Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Колонки

«Луганські» на крутих автівках та «мовне питання»: як виникають стереотипи про переселенців та чому їх варто позбутися

Опубліковано

Вісім років тому я відвідала один із заходів, що мав на меті подолати стереотипи про переселенців. Тренінг проводився для місцевих журналістів, а мене запросили як «три в одному»: журналістку (моя перша вища освіта – журналістика), переселенку та громадську діячку, яка допомагає внутрішньо переміщеним особам. На жаль чи на щастя, але майже весь тренінговий день мені довелося коментувати купу несправедливих, недоречних та помилкових висловлювань. Наприклад про те, що всі, хто живуть на Сході України, хочуть «відколотися» до росії. Проте наприкінці заходу організатори подякували мені за кожен коментар й визнали, що самі мали певні стереотипи стосовно «східняків». 

Як з’являються стереотипи

Звісно, уникнути стереотипів повністю не вдасться ніколи, бо так працює мозок у кожної людини, де б вона не народилась – на Сході, Заході, Півночі чи Півдні. Проте стереотипне мислення може нашкодити конкретним людям, вам та суспільству в цілому. Бо стереотипи є основою маніпулятивних технологій, якими користуються й автори української пропаганди (так, вона є!), й наш спільний ворог – російська федерація. Саме «переселенські» кліше наразі є одними з найшкідливіших для України, бо мають на меті розділити суспільство та підвищити градус конфлікту. 

Темп життя змінюється, люди надшвидко вимушені ухвалювати певні рішення, якось реагувати на події навколо них. Поведінкові стереотипи значно спрощують ці процеси, бо ми намагаємося економити найцінніший зараз ресурс – час. При цьому упередження, які будуються на емоціях, раптовій зміні ситуації, обстрілах, страху, розгубленості або браку інформації – «прекрасний» фон для розквіту маніпуляцій. Зручно, коли є хтось, на кого можна спрямовувати свої негативні емоції.

Коли ми використовуємо стереотипи про переселенців, то забуваємо, що кожну людину варто розглядати індивідуально, а не вішати ярлики «луганських» чи «донецьких».

Цікаво, що під час повномасштабного вторгнення люди поїхали також з південних регіонів, з півночі України та Київської області, але досі в публічному просторі, коли треба підняти маніпулятивну хвилю, посилаються переважно на вихідців зі східних областей.

Як правило, це твердження «донбаські не воюють в ЗСУ» та про переселенців, які «лише хочуть отримати гуманітарку», «не прагнуть шукати роботу», «їздять на крутих машинах», «жахливо ставляться до орендованого житла».

Найпопулярніше – «мовне питання» від «яка чиста українська, не може бути, що ви зі Сходу» до «понаїхали російськомовні – тепер росія прийде до нас». Та й автівка з номерним знаком Луганської області для поліціянтів залишається «більш підозрілою» ніж та, що має харківські чи херсонські або запорізькі номери, хоча в усіх цих регіонах є окуповані громади.

Як подолати стереотипне ставлення до переселенців

  1. Дивитися на людину, а не на її статус або місце народження.
  1. Пам’ятати, що переселенцям також потрібні гроші. Деякі з них змогли зберегти роботу, бо працюють онлайн. Ті, хто не мав такої можливості насамперед намагаються працевлаштуватися, щоб мати гідний рівень життя для себе та родини. Щодо людей, які не працюють, то погодьтеся – серед мешканців приймаючих громад також є чимало безробітних.
  1. Зрозуміти, що люди найбільше сумують не за матеріальними речами, а за рідним краєм. А ще за оточенням, мріями та планами, які вони мали. За можливістю здійснювати особистий вибір, а не той, що змушені робити внаслідок жахливої агресії росії. 
  1. Прийняти те, що залишити в поганому стані орендоване житло може й місцевий мешканець.
  1. Знати, що на фронті зараз чимало людей, які також є переселенцями та вже втратили рідний дім, але не хочуть втратити країну. 
  1. Зрозуміти, що крута автівка – це, можливо, єдине, що має ця родина, в якої вже знищили будинок.
  1. Пам’ятати, що російськомовні місцеві є в усіх регіонах – такі вже наші реалії. 
  1. Погодитись, що переселенці є ресурсом для громад. Вони не тільки можуть замінити тих, хто з початком активної фази війни поїхав за кордон, а й перевозять свій бізнес, створюють нові робочі місця, вкладають у приймаючі громади свої сили та енергію, волонтерять. А ще організовують свої ініціативні групи та залучають проєкти з розвитку саме на місцях, бо знаходяться у фокусі уваги міжнародних організацій.

Для чого варто протистояти стереотипам

  1. Щоб не дозволити маніпулювати та розділяти країну на шматки. 
  2. Для повноцінних інтеграційних процесів, які зміцнюють громади та дають їм поштовх до розвитку навіть в складних умовах воєнного часу. 

Про залучення переселенців до змін на місцевому рівні ми вже згадували в цьому тексті.

Повномасштабна війна стала значним потрясінням для багатьох. Періодичні обстріли навіть у відносно безпечних регіонах вводять людей в стан стресу, тож їм стає складно спілкуватися й адекватно реагувати на прості ситуації. Не завжди можна спрогнозувати, що саме для цієї людини стане спусковим гачком: які слово, фраза, жест чи ситуація викликає певну реакцію

 

Іноді достатньо банального оголошення про видачу гуманітарної допомоги для ВПО, як під ним розгорається запекла дискусія про доцільність та необхідність підтримки й жителів приймаючої громади. 

 

Водночас далеко не всі, хто виїхав із зони бойових дій чи пережив сильні потрясіння загалом, будуть психологічно травмовані. Вони зростають, зміцнюються та ніби загартовуються пережитим. Тож звертати увагу на використання стереотипів та провокації з власного боку треба усім. 

Звісно, відмовлятися від них дуже важко. Ще важче відстежувати свій процес мислення, відверто зізнаватися собі в тому, що ви керуєтесь стереотипами, що ця думка не є вашою, а нав’язана зі сторони. Але якщо спробувати та дозволити собі це розуміння, тоді руйнується звичка, розвінчуються стереотипи про переселенців, і власним мисленням ми починаємо відбудовувати свою свідомість.

Як боротися зі стереотипами

Тож, які можуть бути рекомендації у цій складній темі як для переселенців, так і для мешканців приймаючих громад? Щоб зайвий раз не розпалювати стереотипні упередження:

  • працюйте над особистим критичним мисленням;
  • розвінчуйте стереотипи власними аргументами та конкретними прикладами;
  • слідкуйте за роботою ЗМІ та акцентуйте на дискримінаційних висловлюваннях, які є недоречними;
  • гуртуйте нових мешканців громад над суспільно важливими темами розвитку на місцевому рівні;
  • розповідайте історії військових-переселенців;
  • висвітлюйте позитивні приклади тих, хто почав своє життя з початку в іншому регіоні.

Громадським організаціям при написанні проєктів варто звертати увагу на підтримку не тільки переселенців, а ще й місцевих мешканців. А також використовувати ресурсність активних ВПО, щоб допомогти громаді. 

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автора і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

Це авторська колонка Наталії Єсіної. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам. 

Колонки

Як прищепити дітям любов до уроків фізики

Опубліковано

Різноманітні формули та закони фізики часом здаються важкими для розуміння. Але існують методи, завдяки яким кожний урок – це не просто перелік складних теорій, а джерело цікавої інформації.

З чого почалась моя історія?

Привіт, я Руслан Циганков, вчитель фізики та інформатики 176-го ліцею Києва. В рамках премії Global Teachers Prize Ukraine 2024, на яку ще триває збір анкет, хочу поділитись власною історією вчительства. Мій шлях почався 4 роки тому, коли я опинився без роботи. Тоді до мене звернувся мій друг та сказав, що в школі є вакансія на посаду вчителя інформатики. Я був дуже здивований, коли дізнався, що можна викладати у школі без педагогічної освіти – в такому випадку на роботу беруть як спеціаліста з контрактом на один рік, який згодом можна подовжити. 

Проте я хотів бути «офіційно» вчителем та з цією метою закінчив магістратуру на педагогічну освіту. Я хвилювався стосовно роботи в школі, тому що практики роботи з дітьми в мене було небагато, лише 2 роки вожатим у дитячому таборі. Але я все одно пішов.

Так я став вчителем інформатики та мені доручили навчати учнів з 5-го по 11-й класи. До мого приходу в школі не було нормального інформатика та діти не мали навіть базових знань. Тоді переді мною стало завдання навчити їх з «нуля» від найпростішого. Було нелегко, враховуючи, що діти та ситуації різні. Але відтоді я зрозумів декілька моментів для успішної роботи вчителем:

  • Бути собою. Діти бачать, коли ти брешеш;
  • Будувати контакт з учнями. Спілкуватися не тільки на тему уроку, а ще і на інші вільні теми. В деяких випадках діти мудріші та розумніші за деяких дорослих;
  • Допомагати кожному, щоб якомога більше дітей навчились новому;
  • Не вдавати себе «найрозумнішим». Треба вміти визнавати, що ти не все знаєш, та при цьому вчитись.

В перший рік я був вчителем інформатики, де робив нахил до графічного дизайну, а на другий – став викладати фізику. Кожний урок я намагаюся робити цікавим, наводячи життєві приклади. Зараз я викладаю одночасно два предмети.

Вчитель – це місія?

На мою думку, так. Яка ж вона, моя місія? Перш за все – це передавати знання. Це стосується не лише предметів, а ще і особистого життєвого досвіду. Учні люблять і просять розповісти історії з мого життя, чим я залюбки ділюсь. З них діти роблять висновки для себе.

По-друге, я намагаюся передати свої цінності, а саме людяність, чесність, справедливість та відповідальність. Кожен раз, коли виникає якась проблема або зауваження, я розмовляю з учнями для того, щоб вони розуміли, чому так відбулося. Я не кричу на дітей та пояснюю все спокійним тоном.

За роки викладання в мене з’явились традиції, які учні люблять і поважають. Я це дуже ціную та їх повагу заслуговую кожен день. Вони залюбки ходять до мене, розповідають про своє життя, питають мою думку на якусь тему. Тому для них я хочу бути другом, старшим братом, наставником. Розмовляти та бути з ними на одній хвилі. Пояснювати серйозні та важкі речі звичайними словами. Та бути з ними чесним та відвертим, бо правда не така страшна, головне бути сміливим її сказати.

Я не можу передати те внутрішнє тепло, коли діти приходять до мене, посміхаються і радіють, коли я щось розповідаю або коли просто мене бачать. Коли довго пояснюєш складну тему, питаєш та учні відповідають правильно. Подумки я радію та кричу «ВОНИ ЗРОЗУМІЛИ!». 

Яка головна мотивація? 

Я не ходжу в школу, як на роботу та не ходжу туди за грошима. Я виконую свою місію вчителя та хочу, щоб учні були Людьми з великої літери. Я вірю в них, так само, як вони кожен раз вірять в мене.

Моє призначення – це показувати учням, що фізика навколо нас. І все, що нас оточує – це не магія і це можна пояснити. Головним показником знань вважаю не лише оцінки, а ще й бажання та залученість учнів у процес вивчення предмету. Навіть ті діти, які мають не дуже задовільні оцінки з інших предметів, виходять на високий рівень завдяки моїй мотивації до активності на уроці.

Як досягти такого результату? 

Головний мій метод – це показувати фізику наочно на звичайних предметах. Щоб діти могли самостійно зрозуміти та відчути. Наступний метод – викладання питаннями. Тобто мій урок ділиться на дві частини: перша – я розповідаю, друга – діти питають та здогадуються самі. Таким чином розвивається критичне мислення, вміння аналізувати та зникає страх перед тим, що можна зробити помилку. Я спонукаю учнів відповідати завжди, навіть якщо вони не знають точну відповідь. Бо помилка – це не програш. Програш – це не сказати.

Я популяризую фізику у соцмережах та пишаюсь тим, що вона стала цікавою не лише для учнів. Також пишаюсь досягненнями дітей, які займають призові місця на конкурсі з графічного дизайну, а деякі вже заробляють на цьому гроші.

А також поширюю думку, що професія вчителя дуже важлива. Тому якщо ви знаєте видатного вчителя, чия праця варта нагороди, номінуйте його чи її на премію Global Teacher Prize Ukraine 2024 та подаруйте шанс отримати мільйон гривень для власного освітнього проєкту!

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Читати далі

Колонки

Діти у війні: історії дитинства, знівеченого росією

Опубліковано

В Україні опублікували збірку “недитячих” історій дітей, чиє дитинство було знівечене росією. В рамках плану дій Bring Kids Back UA, створеного у 2023 році за ініціативою Президента України Володимира Зеленського, випустили книгу про життя дітей у війні – “Living the War: Children during the Russian war against Ukraine”.

Робота над проєктом видання “Living the War” про дітей розпочалася у 2023 році і тривала протягом півроку. Команда авторів, редакторів, видавців та експертів української гуманітарної програми Bring Kids Back UA задокументували та спробували викласти на сторінках книги жахливі історії тих, хто найменше мав би знати, що таке війна. Дитячі свідчення про недитячі втрати батьків, рідних та близьких, родин та друзів, домівок та шкіл, можливостей освіти та дозвілля, про фізичні та психологічні травми збиралися авторським колективом за підтримки психолога. Адже найголовнішим для авторів, нарівні з бажанням та потребою розповісти всьому світові про жахи, що їх переживають українські діти від рук агресорів, було уникнути повторного травмування цих дітей.

Недитячі історії: про російські злочини вустами дітей

Однією з історій є доля 12-річного Сашка з Новогригорівки, який під час окупації свого села переховувався в підвалах, а згодом був змушений евакуюватися з родиною. Повернувшись додому після звільнення села, він побачив свій зруйнований дім. Ця історія привернула увагу гурту Imagine Dragons, які випустили кліп на пісню Crushed з Сашком в головній ролі. Відтак, Сашку відбудували його дім, і про історію цього хлопцю почув цілий світ. 

Ще одна історія – історія 16-річного Владислава, який провів 90 днів у російському полоні. Після смерті дідуся в окупованому Мелітополі, Владислав намагався евакуюватися, але був затриманий російськими силами і відправлений у фільтраційний табір, а потім — у СІЗО. Підлітку пощастило вийти з полону живим, але з неймовірно тяжким багажем спогадів – залиті кровʼю камери для допитів, вибиті зуби, крики та спроба самогубства сусіда по камері. З допомогою українців, які евакуювалися до Запоріжжя, він зміг доїхати додому і воззʼєднатися з сімʼєю.

Історія 9-річного Іллі є не менш травмуючою. Хлопець майже два тижні на початку великої війни прожив з мамою в окупованому Маріуполі. Його мама під час обстрілу отримала смертельне поранення в голову і за кілька години загинула, а він сам отримав складне поранення. Російські військові вивезли Іллю до окупованого Донецька. Окупанти чинили психологічний тиск і планували депортувати його далі у Москву. Вони говорили, що його ніхто не шукає, він нікому не потрібен, і що йому знайдуть нову родину в росії. Бабуся Іллі, яка в той час жила на Заході України, зробила все, щоб знайти і повернути онука. У квітні 2022 року, коли вона приїхала на окуповану територію, хлопцю вже встигли знайти російську опікунку. Лише завдяки великій команді урядових та неурядових організацій Ілля зміг повернутися до рідних. 

Видавець збірки Володимир Кадигроб ділиться: “Коли я спілкувався з дітьми, я не міг повірити, що ті. хто розповідає ці історії – це діти. Вони швидко подорослішали. Деякі з них не могли зупинитися, розповідаючи про пережите. Вони хотіли, щоб їх почули”. 

Чому саме англійською?

Ця книга допомагає зрозуміти масштаб подій і контекст долі українських дітей під час війни. До неї також входить колекція фотоісторій, які є наочним свідченням впливу війни на життя дітей. Серед авторів світлин – українські фотографи Саша Маслов, Михайло Палінчак, Назар Фурик, Роман Пилипей, Роман Пашковський та Сергій Моргунов. 

Кремлівська пропагандистська машина намагається стерти правду та підмінити її фейковою реальністю. Цей том – про збереження колективної пам’яті. Але що ще важливіше – випустивши цю книгу, Україна закликає всіх небайдужих діяти спільно, аби захистити майбутнє кожної дитини світу.

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Читати далі

Колонки

Якби у кожного українця вдома стояв 3D-принтер, наша перемога була б швидшою

Опубліковано

Катерина Головко (Маліневська) – журналіст і волонтер. З початку повномасштабного вторгнення займалася формуванням бази фото й відео-матеріалів подій для міжнародних ЗМІ та судів в рамках ініціативної групи Володимира Бородянського (екс-міністр культури і екс-директор StarLightMedia). Також займалася закупівлею бронежилетів і касок для військових. Наразі Катерина є волонтером Навчального центру “ДГВ” (Дарницька громадська варта) ДФТГ при 112-й бригаді і благодійного фонду на базі Центру. У 2023-му році отримала нагороду від Міністерства оборони “За сприяння Збройним Силам України”.

Наразі Катерина займається розвитком майстерні 3D-принтингу. Ми розпитали, чим важливий для волонтерства і армії 3D-принтинг, і чому про нього всі говорять. А також про діяльність волонтерки в рамках цієї ініцативи.

“Наші хлопці військові із Навчального Центру “ДГВ” вирішили відкрити майстерню 3D-принтинтерів. На це їх надихнула команда знайомих айтівців, які вже займалися цим, і допомагали нашому Центру і військовим бригади. Це видалося нашим хлопцям дуже корисним і перспективним ділом, і вони подумали – а чому б самим не спробувати і не розвивати цей напрямок? Назвалися так само, як і Центр – Майстерня “ДГВ”. За добу зібрали донати на перший принтер, і все понеслося. Я долучилася допомагати із розвитком Майстерні, бо вважаю, що це дуже важлива справа. А ще це реально цікаво.”

На таких принтерах можна друкувати будь-які вироби із пластику, які є необхідними і корисними для ЗСУ. В першу чергу, це корпуси і деталі для дронів, системи скидів для дронів, хвостовики для ВОГ, магазини для автоматів, перископи, запчастини для Старлінків, різні аксесуари, що полегшують життя військових: лоудери (заряджалки для магазинів автоматів, що допомагають робити це набагато швидше ніж вручну, і іноді це може врятувати життя), павербанки, підставки для дронів тощо. 

“Уявіть, що ви можете надрукувати будь-що, що можете змоделювати в комп’ютерній програмі. Це відкриває величезні перспективи в різних галузях. 3D-принтинг можна використовувати, приміром, в протезуванні, що є нагальною суспільною потребою. Можна виготовляти деталі для автомобілів, що також супер-актуально для військових. Принтинг робить більш доступним виготовлення БПЛА, може допомагати в навчальних цілях – приміром, наша Майстерня друкує навчальні міни для підготовки військових в справі розмінування.”

На сьогоднішній день вже існують великі ініціативи з 3D-принтингу, такі як ДрукАрмія, які курують виробництво тисяч принтерів на потреби армії. Більшість з цих принтерів – це домашні особисті принтери людей, які мали їх вдома для інших потреб, і долучилися до ініціативи як волонтери, або ті хто цілеспрямовано придбали принтер(и) під цей проєкт.

“Вже існує така практика масового домашнього виробництва, приміром, дронів, і вона стає все більш популярною. Є спеціальні відео-курси для усіх охочих громадян нашої країни робити своїми руками дрони і допомагати армії, є цілі програми. І з 3D-принтингом має бути так само – популяризація на державному рівні, навчальні матеріали, можливо льготні умови придбання обладнання для волонтерів, тобто, розповсюдження цієї важливої справи на рівні звичайних громадян. Якби у кожного українця вдома стояв 3D-принтер, наша перемога була б швидшою. Ми б за секунду закривали усі потреби в продукції, яка може друкуватися і потрібна армії, і піднімали б цілі сфери виробництва.”

Катерина допомагає Майстерні із залученням донатів, партнерів, фондів, масштабуванням. Каже, що Майстерня “ДГВ” друкує на потреби ЗСУ на безкоштовній основі і для різних військових підрозділів. Головне – щоб вистачало пластику. Саме для цього і залучаються донати. Тому організація відкрита для підтримки, співпраці і спів-волонтерства. Планують також розширятися – докупати принтери, залучати команду, бо запити від військових тільки зростають. Також мають потребу в волонтерах-інженерах, які знаються на подібній техніці і процесах. 

“Хлопці з нашої майстерні дуже відповідально підійшли до питання виробництва – вони обирали найякісніший пластик, оптимізовували процеси, залучали спеціалістів, відточували якість і оптимальність використання матеріалів, систему виробництва. Видно, що ця справа надихає їх і викликає у відчуття важливості процесу. Та головне це те, що військові дзвонять з передової, дякують, це найліпша нагорода. Я вірю в те, що ця справа може перерости в масштабне виробництво для різних потреб і на довгу перспективу. Дай бог, щоб ми якнайшвидше перейшли до виробництва мирного часу – починаючи від протезів для людей, які мають таку потребу, продовжуючи допомогою у відбудовах і облаштуваннях будинків, приміщень, виготовленні техніки, електроніки тощо. Адже все, що ми робимо зараз – заради перемоги, миру, майбутнього, яке сьогодні ми творимо разом.”

На сьогоднішній день існує багато матеріалів і інформації про налагодження домашнього виробництва на 3D-принтерах у відкритому доступі – поради, які принтери під які потреби обрати, гайди по видам пластику, інформація, де брати файли з 3D-моделями для друку, як співпрацювати з ЗСУ або організаціями, що займаються даною логістикою. Адже українці – нація, яка здатна впоратися з будь-якими викликами і задачами, взяти до своїх рук ініціативу, і, згуртувавшись, дійти до перемоги. 

Читати далі

 РЕКЛАМА:

Шопочитати

Суспільство1 день тому

Харизматична контентмейкерка з TikTok співпрацює з відомими брендами з маленького села на Тернопільщині

Софія Крупа з чоловіком Андрієм підкорює український тікток своїми креативними відео, а відомі бренди часто...

Можливості2 дні тому

Кежуал по-українськи. Подружжя Логаїв створило бренд одягу «Спадщина» з етнічними мотивами, а з розвитком допоміг грант

Коли люди носять одяг від «Спадщини», то відчувають захоплені погляди в спину, адже саме там...

Суспільство1 тиждень тому

Мріє, щоб про Складанку у світі знали, як про LEGO. Як підприємиця з Львівщини 6 років розвиває власний бренд

Колись дядько Юлії сказав їй, що нею обов’язково всі пишатимуться. Жінка довго шукала себе, пробувала...

Суспільство2 тижні тому

«Я співаю руками»: як перекладачка жестової мови Уляна Шумило розвиває музичний інклюзив

Вона однією з перших почала перекладати українські пісні жестовою мовою. Найпершими її «ручними каверами» стали...

РЕКЛАМА: