Суспільство
20 років працювала «на когось», а тепер має власне ательє за грант: досвід швачки з Дніпропетровщини
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
«Ти ж можеш і сама на себе працювати. Нащо ти комусь створюєш імідж?» — ці слова залишили свій відбиток у її памʼяті. Інна Сурай понад два десятки років віддала швейній справі, але завжди працювала «на когось». Одного разу подруга дала їй «мотиваційного копняка» — і це спрацювало. Інна стала першою, кому вдалося виграти грант від держави на власну справу, не лише у своєму селищі на Дніпропетровщині, а й у цілому районі. Як це було та чому вдалося не з першого разу — у матеріалі ШоТам.
Інна Сурай
Засновниця сучасного ательє з пошиття одягу на замовлення
Перші роботи — сукні для ляльок
Я шию, мабуть, років з шести. Ще змалечку створювала вбрання для своїх ляльок. Памʼятаю, якось із дому витягнула мамині клаптики, які вона відклала на спідницю — їй потім не вистачило. Взагалі цей хист, напевно, передався мені генетично: мій дід шив, а його дядько ще до Першої світової війни був кутюр’є у Львові.
Училище я закінчила з відзнакою. Відтоді й дотепер працюю швачкою — інших робіт і не мала. Спершу я п’ять років виготовляла м’які іграшки — гарний досвід, бо я навчилася звертати увагу на дрібні деталі. Потім пішла в перший (з трьох) декрет, а відтак влаштувалася на підприємство з виготовлення м’яких меблів.
Замовлень на меблі було дуже багато. Ми постійно працювали, розробляли нові моделі. Я пропрацювала там майже 15 років.
Замість меблів — аптечки та бронежилети
Вторгнення росії було для мене неочікуваним. І близько не вірила, що таке може бути. У мене не було ні «тривожної валізки», ні навіть мінімального поганого передчуття. Може, я одна така? Не знаю.
Проживаю я в селищі Іларіонове, що на Дніпропетровщині. Неподалік від нас є карʼєр, де, буває, підривають щебінь — тоді там лунають звуки, схожі на вибухи. Але, звісно, я зрозуміла, що о пʼятій ранку навряд чи причина «бабахів» саме в цьому. Усі навколо казали мені, що почалася війна, та я відмовлялася в це вірити. Заперечувала нову реальність ще протягом кількох годин: усвідомлення прийшло тільки приблизно о девʼятій ранку.
Два тижні ми не працювали. Усі були шоковані, не знали, що робити. Згодом керівник запропонував спробувати шити аптечки. Питає мене: «Зможеш таке?», а потім сам і відказує: «Та зможеш, я тебе знаю». Так я знову вийшла на роботу. Потім з колегами ще почала шити бронежилети та ремінно-плечові системи. З часом відновилися й замовлення на меблі.
«Нащо створюєш імідж комусь?»
Я продовжувала працювати на меблевій фабриці, доки не почалося «вигорання». Просто, знаєте, відчула, що хочу чогось іншого, тож у серпні 2022 року я звільнилася й поїхала шукати роботу в Дніпрі. На одному виробництві трохи попрацювала, але мене не влаштував графік. Побачила вакансію в ательє і влаштувалася туди — там я пробула два місяці.
На допомогу в ательє покликала подругу, яка знає, як я шию. І якось вона мені сказала: «Ну, ти чого? Ти ж можеш і сама на себе працювати. Нащо ти комусь створюєш імідж?». Я замислилася.
Таки звільнилась, і 23 січня 2022 року відкрила ФОП, а з ним і власне ательє.
Приміщення для ательє в нашому селищі я знайшла доволі швидко. Думала: «Спробую, а там як піде». Але чому ж сумніви? Досвіду в мене достатньо — загалом 22 роки. Та й люди мені довіряють. Що б не замовили, вони знають, що отримають класну річ. Мені подобається цим займатися — мабуть, клієнти відчувають.
З першого разу — невдача
Ще перед тим, як зайнятися підприємництвом, я була в Центрі зайнятості. Вирішила принагідно запитати, чи дійсно є якась державна грантова програма, бо колись давно знайомі розповідали, що отримали 100 тисяч і відкрили власну майстерню. І мені в Центрі сказали, що дійсно таке є, але ще ніхто в нашому районі грант не вигравав.
Я почала шукати більше інформації про програму в інтернеті, дивилася ролики на YouTube. На бізнес-план я витратила десь півтора місяці, бо щодня писала по реченню-два, все уважно звіряла.
З чим у мене були проблеми, то це з таблицями. З мене бухгалтер — повний нуль. Я не розумію цифр, ті таблиці в мене постійно «вибивало». Власне, після першого подання заявки мені відмовили, бо були помилки. Я звернулася до фахівця, який допоміг мені їх виправити, і подалася ще раз.
Усе так, як мало бути
20 квітня цього року мені прийшло повідомлення, що я виграла грант. І знаєте, у мене не було неймовірних емоцій: я знала, що виграю його, чомусь я в це щиро вірила. Уже знайшла й підготувала приміщення, перевезла свої машинки. Плани були чіткі: виграти грант і купити сучасне обладнання.
Отримавши схвалення гранту, я одразу ж поїхала в банк. Він у місті Синельникове, в селищі у нас немає. Там усе минуло чітко й швидко. Мені в банку, до речі, теж сказали, що я така перша на весь район.
А далі що? Треба було витрачати кошти. З цим просто, бо в різних онлайн-магазинах у мене вже були оформлені «кошики». Коли пишеться бізнес-план, там треба прописувати точний перелік товарів і суму, тому я попередньо домовилася з магазинами, щоб сума чека не зросла за кілька місяців, оскільки подаватимусь на грант.
Після підписання документів у банку десь за пів години я вже оплачувала товари в онлайн-магазинах, а за тиждень нове обладнання вже стояло в майстерні.
Стала опорою для переселенки
Нині в мене працюють кілька дівчат, серед них — переселенка. З Іриною я познайомилася на меблевій фабриці, коли ми шили аптечки. Вона з чоловіком і сином з Луганської області переїхала до нас у селище. Не так давно в цієї жінки сталося горе — її чоловіка забрали на фронт, і він там загинув. Ірина із сином залишилися тут жити.
Уже маючи ательє, я випадково побачила, що Ірина «стала на біржу». Я покликала її до себе, й вона погодилась. Вона — чудова колега: у неї гарно виходить, вона вміє слухати. Працює на якість, а для мене це головне.
Головна мрія ще попереду
Грант я виграла на облаштування ательє, але в моїх планах — власний бренд одягу. Я хочу створювати сімейні костюми з принтами — родовими знаками, символами сімей. Ця ідея запала мені в голову ще пʼять років тому. Навіть вирішила як назву — «Кудіміна» (тільки наголос ще не придумала). Це слово вміщує перші літери імен моїх дітей.
Я бачу це так: приходитимуть клієнти зі своїми малюнками, казатимуть: «Зробіть ось так на наших костюмах», і ми будемо виготовляти. Принтер і плоттер я вже купила. Кому не розповідаю зі знайомих, усі кажуть: «Ми прийдемо до тебе обов’язково. Нам — однакові костюми на всю сімʼю». А якщо є підтримка, то вірю, що будуть і замовлення.
Моїм дітям потрібна мама
Не так давно ми відшивали замовлення для однієї відомої торгової марки, назвати яку не можу, а ще для кафе по сусідству шили спецодяг.
За моїми підрахунками, аби перевищити вклад, мені треба отримувати дохід у понад 25 тисяч гривень на місяць. От 25100 грн буде в касі — сотня вже буде моєю зарплатою. До такого рівня ми ще рухаємося.
Швачок у районі немає, а мені треба розширювати команду. Уже хочеться нарешті більше часу приділяти на керування, і менше — на пошиття. Наразі я роблю все те ж саме, що й дівчатка, і це при тому, що власним дітям ніколи пошити одяг. Тому буду й далі шукати фахівців, навчати, щоб уже почати більше делегувати.
Усе можливе в цьому житті, і виграний грант це доводить. Я всім розказую: «Пробуйте, це реально!», з радістю ділюся своїм досвідом.
Вірю, що в мене все складеться. Я скучила за дітьми, яких майже не бачу, бо дні й вечори проводжу в майстерні. Хочу приділяти їм більше часу. Старша донька вже виросла, до речі, дуже мене підтримує, а ось меншим все ще потрібна мама, і я зроблю все можливе, щоб вона знову в них була.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
У ніч на 29 листопада сили протиповітряної оборони знищили 21 «шахед», якими росіяни атакували Україну, та дві керовані авіаційні ракети.
Про це повідомили зранку у Повітряних Силах ЗСУ.
Зазначається, що російські загарбники атакували Україні 21 дроном Shahed та трьома керованими авіаційними ракетами Х-59. ППО знищила усі дрони.
«Шахеди» росіяни запустили з Приморсько-Ахтарська, а ракетами вдарили з повітряного простору окупованої Херсонщини.
Основний напрямок удару безпілотників – Хмельниччина, ракет – південь країни.
Усього в ударі було задіяно:
- 21 ударний БплА Shahed-136/131;
- Три керовані авіаційні ракети Х-59.
До відбиття повітряного нападу залучили винищувачі, зенітні ракетні підрозділи та мобільні вогневі групи Повітряних Сил ти Сил оборони України. Роботу ППО було чутно в Одеській, Дніпропетровській, Київській Херсонській, Запорізькій та Хмельницькій областях.
«Дві ракети було знищено на Миколаївщині. Третя – не досягла бажаної цілі», — додали у Повітряних силах.
Фото: Сергій Наєв.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Колеги з різних куточків світу — виноградарі, винороби, туроператори — довго вмовляли Ірину Польшакову виїхати в безпечне місце. У Португалії пропонували роботу, а в Австралії — навіть землю. Але вона не покинула Ізмаїл навіть коли росіяни почали активно обстрілювати це містечко на Одещині.
«Я вже така дівчинка доросла, гм! (сміється) Мене так просто не злякати. А виноградник — це ж як домашня тваринка: потрібен постійний догляд, не можна просто взяти й поїхати, а його покинути», — каже виноробка.
Родина Польшакових має власну виноробню та винний льох, де гості можуть скуштувати особливе полинове вино та локальні делікатеси, які Ірина готує за стародавніми рецептами Бессарабії.
Про випадкових туристів під час війни, «Червону книгу» українських смаколиків та секрети приготування хліба на диких дріжджах жінка розповіла ШоТам.
Ірина Польшакова
співвласниця винного льоху Vinaria в м. Ізмаїл, голова громадської спілки «Дорога смаку та вина Української Бессарабії».
Інженерка з родини старообрядців
Я народилася в родині липованів — так називають старообрядців, які живуть у дельті по обидва боки Дунаю. Це нащадки тих, хто понад 300 років тому не визнали церковної реформи в царській росії та втекли від гонінь у Бессарабію. Це досить закрита спільнота, і зв’язки з кимось з-поза її меж були довгий час заборонені. Та з часом почали укладатися змішані шлюби — так одружилися мій батько-липованин з моєю мамою-українкою з Дону.
Змалку я звикла до мультикультурного середовища: у Бессарабії живуть румуни, молдовани, болгари, гагаузи, греки, євреї… Це ніби таке кольорове намисто з різних етносів, тож і кухня, і поведінка, і традиції дуже різні. Тому, мабуть, не дивно, що в якийсь момент я, маючи диплом інженерки-будівельниці та чималий стаж бухгалтерки, почала більше цікавитися традиціями місцевої кухні: як замаринувати дунайку (український чорноморсько-азовський оселедець) чи засушити мірудію (приправу з пряних трав, подрібнених на борошно).
Купили землю й відновлюємо те, що вирубали «совєти»
Наша родина має невелику власну виноробню за 7 км від Ізмаїлу. Коли ми придбали землю, там був сад і трошки винограду. Ми все переформатували: сад зменшили, а виноградники розвиваємо. Мій брат Валерій взявся відроджувати ті сорти винограду, які колись росли на території української Бессарабії та були втрачені під час радянської Перебудови.
Тоді була антиалкогольна кампанія, і за наказом радянських керівників виноградники в Україні вирубували. Це було дуже травматично для бессарабів, бо споконвіку вони винороби, і для них виноград як для українців з інших регіонів пшениця. У той період з української землі майже зникли грузинські та румунські сорти винограду, які вже адаптувалися до місцевих умов — це ркацителі, сапераві північний, фетяска трьох видів.
У 2016 році наша родина придбала старий льох у центрі Ізмаїла, аби частувати там гостей нашим вином. Так з’явився винний погріб Vinaria. Це родинний проєкт: брат виготовляє вино, а я відповідальна за маркетинг і прийом гостей.
Будівля нашого льоху дуже давня, і ми одразу вирішили, що максимально будемо зберігати цю автентику та навіть ароматику бессарабських підвалів. Лишили всі арки й теж використовуємо їх як полиці для вина. Цеглу покрили спеціальним лаком. Увесь інтер’єр вибудовували в цій же атмосфері винного льоху та бессарабських подвір’їв. Меблі нам зробив столяр з Трускавця, всі ковані оздоби приїхали з відомої львівської кузні.
Дорога смаку та вина
На жаль, Бессарабія довгий час була закритим краєм. У радянський період потрібно було брати спеціальні посвідчення, дозволи на візит, бо це ж прикордоння. Після розвалу СРСР довгий час туризму не давала розвиватися інша проблема: немає доріг і туристичної інфраструктури. Та ось нарешті на Одещині оновили дороги, почали з’являтися приватні готелі та маленькі крафтові виробництва. До Ізмаїла з Одеси можна доїхати за 3,5 години замість семи. Наш регіон обрали як пілотний проєкт для програми Євросоюзу «Географічні зазначення в Україні».
Географічне зазначення — це особливий статус, який присвоюють певним продуктам, що мають певне географічне походження й зумовлені ним властивості та репутацію. Наприклад, такий статус є у швейцарських годинників, коньяку, сиру Рокфор. Це значить, що певні назви можуть надавати виключно товарам, виробленим у конкретному регіоні, за яким і закріплене їхнє географічне зазначення.
Аби зберегти й популяризувати бессарабські кулінарні традиції, у 2019 році створили проєкт «Дороги смаку та вина Української Бессарабії». Цей еногастрономічний маршрут об’єднав в одну спільноту десятки місцевих виробників: сироварів, виноробів, пекарів, власників етносадиб. З нами працювали європейські фахівці та ментори, наша Спілка підписала договори про співпрацю з туристичними агенціями, до нас почали їхати українські й іноземні туристи — все йшло добре.
Але у 2020 сталася ковідна пандемія, і все завмерло. У 2021 році ми знову почали працювати: туроператор з Румунії щотижня привозив до нас туристів, дехто приїздив навіть кілька разів за сезон. 31 грудня 2021 року льох Vinaria прийняв останню групу з-за кордону.
За кордон тільки щоб рекламувати українське
Коли почалася повномасштабна війна, мій чоловік став до оборони країни. В Ізмаїлі організували штаб самооборони та волонтерський центр. Спільнота місцевого малого бізнесу допомагала з продуктами, ліками, з розселенням переселенців. Той самий партнер з Румунії, який ще місяць тому привозив до нас туристів, зібрав і передав нам такі дефіцитні в перші дні вторгнення медикаменти.
Коли в Україні почалася повномасштабна війна, виноградарі та винороби з усього світу підтримали українських колег, кликали до себе. Пропонували роботу в Португалії, в Австралії навіть давали гектари землі. Уся наша спільнота дуже вдячна за таку підтримку, та я виїжджала за кордон лише ненадовго, аби на різних міжнародних заходах просувати українське та розповідати про наших виробників.
Виноградники не можна залишати надовго, бо треба постійний догляд. Це сімейна справа, сенс життя для нашої родини, і я не можу її покинути. Та й на винному виробництві є робота в будь-яку пору року.
Перших «воєнних» туристів я обіймала й плакала
Ізмаїл довгий час був у відносному спокої щодо прямих атак. Перший масований обстріл стався в серпні 2023 року. Місто стало зерновим хабом, і через це нас атакують.
Як туристичний бізнес ми стоїмо на паузі. Можна сказати, що практично єдині мої туристи — це вимушені переселенці, які переїхали до нас із більш небезпечних регіонів і бажають ближче познайомитися з краєм, що їх прихистив. Ну й ще одиничні волонтери з-за кордону, які їдуть підтримати Україну і хочуть також побачити якісь місцеві цікавинки.
Перші й поки єдині мої «воєнні» туристи трапились у червні цього року — це була група з Одеси. Я раділа шалено, коли ці люди прийшли до мого льоху. У мене наче душа відкрилась, бо це був такий шматочок колишнього життя, спогад про те, як би все могло бути, якби не… Я плакала й обіймала кожного як рідного. У нашому льоху було багато пишних весіль, делегацій, джазових концертів і дегустацій, але ось цих перших туристів-відчайдухів запам’ятаю, мабуть, на все життя.
Я влаштувала їм наше традиційне частування: дунайський оселедець, мамалига за моїм фірмовим рецептом і, звісно, моя гордість — хліб на винних дріжджах у поєднанні з мірудією і червоною солодкою паприкою та полинове вино.
Забуті рецепти та «Червона книга» українських смаколиків
Хліб на винних дріжджах — це давній бессарабський рецепт, на жаль, уже майже забутий. Я вирішила відновити й популяризувати його. Що таке винні дріжджі? Коли відбувається ферментація вина, на поверхню піднімаються дикі дріжджі. Вони є в багатьох фруктах та овочах, але саме виноградні вважаються найактивнішими. Бессарабські господині знімали цей верхній шар із сусла, змішували з кукурудзяним борошном і формували з цієї маси пласкі коржики. Далі їх висушували на відкритому повітрі й сонці та зберігали цілий рік до наступного врожаю.
Такі дріжджі дуже потужні, можуть підняти тісто навіть на житньому та цільнозерновому борошні. Це продукт ферментації, який є дуже корисним для нашого здоров’я, зокрема, для травлення. Хліб на винних дріжджах користується популярністю в тих, хто дотримується здорового способу життя. А ще його багато не з’їси, бо він дуже насичений і відрізняється від магазинного хліба. Такі коржики-дріжджі стали одним з фірмових гастросувенірів з української Бессарабії.
Винні дріжджі навіть потрапили в «Ковчег смаку України». Це така собі «Червона книга» для продуктів і страв, які майже зникли з наших столів. Цей атлас торік випустив Італійський університет гастрономічних наук.
Ще один віднайдений рецепт, який я намагаюся повернути до життя, — полинове вино за рецептом, яким зі мною поділилися в селі, недалеко від якого розташований наш виноградник.
Традиційні страви взагалі можуть бути втрачені, тому що темп сучасного життя не дозволяє нам часто готувати щось часозатратне — значно простіше піти до супермаркета й купити щось готове. Наші прадідусі та прабабусі вкладали багато ручної праці саме в приготування їжі для родинного столу. Моя мета — відновити й зберегти ці традиції та рецепти й розповісти про них світу, бо це наш скарб.
Бессарабське вино ще буде литися рікою
Чи готова я запрошувати до себе гостей? Так. От хоч зараз дзвоніть, пишіть і бронюйте. Тому що ми продовжуємо жити, виробляти вина, сири, м’ясні делікатеси. Ми — виробники, і не можемо дозволити собі зовсім зупинитися, інакше це все.
Ми всі розуміємо, що до нас їдуть не просто смачно й оригінально поїсти. Зараз не проблема купити шматок крафтового сиру чи пляшку вина в магазині. Але ж ми даруємо, хай навіть продаємо, не просто послуги, а саме емоції. Той самий келих вина звучатиме й смакуватиме по-різному в домашній обстановці та в затишній атмосфері старого винного льоху.
Звісно, відновлення та новий розквіт туризму в Україні можливий лише після Перемоги. Ми всі її дуже чекаємо. І повірте, після закінчення війни бессарабське вино буде литися рікою, а бринзі, ковирмі з баранини, плациндам не буде кінця, щоб відсвяткувати відновлення турів нашою Дорогою Вина та Смаку.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Колону цивільних, що виїжджали з Миколаєва на початку березня 2022 року, обстрілювала російська артилерія. Тетяна Агєєва разом з родиною також потрапила під цей обстріл. Жінка прикривала собою дитину — її донечці Ніколь ледь виповнився місяць. У маршрутці їхали й інші діти — вони так верещали, що цей крик жінка ніколи не забуде.
«Їхала й не вірила в те, що відбувається. Думала, що в мене все життя зруйнувалося. Було дуже страшно. Я не знала, що далі. В голові було одне — врятувати дитину», — пригадує Тетяна.
Про те, як адаптувалася на новому місці в Яремчі й будує нове життя та бізнес заради маленької донечки, жінка розповіла ШоТам.
Тетяна Агєєва
власниця виробництва дитячого текстилю у Яремчі.
Я повинна зробити все, щоб врятувати свою дитину
4 лютого в Миколаєві Тетяна народила Ніколь, а за 20 днів почалася повномасштабна війна. Тож жінка з крихітною донечкою та чоловіком Максимом майже весь час ночували в підвалі будинку. Місто штурмували. Тетяні було страшно засинати й переодягати дитину — а раптом знову обстріл? Одного дня в Ніколь у підвалі піднялася температура до 40 градусів. Швидку не викличеш — у місті вуличні бої. Лінії не працювали. Тетяна заледве додзвонилася до пожежників, просила допомогти, але нічого не виходило. Наважилася дати дорослий парацетамол: поділила на кілька частин, розтовкла й розвела водою.
Тетяна Агєєва в підвалі будинку в Миколаєві на початку повномасштабного вторгнення. Позаду її чоловік Максим з донькою Ніколь на руках. Фото надала Тетяна
Тетяна пригадує, що це був день, коли в соцмережах ширилися повідомлення, що на Миколаїв іде велика колона танків, тож у підвалах та на перших поверхах небезпечно — можуть обстріляти. Треба було підніматися вище. Завдяки тому, що дитину винесли з підвалу в теплішу квартиру, Ніколь полегшало. Але в Тетяни було одне бажання — вивезти дитину з Миколаєва:
«Я в підвалі, на руках дитина. Їй ледве три тижні. Тож вирішила — я повинна зробити все, щоб врятувати свою дитину, я не можу ризикувати її життям. Бо яка тоді з мене мати?».
«Нічого не шукайте, приїжджайте до мене»
За рік до великої війни Тетяна з Максимом приїхали у відпустку в Яремче, де крім чудових краєвидів Карпат натрапили на невеличкий магазинчик з місцевими смаколиками — накупили грибів і повернулися до Миколаєва. Але запас карпатської їжі швидко закінчився, тож Тетяна зв’язалася з власницею магазинчика Олею: жінки здружилися, і Тетяна почала купувати в Олі все більше смаколиків. Та надсилала посилки з грибами, варенням і медом поштою в Миколаїв.
Сидячи під обстрілами, Тетяна почала писати всім знайомим, аби таки вибратися з міста в безпечне місце. Хтось не відповідав, хтось уже виїхав за кордон. Серед довгого списку контактів, яким тоді писала схвильована мама, була й Оля з Яремче. Тетяна спитала, чи раптом немає в місті вільних місць у готелях. Усе було зайняте, але Оля відповіла: «Нічого не шукайте, приїжджайте до мене».
Тож було вирішено: сім’я із собакою та кішкою зібралася в далеку дорогу за майже 900 кілометрів. Це було непросто, адже під час штурмів мости в Миколаєві розводили, а це відрізало місто від зовнішнього світу. Тетяна чула, що коли танки росіян зайдуть, то мости підірвуть, і виїхати буде взагалі неможливо, тож був ризик залишитися в окупації.
7 березня 2022 року сім’я наважилася їхати разом з іншими на маршрутці, бо їхня автівка була в ремонті. За 30 годин були в Яремчі. Таня каже, що це ще швидко — цю ж дорогу її знайомі долали за 60 годин.
Гарячий борщ і постіль для дитини
Перше, що Тетяна зробила в Яремчі — викупала Ніколь. Не бігом під обстрілами, а не боячись і не поспішаючи. Викупала, переодягла в піжаму й поклала спати в ліжко, а не в одязі на підлогу, як у Миколаєві. Тетяна пригадує, що Оля тоді приготувала борщ і сказала: «Їж, бо ти годуєш грудьми».
«Я так тоді наїлась! І відчуття було, коли ось зовсім чужа людина до тебе ставиться як найближча. Я буду вдячна Олі все життя, бо вона тоді врятувала нас — і врятувала мою доньку».
Зрештою Тетяна й сама змогла заснути — не під обстрілами, а далеко від небезпеки. Здавалося, що приїхали на зовсім трохи: побудуть і повернуться в Миколаїв. Але війна не стихала, тож сім’я вирішила залишитися я Яремчі. Спочатку жили в Олі, а тоді винайняли будинок разом з іншою родиною й живуть там досі.
Яремче — відоме туристичне місто. Тут і до війни були високі ціни на оренду будиночків для відпочинку, адже розміщення містечка дуже зручне: тут хороша дорога — за 70 кілометрів Івано-Франківськ, за 30 — Буковель. Житло в Яремчі здавали й за тисячу доларів на місяць, і за півтори — ціна на оренду однокімнатної квартири зросла на 83% після початку повномасштабного вторгнення. Але Тетяна каже, що з таким не зіткнулася — їй траплялися порядні люди.
«У нас прекрасна власниця. Вона ще до війни виїхала до Польщі, тож будинок пустує. Саме ця дівчина сказала дуже правильну річ, що не може брати з нас такі великі гроші, бо ми ж не від гарного життя виїхали з Миколаєва», — ділиться жінка.
За кілька місяців, у жовтні, Тетяна дізналася, що навпроти їхнього будинку в Миколаєві був приліт ракети в квартиру. Усі вікна дитячої кімнати Ніколь вибило вибуховою хвилею.
«Я навіть не хочу думати, що могло статися з моєю дитиною, якби вона тоді спала у своїй кімнаті», — говорить Тетяна.
Жінка каже, що не могла відкрити в телефоні галерею протягом року, бо там були фото, зроблені до війни:
«Для мене це такий біль — життя розділилось. Остання фотографія, де моя донечка на домашній гойдалці, зроблена 23 лютого о 21:00. А наступне фото — розбитий російський танк, який проїхав у місто вже після 24 лютого».
Омріяний бізнес заради доньки — «Ягідки Ніккі»
Оговтавшись, Тетяна з Максимом згадали про давню мрію — власний бізнес. Коли жінка завагітніла, то почала купувати дитячі речі, але якість її не задовільняла. Так з’явилася ідея розпочати бізнес із виготовлення дитячого текстилю: ковдрочок, коконів, матрациків і бортиків для дитячих ліжок.
«Ми завжди знали, що хочемо відкрити справу, пов’язану саме з пошиттям, хоч ні я, ні мій чоловік не мали ніякого схожого досвіду. І шити ми не вміємо», — каже Тетяна.
У Яремчі вирішили вже нічого не відкладати на потім, хоч і зіштовхувалися зі скепсисом рідних, мовляв, війна ж у країні — який дитячий текстиль? Але діти народжуються щодня, навіть під час повномасштабного вторгнення, тож Тетяна вірила в спільну справу.
Сімейний бізнес назвали на честь донечки Ніколь — «Nikkiberry». Ніккі — це скорочено від Ніколь, а беррі — це ягідка з англійської, бо Тетяна часто називає так доньку. Логотип теж розробили відповідний: зі світловолосою дівчинкою з великими блакитними очима.
«Чому я працюю? Заради доньки. Я хочу, щоб у неї було все. Звісно, буває, що й руки опускаються, але я дивлюся на свою дитину й думаю: «Ні, ти не маєш права здаватися» — під лежачий камінчик вода не тече», — впевнена Тетяна.
Почали з техніки: купили швейну машинку й оверлок. Найняли приміщення в центрі міста — тут усе поруч: пошта для відправлення посилок, офіс, де замовляють наліпки для брендування. Почали шити. Знайшлася швачка з Харкова, що довго пропрацювала в Тетяни — саме з нею і будувався бізнес: вона й дизайни допомагала вигадувати, і тканину вибирати.
До народження доньки Тетяна працювала бізнес-тренеркою, а зараз веде сторінку, фотографує вироби, спілкується з клієнтами. Максим же домовляється з постачальниками тканин, займається обслуговуванням швейних машинок і новим обладнанням, а також рекламою.
У «Nikkiberry» шиють бортики для ліжок, кокони, постіль, балдахіни, муслінові пледи, набори для прогулянкових візочків, конверти на виписку, дитячі сарафанчики. Фізичного магазину не мають, лише виробництво, але й туди часто заходять місцеві: роздивляються тканини й замовляють для своїх дітей текстиль. Більшість продажів роблять саме через сторінку в Інстаграмі — зараз там понад 12 тисяч підписників.
Як і будь-який бізнес, виробництво Тетяни та Максима переживало й падіння, і злети. Деякі комплекти не купували, хоч Тетяна рекламувала їх в Інстаграмі. Але навесні 2023 року це змінилося: замовили тканину під назвою «Незалежна» в патріотичних написах, зробили з неї ковдри-конверти на виписку новонароджених, і це був бум. Текстиль розкуповували, охочих придбати патріотичний конверт ставало все більше — в день відшивали по 10 комплектів:
«У нас є відео, де тато-військовий у нашому патріотичному комплекті забирає свою донечку з пологового. Для мене це найбільша подяка!».
Такий конверт зі стрічкою коштує 650 гривень, із зимовим утеплювачем — на 100 гривень дорожче. Ціни на постіль з бавовни — від 1400 грн для колиски до 3800 за сімейний комплект.
Тетяна сама молода мама, тож знає, що буває, коли ти хочеш дитину прикрити м’якенькою ковдрочкою, а вона стовбурчиться. Тому жінка обирає тільки м’які тканини — шиють в основному із сатину та бавовни. Багато роблять на замовлення за нестандартними розмірами.
«Шиємо будь-які дизайни: клієнт, буває, пише, що хоче щось із зайчиками — я підбираю всіх зайчиків, які в нас є. Маємо й тканини з морськими свинками чи черепахами», — розповідає Тетяна.
«Так, я — сонечко!»
Поки в Тетяни працює одна місцева швачка Надія, та скоро до неї приєднається й друга. Надія вперше прийшла на роботу в «Nikkiberry» в березні 2023 року. Тоді попрацювала недовго й повернулася у вересні, але на неповний робочий день, бо в неї, як і в Тетяни, є маленька дитина.
«Таня дуже добра, навіть занадто добра для бізнесу. Якщо я помилилася, пошила щось не те, поплутала розміри, то вона каже: «Це просто тканина. Нічого страшного, пошиємо ще раз», — ділиться Надія.
Ніколь часто приходить на мамину роботу. Надія каже, що вона любить гратися з нитками й пробує натискати на педалі у швейних машинках — кортить спробувати пошити. Швачка пригадує, як Ніккі, бувало, зайде до них у жовтій курточці й шапочці — справжнє сонечко. Дівчинка сама теж про це знає і впевнено каже: «Так, я — сонечко!».
У Надії були стереотипи щодо переселенців. Каже, спочатку думала, що Таня буде зверхньою, бо вона з Півдня, але за кілька розмов усі сумніви розвіялися — жінка виявилася привітною та доброю. Часто допомагає, підтримує, а якщо щось не виходить — не просто дає завдання, а шукає рішення разом зі швачкою. З мовою теж були непорозуміння, але лише спочатку: Надія ніколи не вчила російську, чула її тільки в кіно, тож розуміла далеко не все, що казала Тетяна. Але зараз обидві звикли: Тетяна перейшла на українську, хоч трішечки проскакують російські слова, а Надія навчилася розуміти й ті слова, яких раніше не знала.
Дивилася «Роксолану», щоб вивчити українську
Перше, що було складним для Тетяни в Яремчі — мова. Вона каже, що є багато слів, яких спершу не розуміла. Але саме тут жінка перейшла на українську — коли з’явилося більше досвіду з місцевими, то почала говорити. Вдома, буває, ще проскочить кілька російських висловів, але загалом вдалося адаптуватися.
Жінка пояснює, що вдалося добре вивчити українську, бо вона щодня спілкується з місцевими. Тетяна вважає, що практика — найкращий учитель.
Крім спілкування з місцевими, жінка знайшла ще один спосіб вчити мову:
«Я дивилася серіал «Роксолана» українською. У мене гарна пам’ять, тому запам’ятовувала звідти цілі фрази. Були й смішні моменти. Наприклад, дзвонить наша знайома й каже: «Приходи до мене, я ріпу посмажила». Виявилося, що це картопля».
Але, попри смішні моменти й спроби розмовляти, було й кілька прикрих випадків у Яремчі:
«Якось я прийшла до аптеки, бо мені потрібні були ліки для дитини. Я не знала, як сказати це українською, а мені відмовили в обслуговуванні. Я запропонувала перейти на англійську, але її фармацевтка не розуміла. Я вважаю, що мову знати треба, але відмовляти — неправильно».
Попри складнощі, Тетяні в Яремчі подобається, адже тут дуже чисто — вже о 7 ранку підмітають вулиці. Також будують нові житла, супермаркети, ремонтують дороги. А ще доволі близько відомий гірськолижний курорт Буковель.
«Минулого року ми не їздили кататися, а цього, думаю, поїдемо з донькою. Багато людей кажуть: «Ну як так можна, щоб той Буковель працював. Це ж війна». Але я думаю, добре, що економіка працює. Люди заробляють гроші, відпочивають, а ще надають багато робочих місць».
Я хочу, щоб у Ніколь було спокійне дитинство
У Яремчі Тетяна розвиває бізнес — пробує робити не лише дитячий текстиль, а й дорослий, шиє постільну білизну для місцевих готелів. Тетяна каже, що на це є попит — у неї вже кілька разів замовляли таку послугу. Адже в садибах щороку змінюють текстиль — крім постелі це й штори чи чохли для стільців.
Хоч на Франківщині вдалося адаптуватися, але Тетяна сумує за домом. У червні цього року жінка «випросила» в чоловіка поїздку в Миколаїв. Сім’я пробула там два тижні.
У квартирі час зупинився — там усе ще було 24 лютого. На підлозі — кульки з виписки з пологового, дитяче ліжечко, і навіть пелюшка, якою Тетяна вкривала Ніколь під час перших вибухів.
«Коли ми в’їхали в саме місто, я не могла стримати сліз. Який же Миколаїв розбитий! Бачила нашу адміністрацію з величезною діркою посередині. Я ж там з візочком гуляла, а наступного дня почалася війна», — ділиться жінка.
Тетяна дуже тяжко все переживала й багато плакала, допоки не з’їздила додому. У рідній квартирі зрозуміла, що їй легше не бачити руйнувань, а тут — осколки на власній кухні, розбите скло, вибиті рами. На вулицях — лунки від артилерії та градів.
У Миколаїв вона з сім’єю повернеться тільки після завершення війни: «Багато моїх знайомих повернулися до Миколаєва, але я не можу. Кожну ніч лунає сирена, чути вибухи. Я хочу, щоб у Ніколь було спокійне дитинство. Я не хочу, щоб вона все це чула», — пояснює Тетяна.
