Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Це найменше, що можна зробити для країни». Історії людей, які у свідомому віці перейшли на українську

Опубліковано

Підтримай ШоТам

9 листопада українці відзначають День української писемності та мови. За різними оцінками, державною мовою у побуті говорять приблизно половина громадян. Російській надають перевагу люди, які з дитинства чули цю мову від батьків та однолітків або проживають у містах, де вона досі більш поширена. Ми зібрали шість історій людей, які у свідомому віці перейшли на українську. Свого часу знайомі називали їхню мову «пафосною», а батьки – «грубою». Та попри всі складнощі вони продовжили стояти на своєму, розвивати в собі українську та пропагувати її серед свого оточення.

Євген Клопотенко

шеф-кухар, кулінарний експерт, співзасновник ресторану «100 років тому вперед»

З друзями й родиною говорив різними мовами

У мене тато – патріот, тому і мене виховував у відповідному дусі. Але, якщо чесно, я не надавав цьому особливого значення. З дитинства з друзями я спілкувався російською, вдома – українською. Я завжди любив Україну, навіть попри те, що не задумувався, навіщо бути українцем та в чому важливість мовного питання.

Та згодом я почав вчити історію України більш глибоко та розуміти всі її проблеми – саме це і змінило мій світ. Та що найголовніше: я почав з іншими спілкуватися українською. Я збагнув, що насправді мова формує в тобі українця, адже саме вона робить приналежним до конкретної нації. 

Фото: Євген Клопотенко / Facebook

Суржик – це зовсім не вирок

Звісно, перейти з російської на українську – страшно. Але ви почніть потроху, не вимагайте від себе миттєвого ідеального результату.  Коли я починав, спочатку розмовляв українською з людьми, які мене не знають – таксистами, касирами, офіціантами. У них не було мого сформованого образу, тож я почувався вільно у такому спілкуванні, від мене нічого не  очікували. Facebook та Instagram ведіть українською, свої публічні виступи робіть українською, нотатки в телефоні пишіть теж рідною мовою. Вже потім, коли перший стрес мине, переходьте на українську в спілкуванні з друзями та рідними.

Читайте також: «Забрав у дітей котлети й дав нагетси». Як Євген Клопотенко замінює радянське меню у школах

Ще один важливий момент, на якому я хотів зупинитися, – це суржик. У суспільстві звикли осуджувати за нього, і це багатьох зупиняє від переходу на українську. Водночас у світі мало хто говорить чистою літературною мовою (її місце у книжках та на телебаченні) – всі говорять на місцевій говірці, тому ж суржику. Тож коли ви говорите і не знаєте, як певне слово буде українською, то не партеся та вимовляйте його російською. Краще говорити українською з помилками, аніж російською через те, що страшно.

Оксана Чіпіжна

жителька міста Сєвєродонецьк, місцева активістка та ініціаторка об’єднання «Еко-Сєвєродонецьк»

У паспорті хотіли написати «руська»

Я все життя мешкаю в російськомовному просторі, хоча особисто в моєму оточенні зараз багато україномовних людей. Але, наприклад, у транспорті я здебільшого чую російську. Мого батька в родині виховували українською мовою. А ось мама була викладачкою саме російської мови та літератури. І, власне, в моїй родині мене виховували російською. Не знаю, чому так. Ми ніколи з батьками це не обговорювали, а зараз запитати я не можу, бо, на жаль, їх уже немає. Я гадаю, вони просто бачили, що в ті часи російськомовному було легше жити в суспільстві та перспективніше для навчання та кар’єри.

Але українська мова завжди була зі мною поруч. Мені купували багато книг української літератури. Мама завжди казала: якщо ти читаєш книжку, написану автором українською, то не треба брати переклад, варто завжди читати оригінальний текст. Ця любов до рідної мови не була такою «виховною», що мені батьки читали якісь лекції або на щось звертали увагу. Просто саме ставлення мого батька до українськомовних джерел, до пісень, культури – воно було особливим. У мене в дитячому садочку був найгарніший у групі віночок зі стрічками. Та й загалом я завжди себе ідентифікувала як українку і пишалася цим. Навіть пам’ятаю випадок, коли мені робили паспорт і запропонували: «А чому українка? Давайте напишемо “руська”», але я сказала: «Ні!».

Мою українську називали «пафосною»

Декілька років тому я вирішила спробувати повністю перейти на українську. Але зіштовхнулася з сумною реальністю, через яку мені було дуже важко. Моє оточення не дуже позитивно сприймало мої намагання і завжди робило зауваження: що я щось роблю не так якісно, не так красиво, і мова в мене якась не така. Мовляв, я завжди користувалася російською, а тепер чомусь «пафосно» говорю. Чомусь людям здається, що бажання розмовляти українською мовою – мовою своєї бабусі, дідуся, батька – це спроби звучати «пафосно».

Фото: Україномовний розмовний клуб / Facebook

Я почала з того, що писала українською у соцмережах, перевела свій гаджет на рідну мову. Але коли ти пишеш, читаєш або щось чуєш і все розумієш – це одне. А коли починаєш спілкуватися, тобі потрібне оточення, щоб ти міг опанувати навички спілкування цією мовою. Тому я трохи більш як рік тому знайшла в місті українськомовний розмовний клуб і дуже цьому зраділа.

Перейшла на рідну мову заради майбутніх онуків

Я так жалкую, що в побуті раніше спілкувалася зі своїми дітьми російською. Коли вони за моїм рішенням пішли до українськомовних дитячих садочків та шкіл – їм було складно. І хоча ми вчили з ними вдома українські вірші, все одно спілкування в родині російською мовою заважає людині потім вільно розмовляти та мати великий словниковий запас українських слів. Причина, чому я свого часу перейшла на українську, – дуже хочу, аби мої майбутні онуки мали українськомовний простір у своїх родинах. Мрію, щоб вони споживали українськомовний контент, сприймали цю культуру і не дивилися російськомовне телебачення.

Лише через наше бажання і намагання зробити собі українськомовний простір ми зможемо прибрати русифікацію. Тільки через наше наполегливе ставлення до себе, перш за все. Ми повинні говорити скрізь рідною мовою, щоб нас чули, бачили, розуміли. І це точно не заради пафосу. Це тому, що в нас є таке бажання: наше особисте ставлення до рідної мови та до нашого майбутнього. Я навіть не усвідомлювала, наскільки багата наша мова, скільки в нас класних співаків. Я просто в захваті від цього. Зараз мені бракує часу все дивитися і слухати. Я досі шкодую, що колись цього не знала, не слухала, не мала уявлення про те, наскільки ми багаті.

Олена Добровольська

блогерка, журналістка, громадська діячка

Знайомі радили не «мучати» мене українською

Моя мама обрала для мене школу, де всі предмети викладалися українською мовою. Їй казали якісь знайомі: «Зачем ей эта телячья мова? Зачем мучить ребенка?». Але мама нікого не послухала і зробила так, як вирішила. Після того, як Україна стала незалежною, школа набула статусу Української Національної гімназії. Тоді я не замислювалася над цим усім. Просто почали з’являтися теми, які раніше були табуйованими. Наприклад, Голодомор. Директор школи викладав історію і, щойно з’явилася можливість, почав торкатися цих сторінок нашого болючого минулого.

Але усвідомлення прийшло набагато пізніше. Вперше я замислилася, коли викладач в університеті розповідав нам про русифікацію. Тоді я зрозуміла, що школа, в якій я отримала середню освіту, була майже дивом у русифікованій Одесі. Далі почали складатися пазли з почутого від бабусі, яка пережила Голодомор. Це були маленькі дрібниці з її оповідей, які залишалися всередині, немов уламки снарядів.

Моя тітка, мамина молодша сестра, вийшла заміж одразу після закінчення школи й все життя прожила в Росії, в місті Виборг. Жодна наша зустріч, коли вона приїздила в Україну, не проходила без сварок. Темою дискусії завжди була історія України та подальші «взаємини» з РФ. Мене дуже обурювало, що людина абсолютно не хотіла розуміти очевидних речей і молилася на Путіна. Проте я перебувала в російськомовному середовищі до 2014 року. «Русская весна» не була неочікуваною для мене. Я завжди знала, що буде війна, що ми не пройшли урок і маємо повернутися на це коло.

Фото: Олена Добровольська / Facebook

Почніть шукати однодумців та слухати українське

Рішення перейти на українську, навіть при тому, що все моє дитинство було з нею пов’язано, далося не так просто. Вирішити легко, але набагато складніше – втілювати в життя і стояти на своєму. Це все одно, що тобі замість твоєї кістки вставляють новий суглоб, і ти мусиш навчитися рухатись наново. Я дала собі слово, що не буду більше робити публічних дописів російською. Іноді, коли Facebook приносить у спогадах мої тексти російською, у мене відчуття, що це писала не я. Всесвіт завжди є нашим дзеркалом і притягує подібне до твоєї сутності та звичок. І з часом у мене утворилося середовище з людей, які або завжди говорили українською, або теж поступово на неї переходили.

Я бачу, що цікаві мені публічні люди почали писати українською. Я чую українську на вулицях свого русифікованого міста. Я помічаю маленькі дрібниці, які свідчать про злам і рух у бік дерусифікації. Звісно, багатьом хотілося б, аби все це відбувалося швидше. Але такі процеси потребують часу. Часу, який ми довго гаяли, аж поки не почали платити за зверхність надвисоку ціну. І мені дуже шкода, що на державному рівні дерусифікація зустрічає шалений спротив від тих, хто має владні повноваження. І все тримається зараз на впертості та ентузіазмі небайдужих людей. У час, який держава могла б витратити на розвиток, доводиться відстоювати попередні здобутки. Але я вірю, що ми впораємося.

Що я можу порадити тим, хто бажає говорити українською, але соромиться помилятись? Шукати український контент та заходи, що збирають однодумців. Підтримувати українських авторів і читати українські книжки. Навіть у найбезнадійніших, здавалося б, місцях є це середовище, в якому можна почуватися своїм. Слухати українську музику, дивитись українське кіно, знаходити сенси. І нічого не боятися. Не боятися бути осміяними. Бо найчастіше помилки в моїй українській мові шукали саме російською.

Вахтанг Кіпіані

український журналіст, публіцист, історик

З уроку української могли звільнити, на відміну від фізики

Я з Північного Кавказу переїхав до України й почав вчитися тут з третього класу. Півтора року в школі я не вивчав українську взагалі. Це був початок 80-х років. Потім мене перевели в іншу школу, і мама просто забула написала заяву, щоб мене звільнили від вивчення української мови. Мене почали оцінювати на рівні з тими, хто мову знав. Але й там вивчення було посереднім: учнів ніколи не могли звільнити з фізики чи математики, але запросто – з фізкультури чи української мови. Формально це було вивчення на рівні абстрактних правил, які ніяк не стосувалися реального життя.

У Києві на той час я не знав жодної українськомовної людини. Тобто це була для мене мова, якою говорила тільки вчителька на уроці. А проте школу я закінчив із п’ятіркою з української, хоча фізично зовсім нею не володів. Я не міг написати текст поза шкільною програмою і тим більше – говорити нею з кимось на вулиці. Та й зрештою не було з ким говорити. 

Згодом, у 1989 році, створили «Народний рух України», почали з’являтися інші організації, починалися перші мітинги, виходила непідцензурна преса. Я не знав, що з цього буде, але ходив на мітинги, слухав цих людей і починав розуміти, що є Україна, і в неї має бути своя мова, яку довгий час зневажали.

Вчився української від приятеля зі Львівщини

Приблизно в 1989 році я вперше побачив на мітингах людей, які говорили українською, і пробував перекидатися якимись словами. Виходило це не дуже добре, бо мені бракувало словникового запасу. Хоча я помітив, що люди, які виступали українською, в приватному спілкуванні все одно переходили на російську, бо їм так було простіше. Відтак того ж року я вступив до інституту у Миколаєві. У цьому місті на 99,9% панувала російська. Але в гуртожитку, де я жив, була група студентів із Галичини та Закарпаття. І ось вони фактично були першими, хто тривалий час перебували поряд зі мною і говорили українською як рідною. 

Фото: The Ukrainians

Важливу роль у вивченні мови зіграв мій приятель на ім’я Іван. Він був студентом зі Львівщини, який також вчився в миколаївському інституті. Сам цього не розуміючи, він фактично став першим моїм навчителем, який поправляв мою мову. І коли я вперше в житті написав газетну замітку, я підготував її російською, а Іван допоміг із перекладом. Хоча це були абсолютно банальні якісь 10 речень, які після школи я теоретично мав би вміти писати. Але не вмів, думаю, як і багато інших людей. Та я продовжував покращувати свою українську. Хотів підтримувати суверенітет Української республіки, ще тоді радянської. Хотів спробувати увійти в українськомовне середовище, яке було дуже незначним. Так потроху я почав говорити.

Популяризую мову через тексти й спілкування

Перехід на українську був викликаний моїм внутрішнім бажанням взяти участь у становленні України як незалежної держави зі своєю мовою. Мені було категорично неприємно думати, що колись буде українська держава, вона буде незалежна, але російськомовна. Я намагався популяризувати мову через письмо, говоріння на публічних майданчиках. На той момент не було українського кіно, українських книжок, українськомовного середовища, інтернету. Проте тисячі людей почали спілкуватися рідною мовою. Зараз російською я спілкуюся не більш як 5% часу.

На мій погляд, найпростіший шлях українізувати свою мову – це почати говорити нею з незнайомими. Це можна робити у транспорті, магазині, на вулиці, на новій роботі – де завгодно. Той, хто тебе не знає, має бути з тобою українськомовним. І це не його бажання, а твоє. Де б я не був, я звертаюся до людей українською. Значно важче говорити нею з друзями та однокласниками, з якими ти роками спілкувався іншою мовою. Хоча, очевидно, що вони теж знають українську: хтось краще, хтось гірше. Те саме з родиною. Якщо ти завжди говорив із дітьми російською, не так просто в один момент перейти на українську. Але це звикається, наприклад, через спілкування у месенджерах. Потім вже можна переходити до усного спілкування.

​​Валерія Корованенко

лікарка, спеціалістка зі зв’язків з медичною громадськістю Berlin-Chemie, Menarini Group

Батьки казали, що українською я звучу грубо

Наче дивно запитувати українку, чому вона почала розмовляти рідною мовою, але це саме те питання, яке ставили мені 99% мого оточення, коли вперше чули мене українською. Усе своє життя – у сім’ї, з друзями, у школі, університеті – я спілкувалася російською. Прекрасно володіла державною мовою, але для мене вона була літературною, якою я могла читати книжки та максимум відповідати в школі. У селі я могла говорити суржиком, але не бачила для себе чисту українську мову у побуті та житті, а тільки так я хотіла розмовляти.

Вперше я задумалася про перехід ще у школі, коли це зробив мій однокласник Богдан Дубач. І я така: «Вау, в нього вийшло, може, і мені спробувати?». Але всі мої спроби нічим не закінчувалися. Додатковою перешкодою була думка моїх батьків, що українською я звучу грубо. Мовляв, це не моя мова, в мене не виходить. Це дуже іронічно, тому що зараз, коли я переходжу на російську, люди кажуть, що я звучу грубіше. Але я була дитиною, вразливою до думки батьків, яка була дуже категоричною. Це занижувало мою самооцінку, я практично в це вірила.

Рідну мову відкривала через блогерів та політику

Але я зростала, мої думки ставали все більш незалежними від оточення. Було декілька чинників, які мене підштовхнули. На карантині весною 2020 року я підписалася на українськомовних блогерів в Instagram (@alina_frendiy, @olia_chu) та побачила українську мову абсолютно іншою, живою. Я зрозуміла, що вона може дуже класно звучати й у повсякденному житті, а не тільки в підручниках. І це мене надихнуло.

Потім у період весна-осінь я почала справді цікавитися політикою. Тому що це важливо – бути в курсі подій, мати свою думку. Я почала стежити за політичною ситуацією, читати статті, дивитися різні Youtube-канали. Потроху ставала свідомою громадянкою. Я ідентифікувала себе саме як українку.

Кілька тижнів було важко, але звиклося

Спілкування українською – це захист інформаційного простору, допомога економіці держави, політична безпека. Я думала, що не зможу висловлюватися українською так, як це роблю російською. А потім збагнула: блін, англійською ж виходить, чим українська гірша? І коли я вже довгий час над цим розмірковувала, моя позиція укріплювалася. Приводом розпочати стала stories однієї людини, там було написано: «Говорити українською – це найменше, що ми можемо зробити для України».

Думала, це буде нереально складно, і я знову здамся. Але, виявилося, все не настільки жахливо, як я собі гадала. Головне – мати бажання. Так, перші два тижні були нелегкі, та все можливо. Я – українка! Хочу говорити власною мовою у своїй державі. І це не щось особливе, це нормально.

Артур Пройдаков

учитель української мови та літератури, працює в приватній столичній школі «Мідгард», переможець Global Teacher Prize 2021

На зміну мови у спілкуванні вплинула війна

Рішення перейти на українську мову у форматі 24/7 для мене «визрівало» давно. Ще перебуваючи в російськомовному просторі, я оточував себе українськомовною культурною продукцією (книжки, фільми, пісні), вів нотатники саме українською, сторінку в соцмережах – також українською. Проте з друзями та родиною говорив здебільшого російською.

Фото: Artur Proidakov / Facebook

Повністю перейшов на українську мову я в листопаді 2014 року, коли виїхав за межі рідного міста, що, на жаль, зараз перебуває в тимчасовій окупації на Луганщині. Я опинився в маленькому містечку Ромни на Сумщині й тут усвідомив, що говорити українською – це не лише про мову, а й про пізнання реальності, світу, це мій спосіб комунікації з оточенням. Відтак варто говорити й про збереження позиції та світогляду саме в спілкуванні українською.

Ставте собі виклики – й досягайте їх

Не можу сказати, що цей процес став надто складним для мене, особливо, якщо зважати, що за професією я вчитель української мови та літератури. Проте раніше територія моєї української була винятково сфера навчання, а тепер я спілкувався українською з друзями та у магазинах. І це зовсім інший досвід.

Читайте також: «Кайфує викладач – кайфують діти». Як вчитель з Луганщини Артур Пройдаков переміг на Global Teacher Prize

Важливо не боятися припускатись помилок у переході на українську мову. І слід дотримуватися своєрідного мовного режиму в спілкуванні, говорити протягом певного часу, фіксувати собі цей період. Можна ставити певні challenge, наприклад, сьогодні говорити українською в банку із працівником, завтра – у супермаркеті, післязавтра – весь вечір у компанії із друзями. І тоді це стане нормою.

А ще дуже важливо оточити себе українськомовним культурним простором (інтернет, соцмережі, фільми, книжки, музика, подкасти). Чим більше буде української навколо, тим краще. Варто спробувати!

Підтримай ШоТам

Суспільство

На Запоріжжі громади отримали п’ять шкільних автобусів

Опубліковано

Підтримай ШоТам

П’ять шкільних автобусів отримали громади на Запоріжжі, повідомили у пресслужбі обласної держадаміністрації.

Цьогоріч область отримала загалом 20 транспортних засобів для учнів.

Шкільні автобуси отримали:

  • Малобілозерська сільська рада Василівського району,
  • Матвіївська сільська рада Запорізького району,
  • Терпіннівська сільська рада Мелітопольського району,
  • Чкалівська сільська рада Мелітопольського району,
  • Якимівська селищна рада Мелітопольського району.

Читайте також: «Ніхто не очікував, що монахині відкриють бізнес». Як черниці з Івано-Франківщини запустили успішну власну справу

У закладах загальної середньої та дошкільної освіти сільських та селищної рад, які сьогодні отримують автобуси, усі працівники повністю вакциновані, що дає змогу проводити освітній процес у звичайному очному режимі.

Понад 13 тисяч школярів сільської місцевості, які проживають за межами пішохідної доступності до закладу освіти, підвозяться до місця навчання і додому 232 шкільними автобусами. Для оновлення парку шкільних автобусів території щорічно потребують 20 транспортних одиниць.

Вартість одного шкільного автобуса становить 1 599,95 тис грн.

Нагадаємо, громадам Харківщини передали нові шкільні автобуси.

Фото: zoda.gov.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

«Ніхто не очікував, що монахині відкриють бізнес». Як черниці з Івано-Франківщини запустили успішну власну справу

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Колись вона уявляла монастир місцем, де лише моляться. Тому довго не наважувалася прийти до нього. Та вже протягом 13 років Вінкентія входить до Згромадження Сестер Пресвятої Родини. Вихователька за фахом, вона спільно з іншими монахинями змогла реалізувати власні ідеї з допомоги дітям на базі релігійної громади. А тепер там ще й підтримують молодь та подружні пари. І все це не лише за кошти пожертв. Шість років тому черниці змогли створити на базі Гошевського монастиря в Івано-Франківській області соціальне підприємство, де вирощують гриби. Воно успішно працює й досі, а сестри залюбки діляться своїм досвідом. 

Сестра Вінкентія Козак

Монахиня Гошевського монастиря зі Згромадження Сестер Пресвятої Родини, на базі якого працює соціальне підприємство з вирощування грибів

Думала, що в монастирі лише моляться

Я обожнюю дітей, тому очікувано, що ця любов із часом переросла у професійну діяльність. За освітою я вихователька, вісім років працювала в садочку. Також закінчила Львівський національний університет імені Івана Франка за спеціальністю філологія, викладання української мови та літератури. Коли мені виповнилося 27 років, настав такий етап у житті, що я вирішила долучитися до Згромадження Сестер Пресвятої Родини. Довго не наважувалася, але вирішила спробувати. І от вже 13 років живу у монастирі.

Коли я лише їхала у Гошів, то не думала, що буду продовжувати працю з дітками. Я мала дещо хибне уявлення про монастир. Думала, що тут тільки моляться і відпочивають. Але виявилося, що робота з неповнолітніми тут також є. Хоча останнім часом я здебільшого вже працюю з молоддю та подружніми парами.

Наше Згромадження засноване в 1911 році. Цьогоріч ми святкували 110-й день народження. Маємо вісім монастирів у різних куточках України, зокрема в Гошеві, Долині, Києві та Тернополі. У Бібрці утримуємо дитячий будинок сімейного типу. Протягом історії в нас була різна кількість монахинь, зараз – понад 50. Кількість постійно змінюється, тому що хтось старенький помирає, а хтось молодий вирішує повернутися додому.

Шукали рішення, аби не жити в скруті

Монастирі здебільшого живуть за кошти пожертв, і ми не виняток. Але кожна наша сестра ще десь офіційно працює, аби заробити на своє утримання. Без роботи можуть бути хіба що старенькі, які потребують догляду, або дівчата, які щойно приєдналися. Також якщо священник запрошує нас на парафію, то покриває якусь частину витрат, зокрема на дорогу. Але, звичайно, таких доходів недостатньо, аби закрити всі наші потреби та ще й допомагати тим, хто цього потребує.

Гошевський монастир зі Згромадження Сестер Пресвятої Родини

У Гошеві ми маємо великий монастир. Це село, довкола якого теж села. Тому особливої роботи для сестер немає. Земля не дуже родюча, тож навіть картоплю чи моркву для продажу не дуже й посадиш. Довелося думати, як заробляти гроші, адже треба утримувати будинок. Тому в 2014 році головна настоятелька оголосила, що нам треба чимось займатися. Кожній із сестер дали можливість висловитися, запропонувати свої ідеї. І ми почали думати, що можемо таке робити, аби це не заважало нашій молитві та способу життя і хоча б трохи фінансово підтримувало існування Згромадження.

Знову опинилася за партою

Я загорілася ідеєю створення соціального підприємства, але, звичайно, жодного досвіду в цьому напрямі не мала. Та у монастирі нам часто пропонують різні програми та навчання, аби ми розвивалися. Так відбулося і з Інститутом лідерства та управління УКУ. На електронну пошту надійшло повідомлення, що є можливість вивчитися за фахом управління неприбутковою організацією. Для нас – як для монахинь – це було безкоштовно, хоча ми були готові оплатити навчання. Звичайно, я радо відгукнулася. І попри те, що саме тоді закінчувала інший університет і довелося захищати водночас два дипломи, я впоралася.

Річне навчання було цікавим і дуже корисним, там викладали фахові спеціалісти. Завжди з радістю згадую, що скористалася такою можливістю. Коли йшла на це навчання, хотіла прорахувати бізнес-ідею з виготовлення макаронів. Але це виявилася занадто складно. Тоді ми до цього ще не були фінансово готові. Тому вже після першого модуля переорієнтувалася на те, що треба починати з чогось меншого – вирощування і продажу грибів.

На монахиню як майбутню бізнесменку дивилися скоса

На навчанні було важко розуміти деяку термінологію, але ще більшим викликом стало написання бізнес-плану. Усі, з ким навчалася, думали, що я не впораюся. Мовляв, де монахиня, а де підрахунки. Окрім мене в групі були ще три сестри. Решта 20 людей здавалися сильнішими у цій сфері, а на нас трохи косилися: «Що вони тут роблять?». Та й кожен викладач питав: «Чому ви прийшли? Чого хочете досягнути?».

Але загалом вважаю, що я впоралася. Були люди, які взагалі не захистили дипломи. У мене був бізнес-план з вирощування шампіньйонів, тож на захист я вже прийшла з грибами, які в нас росли. Ми з 2015 року займаємося шампіньйонами, отже ці розрахунки, які я провела під час навчання, виявилися вдалими. Я рахувала, за скільки часу ми зможемо повернути вкладені кошти, і ми їх повернули.

Збір грибів у Згромадженні Сестер Пресвятої Родини

Аби працювати з грибами, не потрібно мати спеціальної освіти. Ми обходилися консультаціями різних спеціалістів. Чимало людей були готові нам допомогти, супроводжували нас від початку. Я педагог, і жодного стосунку до вирощування чогось не мала. Як і розуміння, що це живий організм, і як із ним працювати. Спочатку було складно, але, дякувати Богу, воно працює.

«Кличте мужчину, бо ви – жінки – не впораєтеся»

Коли один Отець почув, що ми хочемо почати працювати з грибами, сказав: «У мене на парафії є греко-католик, який вирощує шампіньйони. Думаю, він був би не проти вам допомогти». І незадовго після цього ми з іншою сестрою з ним зустрілися. 

Він погодився показати нам приміщення, де він вирощує гриби, і розповісти про різні нюанси. Але сказав: «Привезіть мені мужчину». Ми відповідаємо, мовляв, серед нас немає чоловіків, ми – жінки. «Ні-ні, тут потрібен саме чоловік. Ви не впораєтеся. Він мусить все поміряти та зробити». Тому він нам так, лише приблизно, показав, де там гриби ростуть, та й все. Наступного разу ми вже приїхали з братом однієї з монахинь.

Якось до нас у монастир приїхав компост. Я зателефонувала до цього ж чоловіка і питаю, що з ним робити. А він знову: «Покличте мужчину». Я кажу: «Та немає тут ніякого чоловіка, ну чесно. Вони розвантажили й пішли. Я одна лишилася». Мені знову довелося йти та шукати якогось чоловіка. Але насправді цей греко-католик по-доброму хотів нам допомогти. Це було не зі зла чи якогось упередження, що жінка не впорається. Певно, він просто мав досвід, що в чоловіків це краще виходить.

Читайте також: З Парижу у Ладанці. Історія одного священника, який відроджує невеличке село на Львівщині

Зараз усе інакше, чоловіки йому більше не потрібні. Ми багато разів зустрічалися, і він вже зрозумів, що жінки можуть впоратися з усім. Він і до сьогодні є другом цілого Згромадження. Не затаїв від нас нічого, все в деталях розказував. І досі за нас хвилюється, постійно питає, чи у нас все добре та як справи з врожайністю.

Не травимо дітей жодною хімією

А ще на початках нам допомагала технологиня на ім’я Наталя. Коли вона вперше до нас приїхала, я їй одразу сказала, що нас цікавить вирощування грибів без жодної хімії. Навіть якщо через це у нас родитиме 5-10 шампіньйонів – все одно жодних добавок. Для неї це стало справжнім викликом. Вона добре знала, як вирощувати шампіньйони, але ніколи не думала, що в монастирі це робитимуть саме так. Ми й досі дотримуємося початкової стратегії.

Вирощування грибів у Згромадженні Сестер Пресвятої Родини

Проблеми виникають, коли гриби починають хворіти. Якщо в приміщення хтось занесе інфекцію – врожайність дуже падає. Гриби не ростуть, тому доводиться все викидати та чекати іншого завозу. Із цим можна боротися різними хімічними препаратами. Але ми цього не робимо. Ми їмо ці гриби, даємо їх дітям у притулку. Не маємо права нікого травити своїм продуктом.

На свята про гриби не згадуємо 

Ферму з вирощування грибів ми облаштували у Гошеві, де мали приміщення. Вона в нас, мабуть, найменша в Україні, адже у всіх інших – великі грибниці. Наша дає приблизно 3,5 тони шампіньйонів за один збір. За рік ми їх вирощуємо три-чотири рази. Період нашої праці з грибами залежить від церковного календаря. Ми відпочиваємо у свята, для нас це найважливіше. Тож коли Пасха чи Різдво, ми маємо більше часу для молитви та спокою.

Я вирощувала гриби протягом трьох років – до 2018-го. Після того певний час жила в нашому дитбудинку. Тепер мешкаю у Львові. Але ми не зупинили справу. Тепер фермою керує інша сестра, Домініка. Якщо є потреба, я приїжджаю їй допомогти. Але загалом вона чудово справляється. А ще я водійка, тому допомагаю з транспортуванням шампіньйонів. Часто чую від людей: «О, то ви ще й за кермом?». Так, я за кермом. Що ж тут такого? Сьогодні це нормальна річ. Кожна друга жінка вміє водити авто, ми ж маємо якось жити.

Слава Богу, за всі роки ми жодного разу не були в мінусі. Думаю, Бог благословляє нашу працю, і в нас ростуть чудові гриби, бо ми справді частину зароблених коштів віддаємо тим, хто цього потребує. Ми не оплачуємо нікому заробітну плату, бо самі ж працюємо. Допомагаємо тим людям, яких знаємо. Будь-хто з сестер нашого Згромадження може звернутися і сказати, що є потреба зараз в певної людини. І тоді ми можемо фінансово їй допомогти. Переважно допомагаємо з харчуванням та утриманням дітям із багатодітних родин. Таким людям досить складно виживати. 

Ціни нам диктує ринок

Зараз у нас багато постійних клієнтів. Переважно це ті, хто купували гриби на початках, роблять це й до сьогодні. Це наші сусіди в Гошеві, які десь почули, що ми працюємо і маємо такий продукт. Трішки шампіньйонів залишаємо при монастирі. Ще частину відвозимо до Львова на ринок. Коли я вперше туди приїхала, інші вантажники сміялися, що я ношу ящики в одязі монахині. Певно, думали, що ми здебільшого відпочиваємо. А тут виявляється, що і працюємо, і вміємо важке піднімати.

Кожен може прийти до монастиря в Гошеві (вулиця Я. Лесіва, 52) і купити гриби просто на місці. Кілограм? Добре. Ми не лише ящиками продаємо. Але треба знати, коли у нас є продукт. Наприклад, влітку ми не вирощуємо, адже зайняті табором для дітей та роботою з молоддю. Наші постійні покупці вже знають, коли до нас можна прийти. І все ж частіше ми працюємо на замовлення.

Гошевський монастир зі Згромадження Сестер Пресвятої Родини

Щодо цін, ми завжди орієнтуємося на гуртову ціну на львівському ринку «Шувар», і ми її не підвищуємо. Востаннє вартість була приблизно 40 гривень за кілограм найбільшого гриба. Бо ціна шампіньйонів залежить від сорту й розміру. Вартість на ринку постійно коливається, і ми, відповідно, теж реагуємо. 

Ламаємо стереотипи про чернецтво

Колись я їздила на міжнародну конференцію грибників, де зібралися люди зі всього світу. Вони не могли зрозуміти, що я там роблю. Одна з жінок наважилася підійти до мене і запитала про це. «Ну, слухаю конференцію, мені це цікаво», – відповіла я, додавши, що займаюся грибами. А вона каже: «А я думала, ви тут для духовного супроводу». Для неї було дуже дивним, що на події багато різних людей, і серед них – монахиня. Думала, що моє завдання – молитися на тій конференції.

Загалом наше соціальне підприємництво допомогло багатьом зрозуміти, що чернецтво – це не лише молитва. Так, вона завжди на першому місці. Але водночас ми працюємо, щоб забезпечувати себе та частину коштів віддавати на потреби інших людей. 

Грибна справа житиме з Божою поміччю

Не можу сказати, що з початком роботи нашого підприємства пожертви від людей збільшилися, але й не зменшилася також. Люди, які віддають свої гроші, бачать, що ми не чекаємо, що вони постійно будуть їх давати. Усі бачать, що ми вкладаємо їх у корисну справу та допомагаємо іншим. Бо часто є люди, які мають гроші й хочуть їх комусь дати, але не довіряють різним установам. А нам довіряють, адже бачать нашу постійну діяльність, зокрема із дітьми.

Робота з дітьми у Згромадженні Сестер Пресвятої Родини

Згромадження Сестер Пресвятої Родини протягом своєї історії завжди допомагало родинам. Але в певний період ми взяли більший акцент на діток. Та вже під час карантину зрозуміли, що є потреба відновити попередню працю. Одна з сестер розробила курс подружньої формації для молодят. Зустрічі відбуваються раз на два місяці, а додому вони їдуть із домашніми завданнями. Люди збираються групами, висловлюються з різних питань, діляться своїми хвилюваннями. А потім мають змогу поговорити з кимось із сестер наодинці. З жовтня ми почали проводити такі зустрічі пар разом із їхніми дітьми. Усім надзвичайно подобається.

Сподіваємося, Бог допомагатиме у наших проєктах. І все ж молитва залишається основним завданням. Це те, що нас наповнює, додає сил у служінні. Не можемо займатися тільки працею. Ми постійно ділимося успіхами нашого соціального підприємства. Сестер часто кличуть на різні  заходи та ініціативи. Ми відкриті та готові до співпраці.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

На Івано-Франківщині майстриня створює в’язане графіті (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Вчителька з Калуша в’яже светри для… дерев! Арт-об’єкт у стилі хюгге знаходиться у дворі на Рубчака, 15.

Саме там Тетяна Головатчук створює в’язане графіті. «Одягла» 27 дерев, до свят хоче причепурити і ялинку.

Пані Тетяна вже 37 років викладає літературу, а в’язанням захоплюється, скільки себе пам’ятає.

Плела шкарпетки для хлопців на передовій, для колег – хустки.

Читайте такожЯк шахтар став художником, чиї мурали підкорили столицю (ВІДЕО)

«Якби я все це робила за гроші, то, мабуть, би нічого не вийшло. Це має йти від серця», – Тетяна Головатчук.

За в’язане графіті або ярн-бомбінг взялася три роки тому. Пряжу приносять друзі, щось знаходить у секонд-хендах.

«Дівчата в магазині мені навіть кофтини залишають. Я це купую, розпорюю і в’яжу», – Тетяна Головатчук.

«Це – моя душа, моє хобі. Я виходжу у двір, і, буває, запізнююся або надворі похмуро, а гляну на дерева – і мені так добре!», – Тетяна Головатчук.

Нагадаємо, у Дніпрі з’явився мурал із QR-кодом.

Як ми повідомляли раніше, активісти «Києве, мий» очистили від графіті фасад будинку у центрі столиці.

Підтримай ШоТам

Читати далі