання для молоді Запоріжжя, а Світлана займається урбаністикою.

Відео: ютуб-канал ШоТам

Про те, як активістки розвивають громадське життя у власному місті, дивіться повне відео на ютуб-каналі ШоТам. Це відео створили завдяки підтримці Уряду Канади в межах проєкту «Голос жінок і лідерство Україна», що впроваджує Український Жіночий Фонд.

Раніше ми писали, як режисерка відкрила власну кіностудію: 17 років до мрії (ВІДЕО).

Фото: ютуб-канал ШоТам

Коментарі

Читати далі

Суспільство

В Україні презентували стрічку «Сімейний альбом» про родинну історію Голодомору й війни (ВІДЕО)

Опубліковано

У столичному кінотеатрі «Жовтень» 21 листопада презентували документальну стрічку «Сімейний альбом». Його зняла режисерка Марина Ткачук у партнерстві з Музеєм Голодомору та Українським культурним фондом.

Про це повідомили у Міністерстві культури та стратегічних комунікацій.

У фільмі досліджують історичні паралелі, які є між геноцидом росії під час Голодомору 1932–1933 років і в період повномасштабної війни.

Фото: пресслужба МКСК

Читайте також: У Сикстинській капелі та Папських апартаментах створили вісім українських аудіогідів (ФОТО)

«Прем’єра відбулася за участі творчої команди та головної героїні стрічки — британської фотохудожниці Самари Пірс. Її прадід, австрійський інженер Александр Вінербергер став випадковим свідком Голодомору в Харкові 1933 року. Йому вдалося таємно сфотографувати жертв трагедії і передати ці світлини за кордон. Вінербергер прагнув донести світу правду про геноцид українців і зупинити його», — написали в МКСК. 

Коли Самара віднайшла камеру свого прадіда та альбом із фотографіями з України, вона переосмислила свій творчий шлях. Жінка вирушила на Харківщину через 90 років після Голодомору, аби засвідчити сучасні прояви геноциду проти українського народу. 

Відео: ютуб-канал Планети кіно

Читайте також: Столичному театру на Подолі присвоїли ім’я його засновника: що про нього відомо

У міністерстві зазначають, що фільм «Сімейний альбом» уперше представили у світі на ювілейному Варшавському міжнародному кінофестивалі 13 жовтня 2024 року. 

Цей фільм уже озвучили п’ятьма мовами:

  • англійською;
  • польською;
  • німецькою;
  • французькою;
  • іспанською.

Фільм «Сімейний альбом» здобув перемогу на Мистецькому конкурсі державного підприємства «Мультимедійна платформа іномовлення України» у 2023 році. Стрічку створила компанія «Гуд Монінг Дістрібьюшн».

Нагадаємо, що орган із труб і уламків ракет звучатиме на вокзалі у Львові.

Фото обкладинки: ютуб-канал Планети кіно

Коментарі

Читати далі

Суспільство

8 фото Марка Залізняка, які розкривають Голодомор та інші злочини «совєтів» проти українців

Опубліковано

В об’єктив фотографа з Донеччини Марка Залізняка потрапила національна трагедія українського народу, а сам митець, даючи настанови своєму синові-фотографу, казав: «Сину, не міняй цю хорошу справу на рублі. Знімай: те, що сьогодні — рядовий знімок, то завтра буде історією»… І сьогодні його світлини дійсно стали історією, яку тепер неможливо замовчати.

Редакція ШоТам створила добірку фотографій 1930-х років від Марка Залізняка, яка варта вашої уваги.

Біографія фотографа

Марко Залізняк — фотоаматор з хутора Романівка на Донеччині, залишив фотолітопис руйнування українського села Вдале наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років. На його знімках увічнено моменти колективізації, розкуркулювання, знищення майна селян, відбирання хліба та виселення до Сибіру.

Фото: архів Покровського історичного музею

Залізняк вже з 12-річного віку захоплювався фотографією. Під час Голодомору йому пропонували стати фотографом у НКВС, але він відмовився. Щоб врятувати сім’ю від голоду, він обміняв свої нагороди з Першої світової війни на два пуди хліба та вивіз їх з Романівки. Пізніше він працював на будівництві заводу у Гришиному, але змушений був повернутися до Романівки внаслідок конфлікту з головою сільської ради.

У 1934 році Залізняк був засуджений за руйнування та крадіжку колгоспної пасіки, але справу закрито після апеляції та зняття звинувачення.

Фотографії Марка Залізняк стали основою для створення документальних фільмів про Голодомор, таких як «Миттєвість нашого життя», «Симфонія Донбасу», «Голодомор» та інших. Ці знімки мають велике значення у збереженні історичної правди про Голодомор, їх використовують у підручниках, монографіях та інших джерелах.

8 фото, що доводять злочини «совєтів»

  1. Розкуркулена сім’я біля свого будинку в с. Удачне Донецької області. 30-ті рр. ХХ століття
Фото: фонди ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного

2. Розкуркулювання селянина П. Масюка. Село Удачне Донецької області. 1934 рік

Фото: фонди ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного

3. Члени товариства зі спільного обробітку землі перевозять комору розкуркуленого селянина П. Ємця до загальної комори. 1930-ті роки

Фото: фонди ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного

4. Збирання замерзлої картоплі на Донеччині. 1930-ті роки

Фото: фонди ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного

5. Розкулачені селяни села Вдале Червоноармійського району Донецької області, 1930-ті роки

Фото: фонди ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного

6. Доставка майна розкуркулених селян на бригадний двір у селі Удачне Гришинського району Донецької області, 1932 рік

фото: фонди ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного

7. Народне гуляння біля гойдалок у селі Гришине Донецької області, 1930-і роки

Фото: фонди ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного

8. Збір зернових за допомогою лобогрійки на хуторі Романівському Гришинського району Донецької області. На передньому плані — Марія Леонтьєвна Воробйова, 1930 рік

Фото: фонди ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного

Коментарі

Читати далі