Суспільство
20 років працювала «на когось», а тепер має власне ательє за грант: досвід швачки з Дніпропетровщини
«Ти ж можеш і сама на себе працювати. Нащо ти комусь створюєш імідж?» — ці слова залишили свій відбиток у її памʼяті. Інна Сурай понад два десятки років віддала швейній справі, але завжди працювала «на когось». Одного разу подруга дала їй «мотиваційного копняка» — і це спрацювало. Інна стала першою, кому вдалося виграти грант від держави на власну справу, не лише у своєму селищі на Дніпропетровщині, а й у цілому районі. Як це було та чому вдалося не з першого разу — у матеріалі ШоТам.
Інна Сурай
Засновниця сучасного ательє з пошиття одягу на замовлення
Перші роботи — сукні для ляльок
Я шию, мабуть, років з шести. Ще змалечку створювала вбрання для своїх ляльок. Памʼятаю, якось із дому витягнула мамині клаптики, які вона відклала на спідницю — їй потім не вистачило. Взагалі цей хист, напевно, передався мені генетично: мій дід шив, а його дядько ще до Першої світової війни був кутюр’є у Львові.
Училище я закінчила з відзнакою. Відтоді й дотепер працюю швачкою — інших робіт і не мала. Спершу я п’ять років виготовляла м’які іграшки — гарний досвід, бо я навчилася звертати увагу на дрібні деталі. Потім пішла в перший (з трьох) декрет, а відтак влаштувалася на підприємство з виготовлення м’яких меблів.
Замовлень на меблі було дуже багато. Ми постійно працювали, розробляли нові моделі. Я пропрацювала там майже 15 років.
Замість меблів — аптечки та бронежилети
Вторгнення росії було для мене неочікуваним. І близько не вірила, що таке може бути. У мене не було ні «тривожної валізки», ні навіть мінімального поганого передчуття. Може, я одна така? Не знаю.
Проживаю я в селищі Іларіонове, що на Дніпропетровщині. Неподалік від нас є карʼєр, де, буває, підривають щебінь — тоді там лунають звуки, схожі на вибухи. Але, звісно, я зрозуміла, що о пʼятій ранку навряд чи причина «бабахів» саме в цьому. Усі навколо казали мені, що почалася війна, та я відмовлялася в це вірити. Заперечувала нову реальність ще протягом кількох годин: усвідомлення прийшло тільки приблизно о девʼятій ранку.
Два тижні ми не працювали. Усі були шоковані, не знали, що робити. Згодом керівник запропонував спробувати шити аптечки. Питає мене: «Зможеш таке?», а потім сам і відказує: «Та зможеш, я тебе знаю». Так я знову вийшла на роботу. Потім з колегами ще почала шити бронежилети та ремінно-плечові системи. З часом відновилися й замовлення на меблі.
«Нащо створюєш імідж комусь?»
Я продовжувала працювати на меблевій фабриці, доки не почалося «вигорання». Просто, знаєте, відчула, що хочу чогось іншого, тож у серпні 2022 року я звільнилася й поїхала шукати роботу в Дніпрі. На одному виробництві трохи попрацювала, але мене не влаштував графік. Побачила вакансію в ательє і влаштувалася туди — там я пробула два місяці.
На допомогу в ательє покликала подругу, яка знає, як я шию. І якось вона мені сказала: «Ну, ти чого? Ти ж можеш і сама на себе працювати. Нащо ти комусь створюєш імідж?». Я замислилася.
Таки звільнилась, і 23 січня 2022 року відкрила ФОП, а з ним і власне ательє.
Приміщення для ательє в нашому селищі я знайшла доволі швидко. Думала: «Спробую, а там як піде». Але чому ж сумніви? Досвіду в мене достатньо — загалом 22 роки. Та й люди мені довіряють. Що б не замовили, вони знають, що отримають класну річ. Мені подобається цим займатися — мабуть, клієнти відчувають.
З першого разу — невдача
Ще перед тим, як зайнятися підприємництвом, я була в Центрі зайнятості. Вирішила принагідно запитати, чи дійсно є якась державна грантова програма, бо колись давно знайомі розповідали, що отримали 100 тисяч і відкрили власну майстерню. І мені в Центрі сказали, що дійсно таке є, але ще ніхто в нашому районі грант не вигравав.
Я почала шукати більше інформації про програму в інтернеті, дивилася ролики на YouTube. На бізнес-план я витратила десь півтора місяці, бо щодня писала по реченню-два, все уважно звіряла.
З чим у мене були проблеми, то це з таблицями. З мене бухгалтер — повний нуль. Я не розумію цифр, ті таблиці в мене постійно «вибивало». Власне, після першого подання заявки мені відмовили, бо були помилки. Я звернулася до фахівця, який допоміг мені їх виправити, і подалася ще раз.
Усе так, як мало бути
20 квітня цього року мені прийшло повідомлення, що я виграла грант. І знаєте, у мене не було неймовірних емоцій: я знала, що виграю його, чомусь я в це щиро вірила. Уже знайшла й підготувала приміщення, перевезла свої машинки. Плани були чіткі: виграти грант і купити сучасне обладнання.
Отримавши схвалення гранту, я одразу ж поїхала в банк. Він у місті Синельникове, в селищі у нас немає. Там усе минуло чітко й швидко. Мені в банку, до речі, теж сказали, що я така перша на весь район.
А далі що? Треба було витрачати кошти. З цим просто, бо в різних онлайн-магазинах у мене вже були оформлені «кошики». Коли пишеться бізнес-план, там треба прописувати точний перелік товарів і суму, тому я попередньо домовилася з магазинами, щоб сума чека не зросла за кілька місяців, оскільки подаватимусь на грант.
Після підписання документів у банку десь за пів години я вже оплачувала товари в онлайн-магазинах, а за тиждень нове обладнання вже стояло в майстерні.
Стала опорою для переселенки
Нині в мене працюють кілька дівчат, серед них — переселенка. З Іриною я познайомилася на меблевій фабриці, коли ми шили аптечки. Вона з чоловіком і сином з Луганської області переїхала до нас у селище. Не так давно в цієї жінки сталося горе — її чоловіка забрали на фронт, і він там загинув. Ірина із сином залишилися тут жити.
Уже маючи ательє, я випадково побачила, що Ірина «стала на біржу». Я покликала її до себе, й вона погодилась. Вона — чудова колега: у неї гарно виходить, вона вміє слухати. Працює на якість, а для мене це головне.
Головна мрія ще попереду
Грант я виграла на облаштування ательє, але в моїх планах — власний бренд одягу. Я хочу створювати сімейні костюми з принтами — родовими знаками, символами сімей. Ця ідея запала мені в голову ще пʼять років тому. Навіть вирішила як назву — «Кудіміна» (тільки наголос ще не придумала). Це слово вміщує перші літери імен моїх дітей.
Я бачу це так: приходитимуть клієнти зі своїми малюнками, казатимуть: «Зробіть ось так на наших костюмах», і ми будемо виготовляти. Принтер і плоттер я вже купила. Кому не розповідаю зі знайомих, усі кажуть: «Ми прийдемо до тебе обов’язково. Нам — однакові костюми на всю сімʼю». А якщо є підтримка, то вірю, що будуть і замовлення.
Моїм дітям потрібна мама
Не так давно ми відшивали замовлення для однієї відомої торгової марки, назвати яку не можу, а ще для кафе по сусідству шили спецодяг.
За моїми підрахунками, аби перевищити вклад, мені треба отримувати дохід у понад 25 тисяч гривень на місяць. От 25100 грн буде в касі — сотня вже буде моєю зарплатою. До такого рівня ми ще рухаємося.
Швачок у районі немає, а мені треба розширювати команду. Уже хочеться нарешті більше часу приділяти на керування, і менше — на пошиття. Наразі я роблю все те ж саме, що й дівчатка, і це при тому, що власним дітям ніколи пошити одяг. Тому буду й далі шукати фахівців, навчати, щоб уже почати більше делегувати.
Усе можливе в цьому житті, і виграний грант це доводить. Я всім розказую: «Пробуйте, це реально!», з радістю ділюся своїм досвідом.
Вірю, що в мене все складеться. Я скучила за дітьми, яких майже не бачу, бо дні й вечори проводжу в майстерні. Хочу приділяти їм більше часу. Старша донька вже виросла, до речі, дуже мене підтримує, а ось меншим все ще потрібна мама, і я зроблю все можливе, щоб вона знову в них була.
Суспільство
Під час дорожніх робіт поблизу Львівської площі в Києві комунальники натрапили на фрагмент трамвайної рейки, яка пролягала тут понад сто років тому.
Про це повідомив активіст Дмитро Перов.
За словами Дмитра, перші згадки про трамвайний рух на сучасній вулиці Січових Стрільців, яка наприкінці 19 століття мала назву Львівська, датуються 1894 роком.
На початку 20 століття цією ділянкою проходили трамвайні маршрути №4 і №20 (до Лук’янівки) та №9, що з’єднував центр із залізничним вокзалом через вулицю Бульварно-Кудрявську.
Читайте також: Студенти з Києва передали «Довженко-Центру» дві німі стрічки, що вважали втраченими (ФОТО)
У цьому ж районі зберігся ще один елемент трамвайної інфраструктури — диспетчерський пункт, зведений у 1982 році за проєктом архітектора Яноша Віга. У 2021 році споруду планували демонтувати, однак завдяки ініціативі підприємця Алєкса Купера її вдалося зберегти.
Нагадаємо, що у Києві вперше за сто років виготовили автентичну цеглу для відбудови історичних будівель.
Фото: фейсбук-сторінка Дмитра Перова
На Центральному залізничному вокзалі Києва відкрили скульптуру «Воля» українського художника Олексія Сая. Артоб’єкт виготовили із залишків вітального знака села Любимівка Херсонської області, яке перебувало під тимчасовою окупацією у 2022 році.
Про це повідомили в «Укрзалізниці».
Символізм артоб’єкта
Скульптуру створили у межах співпраці УЗ та PinchukArtCentre. Раніше її демонстрували виключно на міжнародних заходах, зокрема під час Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Тепер робота доступна для широкої публіки у столиці — на другому поверсі вокзалу біля ескалатора.
«Ця скульптура утворює слово “Воля”, яке несе в собі значення як “свобода”, так і “волевиявлення”. Це подвійне значення захоплює українську душу. Воно відображає те, що свобода не є пасивним станом. Це стан, який може бути досягнутий і підтриманий лише завдяки вольовим зусиллям. Ці два поняття онтологічно переплетені. Свобода вимагає волі до боротьби, терпіння і захисту. Саме через наполегливе волевиявлення свобода стає живою реальністю», — написали в УЗ.
Читайте також: «Внесок у мирне майбутнє»: німецький дизайнер закликав донатити українським медикам
Артдиректор PinchukArtCentre Бйорн Гельдхоф додав, що скульптура «є монументом для всіх українців, який наголошує на нерозривному зв’язку між свободою і волею».
Також скульптура відсилає до роботи «LOVE» американського художника Роберта Індіани, створеної у 1960-х роках.
Нагадаємо, що пасажири УЗ зібрали понад 6,5 млн гривень на кейсеваки, коли купували чай у потягах.
Фото: фейсбук-сторінка УЗ
21-річному військовому Роману, який отримав важке осколкове поранення голови, хірурги з України, Канади та США провели унікальну реконструктивну операцію — йому встановили титановий імплант замість зруйнованих кісток чола. Операцію виконала міжнародна місія «Face the Future Ukraine», яка вже вп’яте приїжджає в Україну допомагати пораненим.
Про це повідомили в БФ «Пацієнти України».
Роман пішов на війну у 18 років і своє 19-річчя зустрів у Бахмуті. Під час боїв на Курщині поруч із його позицією розірвались чотири авіабомби. Хлопець опинився під завалами, отримав понад 20 поранень, зокрема й уламкове в голову, що зруйнувало кістки чола. Три місяці Роман не міг рухатися, проходив кілька складних операцій, а частина його мозку лишалась незахищеною.
«Ми провели операцію та встановили на місце знищених лобних кісток індивідуальний імплант з титану, який захистив мозок хлопця від ушкоджень та вирівняв чоло. Окрім імпланту ми пересадили сполучну тканину, аби титан не пошкоджував шкіру. Втручання тривало чотири години та дозволила захистити мозок від інфекцій, які знаходяться в носі і пазусі», — розповідає хірургиня з США українського походження Наталія Біскуп, яка вже втретє оперує поранених в Україні.
Читайте також: 13-річного хлопця із Сум відзначили за порятунок людей після ракетної атаки (ФОТО)
Роман став наймолодшим пацієнтом у цій місії. Загалом цього разу прооперували 25 поранених: проводили реконструкції носа, щелеп, орбіт очей, встановлювали індивідуальні імпланти. Усього — 83 операції.
За словами координаторки Наталії Комашко, за п’ять місій лікарі допомогли 160 пацієнтам. Деякі з них проходять багатоетапне лікування. Наступну місію запланували на осінь. Записатися можна за посиланням.
Нагадаємо, що канадці передали бійцям ГУР перший в Україні гелікоптер Sikorsky S-76A (ВІДЕО).
Фото обкладинки: БФ «Пацієнти України»
