Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Змінила ІТ на сільське господарство. Як фермерка з Бучі відновлює бізнес після окупантів

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Фермерка Ксенія Костенко поєднувала одразу два аграрні бізнеси: вирощування зернових та овочів і виготовлення унікальних органічних добрив. Повномасштабна війна почалася для жінки неочікувано та зруйнувала все, над чим та працювала. Окупанти розтрощили її дім, розікрали обладнання та спалили транспорт, а поля ще довго лишалися замінованими. 

Та жінка почала відновлювати роботу: відремонтувала обладнання, наймає людей та мріє запустити лінію з переробки овочів. Як наважитися розпочати все з нуля — читайте в новому матеріалі ШоТам.

Ксенія Костенко

фермерка та власниця ТМ Plant Feed.

Змінила кібернетику на власний дім і фермерство

Я народилась і виросла в селі на Київщині. Після школи навчалася на факультеті кібернетики й досить довго працювала за спеціальністю, тобто в ІТ. Це була добре оплачувана робота, яка мені подобалася.

Та якось відчула, що велике місто на мене давить, і я хочу повернутись у тихе село й мати будинок. А якщо мати хату, то до неї треба й присадибну ділянку. Може, це в мене такий характер, але постійно хотілося більше й більше землі. Так стала орендувати землю в Бучанському районі, де почала садити та сіяти різне.

Вчилася  землеробству вже в процесі. Землі в мене небагато (загально до 10 гектарів), тому я шукала вигідні ніші саме для маленького фермерства. Перед великою війною я навіть розглядала можливість садівництва, однак зараз довелося від такої ідеї відмовитись. А от другий бізнес вийшов майже випадково.

Мої друзі займаються органічним землеробством і потребують добрив. Я стала шукати, що і як можна робити, спілкувалась і вийшла на батька мого друга — професійного еколога. Саме він запропонував виготовляти гранульований послід, адже в ньому найбільший склад природних мінеральних речовин, і це є найкращим органічним рішенням.

Так у мене зʼявився вектор руху, і я почала заглиблюватись у тему. Досліджувала і невдовзі запатентувала власну технологію — унікальну методику з добавками, якої навіть у світі не роблять.

Знайомий запропонував виготовляти гранульований послід. Фото: ШоТам

Спочатку це були дуже маленькі обсяги, і я планувала продати свій винахід за кордон. Але по факту це зробити не вдалось, бо виявилося, що такий якісний вид цеоліту існує лише тут у нас, в Українських Карпатах. 

Що більше я працювала, то більше зʼявлялося попиту, і не лише серед органічних фермерів, а й звичайні аграрії стали звертатись. Оскільки на наших землях здебільшого вирощують соняшник, сою та кукурудзу, а ці культури дуже виснажують землю, то фермери вимушені шукати нові й кращі добрива для відновлення грунту. 

Так до повномасштабного вторгнення у мене були поля, за які більше відповідала я, та бізнес органічних добрив, де найняла виконавчу директорку. Таке поєднання було комфортне ще й тому, що бізнеси не перетинаються в сезонності: добрива потрібно робити здебільшого взимку-восени, а працювати на полі — з весни до літа. Саме тому було можливо достатньо приділяти уваги обидвом напрямам роботи.

Не було ні моральної, ні фізичної підготовки

За два тижні до вторгнення в мене було таке дивне депресивне відчуття, та оскільки я раціональна людина, мені здавалася можливість нападу нелогічною й нереальною.

Одна з моїх подруг нині живе в Брюсселі — вона ледь не щодня мені телефонувала й просила виїжджати. Навіть купила мені квиток на 18 лютого! Я нікуди не полетіла, квиток пропав. 24 лютого десант висадився раніше, ніж я усвідомила, що почалася повномасштабна війна.

Було страшно, але я повторювала відому фразу: «Господь мене любить». По-перше, оскільки це була зима, то на полі нікого не було. По-друге, на добривному бізнесі був профілактичний період, і тому на роботу прийшли всього три людини. Це нас певною мірою врятувало.

У лютому 2022 року на добривному бізнесі не працювало багато людей. Фото: ШоТам

Я ж сама зустріла війну в подруги у Києві, де провела перші місяці. Тиждень чи півтора ми просиділи в бомбосховищі, й уже потім почала думати, що в мене там. Дізналася, що мого будинку вже немає. І це, звісно, стрес, але водночас і якась радість, що мене там всередині не було.

Я добре запамʼятала Вербну неділю: тоді запрацював понтонний міст, і можна було повернутися додому. Як і всім людям мені хотілося швидше, та я поспішила. Побачила все й досі шкодую, що тоді приїхала. Я повернулась у Київ, але спати не могла ще кілька днів. І навіть зараз я часто прокидаюся серед ночі від побаченого.

До свого будинку я потрапила аж у липні. Мені не дозволяли пройти до залишків мого дому, куди прилетів снаряд. Я навіть дзвонила в поліцію, але дівчина почала кричати й просити мене не йти в дім, допоки сапери не завершать роботи, бо окупанти ще й професійно замінували, поставили розтяжки, які вже й позаростали бурʼяном. Тому добре, що я не поїхала одразу.

Деякі дірки залишаться назавжди як нагадування про окупантів

Підприємство було в окупації до квітня, але ще 3-4 місяці я волонтерила. Це мені допомагало не думати, що я втратила дім та бізнес. Моя голова була зайнята технічними задачами — як і що привезти-відвезти.

Повноцінно повернутися до роботи вдалося лише після курсу з психології за програмою TalentA від міжнародної сільськогосподарської компанії Corteva Agriscience. Тоді я змогла змінити фокус: не концентруватися на поганому, а подивитись інакше на речі, які маю зараз. Можна було продовжувати сидіти й горювати, але нам показали інший приклад, зокрема, жінок, які під час АТО відкрили бізнес, почали працювати й жити далі. Їхній досвід надихнув мене відновлювати своє фермерство.

Усе відремонтували майже одразу. Фото: ШоТам

Приміщення досить швидко поремонтували, хоча деякі дірки назавжди залишаться як нагадування про окупантів. А от зібрати колектив було дуже складно: я дзвонила людям, які в мене працювали, та багато з них або виїхали, або пішли захищати країну. Саме нестача працівників залишається основною проблемою відновлення.

Продаємо за кордон зерно, а потім купуємо дорогі спагеті

Далі я продовжила навчання на програмі, але вже більш професійне. Це були сільськогосподарські та економічні блоки, бо недостатньо бути гарним фермером — треба ще розбиратись у законодавстві, податках тощо.

По завершенню навчання я виграла грант від Corteva Agriscience на закупівлю імпортних запчастин. Роботу по добривах запустила в березні 2023, коли прийшли ці деталі. Нині в мене працюють чотири людини, з яких двоє втратили дім і живуть прямо на території фірми. Важко знайти людину в агро, бо фактично будь-який тракторист — це хороший водій танка.

На закупівлю імпортних запчастин Ксенія виграла грант. Фото: ШоТам

Якщо порівнювати нинішню роботу з довоєнним рівнем, то зараз фірма працює всього-на-всього на 10%. З двох робочих ліній відновили лише одну, і якщо раніше аграрії везли в Одесу зерно й поверталися до нас за добривами, то тепер ми вимушені продавати в оптові магазини.

Ще частину добрив я роздала місцевим господарствам. Люди втратили дім, а все одно засаджують город і навіть за парканом сіють квіти. Як їм не допомагати?

А от з обробкою землі ситуація складніша. У мене не було кому й чим ту землю обробляти та засівати, тому довелося шукати партнерства із сусідніми фермерами. Крім цього, довгий час поля були заміновані. Ґрунтові дороги та ліси — все було небезпечне. Я людина дуже лякана, на міні в Ірпіні загинув мій знайомий. Тому ні ногою, ні технікою не їхала, поки сапери не дозволили.

Нині я хочу сконцентруватися на первинній обробці та пакуванні товару для споживача, адже ми — українці — продаємо за кордон зерно, а потім купуємо дорогі спагеті. Тому мені б дуже хотілося зробити первинну переробку. Також аби овочі продавалися вже помитими чи переробленими — так нашим покупцям буде комфортніше. І я зможу найняти більше людей, а це робочі місця.

Якщо зараз у мене в колективі переважно чоловіки: механізатори, трактористи та інші, то переробка — це фізично легша робота, яка буде під силу жінкам. Тобто робота точно буде, потрібні лише люди. 

Суспільство

Супергерої у кімоно: як діти з вродженими хворобами борються за те, щоб жити як всі

Опубліковано

«Кііііі-яаааа» — кричать в один голос троє хлопчиків у білих кімоно в залі для реабілітації. «Рей» — поклон, голови торкаються зелених матів. Три пари очей стежать за тренеркою — 21-річною Олею, — яка впевненим голосом повторює команди.

Та це не звичайні школярі, що після уроків пішли на гурток. Кожен з хлопчиків має вроджену хворобу й живе без батьків у медичному центрі «Дім метеликів», що допомагає діткам з інвалідністю та невиліковними діагнозами у «Місті добра». Цей гурток карате тут називають «Бойовими метеликами». 

Троє друзів двічі на тиждень перетворюються на каратистів у кімоно, відпрацьовують удари, вчаться поваги та показують суперсилу — сміливість боротися з діагнозом, навіть якщо здається, що це неможливо.

Про «Дім метеликів»

«Дім метеликів» — це неофіційна назва ліцензованого медичного центру, який об’єднав у собі госпіс для паліативних дітей (з невиліковними діагнозами) та реабілітаційне відділення. ⁣⁣Усі його послуги безкоштовні⁣ й покриваються завдяки благодійним внескам. У стінах центру лікують та доглядають діток від народження до 14 років. Крім медичної частини, тут намагаються організувати й дозвілля для пацієнтів — малювання, гімнастику та карате. 

ШоТам побував на занятті «Бойових метеликів» і розкаже про кожного каратиста та його суперсили.

Халк: відстоює свої кордони та першим опанував карате

Максиму 10 років, він має діагноз ДЦП. Батьки мали наркотичну залежність, тож хлопчик ріс майже без уваги — тільки навчився повзати, і свої перші кроки він зробив у «Домі метеликів». У центрі він уже рік, і медики бачать зміни.  

Максим уважно слухає, що каже тренерка Оля. Фото: Ольга Івасюк

На карате Максим пересувається на колінах — так йому звично. Але якщо потрібно, наприклад, дістати іграшку з вищої полиці, то він встає, хоч поки й ходить з підтримкою. А ще хлопчик добре рахує — він найперший з-поміж усіх вивчив лічбу до 10 японською, і перші точні удари вдавалися саме в нього. 

«Ці діти мають повноцінне право на освіту, на щасливе дитинство, на життя. Незважаючи на те, що в них є певні обмеження, для мене вони звичайні. Вони спокійно займаються карате», — каже Оля, яка спочатку стала в центрі нянею, а тоді й тренеркою для непосидючих хлопців.

Максим на все має свій погляд: якщо йому щось несмачно, то навіть попри те, що їжа подобається його друзям, він їсти не буде — вміє відстоювати свою кордони. 

Хлопчик захоплюється Халком — міцним супергероєм, що вміє постояти за себе. Силу свого кумира він показує на заняттях з карате: відпрацьовує удари й має дух суперництва. Та там важливий також дух дружби, тому коли Оля помічає, що Максим насміхається над кимось із друзів, який прибіг пізніше, то нагадує, що «тут ми не сміємося одне з одного». А чому? «Бо ми одна команда!» — в один голос кричать малі каратисти. 

Каратисти разом з Олею відпрацьовують удари. Фото: Ольга Івасюк

«Лікарі борються за життя дітей, лікують, продовжують їхні дні. А я даю дітям можливість навчатися, розвиватися. І це теж командна робота — психологів, реабілітологів, логопедів», — зауважує Оля. Щоб підготувати хлопців до занять, їм довелося пройти консультації та огляди лікарів, працювати з фахівцями. 

Звісно, карате не було ідеєю самих хлопців. Коли медичний директор «Дому метеликів» Денис Колюбакін дізнався про ці навички Олі, то запропонував їй взятися за гурток:

«Ми їх так хитренько заохочували — на планшеті показували фото каратистів і питали: “Що б ти на це сказав?”, а дитина: “Я хочу! Давай уже завтра буде?”. І все — кімоно купили й почали. Спочатку діти трохи остерігалися, а тепер тільки й чекають на ці заняття».

Спайдермен: має особливі ноги та називає себе директором

Між Максимом та Михайликом сидить Ваня. У нього не згинаються коліна, тож хлопчик має спеціальні бандажі від стегна до стопи. Але це не зупиняє малого каратиста — він спритно сідає, перевертається на живіт і бігає. 

Старша медсестра Христина каже, що восьмирічний Ваня називає себе директором реабілітаційного центру. Він дуже любить ходити в школу й підбирати собі стильний одяг. Хлопчик обожнює піжами-кігурумі. А ще у нього чудова пам’ять — він з легкістю запам’ятовує людей, з якими знайомиться, і вивчає англійську мову.

Ваня — прихильник Спайдермена, навіть має його костюм. А ще він вірить, що в нього теж є особливі здібності, адже він і сам особливий — таких ніг більше ні в кого немає.  

Ваня на занятті з карате в «Домі метеликів». Фото: Ольга Івасюк

Хлопчик — сирота, і якщо раніше він не запитував про своїх батьків, то коли почав минулого року ходити до школи, у нього все частіше виникають такі болючі питання. У «Домі метеликів» усі обожнюють Ваню та намагаються його забезпечити всім необхідним.

«Що треба дитині? Здоров’я та щастя. У більшості дітей, які перебувають в “Місті добра”, немає батьків, але кожен з нас старається віддати себе сповна й створити такі умови, щоб діти не відчували від цього дискомфорту», — ділиться Денис.

Друзі почали займатися карате у вересні минулого року. Оля каже, що спочатку за непосидючістю каратистів було складно помітити результат, але вже в грудні тренерка побачила зміни — хлопці опанували основні прийоми. Для привернення їхньої уваги в Олі на шиї є чорний свисток на шнурку. 

«Карате — це той вид спорту, де ти заходиш на татамі, робиш поклон — це повага, — і коли закінчуєш, теж робиш поклон. Це про мудрість і філософію. Мистецтво дуже давнє, тонке та витончене», — пояснює тренерка.

Ваня дещо нетерпляче виконує команди Олі, кілька разів повторює, що вже не хоче займатися, але все ж іде до кінця. Наприкінці тренування хлопці отримують по цукерці та збираються в тісне коло, щоб традиційно завершити заняття здмухуванням паперових метеликів. Тут теж потрібна дисципліна — вони мають дочекатися, поки Оля поставить виріб на простягнуту долоню, та всім разом здмухнути. Метелики легко кружляють і приземляються на мати. 

«Ми вирішили створити щось таке, що покращить емоційний фон дітей, їхню дрібну моторику. Щось, що допоможе витягати їх і мотивувати, зможе створити з відокремлених дітей єдиний колектив, де вони стануть друзями», — каже медичний директор «Дому метеликів».

«Бойові метелики» з паперовими метеликами наприкінці заняття з карате. Фото: Ольга Івасюк

Супермен: шибеник, який обіймає до хрускоту кісток

У Михайлика є свій ритуал на завершення заняття з карате — обійми з Олею. Він радісно підбігає до тренерки та міцно обіймає її за талію, тулиться. Хлопчик подолав довгий шлях до «Дому метеликів»: спочатку жив у київському дитбудинку, після повномасштабного вторгнення його разом з іншими дітками евакуювали в Тернопіль, а вже звідти він переїхав до Чернівців. 

Михайлик з радістю відвідує заняття. Фото: Ольга Івасюк

Семирічний Михайлик має русяве волосся й носить окуляри. Нещодавно хлопчикові зробили операцію на спині, тож зараз він проходить реабілітацію. Та попри такий невинний вигляд, він ще той шибеник.

Михайлик дуже любить читати, запам’ятовує казки та віршики. А також обожнює годинники — це його улюблена іграшка. Має цілу колекцію, адже всі йому їх дарують. Ще одна його пристрасть — різноманітне взуття. 

Весь персонал центру впізнає Михайлика за його фірмовою фразочкою «Ти моє коханнячко» та обіймами до хрускоту кісток. Особливо він любить тварин, зокрема, лежати на великій кудлатій собаці Лайлі — така у нього каністерапія. 

Влітку минулого року, коли він тільки потрапив у «Місто добра», йому було складно звикнути, але вже невдовзі хлопчик став серцем цього місця: ніжним, добрим і трішки з хитринкою. Христина пригадує, як ввечері питала Михайлика про його справи, а він — руки в боки й каже: «Я не знаю, що тобі сказати. Вони так негарно себе поводять, а я такий слухняний» — та саме він часто підбиває друзів на різні капості. У цій трійці супергероїв він схожий на Супермена: у звичайному житті — хлопчик в окулярах, але в ньому криється велика сила. 

Коли заняття закінчується, зала для реабілітації порожніє. Хлопці підіймаються з нянею у свої кімнати, але ще чути, що дорогою обговорюють тренування, щоб за кілька днів прийти на наступний урок карате, знову перевдягтися в кімоно й завдати ще одного удару по своїй хворобі. 

Читати далі

Суспільство

Український військовий провів із турнікетом на нозі 36 діб і зміг вижити (ВІДЕО)

Опубліковано

Український захисник Олександр вижив після того, як провів із турнікетом на пораненій нозі 36 діб. Сил триматися йому давали думки про родину та зустріч із синами.

Про це розповіли в інстаграмі ШоТам за матеріалами Харківського шпиталю.

Як чоловік отримав поранення

Боєць отримав поранення під Вовчанськом на Харківщині, наступивши на міну. Через постійні ворожі атаки, евакуації з передової довелося чекати понад місяць. Увесь час Олександр провів з щільно затягнутим джгутом, що і врятувало його.

«36 діб турнікета — це 900 годин. Ми не зустрічали в літературі даних про такий довготривалий турнікет. Людина вижила завдяки правильному менеджменту турнікета, взагалі за рахунок того, що його наклали і не чіпали», — зазначив заступник начальника Харківського шпиталю Вячеслав Курінний.

Читайте також: Їх познайомила війна: це історія подружжя з Інтернаціонального легіону

Лікування та реабілітація

До Харківського шпиталю Олександр потрапив у важкому стані. Він був настільки втомленим, що навіть не пам’ятав, коли востаннє їв та пив. У нього була анемія, зневоднення, велика крововтрата і почався некроз ноги. Операція була ризикованою, але медики зробили все можливе, і чоловік витримав.

«На жаль, виконана ампутація тієї ділянки кінцівки, яка була з турнікетом, але якщо б цей турнікет зняли, — він би помер»‚ сказав Вячеслав Курінний.

Медики назвали випадок бійця справжнім дивом, а його — міцним чоловіком. Бо вже на другий день після ампутації, Олександр почав ходити на милицях. На захисника чекає подальше лікування, реабілітація і протезування.

«Я вже усвідомлював що я втрачу ногу і я вже не зациклювався, я розумів, що втрачу. Ну і цим жив. Хотів жити, хотів до родини»‚ — сказав Олександр.

У військового двоє синів: старшому 12, а молодшому всього 2 роки. Заради них він зміг протриматися так довго, попри складне поранення.

Нагадаємо, що подружжя відомих сироварів із Бердянська стали на захист України (ВІДЕО).

Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Харківського шпиталю

Читати далі

Суспільство

На Київщині запустили безплатний курс для підготовки до нацспротиву

Опубліковано

На базі Київського обласного центру зайнятості жителі області у лютому та березні зможуть пройти одноденний курс з тактичної медицини за алгоритмом MARCH.

Про це повідомили в Київській обласній військовій адміністрації.

Групи для навчання збирає Київський обласний центр зайнятості, який надасть приміщення для занять у всіх районах області.

«Заняття будуть проводити інструктори нашого центру, які мають великий бойовий досвід та є ветеранами Третьої штурмової бригади, бригади “Азов” та інших легендарних підрозділів. Матеріальну базу для навчань забезпечує наш центр. Ми відкриті до співпраці з організаціями та компаніями, бо вважаємо, що тільки навчаючи вже зібрані групи або трудові колективи, можна пришвидшити підготовку населення на рівні області та держави загалом», — зазначив директор Київського обласного центру підготовки населення до нацспротиву Володимир Авдєєнко.

У КОВА додали, що у 2024 році Київський обласний центр підготовки населення до нацспротиву провів чотири базових курси, понад 25 одноденних курсів і випустив більш ніж три тисячі курсантів.

Нагадаємо, що на Південному вокзалі в Києві встановили «Серце України» (ФОТО).

Також ми писали, що Миколай Сєрга випустив пісню «Я буду кохати тебе», кліп зняли в аеропорту «Бориспіль» (ВІДЕО).

Фото обкладинки: сайт КОВА

Читати далі