Уже за тиждень українці святкуватимуть Великдень — одне з найбільших християнських свят. Ми вже писали про свічки й рушники та робили підбірку давніх великодніх світлин з різних регіонів України. Тепер дійшла черга до вмісту кошика.
«Ми не можемо узагальнювати для всіх одну картинку, що має бути в кошиках, бо це відрізнялося в регіонах та залежало від соціального статусу людей, наявності тих чи інших продуктів або ж можливості їх придбати.
Тому етнографи не кажуть про те, що потрібно класти в кошик, а радше фіксують, що люди туди кладуть. Проте, звісно, є певний бажаний набір продуктів, який притаманний для великоднього кошика українців», — каже етнографиня Марія Куряча.
Разом з фахівчинею ШоТам розповідає, що здавна було у великодньому кошику українця.
Марія Куряча
Історикиня та етнографиня
Великодня паска
Паска завжди була обов’язковим і найголовнішим атрибутом будь-якого великоднього кошика. Марія каже, що паска відрізняється в українських регіонах і назвами (власне паска, бабка, сирна бабка, калач), і способом приготування. Часто в одному регіоні та навіть у сусідніх селах можуть бути різні рецепти пасок.
Марія Куряча родом з Поділля. Етнографиня ділиться, що на півночі регіону господині поливали паски білою глазур’ю, а на півдні такого вже не було. Проте часто це залежить від наявності яєць чи ще якихось продуктів. Гуцульщині притаманні сирні бабки, які також зустрічаються в центральних чи східних областях. Часто паски готують солодкими та додають до них родзинки, але бувають і несолодкі без родзинок, які потім нарізають до столу на великодній сніданок замість хліба.
Фото: Instagram @culinary_studio_ml
Марія розповідає, що страви в різних регіонах відрізняються не лише у кошику. Наприклад, на середину посту на Слобожанщині та Поділлі виготовляють випечений з тіста хрест, і більше він не зустрічається ніде. Проте часто в регіонах є однакові страви, наприклад, весняний жайворонок, якого печуть і на Луганщині, і на Вінниччині.
Де придбати паску, якщо не печете самі?
Красиві різнокольорові пасочки у своїх соцмережах пропонує господиня з Тернополя Марія. Паска на пів кілограма вартуватиме 250 гривень, на 200 грамів — 120 гривень.
А от Софія з кондитерського цеху Guculy bakery у Львові пропонує скуштувати паски з різними начинками. Мова не лише про родзинки: тут можна придбати паску з фісташковим ганашем за 590 гривень, з карамеллю та попкорном за 490 гривень або ж з шоколадом без родзинок за 390 гривень.
Фото: Instagram @guculy_bakery
Писанки та крашанки
Марія каже, що українці здавна клали до кошика для освячення і те, й інше. Крашанки — це вже зварені яйця, на яких відбивали листочки або ж фарбували їх природними барвниками, як-от лушпиння цибулі. Їх їли вдома за великоднім сніданком.
Писанки ж використовували в обрядах — обмінювалися ними чи дарували. Часто писанка була весільним подарунком, який дівчина дарувала своєму нареченому. Марія розповідає, що орнаменти на писанках відрізняються в регіонах. Наприклад, у центральних областях України на писанках багато сюжетних зображень, кольорів і геометричних фігур, часто є поєднання різних кольорів.
Фото: Instagram @pan_pysachok
На Гуцульщині, Покутті та Заході загалом зображення на писанках дуже деталізовані, а в східних областях — одноколірні. Часто в одному регіоні є різні види писанок, різні їхні назви. Зокрема, Марія згадує про альбом для Поділля шляхтянки Гелени Грохольської, яка нарахувала більше сотні різних назв писанок. Іноді люди навіть не розуміють, що означають орнаменти, які вони наносять, але знають, що це давня традиція, і продовжують їх наносити.
Зразки подільських писанок. Фото надала Марія Куряча
Якщо хочете спробувати створити писанку самі, то радимо придбати набір для писанкарства у магазині Пан писачок. Набір з харчовими барвниками коштує 250 гривень, а з аніліновими — 495 гривень. Також можна придбати лише писачок за 85 гривень. Засновниця магазину Ксенія з Тернополя є дружиною військового та весь прибуток передає на потреби ЗСУ.
Фото: Instagram @pan_pysachok
М’ясна страва
Під час Великоднього посту люди утримувалися від вживання м’яса, тому на Великдень разом з паскою освячували м’ясні страви. Здавна (а в селах ця традиція збереглася й досі) ковбасу та шинку готували вдома та коптили її в спеціальній бочці.
Марія розповідає, що сто років тому не у всіх було м’ясо, тому зазвичай люди намагалися приберегти його до свята. Крім ковбаси, люди клали в кошик будь-яку копчену м’ясну страву або ж сало.
Фото: Instagram @shemberko_
Де придбати м’ясну страву для кошика, якщо не готуєте самі?
Родина Шемберко з Буковини понад 20 років пропонує копчену на дровах ковбасу та шинку власного виробництва. На сайті крафтярі пишуть, що використовують у приготуванні лише м’ясо з власної тваринної ферми з гірської місцевості та спеції.
Великий кошик з дев’яти м’ясних продуктів. Вартість — 3 100 гривень. Фото: Instagram @shemberko_
Масло, хрін та сіль
Зазвичай люди клали в кошик масло та сир. Марія каже, що молочна страва завжди була у твердому вигляді, аби її зручно було нести в кошику до церкви.
Хрін здавна асоціювали з силою та міцним здоров’ям, а сіль додає смаку до усіх страв. Саме тому вони також є невід’ємними атрибутами великоднього кошика.
«Це основний мастхев продуктів у кошику на Великдень. Часто люди клали туди те, що рекомендувала місцева церква. Якщо на пасці зображений хрест, то розуміємо християнське значення, прив’язане до свята. Проте ми не можемо точно сказати, що символізував якийсь із цих продуктів.
Іноді ці символи вигадані, або просто ми вкладаємо в них те, що насправді вони не означають, а всілякі значення сонця й життя є надуманими. Часто цей набір продуктів просто означає, що люди це мають удома чи можуть самі зробити», — підсумовує етнографиня.
Здавна у великодніх кошиках українців були свічки. Марія розповідає, що про це дізнаємося з мистецтва, наприклад, картини Миколи Пимоненка «Великодня утреня». У дитинстві Марії в її селі свічку несли додому та намагалися зберегти запаленою до хати.
З 15 грудня українці зможуть їздити у гори п’ятьма новими маршрутами, а до Харкова створять три нових рейси. Укрзалізниця також зменшить час у дорозі для 38 потягів.
Гуртожиток відкрили у селі Дорогинка, що знаходиться у Фастівському районі. У ньому житимуть сім родин.
Про це повідомили на сайті Київської обласної військової адміністрації.
Родини житимуть у п’яти двокімнатних помешканнях, одному трикімнатному та одному однокімнатному. Їх обладнали меблями та побутовою технікою. У гуртожитку збудували два санвузли, кухню та зону відпочинку.
Цей проєкт реалізовували за фінансової підтримки Агентства ООН у справах біженців (УВКБ ООН) та благодійної організації «Благодійний фонд РОКАДА».
Також у Київській області вже реалізували кілька спільних проєктів для розміщення тих, хто покинув свій дім через війну. В Ірпені, Богуславі та Сквирі реконструювали гуртожитки, а в селах Бориспільського, Бучанського та Фастівських районів переобладнали помешкання для проживання родин. На сьогодні створили 500 нових місць для поселення ВПО.
Нагадаємо, що в чотирьох громадах Київщини запрацювали соціальні хаби: що отримають відвідувачі.
Зараз ви читатимете статтю зі спецпроєкту ШоТам та Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.
Раніше жителі Количівки на Чернігівщині залишали велосипеди біля дерев чи під магазинами — їх було не злічити. Тепер біля місцевого ліцею красується сучасна 36-місна велопарковка з накриттям. А все завдяки місцевим жінкам, які у 2022 році створили ГО «Юстина», невтомно пишуть грантові заявки та досліджують, що ще можна змінити в селі.
ШоТам поспілкувалися з очільницею організації Ольгою Вовченко про те, як завдяки опитуванню дізналися, що потрібна велопарковка в селі, та чому зміни в Количівці лише розпочинаються.
Ольга Вовченко
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Я працювала у Чернігівській обласній дитячій лікарні фельдшеркою, але через скорочення штату стала домогосподаркою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то ми з чоловіком вирішили не виїжджати, адже обоє — медики. Спочатку лікували військових, а коли Количівка вже була відрізана від Чернігова, взялися допомагати місцевим.
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
Якраз напередодні 24 лютого у Количівку приїжджала представниця Українського жіночого фонду — місцеві жінки прийшли послухати, навіть створили групу самодопомоги. Але після початку вторгнення ми про проєкти не думали — турбот вистачало. Та невдовзі представниця фонду зателефонувала, аби поцікавитися, як справи в групи. Кілька жінок уже роз’їхалося, але дехто лишився і ми знову згуртувалися.
Ми ризикнули: прописали проєкт для психологічної підтримки жінок, але ще ж треба його реалізувати через громадську організацію, а в нас її не було. Нам запропонували партнерську з Корюківки, але це далеко. Транспорту нема, дороги погані, інтернету нема — що ж ми будемо робити? Вирішили створювати своє.
Частина учасниць ГО «Юстина». Наразі в ГО є 3 постійні учасниці, і кілька долучаються за змоги. Фото надала героїня
«Юстина», бо справедливість
Так у вересні 2022 року ми, жінки з Количівки, створили громадську організацію «Юстина». Назву пояснюю просто — бо «справедливість» (з лат. justus — справедливий — ред.). Тоді ніхто не знав, що таке ГО, яка знадобиться документація і як створювати проєкти, але ми всього вчилися в процесі.
Перший проєкт «Юстини» — «Клуб Юстина надає крила» — підтримав Український жіночий фонд. Для нього місцева влада надала нам приміщення в будинку культури, і ми почали проводити там різноманітні заходи для психологічної підтримки жінок і дівчат. Грошей у селі не вистачало, тож ми приносили дрова з дому, аби зігріти приміщення.
Ми запрошували психологиню, юриста, тому що багато жінок мали юридичні питання, а доїхати до Чернігова тоді було складно. Проводили й заходи з дітьми — ми хотіли, щоб діти теж могли розвантажитися психологічно.
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Після першого успішного проєкту було багато інших: робили спільний перегляд кіно для мам з дітками, створювали алеї пам’яті та невеликий меморіал в селі, інформували жінок про гендерно зумовлене насильство.
Стратегічна сесія ГО «Юстина». Фото надала героїня
У кожному дворі в Количівці є один чи кілька велосипедів — так діти добираються до ліцею, а багато працівників — на роботу. Тож коли в селі проводили анкетування, то виявили спільний запит — відсутність місця для роверів.
Я теж спостерігала за ситуацією — велосипеди всюди: біля магазину, пошти, біля ліцею просто валяються. Моя дитина додому приходила й жалілася, що там ланцюг злетів, там колесо пробите чи спиця погнулася.
Велосипеди були в Количівці всюди. Фото надала героїня
Так і виникла ідея — можна водночас облаштувати велопаковку та популяризувати здоровий спосіб життя. Тож коли ГО «Юстина» цьогоріч проходила навчання з організаційної спроможності й організатори запропонували подати якийсь проєкт на 250 тисяч гривень фінансування, ми точно знали, що робити.
Часу було небагато: на написання проєкту дали тиждень, а на реалізацію — місяць. Під час повторного анкетування зʼясували, що більшість людей була за встановлення велопарковки біля відбудованого ліцею, адже він розташований у центрі села й багато жителів його відвідують. Тож за підтримки ІСАР Єднання та Фонду «Партнерство за сильну Україну» ГО «Юстина» почала роботу.
Місцеві встановлюють спеціальне покриття на велопарковці в Количівці. Фото надала героїня
Ми залучили фахівців, провели заходи з безпеки — наприклад, тренінги з домедичної допомоги. Також організували велопрогулянку з дітьми по Количівці. Провели аудит безпеки, почали розробляти туристичні маршрути — і велопарковка в селі запрацювала.
Зізнаюся, мені було важливо прислухатися до дітей, адже вони залишали свої побажання щодо покращення села в спеціальній коробочці, а в межах одного з проєктів брали участь в опитуваннях.
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Зробили покриття та надихнули інших на зміни
Робота над велопарковкою не була простою — постачальник затримував терміни через перебої зі світлом, а ще треба було встановити конструкції та камери спостереження. Та попри всі складнощі, на початку цього навчального року велопарковку в селі зрештою відкрили. Та на цьому історія не закінчилася, адже покриття на майданчику не було — лише пісок. Я вирішила продовжувати шукати фінансування, але це було складно — більшість бізнесів були зайняті відбудовою.
Ось такою вийшла велопарковка біля ліцею в селі Количівка. Фото надала героїня
Проходить день, тиждень, а в дітей грузнуть колеса, вони пісок заносять до школи й додому. І я думаю: «Це ж дощі підуть, і буде ще гірше». То моя знайома й запропонувала відкрити збір. За зібраних 30 тисяч гривень нам таки вдалося зробити покриття.
Витрати могли бути набагато більші, але виробники давали неймовірні знижки — я їм розповідала, для кого ми це робимо, і вони йшли назустріч. Так ми закупили решіточки, щебінь, спеціальне волокно.
Дуже радісно, що досвід цієї велопарковки поширився й далі — завідувачка місцевого будинку культури теж прописала схожий проєкт, щоб зробити велопарковку в ще одному місці. Ми завжди готові ділитися своїм досвідом.
Коментарі