Допомога (не) для всіх, або Як зробити медичну систему відкритою для ЛГБТІК+ спільноти

«Ви не будете займатися цими збоченцями в нашому закладі, – сказав мені головний лікар поліклініки Дарницького району, відсовуючи подалі документи, які я принесла на підпис. – Ідіть вивчайте свої посадові інструкції, і у вас не буде часу на такі дурниці.»

«А чому ви розстроїлися?» – запитала заступниця, побачивши, як я витираю сльози злості і безвиході дорогою в свій кабінет, де мені належало сказати пацієнту, що я не зможу йому допомогти, бо… Бо печерні уявлення панують в моєму закладі, та і в інших також.

Це була перша трансгендерна людина, що звернулася до мене за супроводом переходу з жіночого гендеру в чоловічий. Сміливий хлопець, який за плечима на той момент мав три роки служби в АТО та ще більше – волонтерства у рідному місті на Сході. І от, у 2018 він нарешті йшов до себе істинного, чоловіка, але застигла у минулому медична система, уособлена в підстаркуватому директорі, не дозволила. І ця історія знайома не лише нашому герою, а у тій чи іншій мірі всім представникам і представницям ЛГБТ спільноти України.

«Їх ніхто не дискримінує»

За різними опитуваннями, які втім важко проводити через закритість людей, понад половина українських геїв, лесбійок, трансперсон, небінарних людей не звертаються за медичною допомогою, хоча мають в ній потребу. Серед причин, на додачу до загальної для всіх українців недовіри, найважливішу роль відіграє страх розкриття персональної інформації третім особам, страх приниження з боку лікаря, відмови від медичного обслуговування взагалі. На жаль, це не вигадки.

У 2021 році ГО «Асоціація працівників охорони здоров’я України «Медичні лідери» провела серію інтерв’ю з людьми зі спільноти про їхній досвід взаємодії з медперсоналом, і результати були очікувано невтішні. 

Цілком зрозуміло, що наведені нижче проблеми стосуються не лише пацієнтів та пацієнток з ЛГБТ спільноти, але в цьому випадку переважно мають гірші наслідки.

П’ять речей, які варто змінити вже сьогодні

1. Розкриття медичної таємниці – незаконне, але, на жаль, практикується медиками регулярно. Розмови у підсобці, неетичне поширення інформації про «випадки» це звична практика. Коли справа стосується чутливих тем – сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності, певних діагнозів – чомусь медперсонал розкриває ці дані ще з більшою охотою, а часом і навмисне. А між тим ця інформація у неналежних руках загрожує людині психологічним та фізичним насильством, соціальною ізоляцією, втратою роботи чи житла тощо.

Я пам’ятаю, як ще в університеті зіткнулася з цим явищем, коли знайомі, що підпрацьовували в реанімації, голосно сміялися з пацієнта, у якого був ВІЛ вже на стадії СНІДу: «Ну, так він же гей, все ясно, так йому і треба!». Це були майбутні лікарі.

2. Неналежне виконання роботи зустрічається рідше, але може мати дуже серйозні наслідки. У мій перший рік роботи на посаді сімейної лікарки я мала трансгендерного пацієнта після мастектомії, тобто видалення грудних залоз. Після операції він страждав від постійного набряку навколо шва. Я знайшла френдлі хірургиню в амбулаторії (сором, що я досі змушена обирати рекомендацію лікаря за таким показником). Виявилося, що оперуючий спеціаліст здійснив грубу помилку, не видаливши лімфатичні вузли разом із залозами.

Повірити в те, що досвідчений хірург не знає, як проводити подібне типове втручання, неможливо. Але робив він його трансгендерному чоловікові, і на етапі підготовки та реабілітації дозволяв собі засуджуючі коментарі щодо гендерної ідентичності свого пацієнта. Я б не бажала жодному з вас потрапити на стіл до хірурга, який здатен таке вчинити.

Через негативний досвід ЛГБТ люди уникають будь-яких контактів з медичною системою, і це призводить до запущених випадків серйозних захворювань

3. «Вам треба якийсь спеціальний лікар для таких, як ви» – почула інша моя трансгендерна пацієнтка від фахівця первинної медицини, поки шукала можливості для укладення декларації. Ідентичні фрази передавали мені, на жаль, десятки ЛГБТ людей, з якими я говорила. Переважно це торкається транс- та квір людей, але трапляється зі всіма. Своє незнання, страх, упередження лікарі прикривають відмовою від ведення пацієнтів, до того ж навіть тоді, коли у тих є потреба у лікуванні загальних станів – застуд та хронічних хвороб.

Через негативний досвід ЛГБТ люди уникають будь-яких контактів з медичною системою, і це призводить до запущених випадків серйозних захворювань, які можна було досить легко вилікувати на початкових стадіях. Пацієнти займаються самолікуванням, шукають поради в інтернеті та бояться йти на прийом, і зокрема з ще однієї причини…

4. Відсутність приватності – це істотний недолік медичної системи, до якої нас призвичаїли за десятиліття радянського союзу та пострадянських практик. Двері в кабінет лікаря, що можуть відкритися будь-якого моменту посеред вашого огляду, колеги та інші пацієнти, які вільно потрапляють всередину, а іноді і кілька гінекологічних крісел в одному приміщенні, на яких одночасно проходять огляди в кращому разі за тонкою ширмою – це все неприйнятна реальність української медицини.

Якщо ж пацієнт чи пацієнтка на додачу має виражену проблему сприйняття власного тіла, і власне необхідність роздягнутися для обстеження є величезним стресом, то ризик вручання сторонніх людей разом із розкриттям біологічної статі складають непереборну обставину, яка змушує уникати медиків взагалі.

5. Спроби «виправити» орієнтацію чи гендерну ідентичність людини характерні переважно для лікарів старшого віку щодо юних пацієнтів та пацієнток, зокрема тих, кого вони спостерігали з дитинства. Часто у фахівців не формується ставлення до цих персон як окремих дорослих людей, що мають право на самовизначення та конфіденційність. Не рідкісні випадки, коли лікар проводить розмови з батьками підопічних, яким вже більше 18 років, повідомляє освітні установи та місця роботи про «неприйнятну» поведінку. Це приклад насильства щодо особистості, і такі кейси необхідно широко засуджувати.

Читайте також: Захист та реалізація прав ЛГБТ+ людей: західний досвід, який необхідно перейняти Україні

Певне, найменш шкідливим обмеженням доступу до медичної допомоги для ЛГБТ людей є елементарне незнання теми, зокрема протоколів ведення трансгендерного переходу (а такий офіційний документ МОЗу існує з 2016 року, і його зобов’язані знати фахівці первинної ланки, психіатрії, ендокринології та хірургії). 

Зміни починаються з нас

Реальність показує, що більшість лікарів не цікавилася та/або не стикалася у практиці з відкритими ЛГБТ людьми. Хоча це, звісно, когнітивне викривлення. Кількість людей, що визнають себе частиною ЛГБТІК-спільноти, у суспільстві становить 5-7%. Якщо у сімейного лікаря 2000 декларантів, то серед них від 100 до 140 ЛГБТ людей. Трансгендерні ж персони – приблизно 0.5% населення, тобто статистично у кожного сімейного лікаря є хоча би 5-10 таких пацієнтів чи пацієнток. Навіть якщо люди не розкривають свою ідентичність, вони все ще потребують уважного ставлення та прийняття, а успішна діагностика та лікування починається з довіри.

За останні 5 років кілька сотень медиків пройшли навчання щодо роботи з ЛГБТ людьми, навчилися вести тренс-перехід, але що важливіше – етично комунікувати з усіма пацієнтами та пацієнтками.

Ми боремося за розвиток україни у світовому контексті, далі від печерності російського погляду на соціум та ближче до верховенства права. Де медична галузь є невід’ємною складовою здорового суспільства, а лікарі – авторитетами, що впливають на точку зору спільноти.

Мені хочеться вірити, що ми йдемо у правильному напрямку – за останні п’ять років кілька сотень медиків пройшли навчання щодо роботи з ЛГБТ людьми, навчилися вести тренс-перехід, але що важливіше – етично комунікувати з УСІМА пацієнтами та пацієнтками. 

І насправді все, про що ми говорили в цьому тексті, спрямоване на покращення медичної допомоги вам – кожному та кожній, хто читає ці рядки. Повага і гідність не мають статі, гендеру чи орієнтації, усі мають на них природне право. Зміни починаються з нас.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автора і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

Це авторська колонка Дарини Дмитрієвської. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.