Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.
Чому ми його робимо? Більше
Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.
Чому ми його робимо?
Наші герої є прикладом активізму та незламності українських переселенців, які попри війну продовжують власну справу або починають новий бізнес.
На долю кримської татарки Леране випало не одне випробування: народження в депортації, тяжка робота в селі в дитинстві, окупація рідного дому росіянами та двічі набутий статус вимушеної переселенки.
Зараз жінка навчає кримськотатарських колискових, пригощає гостей свого закладу янтиками та шурпою і не втрачає жодної можливості розповісти про рідний Крим.
ШоТам розповідає історію Леране, яка не здалася, попри всі випробування, та відкрила у Львові «Кримський дворик» — куточок, що нагадує їй про дім та знайомить з ним інших.
Свій восьмий день народження зустріла в літаку до Криму
Я народилася в Узбекистані, куди мою родину виселили під час депортації 1944 року. Проте свій восьмий день народження зустрічала на борту літака до Криму, куди летіла з мамою та сестрами. Батько поїхав туди роком раніше шукати житло, коли кримські татари отримали дозвіл повернутися на півострів.
Ми прилетіли вночі та поселилися в будинку з зарослим подвір’ям. Я ще тоді думала — чому ми це робимо? Адже в Узбекистані мали двоповерховий будинок з усіма вигодами. До того ж, там ми будували інший великий будинок, де мало поміститися моє фортепіано, адже мама мріяла, що я навчатимусь у консерваторії. У селі, куди ми переїхали, навіть не було музичної школи.
Сім’я Леране повернулася в Крим наприкінці 1980-х. Фото надала Леране
А ще це був переломний момент перед проголошенням незалежності України. Тоді скрутно було всім, особливо кримським татарам, які поверталися на Батьківщину.
Я завжди кажу, що виросла «на барикадах», як і все моє покоління, адже кримські татари виходили на мітинги за права, вимагали землю, працевлаштування тощо. Через те на батьківські збори до своїх сестер я часто ходила сама.
Пам’ятаю, як пасла овець і водночас читала Шекспіра в оригіналі, бо батькам було важливо, аби їхні діти займалися самоосвітою. Я відвідувала школу, проте майже щодня заходила до бібліотеки, бо дуже любила читати.
Волонтерство розпочалося в окупації з пошуків сусіда
Згодом ми переїхали в Джанкой, а потім я вступила на заочне навчання на факультеті журналістики до Сімферополя. Уже з 17 років працювала в газетах та на радіо, бо треба було допомагати батькам. Ми будували житло, відкрили свій заклад, і перші 10-15 років у нас, як і в усіх інших кримських татар, був процес укорінення та адаптації.
А вже до 2013 року ми комфортно проживали в Криму, бо фактично закрили всі базові потреби. А ще в нас відкрилися кримськотатарські театр, телеканал і школи.
Якби не російська окупація, ми могли б створити ще багато всього.
Леране в національному кримськотатарському головному уборі. Фото надала Леране
Я тоді саме була в декретній відпустці. Попри лютий за вікном, на вулиці було аномально тепло. Я добре пам’ятаю, що прямо над батьківським будинком почали часто літати гелікоптери. А ще було багато дописів у соцмережах від кримськотатарських активістів з протестами щодо окупації.
Якось я виїхала в центр міста по справах і побачила, що людей майже не було — лише зелені чоловічки з триколірними ганчірками. Отак я зустріла окупацію.
Моя активна громадська діяльність почалася з пошуку сусіда — Решата Аметова. 3 березня 2014 року він вийшов на одиночний протест проти окупації на площу перед будівлею уряду й у той же день зник. Ми дізналися, що його забрали цивільною автівкою. Я допомагала його дружині Заріні в пошуках, ми подавали оголошення про його зникнення, писали дописи в соцмережах. Його тіло знайшли за два тижні — якраз перед незаконним референдумом.
Далі я продовжила займатися волонтерством: проводила розіграші, збирала кошти для українського війська, давала інтерв’ю про родину Аметових. Уже в лютому 2016-го переїхала в Ірпінь на Київщину, адже залишатися вдома було небезпечно.
Власні Судак, Ялта та Джанкой
Спершу я відкрила чебуречну та долучалася до заходів для кримських татар, а згодом наважилася на власну кав’ярню «Кримський дворик». Я подумала, що краще матиму свій маленький куточок, через який розповідатиму про Крим, ніж шукатиму роботу журналісткою.
У «Кримському дворику» в Ірпені я називала кожен столик, як місто в Криму, тому в мене були власні Судак, Ялта та Джанкой. Біля закладу посадила виноград, який би нагадував про моє подвір’я вдома, а ще розставила тапчани.
Леране з власною випічкою в кав’ярні. Фото надала Леране
Відвідувачі дарували мені речі, які привезли з собою з Криму, і я зберігала їх на поличках. На роботу наймала кримських татарок, а основні національні страви готувала моя тітка, яка також переїхала з Криму — взагалі ми такий народ, який скрізь знайде своїх.Ніхто з нас не був професійним кухарем, тому це додавало закладу домашності.
Та вже тоді я розуміла, що росії завжди буде мало, і вона захоче загарбати нові території — це така країна, яка постійно шукає війни. Тому я не вкладала кошти в ремонт приміщення, бо завжди мала відчуття, що все це тимчасове. Та й зайвих грошей не було, адже все йшло на оренду та проживання. А ще я дуже хотіла додому й вірила, що скоро туди повернуся.
Коли британська розвідка попереджала про російський напад, ми не панікували, бо мій чоловік є військовим медиком. Перші дні вторгнення переховувалися в підвалі нашої знайомої, возили ліки та готували їжу для самотніх людей.
Леране в перші дні великого вторгнення готує на вулиці їжу. Фото надала Леране
Коли росіяни підходили до міста, ми вирішили виїжджати. Спершу вирушили на Черкащину — чоловік залишився там з побратимами, а я з сином на запрошення подруги поїхала до Львова.
У мене відразу була ідея відновити роботу своєї кавʼярні. Це вдалося аж з третьої спроби — у вересні минулого року «Кримський дворик» у Львові відчинив свої двері для гостей.
Вхід до закладу кримськотатарської кухні Леране у Львові. Фото: ШоТам
У мене дуже скромне кафе з маленькою кухнею і невеличким меню з традиційними стравами моєї родини — шурпою, чебуреками, янтиками та пловом. Заклад я прикрасила речами, які мені дарували в Ірпені. Тому я організувала тут аматорський музей кримських спогадів, у якому кожна річ має свою історію.
Барна стійка в нас оформлена як фрагмент типових дахів у Криму, а ще ми маємо диванчики, подушки, арт-гербарій і головні убори, які є частиною кримськотатарського національного одягу. Мені дуже цінні будь-які дрібнички, які дарували кримці, тому зберігаю навіть мушлі.
Леране вітає гостей закладу в національному головному уборі традиційним «Ас-Саляму алейкум!». Фото надала Леране
Бізнесу зараз складно, але треба щось робити, щоб платити податки, створювати робочі місця та допомагати війську. Зараз у моїй команді працюють шість жінок, і вони майже всі є переселенками — з Донеччини, Луганщини, Сумщини та Криму.
Я завжди кажу, що є громадянкою України, тому я скрізь вдома.Але насправді вдома я тільки в Криму, де можу вийти на вулицю, і все для мене рідне: кримськотатарська мова в побуті, рідні вулиці, їжа, допомога батьків і їхня турбота про мене.
Зараз я відчуваю велику підтримку від людей, які приходять у заклад — особливо від молоді Львова, яка ніколи не була в Криму, тому охоче слухає історії про нього. Але до нас приходять й інші — кримські татари, які живуть у Львові, вимушені переселенці з інших міст, військові, які розуміють, навіщо нам Крим.
А ще приходять іноземці, зокрема волонтери та журналісти, яким цікаво від мене, як носійки кримськотатарської культури, почути про півострів.
Я використовую будь-яку можливість розповісти про Крим — наприклад, часто читаю у Львові лекції про історію, традиційні весілля чи кухню
От нещодавно до мене звернулися викладачі музики з проханням навчити кримськотатарських колискових. А ще якось перекладала з кримськотатарської на лекції про півострів, модерувала презентацію книги про історію Криму від науковиці.
Леране під час публічного заходу у Львові, на якому розповідала про кримськотатарську кухню. Фото надала Леране
Нещодавно мене запросили на гастрономічне шоу приготувати традиційні страви та розповісти про них, і, звісно, я туди радо піду, бо це ще один привід показати мій Крим іншим і нагадати, що ми маємо його повернути, бо це українська територія.
У кримських татар та українців багато спільних сенсів та історичного минулого, тому ми маємо спиратися одні на одних та підтримувати. За 10 років, звичайно, утворилася прірва між тими, хто залишився в окупованому Криму, та тими, хто живе в Україні, тому після деокупації в нас буде багато роботи з поширення української ідентичності на півострові.
Леране у власному закладі «Кримський дворик». Фото: ШоТам
Я мрію про якнайшвидшу перемогу України, як і ми всі, і щоб ми могли повернутися до наших домівок, а росія отримала справедливе покарання на міжнародному рівні.
Повернутися в Крим — це не просто моя мрія, а ціль, з якою я живу всі ці роки. Як і з бажанням відкрити «Український дворик» у Криму, аби поширювати там українські традиції.
«Укрзалізниця» відкриває виставку із залізничного моделювання IronLab для дітей. Подія відбудеться на Центральному залізничному вокзалі в Києві, вхід для відвідувачів безплатний.
«Понад 850 мільйонів людей по всьому світу цікавляться залізничним моделюванням, але в Україні культура залізничного моделювання не поширена настільки широко, тож Укрзалізниця хоче познайомити людей з цим мистецтвом. Загальна площа виставки майже 1500 квадратних метрів. У центрі локації буде розміщено макет залізниці, який збирають з модулів, привезених з різних куточків України», — зазначили в компанії.
Що буде на виставці
Майстеркласи з виготовлення будівель та декорацій для залізничних макетів;
збирання власноруч залізниці в масштабі 1:87;
можливість навчитися робити неонові вивіски;
шанс покерувати макетом поїзда з інтерактивної кабіни.
Також на виставці будуть локації, присвячені роботі окремих залізничних елементів: світлофора, колісної букси, стрілкового переводу та пантографа.
Буде й локація, присвячена фірмовим поїздам, зокрема тим, які курсували до Криму, Донецька та Луганська. А також локація Київської дитячої залізниці, де можна буде виграти безплатний квиток на проїзд дитячою залізницею або на відвідування музею дитячої залізниці.
Деталі проведення виставки
Дата проведення: 1-4 листопада 2024 року.
Працює з 12:00 до 20:00, перший день — з 16:00.
Місце проведення: другий поверх Центрального вокзалу станції Київ-Пасажирський, червона зала очікування (ліворуч від ескалатора).
Вхід на інтерактивну виставку безплатний.
Нагадаємо, що «Укрзалізниця» додала нові поїзди у двох напрямках.
Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.
У Вишнівській громаді знімають фільм про нематеріальну культурну спадщину Волині, серію про випікання весільного короваю.
«Ми це робимо для того, щоб зберегти в пам’яті старовинні обряди, ремесла, страви, які колись були поширені на цій території», — каже членкиня Молодіжної ради Катерина Богомаз.
Зйомки відбуваються в старовинній бібліотеці села Машів. Та сьогодні це не лише книгозбірня, а й Центр громадських консультацій і комунікацій «Вільна думка». У ШоТам розповідаємо про те, як у Вишнівській громаді з бібліотеки зробили громадський простір.
Від панського маєтку до бібліотеки
Колись ця будівля була найвеличнішою та найкрасивішою спорудою в селі Машів. Маєток збудувала наприкінці 19 століття заможна польська родина Голубовських. Однак у 1940-х пани залишили село. Після цього там селили працівників машинно-тракторної станції, зберігали сільськогосподарське приладдя для колгоспу, тримали кролеферму. Наприкінці 90-х років будівлю пристосували під сільський клуб і бібліотеку, але не доглядали й не ремонтували.
«У нас була традиційна бібліотека в сприйнятті минулого століття: килими, старі деревʼяні стелажі, вузький коридор зі скрипучою підлогою, вікна завішані темними шторами», — розповідає Катерина.
Такою була бібліотека в Машові до перевтілення. Фото: ШоТам
З війною розваги зійшли нанівець
Та люди загорілися ідеєю створити місце, яке могло б об’єднати місцевих, — щоб їм було куди приходити поспілкуватись, подивитись фільми чи пограти в настільні ігри. Бо в селі нема куди піти — з розваг лиш ставок і зупинка транспорту. Катерина пояснює:
«До початку повномасштабної війни в нас у селі в Будинку культури хоч були дискотеки, дні села, концерти на свята, змагання з футболу. Там могла молодь збиратися. З війною це все зійшло нанівець, це стало «не на часі».
Окрім Будинку культури, у Вишнівській громаді є Центр активності громадян — сучасний простір з вільним доступом. Але проблема в тому, що він розташований далеко, і не кожен туди може дістатися — транспорт погано їздить, та й дорога займає багато часу.
«У нас у громаді понад 20 сіл, і всі вони розкидані. Тому люди хотіли, щоб був простір ближче, в старостинстві, куди можна легко й швидко дістатися».
Сільрада надала приміщення бібліотеки, а також кошти на ремонт
Вікторія Капітанюк — молода мама трьох дітей, а також директорка місцевого ліцею. До декрету вона була членкинею Молодіжної ради й організаторкою подій. Саме їй спало на думку відкрити в Машові громадський простір. Село розташоване дуже вдало — біля дороги міжнародного сполучення Київ-Яготин, — тож транспорт ходить часто, і доїхати може кожен.
Вікторія Капітанюк — багатодітна мама, яка була ініціатором відкриття Центру «Вільна думка» в Машові. Фото надала Вікторія Капітанюк
З цією ідеєю пішла до сільради, і її підтримали:
«Сказали: “Он бібліотека — беріть приміщення й робіть громадський простір”. Сільрада виділила кошти на ремонт».
Публічний простір у Машові після ремонту. Фото: проєкт USAID «ГОВЕРЛА»
З ремонтом допомагала вся громада, до того ж на волонтерських засадах. До нього долучилися працівники Будинку культури, їхні сім’ї, староста села, начальник відділу культури. Інші жителі також приходили прибирати територію, садити дерева, виносити сміття. Спільними зусиллями в приміщенні полагодили стелю, поставили вікна, пофарбували стіни, зробили підлогу й санвузол.
«Ми хотіли якнайшвидше зробити ремонт. Це відчуття можна порівняти з тим, як коли ти все життя жив в орендованій хаті, а тут купив своє і з нетерпінням чекаєш на завершення ремонту», — згадує Вікторія.
У простір приходять цілими родинами. Фото: проєкт USAID «ГОВЕРЛА»
На кошти від благодійників — Проєкту USAID «ГОВЕРЛА»— закупили ноутбуки, проєктор, принтер, пуфи, стільці, столи, стелажі, настільні ігри та багато матеріалів для дитячої творчості. Радянські пропагандистські книги віддали на макулатуру, натомість закупили нову українську художню літературу.
Тепер діти залюбки приходять почитати книжки — у простір закупили нову українську художню літературу. Фото: фейсбук бібліотеки
У просторі проводять зустрічі та навіть знімають серіал
Простір складається з двох кімнат: у першій — бібліотека, у другій — Центр «Вільна думка». Офіційне відкриття відбулося в липні 2024 року. Щотижня там проводять майстер-класи, грають у настільні ігри, організовують перегляд фільмів і мультиків. Вікторія каже, що і в неї нарешті з’явилося місце, де вона може зустрітися з іншими молодими мамами:
«Ми проводимо батьківські комітети дитячого садочка в нашому просторі — це привід зібратися разом, поспілкуватися й випити філіжанку кави. Мами перестали відчувати себе самотніми, бо спілкування для нас — це важливо».
Жительки громади зібралися в громадському просторі, аби пограти в настільні ігри. Фото надала Катерина Богомаз
Натомість сину Вікторії — п’ятирічному Іллі — найбільше подобається дивитися там мультфільми.
«Він ще не бачив такого великого екрану — наче потрапив у кінотеатр. Знаєте, не у всіх є можливість відвезти дітей до кінотеатру», — каже жінка.
Ліворуч на фото — син Вікторії Ілля, який прийшов весело провести час із друзями в громадському просторі. Фото надала Вікторія Капітанюк
Також у громаді є гурт з 11 жінок різного віку, які співають у Будинку культури. У них у громадському просторі народжуються тексти для нових пісень, а також мінікліпи.
А зараз там знімають справжній серіал — про нематеріальну культурну спадщину Волині. У ньому знімають жителів старшого віку, бо саме їхній досвід переймають інші, а також молодь, яка вчиться берегти та відновлювати ці традиції.
«Перша серія — обряд випікання весільного короваю. Він супроводжується ритуалами, звичаями та піснями. Друга серія — у нас був майстер-клас із виготовлення штучних квітів для короваю. Вони залишаються гарними до самого кінця весілля, на відміну від живих», — ділиться Катерина.
Зйомка серії про виготовлення штучних квітів для короваю в громадському просторі Машова. Фото надала Катерина Богомаз
Наступні серії будуть про бджільництво та виготовлення чорнодимленої кераміки — обіцяють, що буде цікаво.
Така активна увага до громадян неспроста, адже це є стратегічним пріоритетом розвитку громади — підкреслює Віктор Сущик, Вишнівський сільський голова:
«Наша громада не має туристичних чи промислових переваг, тому наш головний ресурс — це люди. Такий простір допоможе нам долучати людей і передусім молодь до розв’язання питань, що стосуються розвитку громади».
«Завдяки зусиллям нашого основного посередника, через Катар мені вдалося отримати списки зниклих безвісти військовослужбовців, а також листи українських військовополонених до своїх рідних», — написав Лубінець
Також омбудсман обговорив із Її Високоповажністю Державним міністром з питань міжнародного співробітництва в Міністерстві закордонних справ Держави Катар Лолвою Рашид Аль Хатер можливість прискорення процесу обміну військовополоненими. До того ж вдалося напрацювати домовленості про надання допомоги цивільним, які опинилися у складній життєвій ситуації, зокрема сприяння відновленню особистих документів.
Як зазначає Національне інформаційне бюро, Катар є основним посередником між Україною та росією у розв’язуванні гуманітарних питань. За його сприяння Україні неодноразово вдавалося повертати додому незаконно депортованих та примусово переміщених країною-агресором українських дітей.
Нагадаємо, що в Україні запустили програму «Щоденники стійкості», де кожен може поділитися своєю історією.
Коментарі