Суспільство
Ферма оленів та ланей на Сумщині: як професійний каскадер розвиває нову для України галузь
На Сумщині, поблизу Конотопа, розкинулась унікальна ферма, де розводять благородних оленів та ланей. Побачити наживо та навіть погодувати цих дивовижних тварин щовихідних приїжджає чимало туристів.
Та тримають їх тут не тільки для відвідувачів. Частину оленів власник продаватиме подібним до свого хазяйствам, а іншу – випускатиме у дику природу для розведення генофонду. Збудував цю ферму українець Дмитро Русанов. За професією він каскадер і вже 15 років працює закордоном. Надихнувшись тим, як у Європі дбають про популяцію та генетику цих благородних тварин, чоловік вирішив розвивати оленярство і в Україні. Що з цього вийшло – читайте у матеріалі.
Дмитро Русанов
Власник оленячої ферми на Сумщині. Професійний каскадер, який робить трюки на конях. Закінчив Національну академію керівних кадрів культури і мистецтв у Києві. Понад 15 років працює в італійському парку розваг “Movieland park”.
Мисливець – це не кровожерливий вбивця
Знаєте, я часто їжджу Європою і бачу, як багато в їхніх лісах або на полях тварин. А в нас, на жаль, через браконьєрство їх дуже мало. На Сумщині, наприклад, олені в природі є, але з цим проблеми. Їх завезли сюди у 1972 році й з того часу кров не мінялась. Це погано, адже якщо один вид між собою постійно схрещується, він стає слабким. Такі олені генетично схильні до захворювань, у них скорочується народжуваність. Тому потрібно постійно “підливати” нову кров.
Взагалі я давно захоплююсь мисливством. Але коли ти кажеш людям, що ти мисливець, вони думають, що це кровожерливий вбивця, який стріляє всіх наліво і направо. Насправді це не так. Можна бути мисливцем і нікого не вбивати. Мисливці та лісники – найперші, хто піклується про тварин.
Більшу частину часу я проводжу в Італії. Я вже 15 років працюю професійним каскадером у парку розваг Movieland park, виконуючи трюки з кіньми. Коли я в черговий раз приїхав додому, я зустрівся з директором нашого конотопського лісгоспу. Ми з ним розговорились, він розказав про проблему з оленями і я запропонував подарувати їм у хазяйство нового, щоб “розмішати кров”.
Подарував Конотопському лісгоспу оленя за €5 тис.
Тож, коли я почав шукати, де б купити тварину, виявилось, що в Україні таких видів, яких я бачив на європейських фермах, немає. Я знайшов потрібного оленя аж в Угорщині. З доставленням він обійшовся мені близько €5 300. Ми випустили цього самця в господарство і тепер він тут живе, вже має своє потомство.
Читайте також: Cozy Farm: як молоде подружжя наважилось покинути місто і відкрити козину ферму у селі
Але тоді я замислився. Невже тільки мені потрібні ці олені? Я почав цікавитись, як можна зробити фермерське господарство, розводити цих тварин, робити селекції, покращувати їхню генетику. Виявилось, що навіть білоруси, не кажучи вже про європейців, займаються розведенням оленів понад 15 років. А у нас галузь тільки зароджується. Тоді я вирішив стати одним з перших. Я запропонував своєму другу, місцевому фермеру Віктору Галі, вдвох зайнятись цією справою. Він погодився, а рік наша ферма отримала перших оленів.
Ватажки ферми Руні, Спартак, Мирко і Румин
Зараз ферма налічує трошки більше ніж 200 тварин. Самок благородного оленя десь 100 голів. Самців – 20. Чотири з них дорослі, інші – молодняк, якому 7-8 місяців. Окрім того, в нас близько 80 ланей. Частина тварин завезена з-за кордону, а інша – вже народжена тут. Деяких самок ми купували вже вагітними, а вони нам приводили потомство.
Звичайно, по іменах я всіх своїх тварин не знаю. Тільки самців, бо вони продовжувачі роду і на них велика відповідальність. У нас, наприклад, є англієць Руні. Він приїхав з Великобританії, міста Уоберн. Я назвав його на честь футболіста Вейна Руні. Вони навіть чимось схожі. У нього така кирпата морда і він рудий. За характером Руні у нас боєць. Хоч він і наймолодший, бо йому всього три роки, але найактивніший.
Наступний – Спартак. Він носить ім’я свого батька родом з Нової Зеландії, який був чемпіоном і родоначальником багатьох хороших оленів у Європі. Є в нас Мирко з Австрії, названий на честь мого товариша, який допомогав з перевозкою тварин. І ще один – просто Румин, бо він з Румунії. Румин в нас найстарший – йому шість років.
Як я їх розрізняю? Дуже просто. Коли ти знаходишся кожен день поряд з оленями, то помічаєш, що всі вони різні. Немає однакових тварин. Знайти спільну мову з ними не складно, якщо знати правильний підхід. Я, наприклад, завжди заходжу у вольєри з їжею – то буханку хліба візьму, то відро буряка наріжу. Підзиваю їх до себе свистом. Коли вони його чують, вже знають, що це я приніс їм їжу. Так вони потрохи звикають. Одні бачать, що я не загроза, починають підходити, за ними підходять інші. Вони вважають, що я один з них.
Будівництво оленячого ранчо – це не один мільйон гривень
Знаходиться наша ферма під Конотопом, неподалік села Козацьке. Тут ми взяли в оренду паї, близько 80 гектарів, і розташували свою ферму. Взагалі виявляється в Україні дуже багато пустої землі не придатної для сільського господарства. А от для вирощування таких тварин як олені або лані – вона чудова.
Щоб розуміти, що будувати, я поїздив Європою, подивився, хто як робить, як має виглядати ферма. Повністю зробив план. Схожу я бачив в англійському місті Уоберн. Щось звідти скопіював, щось сам надумав. Сітку, щоб огородити тварин, до слова, теж замовляв у Великобританії. Для оленячих вольєрів потрібна спеціальна огорожа, яка працює за принципом батуту. Якщо олень врізається в неї, він не травмується, бо сітка пружинить і відштовхує його назад.
З будівництвом таких ферм складнощів майже немає, якщо є кошти. Одразу скажу, що це не дешева забава. Я не хочу конкретизувати, але це не один мільйон гривень. Благо, я зробив кар’єру в Італії, заробив там трохи грошей, їх зараз і вкладаю в Україні.
У нас не просто один великий вольєр, де всі тварини живуть, як хочуть, змішуючи свою кров. Ферма – це трошки інше. Тут ми займаємось селекцією. Це теж вольєр, але він розділений на секції. У нас їх 12. Якась розміром у 5 гектар, інша – 10. Між ними є такий собі коридор, так званий розкол. Це пастка, куди заганяють тварин, аби відправити їх в іншу секцію, зробити уколи або подивитись на їхній стан. У кожного оленя на вусі є бірка з номером та чіп, щоб можна було дізнатись його родовідну та всі нюанси.
Читайте також: Крокодили, страуси та буйволи: топ незвичайних українських ферм, які варто відвідати кожному
Правильне розведення оленів – ціла наука
Селекція – це ціла наука. В Англії є ферма, яка займається цим понад 500 років. Уявіть, декілька поколінь працюють над тим, щоб виводити оленів з особливою генетикою. В Європі це модно. Але я впевнений, що років через 5-7 і в Україні це не буде новиною.
Взагалі, статус або клас оленя визначається за рогами. Саме роги – це ключовий елемент у розведенні. Чим вони більші та масивніші, тим тварина дорожча. Наприклад, один олень може коштувати €1,5 тисячі, а інший – €30 тисяч, бо в нього хороша генетика, яку він передає своїм дітям.
Як ведеться селекційна робота? Зазвичай, самці живуть окремо. У них інакший раціон, бо вони продовжувачі роду. З самками ми їх селимо тільки у період гону (спарювання) – це вересень і жовтень. До кожного самця, враховуючи його генетику, підбираються самки. У нас на фермі чотири генетичніі лінії: новозеландська, австрійська, угорська, та англійська. У кожного самця свій гарем, який складається з близько 20 самок. На період гону вони закриваються у певному вольєрі, де живуть ці два місяці. Потім їх знову розділяють і чекають на потомство.
Вагітна самка знає стать дитини
Коли я почав цікавитись розведенням оленів, виявилось, що літератури українською чи російською на цю тему взагалі немає. Вся інформація тільки англійською або німецькою. Тож я пильно веду спостереження за цими тваринами, а всі свої напрацювання записую. Має пройти три цикли від спарювання до народження, це десь три роки, а тоді я напишу книгу. Розповім свої секрети, навички, які я здобув за цей час.
До слова, я вже помітив цікаву особливіть, про якумало хто знає. Самка оленя на останніх місяцях вагітності відчуває, хто в неї буде – хлопчик чи дівчинка. Якщо у неї буде хлопчик, то її організм виробляє вдвічі більше молока і воно вдвічі жирніше. Так розпоряджається природа. В цілому, для того, щоб олені нормально розводились, у них має бути якісний корм, хороша генетика і мінімум стресу. Тому їх ніхто не ганяє, за ними не бігають. Все спокійно.
Подивитись на оленів їдуть з усієї України
Я навіть не очікував, але ферма приваблює багато туристів. Відвідувачі, звичайно, за огорожу зайти не можуть, але у нас є велика комірка, через яку можна погодувати тварин. Я завжди залишаю поряд пару відер з кормами, щоб люди могли підійти та пригостити оленів.
Їдуть до нас з усієї України. Здебільшого, звичайно, це Сумська область, але і кияни приїздять, і гості з Західної України. У суботу та неділю збирається до 100-150 людей. На жаль, найближчий готель, де вони можуть зупинитись – у Конотопі. Поряд нічого немає. Тому я замислююсь вже над тим, щоб звести будиночки та розвивати тут туризм.
Вхід до нас безкоштовний – за відвідування ми гроші не беремо. Іноді щось пропонують, але я відмовляюсь. Мені ці кошти не допоможуть (сміється). А дізнаються про нас завдяки інтернету. Якось приїхали дівчата з Сум і зняли передачу, яка за добу набрала 250 тисяч переглядів. Зараз на цьому відео, певне, більше мільйона.
Зїдають корму на 50-70 тис грн на місяць
У мене тут є помічники, адже завжди знаходитись на фермі я не можу. Хоча я багато часу тут провожу. Мені цікаво і приємно займатись оленями. Я сам їх доглядаю, сам роблю їм необхідні комплексні уколи та беру кров. Щоб побачити стан тварин, чи не мають вони проблем, їх потрібно трошки турнути, щоб вони побігли. А ти в цей час за ними спостерігаєш – дивишся, як вони біжать, як дихають, як себе поводять.
Щоб доглядати за нашими оленями потрібна всього-на-всього одна людина. Взагалі, одна людина може без проблем справляться навіть з 700 оленями. Ти ж не годуєш кожного окремо, як корів. До нас приїжджає техніка, засипає корма у годівниці і вони їдять чотири-п’ять днів. Все автоматично. Коли корма закінчуються, знову викликається техніка.
Олені дуже не вибагливі. Якщо корова, наприклад, їсть 16 видів трав, то олень – близько 40. А лань ще більше. Вони всеїдні.
На день на одну тварину йде 6 кілограмів корму – це сіно та різні добавки. Наприклад, перебивається зерно і ми даємо їм по 300-400 грам. Взимку холодно, тож треба більше їжі давати, щоб вони гріли організм. Якщо рахувати, то зараз на утримання йде 50-70 тисяч гривень щомісяця. Але так буде місяці чотири, поки ми їх годуємо і запасаємо сіно. А коли піде трава, вони пастимуться і не коштуватимуть майже нічого.
Частину оленів випускатимемо в природу
Для чого ці олені взагалі потрібні? Я вже казав, що наші українські ліси пусті. Через браконьєрів зустріти тварину в дикій природі – рідкість. Мені подобається, коли я їду дорогою і бачу, як бігають дикі тварини. Мені це приносить задоволення. А те, що приносить задоволення – потрібно робити. Правильно?
Тож через деякий час ферма матиме надлишок оленів та ланей, і ми випускатимемо їх у природу. Тих тварин, яких я привіз на ферму, випускати не можна. Вони вже адаптовані та напівдомашні. Випускатимемо вже їхніх дітей, з якими ми мало контактуватимемо, і які будуть повністю дикі.
Думаю, наступного року восени можна буде кілька дитяток відпустити. Але, знову ж таки, перед цим маємо підтягнути “хвости”. Бо браконьєри – це біч мисливського господарства.
Хочеш оленя? Приїжджай та купуй
Також олені йтимуть на продаж. Поки ферма ще не приносить прибуток. Але ми будемо розширятись, у майбутньому триматимемо до тисячі голів благородного оленя. І це будуть кращі самці в Україні.
Купуватимуть такі ж ферми або люди, які захочуть собі в хазяйство цю тварину. Дивіться, продаж землі однозначно колись буде. Хтось стане хазяїном якогось лісочку. Коли людина побачить, що її ліс пустий, вона захоче, щоб там були тварини. Де їх брати? Їх треба везти з-за кордону, розмитнювати, переплачувати за дорогу. А так приїхав до нас на ферму, обрав, купив. Попит і зацікавленість в українців вже є. Наприклад, цього року я вже допоміг побудувати дві ферми та завіз в Україну 350 оленів та 150 ланей.
Люди приїхали до нас, побачили наше господарство і кажуть: “Ми теж таке хочемо”. Я не брав ніяких коштів, просто поділився досвідом, дав поради, контакти, де можна оленів купити, де сітку замовити.
Сьогодні в Україні нараховується вже п’ять оленячих ферм, разом з нашою. Тож, сподіваюсь, що за років 5 ми змінимо ситуацію в Україні. Бо соромно через те, що зі своїми ресурсами, безкраїми полями та лісами ми на останньому місці у цій галузі. Але якщо чекати, поки хтось прийде і щось зробить, нічого не буде. Потрібно діяти самостійно.
Читайте також: Інклюзивні теплиці: як на Вінниччині люди з інвалідністю стають аграріями
Моя мета – щоб Україна продавала оленів закордон. Якщо Європа купить хоча б кілька племінних самців, для мене це буде особиста перемога. Я хочу довести, що ми не гірші та не дурніші у цій справі за європейців.
Суспільство
Цієї суботи урбаніст з Данії Мікаель Колвілл-Андерсен збирає толоку. Разом із киянами він планує розфарбувати простір на Контрактовій.
Це дозволить Мікаелю підготувати місце, де він обіцяє створити найбільший тактичний урбаністичний проєкт у світі.
Про це автор ідеї повідомив у своєму інстаграмі.
Оживляємо сірий асфальт
Мікаель Колвілл-Андерсен планує створити найбільший тактичний урбаністичний проєкт у світі. Він закликає киян приходити на толоку, аби долучитися до творчого процесу. : «Разом перетворимо простір на яскраве, живе місце з фарбами, атмосферою та людьми, яким не байдуже»
Читайте також: Гурт Ziferblat відсвяткував День вишиванки в Базелі разом з українською громадою (ФОТО)
У своєму відеозверненні данський урбаніст наголошує, що хоче оживити сірий асфальт, додавши фарб. Це підготовка простору до облаштування, де Мікаель планує розставити вуличні меблі.
Нагадуємо, що українці відкрили виставку свого народного вбрання у Сан-Антоні.
Фото обкладинки: Львівський мніципальнй мистецький центр
Суспільство
На ютуб-каналі «ПриватБанку» вийшов четвертий епізод «Збірного подкасту» — спільного з Mastercard відеопроєкту для тих, хто волонтерить і займається благодійністю.
Цього разу засновниця Bazilik School і волонтерка Марина Батуринець ділиться прикладними порадами щодо механіки зборів та ефективного залучення коштів.
Закриваємо збори: поради Марини
Порада 1 — не боятися просити знайомих про допомогу
Щоб запустити креативний збір, Марина звертається до всіх, хто може їй щось порадити, створюючи своєрідні фокус-групи:
«Коли я не впевнена, чи такий візуал зайде, я біжу, шукаю друзів-дизайнерів. Я йду до своїх друзів-креативних директорів і розпитую, показую. Я завжди йду і до самих військових, тому що я можу щось вигадати, але не врахувати якогось нюансу».
Порада 2 — працювати над сторітелінгом
Це можна втілити в кілька способів. Наприклад, ви можете розказати, ким вам доводиться військовий, для якого ви збираєте кошти: родичем, другом дитинства, колишнім колегою тощо.
Марина зазначає, що в неї була інша ситуація, — вона закривала збори для підрозділу розвідки, про який нічого не могла розповідати, тому на старті спрацьовував її соціальний капітал. Та влітку 2024 року це вже не діяло, тому волонтерка пішла іншим шляхом:
«Я сказала: “Друзі, хочете ви чи не хочете, а я починаю до вас їздити. Бо якщо я не можу розповідати ваші історії, то я хоча б буду розповідати історії того, де ви перебуваєте, що відбувається”».
Для Марини головне правило її сторітелінгу — не нашкодити військовим.
Порада 3 — ділити збір на досяжні суми
Якщо вам потрібно назбирати велику суму, подумайте, стільки маленьких донатів вам може знадобитися, щоб його закрити. Волонтерка так розповіла про свій останній спільний збір:
«Ми просто брали 200 людей, які збирали по 100 доларів. Тоді я пояснювала: 100 доларів — це знайти 100 людей, які дадуть тобі по 40 гривень. Пройдусь по робочих чатиках, по чатиках однокласників, і воно якось назбирається».
Читайте також: «Це вже частина життя»: Олена Риж у «Збірному подкасті» про донати і дії, що під силу кожному
Порада 4 — звертатись до тих, хто вже закривав такі збори
Якось до Марини в дірект постукала дівчина, яка завжди збирала невеликі суми, але цього разу мала мету в мільйон гривень. Волонтерка запропонувала зустрітися в зумі, і вони півтори години розбирали, які в дівчини є можливості, щоб закрити цей збір.
«За місяць я заходжу в книгарню “Сенс” на Хрещатику, до мене підходить хлопець і каже: “Хочете зробити фото за донат?”. Тобто вона пішла, домовилася з книгарнею, щоб робити там фото. Я піднімаюсь на касу, а на касах усюди стоять QR-коди, тейбли з її фотографією та підписом, на що вона збирає».
Порада 5 — використовувати всі можливості, щоб залучити кошти
Марина вважає класною практикою, коли ти на донати щось обмінюєш. Зокрема, вона впевнена, що бізнеси та бренди теж хочуть бути залученими, тому волонтерка стояла за баром, домовлялася з брендом косметики про 5% від денних продажів на збір, проводила розмови з різними людьми зі своєї індустрії в межах проєкту «Поговоримо» від Bazilik School. З ідей, які втілювала сама, Марина розповідає про продаж борщу під час відключень світла, кавунів, які вона привозила з Херсону, а також розіграш книжок з офісної бібліотеки.
Більше корисних порад від Марини Батуринець ви знайдете у повному випуску «Збірного подкасту».
Як зручно закривати збори з «ПриватБанком»
А щоб зручно та ефективно збирати кошти, «ПриватБанк» має сервіс «Конверти» в застосунку «Приват24». Це простий інструмент для створення благодійних зборів, бо достатньо виконати кілька кроків:
- створити «Конверт»;
- додати короткий опис;
- додати зображення;
- поділитися посиланням у соцмережах.
Пожертви можна надсилати у зручний спосіб — через Apple Pay, Google Pay, за реквізитами, номером картки, QR-кодом або готівкою через термінали самообслуговування.
Фото: «ПриватБанк»
18 травня Україна відзначає важливу дату — День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу та День боротьби за права кримців.
Мустафа Джемілєв понад 50 років говорить про депортації, репресії, окупацію та боротьбу за право бути вдома. Його життя — це шлях вигнанця, дисидента, політичного в’язня, що став символом незламності для кримських татар. ШоТам розповідає історію Мустафи.
Перші роки вигнання та спротиву
Мустафа Джемілєв народився в листопаді 1943 року в Криму. Уже за шість місяців його родину разом з усім кримськотатарським народом депортували до Узбекистану.
Там минуло його дитинство — у вигнанні, під наглядом, без права повернутися на Батьківщину.
Юнаком він приєднався до організації «Союз кримськотатарської молоді», де очолив історичний відділ і виступав із доповідями про свій народ. Однак у 1962 році організацію розігнали, а за Джемілєвим почали стежити агенти КДБ.
У 20 він уже став відомим радянським дисидентом. Його виключили з інституту за поширення рукопису про історію кримських татар, а згодом завели на нього кримінальні справи та ув’язнили.
Увʼязнення та голодування
Після першого звільнення з вʼязниці в 1967 році Мустафа Джемілєв не пішов у тінь — він долучився до кола правозахисників і став одним з перших в СРСР, хто почав публічно говорити про утиски кримських татар. Разом з однодумцями вступив в Ініціативну групу з захисту прав людини. За це отримав новий арешт: у 1969-му радянська влада знову кинула Джемілєва за ґрати — цього разу за «поширення вигадок, що ганьблять радянський лад».
Загалом дисидент провів у радянських таборах і тюрмах 15 років, відбувши 7 термінів ув’язнення. Під час одного з них — у 1975 році — влаштував голодування, що тривало 303 дні. Це одне з найдовших задокументованих голодувань у світі.
«Я голодував 10 місяців. Тиждень нічого не їж, потім приходить лікар, обмацує. Наглядач тримає тебе за руки, санітари вводять роторозширювач, в нього — шланг, через лійку вливають живильну рідину. Я швидко зрозумів, що пручатися не треба, інакше розширником зуби виб’ють або окріп заллють, щоб стравохід спалити», — розповідав Джемілєв.
Перше повернення додому
«Мій перший візит у Крим стався після чергового терміну ув’язнення та півтора року під наглядом», — каже дисидент.
Тоді на півострові вже жили близько 2 тисяч кримських татар — усі без прописки та під загрозою депортації. Їх ловили міліціонери й силоміць вивозили з Криму.
До Сімферополя Джемілєв летів з Ташкента. В літаку поруч сиділа молода студентка, яка з тривогою згадувала про повернення кримських татар. А на запитання, що для нього Крим, він відповів просто: «Це мій Крим. Я звідси. І нікому нічого забирати не збираюся — збудуємо нове».
На півострові його зустрічали свої — возили по горах, розповідали, як виборюють прописку. Комусь вдавалось її отримати тільки після погроз самоспалення, інші справді себе підпалювали, а когось намагалися завербувати в КДБ.
Весь місяць за Джемілєвим стежили — «топтуни» чергували в машинах навіть уночі. Але він зберіг спокій: «Навіть якщо вони були поруч, розмови не розуміли — ми говорили кримськотатарською».
Став головою Меджлісу
У 1989 році Мустафа Джемілєв разом з родиною нарешті повернувся до Криму — вони оселилися в Бахчисараї. Саме тоді почалася нова хвиля боротьби за права кримських татар — уже на рідній землі. Але навіть після повернення прописку, як і тисячам інших, Мустафі не дали.
У 1991-му кримські татари зібрали Другий курултай (збори) — вперше після 1917 року. На ньому Мустафу Джемілєва обрали головою Меджлісу — представницького органу народу. Також ухвалили декларацію про національний суверенітет і звернулися до ООН, президента СРСР та жителів Криму.
Цей період символічний — повернення додому стало важливою віхою для цілого покоління. Для багатьох це памʼять, травма та надія. Ось як це згадує режисер Наріман Алієв, чия родина теж повернулась у Крим в 1990-х:
«Особисто мені, аби зрозуміти, хто я, довелося поїхати з Криму. Я почав краще розуміти, ким є, яким є моє минуле… Аж тут прийшли окупанти й забрали Крим».
Уже в незалежній Україні Джемілєв став народним депутатом, але не зупинився на політиці. Він став «голосом Криму» на міжнародній арені: зустрічався з президентами, виступав в ООН, ініціював подання подання до Європейського суду з прав людини справу «Меджліс кримськотатарського народу та інші проти Росії». Дисидент робив усе, щоб про депортацію, знищення культурної спадщини та зрештою про окупацію Криму дізнались у світі.
Окупація півострова
У квітні 2014 року, після анексії Криму, російська влада заборонила Мустафі Джемілєву в’їзд до Росії та Криму на п’ять років. Це рішення стало черговим кроком в тиску на кримськотатарський народ і його лідерів.
3 травня 2014-го близько 5 тисяч кримських татар зібралися на пункті пропуску «Турецький вал» в Армянську, щоб зустріти Джемілєва та допомогти йому потрапити на півострів. Люди несли кримськотатарські й українські прапори, скандували «Мустафа!», «Міллєт!» (народ), «Ватан!» (Батьківщина).
Однак після перетину українського КПВВ голову Меджлісу зустріли російські силовики, і він змушений був повернутися до Києва. Там Джемілєв продовжив боротьбу за деокупацію Криму та захист прав кримських татар.
Повномасштабна війна
«Я вже знав, що 24 лютого під ранок почнеться бомбардування», — згадує Джемілєв.
У ті дні дисидент говорив напряму з представниками міжнародної спільноти, переконував їх, пояснював. Джемілєв — не лише символ кримськотатарського спротиву, а й той, хто сьогодні продовжує тримати тему Криму у фокусі світу.
Саме він зустрічався з президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом, і завдяки цим перемовинам вдалося звільнити незаконно засуджених політичних в’язнів, серед яких був перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Наріман Джелял.
Визнання
Мустафа Джемілєв — символ ненасильницького спротиву, який усе життя присвятив боротьбі за права кримськотатарського народу. Його внесок відзначений низкою престижних нагород і визнань:
Герой України (2023)
13 листопада 2023 року, у день свого 80-річчя, Мустафа Джемілєв отримав найвищу державну нагороду — звання Героя України. Президент Володимир Зеленський особисто вручив орден Держави, відзначивши «визначний особистий внесок у становлення та розбудову незалежної Української держави, мужність і самовідданість у відстоюванні прав кримськотатарського народу».
Кандидат на Нобелівську премію миру
Джемілєва неодноразово висували на здобуття Нобелівської премії миру — зокрема, у 2009, 2011, 2015 та 2022 роках. У 2011-му його кандидатуру підтримали 17 професорів з університетів України, Польщі, Угорщини, Румунії, Росії, Туреччини та США, а також троє парламентарів з України, Канади та Європейського парламенту.
Почесний доктор у Туреччині
У грудні 2023 року Мустафі Джемілєву присвоїли ступінь почесного доктора Університету продовольства та сільського господарства Коньї. Під час церемонії він зазначив, що ця нагорода є «великою моральною підтримкою для кримськотатарського народу».
