Екотовари руками незрячих. Історія вінницького підприємства «КлубОк»

Вчора, 7 травня, Jerry Heil та alyona alyona з композицією “Teresa & Maria” встановили рекорд на “Євробаченні-2024”, увійшовши до фіналу. Вже 17-й раз представники від України потрапляють до фіналу пісенного конкурсу, що є рекордом в історії Євробачення.

Про це повідомляє Детектор Медіа.

Відтак Україна стала єдиною країною, яка завжди проходить у фінал конкурсу. Свою позицію Україна тримає з 2004 року.

Нагадаємо, місті Мальме, Швеція, пройшов перший півфінал Євробачення 2024, де виступили 15 країн-конкуренток. Цього року Україну представляє alyona alyona та Jerry Heil. 

alyona alyona та Jerry Heil виступили під номером 5. Номер співачкам ставила талановита українська режисерка Таня Муіньо, яка до того працювала з Кеті Пері, Дженніфер Лопес, Harry Styles, Post Malone, The Weeknd та іншими світовими зірками.

Читайте також: Цифровізація освіти: у Мінцифри розповіли про розвиток цифрових навичок

У півфіналах могли голосувати лише глядачі тих країн, які беруть участь у відповідному півфіналі. Тобто в Україні можна віддати свої голоси лише 7 травня. У першому півфіналі зможуть проголосувати глядачі з Німеччини, Швеції та Великої Британії, а у другому — з Франції, Італії та Іспанії.

Фінал пісенного конкурсу відбудеться у суботу, 9 травня.

Фото: ДМ

Благодійна організація “Має значення” розпочала відновлення історичної вивіски “Перукарня” на Подолі, на вулиці Почайнинська, 57/59. Демонтаж вивіски розпочали ще вчора, 7 травня, він виявився непростим, і потребував участі 3-х людей.

Про це активісти розповіли на своїй сторінці. 

“Пластикові літери буквально розсипалися в руках, і ми по-справжньому злякалися того, що затягнули з порятунком і як би не було занадто пізно. У майстерні нас утішив реставратор, пообіцявши задіяти італійські розчини і фарби, які продовжать життя вивіски. Щиро віримо, що її відродження вдасться і оновленою вона повернеться на своє первісне місце, де висіла з 1977 року, рекламуючи все ще діючу перукарню на Подолі” — йдеться у дописі.

Серед запланованих реставраційних робіт на цей тиждень: 

• Очищення від залишків фарби; 
• Шліфування;
• Визначення історичних кольорів. 

Читайте також: Які гранти для українського бізнесу доступні в травні: пропозиції для підприємців

Активісти також нагадали про те, що досі триває збір на відновлення вивіски.

Нагадаємо, у Києві відкривається виставка робіт студентів академії імені Бойчука.

Фото: “Має значення”

Кожен день вчительки іноземних мов Марини Шажко розпочинається о 5 ранку. Вона веде на прогулянку двох своїх собак — Тару та Муху, декілька годин працює, а потім поспішає на автобусну зупинку, адже на неї чекають ще дві сотні собак у притулку.

По дорозі треба забігти в аптеку та до магазина: «Щодня мені треба купити щонайменше 12 палок ковбаси. І це тільки щоб дати всім собакам ліки». Маршрутка везе її за місто. Від зупинки з повними пакетами треба пройти ще 2 кілометри. Але радісне гавкання, яким її незмінно зустрічають мешканці притулку «Лада», вартує цього шляху.

Марина повертається додому вже надвечір, гуляє з собаками та займається онлайн з учнями. Деякі з них навіть не здогадуються, що їхня вчителька врятувала з Бахмута 159 собак.

Марина Шажко

керівниця Бахмутського товариства захисту тварин та притулку «Лада»

Вони наче самі мене знаходять

Змалку я бачила, як мої мама й тато підгодовували на вулиці собак і котів, але додому мені брати нікого не дозволяли.

Перший домашній улюбленець у мене з’явився лише у 16 років, і то випадково — у розчинене вікно моєї кімнати залетів папужка. Він залишився жити з нами. Моя бабуся навчила його говорити: «Маришко, вчи урочки!».

Наступним «поповненням» у родині був котик. Він прибився до нашого під’їзду й сидів такий сумний, що я не витримала — притисла його до грудей і занесла додому. Мама була в  шоці: «Що це?» — «Котик! Він буде жити з нами!». Тімошка прожив у нас 16 щасливих років.

У 2009 році, коли я вже працювала в школі вчителькою, у дворі будинку з’явилося цуценя. Геть лисеньке, шерсті нема — це була любов з першого погляду. Я почала його лікувати, приводила лікарів прямо у двір і таки вилікувала. Собачка зміцнів, відростив красиву руду шерстку. Усі сусіди його любили та підгодовували. Назвали Бобочкою.

На 8:00 мені на роботу, а до 6 ранку я пильнувала мисливців на вулицях

У 2010 році в Бахмуті стартувала кривава кампанія з відстрілу бездомних тварин для контролю чисельності собак на вулицях міста. Ці жахливі рейди мали свій графік: відстріл проводили вночі щопонеділка й щочетверга, поки більша частина міста ще спала.

На 8:00 мені на роботу в школу, а з 4 до 6 ранку в ці дні я патрулювала свій мікрорайон — спочатку лише нашу Бобочку.

Одного разу я визирнула у вікно й побачила, що та комунальна машина вже їде нашою вулицею. Я вискочила на вулицю, в чому була. Вибігла напереріз машині, почала кричати. Разом зі мною вибігли ще жінки з сусідніх будинків. Ми відбили Бобочку, і машина поїхала ні з чим. Але я вже не могла залишати собаку на вулиці — а що, як мисливці повернуться? І я принесла нашого дворового собаку додому.

Це був переламний момент, коли я зрозуміла — не можу нічого не робити з тим, що коїться в місті стосовно безпритульних тварин. Разом з подругою Ольгою Литовченко у 2011 році ми зареєстрували громадську організацію Бахмутське товариство захисту тварин «Лада». Трохи пізніше незамінною в нашому дрім-тімі стала також Людмила Булавка.

Волонтерки проти бюрократії

До нас долучалися люди. Ми давали оголошення в пресі, розповідали про нашу позицію — місту потрібен притулок і кампанія зі стерилізації, а не відстрілу тварин. Були ті, хто нас підтримував, але були й хейтери.

Ми шукали можливостей скрізь. Знайшли грантову програму, яка могла підтримати роботу стерилізаційного майданчика, подали заявку й виграли. Звернулися до місцевої влади, і нам виділили покинуту комунальну будівлю. Ми закупили клітки, деяке обладнання й облаштували стерилізаційний майданчик, де б могли працювати лікарі.

За умовами гранту, орендна плата становила 1 гривню на рік, а з місцевого бюджету мали виділяти кошти на стерилізацію тварин. Але тоді в міськраді нам сказали, що нібито можуть виділяти гроші лише на відлов. Це вже зараз ми розуміємо, що влада скористалася нашою необізнаністю, а тоді ми просто зітхнули й почали самі збирати кошти на перші операції — у соцмережах, на базарі.

Місцева ветеринарка погодилася оперувати безпритульних тварин безкоштовно, і ми сплачували тільки вартість медикаментів.

Тим часом на базі стерилізаційного майданчика в нас організувався притулок — ми залишали там після лікування та стерилізації тих тварин, у яких було дуже мало шансів вижити на вулиці через вік чи стан здоров’я. Стерилізованих і здорових намагалися прилаштувати в родини.

Кожна з волонтерок мала власну роботу, і до тварин у притулку ми могли приходити лише в позаробочий час. Тож вирішили найняти доглядальницю, і на зарплату збирали в нашій спільноті в соцмережах та скидалися з власних невеликих зарплат: я — з учительської, Ольга — з бібліотекарської.

Мусила привезти собак під мерію

Наприкінці 2014 року нас чекало ще одне випробування — ми залишилися без світла, бо територію, де розташований притулок, відрізали від мережі. Три роки ми проводили вечірні годування, перев’язки й уколи з ліхтариками. Але в кінці 2017 терпець урвався, і я оголосила в наших соцмережах про проведення масштабного пікету під міськрадою.

Я написала, що у зв’язку з тим, що в притулку досі немає світла, всі 100 тварин звідти переїжджають жити… у мерію. «Переїзд» оголосила на 27 грудня, а вимоги — повернути світло в притулок і закласти кошти на стерилізацію безхатніх тварин у місті в бюджет на 2018 рік.

Напередодні анонсованого пікету директору приватного ліцею, де я тоді працювала, зателефонували з мерії та поскаржилися на мене. Мовляв, не тим ваша викладачка займається, зробіть щось. На що мій керівник відповів, що свою викладацьку роботу я виконую чудово, а моя громадська діяльність його не стосується.

27 грудня 2017 року ми рушили під міськраду разом з нашими собаками. Нас прийшли підтримати багато людей. Буквально за годину від початку збору — ще навіть офіційно не почався пікет — у притулку з’явилося світло.

Так почався новий етап нашої співпраці з місцевою владою, нарешті двосторонній: місто виділило кошти на стерилізацію безхатніх тварин.

Куди виїхати, коли в тебе 160 собак?

Я дуже добре пам’ятаю 24 лютого 2022 року. Я прокинулась о 5 ранку й почала читати новинну стрічку. На той момент у нас під опікою було 160 тварин. Евакуацію я навіть не розглядала: без них нікуди не поїду, а з ними куди? Як? Взялася робити запаси круп, кормів. Десь до початку травня в нас було відносно спокійно, і я сподівалася, що так буде й далі. Ми навіть ділилися своїми запасами з Лисичанськом, Сєвєродонецьком, де було вже гаряче.

Із середини травня 2022-го по Бахмуту почало сильно прилітати. Наш притулок опинився на лінії вогню. 1 серпня стався перший приліт на нашу територію. Того дня до нас якраз приїхали волонтери — привезли корми для тварин, і десь за годину, як тільки поїхали, бабахнуло. Пошкодило будівлю та вольєри, 2 собаки були поранені.

Це стало для мене поштовхом — треба діяти. Коли ти сам за себе — це одне, а коли від тебе залежать життя тварин, що не можуть ухвалювати рішення — це змушує діяти.

Загибель Лади стала останньою краплею

Я почала шукати, куди ми могли б виїхати, обдзвонила різні фонди з проханням допомогти нам знайти якусь територію, хоча б за гроші. Ми одразу орієнтувалися на Дніпропетровщину, бо розуміли, що далеко наші собаки просто не доїдуть — більшість з них після серйозних травм чи хвороб, багато стареньких.

Ми знайшли один варіант — стара ферма в селі Вільне Дніпропетровської області. Але її оренда коштувала 15 000 гривень на місяць. Наш притулок живе на благодійні внески, тому збирати додаткові кошти, коли в країні війна, здавалося неможливим. Вирішили шукати ще.

30 серпня вночі був другий приліт — касетна бомба. Тоді загинула одна з наших старожилок — собачка Лада, ім’я якої носить наша ГО та створений нами притулок.

Це стало останньою краплею. Я вирішила, що це знак, що нам треба терміново виїжджати з Бахмута. Вранці я подзвонила власнику ферми та сказала, що ми згодні на 15 тисяч.

Переїзд на межі нервового зриву

До перевезення треба було підготувати хоча б якусь кількість вольєрів і будок. З цим мені допоміг один волонтер, він написав у себе на телеграм-каналі пост про нас і зібрав 100 000 гривень.

Аби перевезти тварин з Бахмута на Дніпропетровщину, разом працювали два фонди: «Порятунок тварин Харків» та Breaking The Chains, а також група волонтерів з Києва. Зробити все треба було за день, бо ми помітили, що щойно до нас приїздить якесь авто, потім на територію «прилітає». Мабуть, стежили.

28 вересня ми переїжджали. Того дня в місті було незвично тихо — наче сам Бог нам допомагав. Тим не менш, щохвилини очікували на обстріл.

Вантажили собак на межі нервового зриву. Але нам вдалося — ми вивезли усіх 159 тварин з Бахмута.

Не було навіть мисок для собак — з усім допомагають люди

Коли ми привезли собак до Вільного, не всі вольєри ще були готові. На новому місці в нас не було навіть з чого годувати тварин, бо ми нічого з собою не могли взяти — машини ледь вмістили клітки з собаками. Місцеві жителі дуже нам допомагали: приносили старий посуд, якісь простирадла. Саме завдяки підтримці місцевої громади ми вижили в перші два найтяжчі місяці після переїзду.

Я разом зі стареньким батьком винайняла квартиру в місті Новомосковськ, що недалеко від Вільного. Дуже вдячна власниці квартири, що вона дозволила, аби дві мої собаки жили зі мною. Коли я чую ці розмови, що нібито до переселенців з Донбасу якось не так десь ставляться, я усміхаюсь — у нас зовсім інший досвід.

І далі нам продовжують допомагати небайдужі люди: благодійні фонди надають корми, фонд Happy Paw допоміг перекрити дах на старій фермі й добудувати вольєри.

Плануємо збудувати й облаштувати ветеринарний кабінет, щоб мати можливість лікувати й стерилізувати тварин тут. Наша волонтерка Людмила зараз навчається в місцевому ветеринарному коледжі — нам необхідний власний лікар у команді.

Продовжуємо рятувати тварин з-під обстрілів

Ми теж як можемо допомагаємо іншим зоозахисникам. Щомісяця до нас привозять кілька тон кормів, а ми їх розвантажуємо й потім надсилаємо Новою поштою чи з волонтерами до міст і сіл Донеччини.

А ще ми, притулок-переселенець, прийняли до себе уже понад 60 тварин із зони активних бойових дій — Часового Яру, Красногорівки, Мар’їнки, Торецька. Багато тварин з контузіями, осколковими пораненнями. Ми їх лікуємо та стараємось прилаштувати в родини. Нещодавній наш щасливий «випускник» — це Мартинчик, пес із Бахмута. Він жив у притулку 4 роки, й ось уже тут, на Дніпропетровщині, знайшов свою родину. Ті люди шукали собі маленьке цуценя, але Мартинчик їх підкорив з першої зустрічі. Тепер живе наш бахмутський пес, що переніс поранення під час обстрілу, просто в шикарних умовах, а головне — в любові.

Притулок «Лада» існував у Бахмуті, переїхав на Дніпропетровщину та продовжує працювати тут завдяки небайдужим людям — це й офіційні організації, і просто випадкові відвідувачі наших сторінок у соцмережах.

Зараз у нас у притулку 208 тварин. Втрьох нам ніяк не впоратись, тож наймаємо помічників: 4 доглядальниць і двох охоронців. Помічниці приходять на кілька годин щодня, доки ми на роботах, охоронці працюють позмінно. На зарплатню цим людям ми збираємо кошти в соцмережах.

Часто люди соромляться донатити маленькі суми, але саме невеличкі донати вирішують усе. Наприклад, у нашій спільноті на Фейсбуці 4000 підписників. Аби кожен з учасників раз на місяць переказував 20 гривень, ми б без проблем закривали всі питання з ліками, операціями, кормами та зарплатою для помічників.

Так, нам непросто. Я не раз озиралась на своє життя — а що, якби я могла повернутися назад? І в мене одна відповідь: я б точно робила те саме — рятувала тварин. Тільки тепер стукала б в усі двері кабінетів і серця людей ще наполегливіше.