Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Я Юля, пасу кози та вівці, і це – кайф!». Вона переїхала з міста на хутір, щоб руйнувати стереотипи про село

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Юля Малекс з чоловіком Русланом понад п’ять років тому придбали хатинку та землю на хуторі, адже мріяли про це давно. Кілька років з нового житла вони щодня їздили до Львова на роботу, а потім вирішили оселитись там повністю. Зараз на хуторі Юля тримає кіз, овець та курей, робить бринзу та масло ГХІ, веде блог та встигає подбати і про себе, поки чоловік на службі.

Про усвідомлене рішення мешкати на хуторі, любов до тварин та стереотипи про сільське життя, Юля розповіла для ШоТам.

Юля Малекс

має власну ферму у селі.

Не хотіли мешкати все життя у місті

Ми з чоловіком завжди хотіли жити на природі та мати власний будинок в якомусь спокійному місці. Не хотіли мешкати все життя у Львові чи іншому місті, але також і не мріяли оселитися в центрі села, поруч зі школою, зупинкою чи сусідами через паркан. Нам було важливо, аби була велика територія, тому довго шукали таке місце. Переїхати на хутір особливо не наважувались – ми просто дуже хотіли та зробили це.

Щоб купити хату, відкладали гроші. Хотіли, аби вона була недалеко від Львова, де ми до того жили, працювали і де в нас є багато друзів. Розуміли, що перший час буде складно, тому вирішили доїжджати з майбутнього житла до міста на роботу, тому шукали його в межах п’ятдесяти кілометрів від Львова. Вдалось знайти мальовничу хатинку за сорок кілометрів, що нас дуже приваблювало. 

Коли ми переїжджали, то нікого і нічого тут не знали. Це був початок квітня, саме розтанув сніг, довкола було болото. Ми найняли бус, але колеса застрягли на ґрунтовій дорозі, а ми мали речі та двох котів в переносці. Тоді нас врятував майбутній сусід Степан, який на підводі з кіньми перевіз всі наші речі. Ми переїхали саме перед Великоднем, тому перші свята в новому домі зустріли з пасками та ковбасою, які принесли сусіди, але без хліба, який забули купити. 

Ми були дуже щасливі й не могли повірити, що втілили мрію. Почувались спершу дивно, але ніколи не сумнівались в тому, що робимо.

Навіть коли через декілька днів до нас приїхали батьки чоловіка, які мають комфортний особняк, і сказали, що через місяць ми втечемо назад до Львова. У нас мало хто вірив, особливо коли бачив нашу «нову» стару хату, але ми наполегливі, і тепер до нас хочуть приїхати ті, хто раніше кивав головою.

Ходила майже чотири кілометри ґрунтовою дорогою до зупинки

Попередні власники хатинки залишили нам кілька курей і це було чудово, адже від початку життя на хуторі в нас були домашні яйця. А ще залишили свого собаку, бо не хотіли його забирати. Це був старий пес, який постійно на нас гарчав, а ще було декілька кішок, яких попередні власники не стерилізували. Ми відповідальні, тому не могли залишити їх усіх напризволяще. Через місяць одну кішку вкусила лисиця, тому також потрібно було звернутися до ветеринара. Але зараз згадуємо про цей час з теплом. 

Попередні власники хатинки залишили кілька курей. Фото: ШоТам.

Перші три роки життя на хуторі я щодня їздила на роботу в місто. Я вчилася на юриста, працювала за фахом та допомагала подрузі із салоном краси, була співвласницею. Потрібно було за будь-якої погоди, в дощ чи сніг, прокидатись о п’ятій ранку та йти майже чотири кілометри ґрунтовою дорогою до зупинки. Далі робочий день в Львові, а потім знову той же шлях додому. Взимку потрібно було світити ліхтариком, аби водій мене помітив.

Мені тоді було дуже важко, зараз доглядати за козами та вівцями набагато легше, хоча працюю від ранку до пізнього вечора. Насправді для фізично здорової людини проходити такий шлях в день – це зовсім небагато, можна пройти за пів години і це позитивно впливає на здоров’я. В ті часи я майже не хворіла, хоча часто потрапляла під дощ, але я була загартована. Люди зараз звикли до комфорту, тому не хочуть ходити пішки. Я могла працювати отак і далі, але в якийсь момент зрозуміла, що більше не хочу, бо життя на хуторі для мене ближче.

Читайте також: Починати заново вчетверте? Досвід незламної жінки, яка на Херсонщині відкрила козину ферму

У блозі руйную стереотипи про життя на хуторі

На хату ми витратили всі заощадження, тому багато працювали, адже потрібен був ще ремонт. Ми переїхали навесні, було багато й роботи біля дому, а щоденні поїздки у місто дуже виснажували. Тому коли з часом я перестала їздити на роботу, наважилась зробити те, про що давно мріяла – почала вести блог про життя на хуторі. Мені було це дуже цікаво, я хотіла показувати життя в українському селі та руйнувати стереотипи про нього. 

Якось одна підписниця дозволила собі вважати дивним, що я маю багато худоби, але виглядаю доглянутою і ще маю час їздити двічі на тиждень в басейн. Я вважаю, що якщо людина успішна, самодостатня, вміє заробляти, то все одно де вона живе – в лісі, селі чи на хуторі. Не розумію людей, які мислять стереотипно і звикли, що в селі люди мають важко працювати та постійно втомлюватись. Особисто я на ногах весь день, адже маю багато роботи біля своїх тваринок. Але я, наприклад, не саджу картоплю, мені простіше приготувати бринзу, продати її, а за ці кошти купити моркву, цибулю, картоплю і все, що мені треба. Я подумала, що людям буде цікавий цей мій досвід, і почала розповідати про нього в блозі.

Юля розповідає про свій досвід у блозі. Фото: ШоТам.

Перших овець купили інтуїтивно, а кози – в подарунок

Тваринок обирали інтуїтивно, у мене завжди лежала душа до овець, хоча нічого про них не знала. Я подумала, що буде смачний овечий сир, а ще колись на цьому хуторі жили люди, що тримали їх, бо тут великі луги. Так ми вирішили, що нам треба вівці, але молочної, а не м’ясної породи, бо ми не зможемо різати тварин. Тому збирали інформацію про породи в Україні, скільки дають молока, та згодом купили перші дві овечки. 

Потім в соцмережах я познайомилася з дівчинкою Уляною, яка має козину ферму. Вона запросила мене в гості та обіцяла навчити варити сир. Уляна переконувала, що кіз тримати вигідніше та легше, але я не могла видоїти жодної. Крім однієї, найчемнішої. Саме її Уляна вирішила мені подарувати. Але в цієї кози була донечка, і ми вирішили їх не розлучати, аби вони не сумували. 

Ці кози народили ще кілька кіз, і так я почала розводити ще й їх. Хоча овечки більш ніжні тварини, їхнє молоко та сир мені смачніші. Я часто знімаю відео, як вони лягають мені на коліна. 

Коли я маю вільний час, то виготовляю сир та масло, а надлишок продаю людям, які постійно в мене замовляють. Крім розведення кіз та овець, ми з чоловіком також посадили фруктовий та горіховий сади. 

У Юлі завжди лежала душа до овець. Фото: ШоТам.

На хуторі в мене покращилось самопочуття

Після переїзду на хутір я почала більше ходити, рухатись та краще харчуватись. Під час одного з ефірів в ТікТок одна підписниця спитала, чи в моєму колі спілкування не вважають, що пасти кози та вівці – це соромно. А потім спитала, що я їм. Я перерахувала: гречку, яйця, сир, молоко, зелень, фрукти, солодощі. На що ця жінка сказала, що я проста та дешева. 

А я вважаю, що просто – це піти в супермаркет і купити готові продукти, газовану воду чи чипси, а потім їсти їх на дивані перед телевізором. Їсти свіжі продукти, овечу бринзу, багато рухатись, їздити в басейн, думати про своє здоров’я та жити як хочу – це зовсім не просто. Я Юля, яка пасе кози та вівці, робить сир та розвиває свою ферму – і це кайф. Організувати своє життя на своїй землі та жити як хочеш – це те, що дорого вартує.

До хутора я теж жила свідомо, але тут вживаю більше якісних продуктів. От сусід днями привіз мені натуральний мед. Я знаходжуся на свіжому повітрі й почуваюсь набагато краще, ніж в будь-якому іншому місці. Зараз я можу більше чогось зробити, маю кращий фізичний стан. Я не пам’ятаю, коли востаннє була в лікаря і не тому, що нехтую здоров’ям, бо на перевірки ходжу регулярно. А тому, що не хворію навіть якщо буду взимку весь день на вулиці, а якщо застуджусь, то лікуюсь молоком чи маслом ГХІ. 

Встаю о шостій ранку, лягаю о першій ночі

Що стосується щоденного побуту, то я все роблю сама. Зараз мені ніхто глобально не допомагає. Важку роботу можу довірити комусь за оплату – наймала людей, щоб нарізали дрова чи покосили траву на сіно. Раніше це робив чоловік. Але почалась повномасштабна війна, й він сказав, що просто не може сидіти вдома, коли росіяни вже під Києвом. Я його розумію. Але ми думали, що в сучасному світі не може бути великих воєн, що все вирішать дипломатія та суворі санкції. Ми були впевнені, що це на два-три місяці. І я сказала чоловікові, що протримаюсь цей час. 

У мене дуже класний чоловік, який ніколи не навантажував мене важкою роботою. Я раніше не топила піч, не носила воду з криниці, не стригла овечок чи не підрізала їм копита. Зараз в мене хворіє коза, і я мушу її піднімати при тому, що вона важить 40 кіло, а я – 55. Звісно, зараз фізично важче. Я вже звикла, але цієї роботи багато. 

Вранці підйом о шостій ранку, годинка для себе на каву та спілкування в діректі. Щоденна рутина починається о сьомій: догляд за тваринами, яких пасу в полі до 21:30, а далі йду гуляти з собаками, потім вдома розливаю в банки масло ГХІ, готую бринзу, мию посуд і засинаю о першій ночі. І так щодня.

Нещодавно я їздила на озеро з подругою, в якої теж пішов служити чоловік. Вона казала, що якби опинилась на моєму місці, то вже наступного дня продала ці кози та вівці й кудись би втекла. А я розумію, що маю робити це, бо ми вклали в хутір багато праці, грошей та наших зусиль, тому я не можу це залишити.

Без чоловіка на фермі фізично важче. Фото: ШоТам.

У мене буває поганий настрій, тоді я не виходжу в сторіс, пропрацьовую певні моменти з психотерапевтом та беру перерву. Блог – це також велика відповідальність. Я маю вести його щоденно, бо в мене лояльна аудиторія, тому я часто роблю збори на підтримку ЗСУ. Я не можу просто їх поширювати, перед тим маю поспілкуватись з людьми. Так само і з рекламою – її потрібно придумати, гарно відзняти, і це теж багато роботи.

Ще я розумію, що мій блог є ресурсним для багатьох, зокрема, й для мого чоловіка. Для нього це зв’язок з домом. Коли він бачить, що зі мною та тваринами все гаразд, то йому на душі спокійно.

Ми живемо на відносно безпечній території попри прильоти, але впасти тут в депресію та нічого не робити я б не змогла. У мене є дах над головою та тварини, тому я маю про них дбати. Коли чоловік повернеться, то не хочу, аби ми починали все з нуля, тому мушу тримати це все. І я зможу, бо налаштувала себе на це.

Я обрала свій шлях свідомо 

У нас тут велика територія, і ми плануємо зробити багато. Наприклад, збудувати сироварню, літню кухню, де б я варила сир. Чоловік точно має мені зробити загорожу для тварин, щоб вони мали територію, де пастимуться самостійно. А ще хочу придбати доїльний апарат, аби це все було не на аматорському рівні, а сучасно. 

Мрію, щоб ми тут жили щасливо разом з чоловіком та мали час на власні заняття. У нас на подвір’ї є великий старий горіх, то я пишу історії під цим горіхом, коли маю натхнення.

Ще мрію про те, що й всі – щоб ми перемогли, й всі наші захисники повернулись до своїх домівок. Від цього залежить майбутнє нашої держави та всіх нас, а далі все буде. Кожен зараз має щось робити для перемоги – донатити, організовувати збори, волонтерити, але не впадати в депресію. Якщо вже так вийшло, то йти до психолога та давати собі раду. Наприклад, я себе хвалю та люблю, тому це теж мені допомагає морально.

Колись одна підписниця сказала, що я егоїстка, бо думаю лише про себе, свого чоловіка та своїх кіз. У моєму світі так і має бути, бо в першу чергу я дбаю про себе, а потім – про все інше. Завдяки блогу я навчилась відстоювати власні кордони. Дуже пишаюсь тим, що в мене немає слів «не можу», і я розв’язую будь-яку проблему. Пишаюсь, що вже рік їжджу на авто, хоча було складно. Я в житті багато чого боюсь, але роблю попри страх. На хуторі я навчилась багатьом речам – можу надати медичну допомогу тваринам, поставити крапельницю козі, а коли чогось не знаю, то вивчаю це. Взимку в мене померли козеня та ягня. Мені було складно і морально це прийняти, і фізично закопати їх в мерзлу землю. Але поки чоловік в складі ППО тримає небо, я мушу тримати наш хутір. Я пишаюсь собою, бо я обрала свідомо свій шлях і роблю все, що запланувала.

На хуторі Юля навчилась багатьом речам. Фото: ШоТам.

Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.

Суспільство

Як переселенка з Енергодара відкрила власну сувенірну справу в Запоріжжі

Опубліковано

Перед російським вторгненням Яна проживала в місті Енергодар, займалася ручною виготовленням сувенірів і виробів із дерева. Після окупації міста разом із чоловіком переїхала до Запоріжжя.

Про це розповідає Мінреінтеграції.

Історія відновлення

Пані Яна швидко освоїлася на новому місці: волонтерство, соціальні проєкти, а також навчання у школі підприємництва. Написала бізнес-план, взяла участь у конкурсі та отримала мікрогрант – 1,5 тисячі євро.

Читати також: В Україні створять мережу ветеранських просторів для реабілітації та консультації військових

За отримані кошти придбала лазерний станок для роботи з деревом. За словами майстрині, цей інструмент дозволяє виконувати замовлення більш швидко та ефективно.

Наразі Яна вже повноцінно відновила роботу виробництва та продовжує займатися улюбленою справою.

“Важливо ніколи не сумніватися в собі та своїх силах, бо при будь-якій поразці треба завжди йти далі”, – каже жінка.

Нагадаємо, що в Бучі відкриють оновлену школу бойових мистецтв.

Фото: Мінреінтеграції

Читати далі

Суспільство

24-річна дівчина відкрила пекарню та годує цілу 9-поверхівку у Харкові

Опубліковано

24-річна дівчина готує їжу на цілу 9-поверхівку, де немає газу. Щодня Марія попутками їде 50 км, аби пекти хліб у Харкові.

“Люди йдуть на звук генератора, і ми їх годуємо”, – розповідає дівчина.

Початок своєї справи

Харківʼянка Марія Корнієнко навчилася пекти хліб у 16 років. А з 18 пішла працювати пекаркою в супермаркет. Швидко виросла від пекарки до завідувачки виробництвом. Мріяла відкрити власну пекарню, але бракувало коштів. Зранку 24 лютого 2022 року Марія вперше не стала до тіста. З мамою та сестрою поїхали подалі від вибухів – у Валки. Там знайшла роботу піцейолою, але серце тужило за Харковом. Тож вирішила, що мусить втілити мрію про пекарню.

В мережі побачила новину про програму для підприємців «Курс на Незалежність». Марія захопила своєю ідеєю рідних і подругу, разом написали грант.

“Нервували, дуже нервували, але дуже хотіли цю пекарню”, – згадує Марія.

Створення бізнесу

Проєкт переміг, і Марія отримала обладнання для випікання та генератор. Пекарню Bulkinsky відкрили в Харкові в січні 2024 з командою мрії. Мама Марії готує обіди, сестра пече здобу, подруга займається маркетингом.

Читати також: Чехія надасть Україні €750 тисяч на розвиток лісової галузі

Допомога жителям міста

У березні 2024 року обстріли Харкова посилилися. Місто часто залишалося без електрики. Тому генератор, отриманий за грантом, став порятунком для цілого мікрорайону.

“У цій 9-поверховій будівлі немає газу – вона повністю електро. Тому коли в цьому районі немає світла, в них зовсім немає нічого, і вони не можуть приготувати собі їжу”, – розповідає Марія.

Пекарня почала готувати обіди, аби люди мали де купити свіжу й гарячу їжу. У холодну пору мешканці приходили сюди з термосами по гарячу воду. Аби готувати для харківʼян, Марія встає о 5 ранку та долає 50 км. 3 Валок до Харкова добирається попутками чи автобусами.

Марія не хоче залишати громаду, яка теж стала їй рідною. Щомісяця вона пече булочки спеціально для 350 пацієнтів місцевої лікарні. Попри тяжкий графік і життя на два міста, дівчина щаслива.

“Кожного дня прокидаємося на роботу з радістю, бо це наш бізнес, це наша справа. І кожного дня робити хліб – це для нас радість”, – наголошує вона.

Нагадаємо, що «Укрпошта» розповіла, що робить із неврученими посилками.

Читати далі

Суспільство

В Україні створять мережу ветеранських просторів для реабілітації та консультації військових

Опубліковано

На другому Міжнародному саміті міст та регіонів представив проєкт Мінветеранів із розбудови ветеранських просторів. Це будуть безбар’єрні центри, в яких ветерани зможуть отримати широкий спектр послуг.

Про це повідомив тимчасовий виконувач обов’язків міністра у справах ветеранів Олександр Порхун.

Яку допомогу надаватимуть

В центрах можна буде отримати:

  • інформаційно-консультаційну підтримку;
  • соціально-психологічну та спортивну реабілітацію;
  • юридичну допомогу;
  • навчання і перекваліфікацію;
  • дозвілля.

“Ветеранський простір – точка входу для швидкого доступу до якісних послуг і відповідно швидкої комунікації. А, отже, і максимально оперативного вирішення проблеми”, – пише Олександр Порхун.

Читати також: У Бучі відкриють оновлену школу бойових мистецтв

Деталі

Ветеранські простори планують розбудовувати за міжрегіональним принципом – у Львові, Дніпрі, Одесі, Рівному + Київщина.

Обласний рівень – 20 центрів. У громадах з населенням більше 20 тис планується відтрити 450 ветеранських просторів.

Нагадаємо, що в столиці запрацював простір для психологічної підтримки жінок: куди звертатися.

Також ми повідомляли, що в столиці декомунізували та реставрували стелу, присвячену героям КПІ.

Фото: Олександр Порхун

Читати далі