«Це найменше, що можна зробити для країни». Історії людей, які у свідомому віці перейшли на українську

9 листопада українці відзначають День української писемності та мови. За різними оцінками, державною мовою у побуті говорять приблизно половина громадян. Російській надають перевагу люди, які з дитинства чули цю мову від батьків та однолітків або проживають у містах, де вона досі більш поширена. Ми зібрали шість історій людей, які у свідомому віці перейшли на українську. Свого часу знайомі називали їхню мову «пафосною», а батьки – «грубою». Та попри всі складнощі вони продовжили стояти на своєму, розвивати в собі українську та пропагувати її серед свого оточення.

Євген Клопотенко

шеф-кухар, кулінарний експерт, співзасновник ресторану «100 років тому вперед»

З друзями й родиною говорив різними мовами

У мене тато – патріот, тому і мене виховував у відповідному дусі. Але, якщо чесно, я не надавав цьому особливого значення. З дитинства з друзями я спілкувався російською, вдома – українською. Я завжди любив Україну, навіть попри те, що не задумувався, навіщо бути українцем та в чому важливість мовного питання.

Та згодом я почав вчити історію України більш глибоко та розуміти всі її проблеми – саме це і змінило мій світ. Та що найголовніше: я почав з іншими спілкуватися українською. Я збагнув, що насправді мова формує в тобі українця, адже саме вона робить приналежним до конкретної нації. 

Суржик – це зовсім не вирок

Звісно, перейти з російської на українську – страшно. Але ви почніть потроху, не вимагайте від себе миттєвого ідеального результату.  Коли я починав, спочатку розмовляв українською з людьми, які мене не знають – таксистами, касирами, офіціантами. У них не було мого сформованого образу, тож я почувався вільно у такому спілкуванні, від мене нічого не  очікували. Facebook та Instagram ведіть українською, свої публічні виступи робіть українською, нотатки в телефоні пишіть теж рідною мовою. Вже потім, коли перший стрес мине, переходьте на українську в спілкуванні з друзями та рідними.

Читайте також: «Забрав у дітей котлети й дав нагетси». Як Євген Клопотенко замінює радянське меню у школах

Ще один важливий момент, на якому я хотів зупинитися, – це суржик. У суспільстві звикли осуджувати за нього, і це багатьох зупиняє від переходу на українську. Водночас у світі мало хто говорить чистою літературною мовою (її місце у книжках та на телебаченні) – всі говорять на місцевій говірці, тому ж суржику. Тож коли ви говорите і не знаєте, як певне слово буде українською, то не партеся та вимовляйте його російською. Краще говорити українською з помилками, аніж російською через те, що страшно.

Оксана Чіпіжна

жителька міста Сєвєродонецьк, місцева активістка та ініціаторка об’єднання «Еко-Сєвєродонецьк»

У паспорті хотіли написати «руська»

Я все життя мешкаю в російськомовному просторі, хоча особисто в моєму оточенні зараз багато україномовних людей. Але, наприклад, у транспорті я здебільшого чую російську. Мого батька в родині виховували українською мовою. А ось мама була викладачкою саме російської мови та літератури. І, власне, в моїй родині мене виховували російською. Не знаю, чому так. Ми ніколи з батьками це не обговорювали, а зараз запитати я не можу, бо, на жаль, їх уже немає. Я гадаю, вони просто бачили, що в ті часи російськомовному було легше жити в суспільстві та перспективніше для навчання та кар’єри.

Але українська мова завжди була зі мною поруч. Мені купували багато книг української літератури. Мама завжди казала: якщо ти читаєш книжку, написану автором українською, то не треба брати переклад, варто завжди читати оригінальний текст. Ця любов до рідної мови не була такою «виховною», що мені батьки читали якісь лекції або на щось звертали увагу. Просто саме ставлення мого батька до українськомовних джерел, до пісень, культури – воно було особливим. У мене в дитячому садочку був найгарніший у групі віночок зі стрічками. Та й загалом я завжди себе ідентифікувала як українку і пишалася цим. Навіть пам’ятаю випадок, коли мені робили паспорт і запропонували: «А чому українка? Давайте напишемо “руська”», але я сказала: «Ні!».

Мою українську називали «пафосною»

Декілька років тому я вирішила спробувати повністю перейти на українську. Але зіштовхнулася з сумною реальністю, через яку мені було дуже важко. Моє оточення не дуже позитивно сприймало мої намагання і завжди робило зауваження: що я щось роблю не так якісно, не так красиво, і мова в мене якась не така. Мовляв, я завжди користувалася російською, а тепер чомусь «пафосно» говорю. Чомусь людям здається, що бажання розмовляти українською мовою – мовою своєї бабусі, дідуся, батька – це спроби звучати «пафосно».

Я почала з того, що писала українською у соцмережах, перевела свій гаджет на рідну мову. Але коли ти пишеш, читаєш або щось чуєш і все розумієш – це одне. А коли починаєш спілкуватися, тобі потрібне оточення, щоб ти міг опанувати навички спілкування цією мовою. Тому я трохи більш як рік тому знайшла в місті українськомовний розмовний клуб і дуже цьому зраділа.

Перейшла на рідну мову заради майбутніх онуків

Я так жалкую, що в побуті раніше спілкувалася зі своїми дітьми російською. Коли вони за моїм рішенням пішли до українськомовних дитячих садочків та шкіл – їм було складно. І хоча ми вчили з ними вдома українські вірші, все одно спілкування в родині російською мовою заважає людині потім вільно розмовляти та мати великий словниковий запас українських слів. Причина, чому я свого часу перейшла на українську, – дуже хочу, аби мої майбутні онуки мали українськомовний простір у своїх родинах. Мрію, щоб вони споживали українськомовний контент, сприймали цю культуру і не дивилися російськомовне телебачення.

Лише через наше бажання і намагання зробити собі українськомовний простір ми зможемо прибрати русифікацію. Тільки через наше наполегливе ставлення до себе, перш за все. Ми повинні говорити скрізь рідною мовою, щоб нас чули, бачили, розуміли. І це точно не заради пафосу. Це тому, що в нас є таке бажання: наше особисте ставлення до рідної мови та до нашого майбутнього. Я навіть не усвідомлювала, наскільки багата наша мова, скільки в нас класних співаків. Я просто в захваті від цього. Зараз мені бракує часу все дивитися і слухати. Я досі шкодую, що колись цього не знала, не слухала, не мала уявлення про те, наскільки ми багаті.

Олена Добровольська

блогерка, журналістка, громадська діячка

Знайомі радили не «мучати» мене українською

Моя мама обрала для мене школу, де всі предмети викладалися українською мовою. Їй казали якісь знайомі: «Зачем ей эта телячья мова? Зачем мучить ребенка?». Але мама нікого не послухала і зробила так, як вирішила. Після того, як Україна стала незалежною, школа набула статусу Української Національної гімназії. Тоді я не замислювалася над цим усім. Просто почали з’являтися теми, які раніше були табуйованими. Наприклад, Голодомор. Директор школи викладав історію і, щойно з’явилася можливість, почав торкатися цих сторінок нашого болючого минулого.

Але усвідомлення прийшло набагато пізніше. Вперше я замислилася, коли викладач в університеті розповідав нам про русифікацію. Тоді я зрозуміла, що школа, в якій я отримала середню освіту, була майже дивом у русифікованій Одесі. Далі почали складатися пазли з почутого від бабусі, яка пережила Голодомор. Це були маленькі дрібниці з її оповідей, які залишалися всередині, немов уламки снарядів.

Моя тітка, мамина молодша сестра, вийшла заміж одразу після закінчення школи й все життя прожила в Росії, в місті Виборг. Жодна наша зустріч, коли вона приїздила в Україну, не проходила без сварок. Темою дискусії завжди була історія України та подальші «взаємини» з РФ. Мене дуже обурювало, що людина абсолютно не хотіла розуміти очевидних речей і молилася на Путіна. Проте я перебувала в російськомовному середовищі до 2014 року. «Русская весна» не була неочікуваною для мене. Я завжди знала, що буде війна, що ми не пройшли урок і маємо повернутися на це коло.

Почніть шукати однодумців та слухати українське

Рішення перейти на українську, навіть при тому, що все моє дитинство було з нею пов’язано, далося не так просто. Вирішити легко, але набагато складніше – втілювати в життя і стояти на своєму. Це все одно, що тобі замість твоєї кістки вставляють новий суглоб, і ти мусиш навчитися рухатись наново. Я дала собі слово, що не буду більше робити публічних дописів російською. Іноді, коли Facebook приносить у спогадах мої тексти російською, у мене відчуття, що це писала не я. Всесвіт завжди є нашим дзеркалом і притягує подібне до твоєї сутності та звичок. І з часом у мене утворилося середовище з людей, які або завжди говорили українською, або теж поступово на неї переходили.

Я бачу, що цікаві мені публічні люди почали писати українською. Я чую українську на вулицях свого русифікованого міста. Я помічаю маленькі дрібниці, які свідчать про злам і рух у бік дерусифікації. Звісно, багатьом хотілося б, аби все це відбувалося швидше. Але такі процеси потребують часу. Часу, який ми довго гаяли, аж поки не почали платити за зверхність надвисоку ціну. І мені дуже шкода, що на державному рівні дерусифікація зустрічає шалений спротив від тих, хто має владні повноваження. І все тримається зараз на впертості та ентузіазмі небайдужих людей. У час, який держава могла б витратити на розвиток, доводиться відстоювати попередні здобутки. Але я вірю, що ми впораємося.

Що я можу порадити тим, хто бажає говорити українською, але соромиться помилятись? Шукати український контент та заходи, що збирають однодумців. Підтримувати українських авторів і читати українські книжки. Навіть у найбезнадійніших, здавалося б, місцях є це середовище, в якому можна почуватися своїм. Слухати українську музику, дивитись українське кіно, знаходити сенси. І нічого не боятися. Не боятися бути осміяними. Бо найчастіше помилки в моїй українській мові шукали саме російською.

Вахтанг Кіпіані

український журналіст, публіцист, історик

З уроку української могли звільнити, на відміну від фізики

Я з Північного Кавказу переїхав до України й почав вчитися тут з третього класу. Півтора року в школі я не вивчав українську взагалі. Це був початок 80-х років. Потім мене перевели в іншу школу, і мама просто забула написала заяву, щоб мене звільнили від вивчення української мови. Мене почали оцінювати на рівні з тими, хто мову знав. Але й там вивчення було посереднім: учнів ніколи не могли звільнити з фізики чи математики, але запросто – з фізкультури чи української мови. Формально це було вивчення на рівні абстрактних правил, які ніяк не стосувалися реального життя.

У Києві на той час я не знав жодної українськомовної людини. Тобто це була для мене мова, якою говорила тільки вчителька на уроці. А проте школу я закінчив із п’ятіркою з української, хоча фізично зовсім нею не володів. Я не міг написати текст поза шкільною програмою і тим більше – говорити нею з кимось на вулиці. Та й зрештою не було з ким говорити. 

Згодом, у 1989 році, створили «Народний рух України», почали з’являтися інші організації, починалися перші мітинги, виходила непідцензурна преса. Я не знав, що з цього буде, але ходив на мітинги, слухав цих людей і починав розуміти, що є Україна, і в неї має бути своя мова, яку довгий час зневажали.

Вчився української від приятеля зі Львівщини

Приблизно в 1989 році я вперше побачив на мітингах людей, які говорили українською, і пробував перекидатися якимись словами. Виходило це не дуже добре, бо мені бракувало словникового запасу. Хоча я помітив, що люди, які виступали українською, в приватному спілкуванні все одно переходили на російську, бо їм так було простіше. Відтак того ж року я вступив до інституту у Миколаєві. У цьому місті на 99,9% панувала російська. Але в гуртожитку, де я жив, була група студентів із Галичини та Закарпаття. І ось вони фактично були першими, хто тривалий час перебували поряд зі мною і говорили українською як рідною. 

Важливу роль у вивченні мови зіграв мій приятель на ім’я Іван. Він був студентом зі Львівщини, який також вчився в миколаївському інституті. Сам цього не розуміючи, він фактично став першим моїм навчителем, який поправляв мою мову. І коли я вперше в житті написав газетну замітку, я підготував її російською, а Іван допоміг із перекладом. Хоча це були абсолютно банальні якісь 10 речень, які після школи я теоретично мав би вміти писати. Але не вмів, думаю, як і багато інших людей. Та я продовжував покращувати свою українську. Хотів підтримувати суверенітет Української республіки, ще тоді радянської. Хотів спробувати увійти в українськомовне середовище, яке було дуже незначним. Так потроху я почав говорити.

Популяризую мову через тексти й спілкування

Перехід на українську був викликаний моїм внутрішнім бажанням взяти участь у становленні України як незалежної держави зі своєю мовою. Мені було категорично неприємно думати, що колись буде українська держава, вона буде незалежна, але російськомовна. Я намагався популяризувати мову через письмо, говоріння на публічних майданчиках. На той момент не було українського кіно, українських книжок, українськомовного середовища, інтернету. Проте тисячі людей почали спілкуватися рідною мовою. Зараз російською я спілкуюся не більш як 5% часу.

На мій погляд, найпростіший шлях українізувати свою мову – це почати говорити нею з незнайомими. Це можна робити у транспорті, магазині, на вулиці, на новій роботі – де завгодно. Той, хто тебе не знає, має бути з тобою українськомовним. І це не його бажання, а твоє. Де б я не був, я звертаюся до людей українською. Значно важче говорити нею з друзями та однокласниками, з якими ти роками спілкувався іншою мовою. Хоча, очевидно, що вони теж знають українську: хтось краще, хтось гірше. Те саме з родиною. Якщо ти завжди говорив із дітьми російською, не так просто в один момент перейти на українську. Але це звикається, наприклад, через спілкування у месенджерах. Потім вже можна переходити до усного спілкування.

​​Валерія Корованенко

лікарка, спеціалістка зі зв’язків з медичною громадськістю Berlin-Chemie, Menarini Group

Батьки казали, що українською я звучу грубо

Наче дивно запитувати українку, чому вона почала розмовляти рідною мовою, але це саме те питання, яке ставили мені 99% мого оточення, коли вперше чули мене українською. Усе своє життя – у сім’ї, з друзями, у школі, університеті – я спілкувалася російською. Прекрасно володіла державною мовою, але для мене вона була літературною, якою я могла читати книжки та максимум відповідати в школі. У селі я могла говорити суржиком, але не бачила для себе чисту українську мову у побуті та житті, а тільки так я хотіла розмовляти.

Вперше я задумалася про перехід ще у школі, коли це зробив мій однокласник Богдан Дубач. І я така: «Вау, в нього вийшло, може, і мені спробувати?». Але всі мої спроби нічим не закінчувалися. Додатковою перешкодою була думка моїх батьків, що українською я звучу грубо. Мовляв, це не моя мова, в мене не виходить. Це дуже іронічно, тому що зараз, коли я переходжу на російську, люди кажуть, що я звучу грубіше. Але я була дитиною, вразливою до думки батьків, яка була дуже категоричною. Це занижувало мою самооцінку, я практично в це вірила.

Рідну мову відкривала через блогерів та політику

Але я зростала, мої думки ставали все більш незалежними від оточення. Було декілька чинників, які мене підштовхнули. На карантині весною 2020 року я підписалася на українськомовних блогерів в Instagram (@alina_frendiy, @olia_chu) та побачила українську мову абсолютно іншою, живою. Я зрозуміла, що вона може дуже класно звучати й у повсякденному житті, а не тільки в підручниках. І це мене надихнуло.

Потім у період весна-осінь я почала справді цікавитися політикою. Тому що це важливо – бути в курсі подій, мати свою думку. Я почала стежити за політичною ситуацією, читати статті, дивитися різні Youtube-канали. Потроху ставала свідомою громадянкою. Я ідентифікувала себе саме як українку.

Кілька тижнів було важко, але звиклося

Спілкування українською – це захист інформаційного простору, допомога економіці держави, політична безпека. Я думала, що не зможу висловлюватися українською так, як це роблю російською. А потім збагнула: блін, англійською ж виходить, чим українська гірша? І коли я вже довгий час над цим розмірковувала, моя позиція укріплювалася. Приводом розпочати стала stories однієї людини, там було написано: «Говорити українською – це найменше, що ми можемо зробити для України».

Думала, це буде нереально складно, і я знову здамся. Але, виявилося, все не настільки жахливо, як я собі гадала. Головне – мати бажання. Так, перші два тижні були нелегкі, та все можливо. Я – українка! Хочу говорити власною мовою у своїй державі. І це не щось особливе, це нормально.

Артур Пройдаков

учитель української мови та літератури, працює в приватній столичній школі «Мідгард», переможець Global Teacher Prize 2021

На зміну мови у спілкуванні вплинула війна

Рішення перейти на українську мову у форматі 24/7 для мене «визрівало» давно. Ще перебуваючи в російськомовному просторі, я оточував себе українськомовною культурною продукцією (книжки, фільми, пісні), вів нотатники саме українською, сторінку в соцмережах – також українською. Проте з друзями та родиною говорив здебільшого російською.

Повністю перейшов на українську мову я в листопаді 2014 року, коли виїхав за межі рідного міста, що, на жаль, зараз перебуває в тимчасовій окупації на Луганщині. Я опинився в маленькому містечку Ромни на Сумщині й тут усвідомив, що говорити українською – це не лише про мову, а й про пізнання реальності, світу, це мій спосіб комунікації з оточенням. Відтак варто говорити й про збереження позиції та світогляду саме в спілкуванні українською.

Ставте собі виклики – й досягайте їх

Не можу сказати, що цей процес став надто складним для мене, особливо, якщо зважати, що за професією я вчитель української мови та літератури. Проте раніше територія моєї української була винятково сфера навчання, а тепер я спілкувався українською з друзями та у магазинах. І це зовсім інший досвід.

Читайте також: «Кайфує викладач – кайфують діти». Як вчитель з Луганщини Артур Пройдаков переміг на Global Teacher Prize

Важливо не боятися припускатись помилок у переході на українську мову. І слід дотримуватися своєрідного мовного режиму в спілкуванні, говорити протягом певного часу, фіксувати собі цей період. Можна ставити певні challenge, наприклад, сьогодні говорити українською в банку із працівником, завтра – у супермаркеті, післязавтра – весь вечір у компанії із друзями. І тоді це стане нормою.

А ще дуже важливо оточити себе українськомовним культурним простором (інтернет, соцмережі, фільми, книжки, музика, подкасти). Чим більше буде української навколо, тим краще. Варто спробувати!