Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Гонзо-література, війна та книги для дітей. Історія письменника та ветерана Валерія Пузіка

За підтримки Добродіїв

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Свою дебютну книгу Валерій Пузік випустив після повернення з війни. І хоча тексти, що увійшли до збірки, охоплюють значно ширший період часу, «Моноліт» охрестили «ветеранською прозою». Терміном, якого сам автор намагався уникнути. Протягом останнього року Валерій не пише про війну. Він працює над дитячим фентезі та поринув у сценаристську роботу. Про блокноти, які завжди під рукою, моменти поневірянь та оновлення, упередженість літературної спільноти та драконів біля затонулого танкера – Пузік розповів команді ШоТам.

Валерій Пузік
Валерій Пузік

Письменник, художник, режисер, ветеран російсько-української війни. Автор книг «Моноліт», «Я бачив його живим, мертвим і знову живим», «Шахта. Ранкове зведення».

Першою книгою могла стати історія гастарбайтерів у Москві

Скільки себе пам’ятаю – я постійно писав. Спочатку наївні віршики, потім – короткі новели, оповідання. Свій перший роман «Один в чотирьох стінах» написав у 2006 році, і тоді ж пів року він публікувався на останній сторінці щоденної  газети «Подільські новини». Тоді я цікавився переважно містикою, магічним реалізмом. Намагався писати щось схоже. Але мало що вдавалося, якщо чесно. Було декілька проб писати п’єси, але вони нагадували суцільний потік свідомості. 

Загалом, до Майдану та початку війни я перебував у якихось творчих пошуках та поневіряннях. У мене були дивні роботи. Інколи настільки дивні, що про деякі соромно розповідати. Будівельник, електрик, монтажник, охоронна служба, контент-менеджер, журналіст, фотограф, дизайнер, пекар – дуже багато всілякого. І паралельно з цим я писав. Воно якось допомагало триматися на плаву. Письменництво було для мене ніби світло в кінці тунелю. Хоча паралельно у мене були амбіції стати художником. Були виставки живопису та графіки. Щось навіть продавалося та їздило за кордон. 

Читайте також: Десять українських фільмів про війну на Донбасі, які варто переглянути кожному

У 2012-му році я взяв творчу відпустку на тодішній роботі в медіа та поїхав до батьків на Хмельниччину. Я планував написати містичний роман.  Та одного разу, вечері, ми сиділи в барі, і знайомий сказав: «Через тиждень їдемо на заробітки в Москву. Хочеш?». І я не роздумуючи погодився. А невдовзі ми стояли на московському вокзалі. 

На рішення, мабуть, вплинув Джек Керуак, книжки якого я тоді постійно читав. «Волоцюги Дгарми», «Біґ-Сур», «У дорозі».  Я їхав туди, бо хотів написати про гастарбайтерів у Москві, як не дивно. Захопив із собою олівці, ручки, блокноти. І я писав, багато писав. Це були хаотичні записи, але все ж. Думаю з того матеріалу могла вийти добротна книжка, максимально жорстка, настільки, наскільки буває жорстким чи жорстоким життя на московських будовах: ОМОН, наркотики, бійки, колото-різані, важка фізична робота і постійний алкоголь. Але з книгою не склалося, адже у мене вкрали рюкзак з усіма записниками в грудні 2013 у КМДА під час Майдану. Чомусь я носив їх завжди з собою. 

На Майдані зрозумів, що варто жити інакше

Я якраз приїхав на декілька місяців додому, і вийшло, що з перших днів, тоді ще – протесту, був у Києві. І це були дивні дні. Не було жодних ілюзій. Після того, як ти фізично працюєш на будівництві в чужій країні, ти просто шукаєш людей, яких там бракувало. Загалом – всі дороги вели на Майдан Незалежності. 

Грудень 2013-го року.

І власне там відбувся момент осяяння. На вулиці Грушевського мені у підборіддя влучила гумова куля. Це було за день до перших вбивств активістів, у січні. Я ходив з перемотаною головою та почувався героєм стрічки «Вхід до порожнечі» Гаспара Ное. Ти ніби помер, але ще присутній на місці. І тоді все якось стало на свої місця. Прийшло розуміння, що потрібно якось інакше жити. Такий стан тривав довго, майже рік, допоки я не поїхав на фронт.

До письменництва та живопису повернувся на передовій

У навчальному центрі «Десна» відбувся етап своєрідного очищення. Нас готували, ганяли на кросах. І це був ще один особливий стан. Наче сон чи дурман, коли ти постійно втомлений, але робиш все, що потрібно, попри відсутність сил. І ці відчуття стали каталізатором змін, наче фільтр, який прибрав все зайве.

А вже в лютому-березні на базі Добровольчого українського корпусу все стало на свої місця. Прийшло розуміння, чим хочеш займатися, що варто робити. Це середовище оновило мене повністю. Я і не думав там писати чи знімати. Але сталося навпаки. Малював, писав, фотографував та знімав.

Валерій Пузік (праворуч) та його побратим Максим Кривцов. Поезії обох захисників увійшли до збірки «Там, де вдома» харківського видавництва «АССА».

Спочатку я працював у ДУК-інфо, мені страшенно не подобалося, що треба телефонувати, брати якісь інтерв’ю, формувати ранкові зведення. Це не те, чого мені хотілося. І я перейшов до артилерії. Тоді ж з’явилася внутрішня потреба щось робити. Я завжди ношу із собою блокнот, щоденник. На Донбасі в мене їх було два. Перший – про «Десну», який називався «Примарна зона». Другий – «Шахта», який згодом став окремою книгою. Це знову була якась гонзо-література.

Виставка фоторобіт Пузіка. Джерело: zaxid.net

Паралельно почав малювати. На дошках з-під ящиків боєприпасів, на всьому, що було під рукою. Спочатку олівцями та фломастерами, потім передали акрилові фарби. Частина робіт залишилася у Водяному, коли ми звідти виїхали. Частину встиг передати поштою. 

Спочатку живопис перемогла фотографія, а згодом – текст

Після повернення практично ні з ким не спілкувався, лише з майбутньою дружиною та деякими друзями. За мною навіть закріпилася така штука, що я якийсь мовчазний. 15 жовтня 2015 року відбулася виставка робіт, створених на передовій. Ми навіть поїздили Україною, але після цього я зрозумів, що малювати вже не хочеться. У Києві та Львові виставки робіт були поєднані: текст, фото, відео, картини. Треба було від чогось відмовитися. І я відмовився від малювання.

Одна з робіт Пузіка на презентації виставки у Львові. Джерело: zaxid.net

Колір не може розповісти історію, наприклад як текст. Він її показує.  У тексті ти можеш все розписати, заглибитися. Але в мене ще була фотографія. І вона «перемогла» живопис першою. У тебе є момент для фіксації, засоби, інструменти. Два роки працював в Одесі фотографом. Ходив репортером на всілякі мітинги, залазив з камерою у всі сутички. Додому приходив задоволений – отримав свою дозу адреналіну. 

Читайте також: Від парамедика до бізнесвумен. Як ветеранка війни створила власну справу на сушениках

Перша книга стала фундаментом для всіх наступних

Першою книгою став «Моноліт», але про нього доволі складно говорити. Тексти писалися протягом п’яти років. І багато з них не потрапили під обкладинку. Це хаотичні тексти, які не мали чіткої форми, не були між собою пов’язані. Зараз я б складав цю книгу зовсім інакше, але тоді в мене не було такого досвіду.

«Моноліт» – це плита, фундамент, на якому будується все інше. Він дав початок всьому. Це по суті старт. Усі теми, з якими я працюю, працював і працюватиму, вони закладені саме в цій книзі. Це і містика, і військові моменти, яких не уникнути, і дитинство, і потойбіччя. Ті теми, які мене цікавили протягом останніх 15 років. 

Дебютна збірка оповідань «Моноліт». Фото: Читомо.

Термін «ветеранська література» принижує книгу

Скоріше за все, я б не хотів починати свій шлях письменника з текстів про війну. Але так сталося. І доволі складно в сучасній українській літературі зняти з себе клеймо «атошника» чи «ветерана». Визначення «ветеранська література» насправді має якесь приниження якості твору. Це часто означає, що на книгу практично не звертатимуть увагу критики чи читачі. Вузьке коло книжок для своїх і про своїх. Хоча «Моноліт» не зовсім підпадає під це коло.

Після виходу першої книги була певна ейфорія, радість. Але я часто оминав публічні заходи, бо хотів уникнути приклеювання цього маркера «ветеранської літератури». Але не зміг. Я прийняв цей челендж, тоді прийшло усвідомлення, якими будуть наступні книги. Так з’явилися «Наші котики. Бліндаж», «Шахта», «Я бачив його живим, мертвим і знову живим». Кожна з цих книг для мене важлива.

Насправді я дійсно люблю кожну свою книгу, задоволений кожним надрукованим словом. Якби не любив – просто видалив би чи не відпускав у довге плавання. Історії, які мені не подобаються, точно ніколи не вийдуть друком. Усі написані тексти – це частинки мене. Якийсь проміжок часу, період. Так, можливо, зараз я б написав усе це інакше. Але на ту мить – це був максимум.

Збірка оповідань «Я бачив його живим, мертвим і знову живим». Фото Валерія Пузіка.

Почав писати для дітей, і це стало новим світлом

Серія дитячих книг про танкер Делфі стала для мене своєрідним світлом чи факелом після довгої депресухи. Напевно, я за це і люблю писати для дітей. З цією історію все було легко і просто, перша книга була готова вже за декілька тижнів.

Звісно, були якісь напрацювання, я багато читав, хотів написати якийсь детектив про історію Одеси. Або була ідея зробити історію про книгарню чарівників. Але натомість виникла історія «Делфі та чарівники».

Читайте також: Документальна стрічка «Зошит війни» про події на Сході вийшла онлайн

В Одесі ми живемо неподалік від пляжу, де в 2019 році затонуло це судно. І якось ми з сином пішли до моря, він тоді зацікавився драконами, почав щось про них розповідати. Періодично ми приходили на те місце, а вечорами я вигадував для Ореста усілякі історії про драконів. І якось ця історія викристалізувалась, все склалося, наче пазл. Тоді ж мені написала Світлана Фельдман, директорка видавництва «АССА», запропонувала написати дитячу книгу. Я погодився. І вже було усвідомлення, що це має бути не одна книга, а декілька, цикл.

Книга «Делфі та чарівники». Фото Валерія Пузіка.

Цикл про «Делфі» став для мене як «Моноліт». Тобто це теж своєрідний фундамент у дитячій літературі. Там, як і в дорослих текстах, задіяно все, що відбуватиметься та згадуватиметься далі.

Вже рік не пишу прозу про війну, і це радує

Ще почав займатися кіносценаріями. Цьогоріч з’явилася можливість разом із режисером Романом Любим працювати над створенням сценарію повнометражного ігрового фільму «Донбас Драм’н’бас».

Це історія про життя у Донецьку на початку 2014 року, коли мовчазний активіст з позивним «Ніхто» стає своєрідним гідом для київського ексвійськового з позивним «Вітер». В обмін на це «Ніхто» отримує інтенсив з ведення партизанської війни в умовах міста. За холодом засідок, схованок, переслідувань та підозр жевріє зв’язок, схожий на стосунки батька і сина.

Проєкт був представлений в індустріальній секції Одеського кінофестивалю минулого літа. На жаль, ми не отримали фінансування на реалізацію від Держкіно – нам не вистачило 0,25 балів від експертів. Але вірю, що це кіно станеться, і його можна буде побачити в кінотеатрах через декілька років.

Ще один проєкт – «Короткі ночі, довгі дні». Це історія про хлопця, який влаштовується працювати в кінотеатр сторожем і знаходить серед мотлоху чарівну кінокамеру. Разом із друзями він вирушає в небезпечну синефільську подорож фільмами та місцями зйомок. Небезпечну, адже за кіноапаратом вже полюють негідники.

Читайте також: Серіал «Доброволець» Ахтема Сеітаблаєва вийшов у форматі повного фільму

Межі реальності та магії стираються: головні герої переміщуються з фільму в фільм, знайомляться з Вірою Холодною, Дзигою Вертовим, Олександром Довженком та Сергієм Параджановим. Виявляється цю кінокамеру зробив одеський винахідник Йосип Тимченко у 1915 році на замовлення таємничого незнайомця і вона дуже небезпечна. Загалом це кіно про кіно в кіно.

Тож поки я освоюю драматургію кіно та телебачення. Відмовився від форми оповідань. А ще не пишу прозу про війну з серпня 2020-го року. І це радує.

Цей текст з’явився завдяки Добродіям та Добродійкам ШоТам – нашим читачам, які підтримують нас фінансово на щомісячній або одноразовій основі. Завдяки їхній підтримці ми можемо:
• безкоштовно рекламувати малий український бізнес;
• допомагати важливим громадським та волонтерським проєктам шукати однодумців;
• розповідати історії успіху простих українців.
Добродії мають можливість обирати теми матеріалів, які вони проспонсорували. А ми регулярно звітуємо перед ними про витрачені кошти. Хочеш більше позитивних змін в нашому суспільстві? Ставай добродієм ШоТам і допомагай нам підтримувати змінотворців!

Підтримай ШоТам

Суспільство

В африканській Руанді запрацював українськомовний аудіогід

Опубліковано

Підтримай ШоТам

В одному з найвідоміших музеїв Африки запрацював україномовний аудіогід, повідомили у пресслужбі глави держави.

Запуск 33-го українськомовного аудіогіда відбувся в Меморіалі геноциду в Кігалі в Руанді. Під час церемонії Посол України Андрій Праведник віддав шану загиблим та переказав співчуття руандійському народу від імені уряду та народу України.

Про музей

Меморіал – це центр пам’яті, що був заснований для вшанування загиблих під час геноциду в Руанді у 1994 році. У той час етнічна більшість країни – хуту – практично винищила етнічну меншість – тутсі. За приблизними підрахунками, жертвами геноциду стали близько мільйона людей, що становило 20% населення країни.

Читайте також: На український завод, що безперервно працює з 13 століття, запустили екскурсії (ВІДЕО)

Етнічну чистку підтримувало керівництво Руанди, що на той момент складалося з представників хуту. А також провладні ЗМІ, зокрема «Радіо тисячі пагорбів», яке навіть озвучувало в ефірах адреси майбутніх жертв. Пропагандисти порівнювали тутсі з «тарганами, яких треба винищити», таким чином дегуманізуючи суспільство.

Після зміни влади в Руанді у 1994 році розпочав роботу міжнародний трибунал із розслідування злочинів геноциду. У результаті кількох урядовців та командирів каральних загонів вдалося притягнути до відповідальності.

Читайте такожРозлючують російських дипломатів та виправляють помилки. Як молодь популяризує українську мову в соцмережах

На території Меморіалу розташована братська могила, де поховано понад 250 тис. жертв насильства. Меморіальний центр – один із найвідвідуваніших музеїв Африки, його мета – запобігти геноцидам у світі. Частими відвідувачами Меморіалу є світові лідери та делегації іноземних країн.

Втілення проекту зі створення аудіоекскурсій українською в музеях світу було розпочато у 2020 році. Українськомовний аудіогід у Меморіалі геноциду в Кігалі став першим у Руанді та другим у Східній Африці.

Проект реалізовано за підтримки Посольства України в Кенії.

Нагадаємо, створили двомовний аудіогід «Замками Закарпаття».

Як ми повідомляли раніше, на Рівненщині створили п’ять нових туристичних маршрутів давніми городищами.

Фото: president.gov.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

Українські курсанти започаткували проєкт «Вірте в ЗСУ»

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Курсанти факультету телекомунікаційних систем Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут започаткували проєкт «Вірте в ЗСУ», приурочивши його до 30-ї річниці Збройних Сил України.

Про це повідомили в пресслужбі військового вишу.

Курсанти у рамках проєкту «Вірте в ЗСУ» відвідали київську спеціалізовану школу «Еллада», де зустрілися з учнями 2, 5 та 8 класів.

Мета – популяризація професії військового, служби в ЗС України, аби молодь більше знала та поважала тих, хто захищає Батьківщину та мирне небо України.

Читайте також: #ЩедрийВівторок. Як українські діти долучаються до благодійності та допомагають іншим

Учні із задоволенням поспілкувалися з курсантами Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут та залюбки приміряли засоби індивідуального захисту, які носять військові.

Нагадаємо, в Україну випускають пам’ятну монету на честь Гарнізонного храму у Львові.

Як ми повідомляли раніше, Морські піхотинці здали кров задля порятунку людського життя.

Фото: viti.edu.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

1 грудня Музей Ханенків у Києві запрошує на день відкритих дверей

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Киян і гостей міста Музей Ханенків запрошує на день відкритих дверей у середу, 1 грудня.

Про це повідомляють на сторінці музею у соцмережі.

Упродовж дня вхід буде вільний і безкоштовний для всіх охочих.

Музей працює з 10:30 до 17:30.

Як потрапити?

У музеї нагадують, що можна завітати за наявності:

  • сертифікату про повну вакцинацію (паперового з мокрою печаткою лікарні чи у додатку Дія);
  • негативного ПЛР-тесту (дійсний 72 години) або експрес-тест на визначення антигена коронавірусу SARS-CoV-2;
  • довідки про одужання від Covid-19 (дійсна 180 діб з моменту отримання позитивного ПЛР-тесту).

Дотримання маскового режиму для всіх є обов’язковим. Правила щодо наявності документів поширюються лише на повнолітніх.

Про музей

Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків — музей світового мистецтва, що презентує найзначніші в Україні колекції мистецтва Європи, Азії та Давнього світу. Музей засновано в 1919 році відповідно до заповіту колекціонера Богдана Ханенка (1917) та дарчої його дружини Варвари на ім’я Всеукраїнської академії наук (1918).

Читайте також: #ЩедрийВівторок. Як українські діти долучаються до благодійності та допомагають іншим

Основою колекції музею є художнє зібрання Богдана та Варвари Ханенків — українських колекціонерів та благодійників кінця 19 — початку 20 століття. Фонди музею налічують понад 25 тисяч предметів. Близько 1000 вибраних артефактів експонується постійно.

Нагадаємо, у трьох львівських музеях запустили українськомовні аудіогіди.

Фото: facebook.com/khanenkomuseum.

Підтримай ШоТам

Читати далі