NewСхід
Затоплення шахт на Донбасі – найбільша небезпека для довкілля. Експерти розповіли, що з цим робити
Бойові дії лише загострюють екологічну ситуацію на Донбасі. Найбільшу небезпеку має неконтрольоване затоплення шахт.
ШоТам запускає атлас екологічних проблем Донбасу та способів їхнього вирішення “Cxiд Ekomap”. На мапі зібрані екологічні проблеми регіону – забруднення повітря та річок, сміттєзвалища, лісові пожежі, тліючі терикони та інші. Завдяки інтерактивному атласу можна дізнатися детальну інформацію про проблему, а також інструменти та методи, необхідні для її вирішення, які пропонують науковці. Перший крок до розв’язання проблеми – розуміння її масштабності. І головна мета “Cxiд Ekomap” – розпочати діалог про вирішення екологічних проблем шляхом збору даних і допомоги тим, хто працює з питаннями екології Донбасу. Перелік на мапі є ще неповний, тому кожен із вас може долучитися до її наповнення та сприяти розв’язанню проблеми.
Бойові дії лише загострюють екологічну ситуацію на Донбасі. Найбільшу небезпеку має неконтрольоване затоплення шахт. Зупинка бойовиками робіт з відкачування води з шахт має серйозні наслідки – просідання поверхні, виділення газу, землетруси, забруднення води, руйнування будівель. Зараз затоплено вже 35 шахт регіону, а ще 70 знаходяться на стадії ліквідації. Найбільшою проблемою є шахти на непідконтрольних територіях, адже до них просто немає доступу. Вчені переконані, що ситуація наближається до катастрофи і регіон може стати непридатним для життя. Що з цим робити та які рішення пропонують експерти – читайте в нашому матеріалі.
Катерина Бойко
Кандидат геологічних наук за спеціальністю гідрогеологія. Захистила дисертацію на тему “Особливості формування режиму підземних вод в умовах затоплення шахт Донбасу”.
Понад 70 шахт на Донбасі затоплюються некеровано
Ще до початку війни на Донбасі приблизно 150 вугільних шахт експлуатувались, або працювали у водовідливному режимі. Через збройний конфлікт почалися перебої в роботі вугледобувних підприємств, відключення їх від електропостачання. Це призвело до зупинки системи водовідведення шахтних вод, а також до повного затоплення.
Але затоплення шахт пов’язане не тільки з початком бойових дій. Річ у тім, що в 1996 році був указ президента України про структурну перебудову вугільної промисловості. Тоді було дуже складне фінансове становище, видобуток вугілля став нерентабельним, а виробничі потужності використовувались лише на 50%. З того моменту і до сьогодні змінюються і доповнюються ці програми закриття вугільних шахт. Тоді вирішувалось питання так – спрямувати необхідну кількість коштів на будівництво пріоритетних об’єктів вугільної промисловості та сформувати перелік шахт, які підлягають закриттю, а залишити найбільш економічно доцільні об’єкти.
Фото: glavcom.ua
Чому вирішилось питання саме затопленням? Після затвердження указу президента далі все покладалось на відомчо-проєктні наукові інститути, які розробляли проєкти такого закриття – засипати чи затопити. Вирішили закрити шахти шляхом їхнього затоплення, тобто припинити роботу водовідливу. Тоді це вважалось економічно вигіднішим. Але ніхто ж не знав, що буде така ситуація на Донбасі і що закриття шахт стане масовим. Мало все бути так – якщо одна шахта затоплюється, то інша поруч з нею працює на видобуток. Сьогодні ситуація змінилась і понад 70 шахт, які перебувають на окупованій території, затоплюються некеровано.
Зсуви ґрунту, обвали та вибухи – це наслідки затоплення шахт
Затоплення шахт несе в собі величезну небезпеку. Очікується, що підйом рівня шахтних вод до критичних відміток спричинять неповоротні зміни у масиви гірських порід, через що відбуватиметься підтоплення територій, просідання поверхні, активізування обвалів, зсуви ґрунту й так далі. Шахтні води окислюються, насичуються металами. Ми ж маємо розуміти, що все обладнання, яке колись існувало під час гірничих робіт, залишилось там. Тож при контакті з залізобетонними конструкціями відбувається процес насичення шахтних вод небезпечними сполуками. Найбільшу небезпеку несе просідання поверхні, яка викликає деформацію фундаментів та руйнування житлових споруд.
Понад 35 шахт регіону затоплюється або вже повністю затоплені та не підлягають подальшій експлуатації. Частину пошкоджених або зупинених шахт на Донбасі було демонтовано. Найбільша проблема в тому, що більшість з них – на непідконтрольній території. У нас теж шахти затоплюються, але ми знаємо, що цьому рішенню передують проєктні документи, які використовуються відповідно до галузевого стандарту України. Тому тут це здійснюється керовано.
Читайте також: Снаряди вбивають ґрунт. Як на Донбасі відновлюють дику природу після впливу війни
Також небезпеку становлять і шахтні гази, адже при затопленні шахт метан та радіоактивний радон піднімається на поверхню. Накопичення цих газів спричинює обвали, зумовлює небезпеку вибухів і може дістатись до підвалів споруд. А це величезна небезпека для людей.
Вирішити проблему можна завдяки моніторингу стану довкілля
Я б сама хотіла запитати, чому досі не було вжито заходів стосовно розв’язання проблеми з затопленням шахт. Найперше, ми маємо бути проінформовані. Бо досі немає чіткого бачення, жодних прогнозів, які засновані на режимних спостереженнях, немає уявлення про те, як формується потік підземних вод, куди вони спрямовуються і наскільки відбудеться забруднення гідросфери. Тому потрібно організувати спостережну мережу гідрогеологічних свердловин, які охоплять шахтні поля і дозволять відстежувати поширення підйомів шахтних вод та їх хімічний склад. Крім того, потрібно відстежувати деформації будинків, які розташовані над гірничниками вирубкам, адже шахтні поля знаходяться на території міст.
Також тут потрібно звернутись і до проблем у законодавчій сфері, зокрема у системі розподілу відповідальності за моніторинг. Є постанова про державну систему моніторингу довкілля, в якій розписані суб’єкти відповідальності. Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів відповідає за державний моніторинг та державно-екологічне картування територій. А от Держгеонадра – за моніторинг підземних вод. Але що стосується необхідності створення режимної спостережливої мережі, яка складатиметься з гідрогеологічних свердловин, то їхня підтримка лягає саме на шахтне підприємство. Але жодна шахта не погодиться утримувати 10 свердловин. У нас немає жодного документа, який би зобов’язував в цих умовах контролювати ситуацію. Тому потрібно розв’язувати цю проблему.
Крім того, важливу роль мають активісти. І я дуже рада, що з’явилась екологічна громадськість, яка не байдужа до стану довкілля. Є багато волонтерських організацій, які не фінансуються, але вони турбуються про екологію і скеровують дії Міністерства, позначають проблеми, змушують об’єкти господарювання відповідати на питання, що буде зроблено, щоб подолати ці проблеми. Активісти у сфері екології – це такий місток між звичайною громадськістю та органами влади. Тому сьогодні вони мають важливу роль і повинні підіймати проблемні питання. З 2014-го року проблеми на Донбасі тільки обговорюються. Але і в цьому є сенс. Бо після обговорення ми все ж таки прийдемо до певних дій. А діяти потрібно зараз, впроваджувати систему інформування і реагувати на ситуаці, поки це не призвело до катастрофи.
Євген Яковлев
Гідрогеолог НАН України
Про безпечні альтернативи закриття шахт
Війна дуже негативно вплинула не екологію регіону, який і так був у не найкращому стані. І головна причина цього – затоплення шахт, які вже набрали катастрофічних обертів. Чому шахти затоплюються? Ще багато років назад будувалось до 220 шахт і вилучено 12 мільярдів метрів кубічних вугільних порід на площі до 8 тисяч квадратних кілометрів. Через це почалось виснаження вугільних родовищ і погіршення гірничих умов.
У таких країнах як Англія, Німеччина та Франція почалось планомірне закриття шахт, використовуючи їх частину для утримання рівнів підземних вод на безпечних глибинах. Вони створили таку модель, при якій в закинутих шахтах постійно працюють системи управління рівнями підземних вод. Тобто, відкачування води на безпечних глибинах 200-300 метрів, при якій мінімальні ризики для поверхні. І це така альтернатива затопленню, яка працює на законодавчому рівні довічно, але при цьому виключаються додаткова деформація поверхні, руйнування будівель мереж, водопровідних, шляхів, і так далі. А якщо вода підіймається вище, то потрапляє у зону техногенної тріщини, й усі забруднення, які є у вирубках, потрапляють до колодязів, річок і моря. Крім того, через затоплення деформуються будинки, а небезпечний газ виходить на поверхню.
Читайте також: Виходимо на протести та фільмуємо викиди. Як на Донбасі борються з проблемою забруднення повітря
При цьому частина газу також відкачується, щоб на поверхню не виходив вибухонебезпечний метан. І в цілому зберігаються, перш за все, водоносні горизонти як головний екологічний центр для нормального функціонування всього промислово-житлового комплексу.
Ситуація гірша, ніж в Чорнобилі
Зараз аварійні прориви води вже спостерігаються в шахтах Першотравневої (Луганська область), Торецької групи (Донецька область), а також шахтах інших об’єднань. Підземні води дуже послаблюють породний масив, що призводить до просідання ґрунтів, деформації будівель та загалом забруднення довкілля. Крім того, підняття ґрунтових вод призводить і до землетрусів. Ще у 2019 році спостерігались підземні поштовхи у Макіївці, а також Єнакієвому. А за рік до цього біля Торецька були обвали земельних порід, які пошкодили водопровід. Нам казали, що щось схоже відбувається у Донецьку та Золотому, але там ми не маємо системи спостережень.
Якщо взяти, наприклад, Чорнобиль, то там геологічне середовище не постраждало. Відбулось тільки забруднення атмосфери, поверхневого стоку, лісів, ґрунтів, але через 30 років все повернулось, навіть покращилось, бо там не було людини. Тобто вся біосфера, рослинний і тваринний світ перейшли в урівноважений природний стан. На Донбасі цього не буде, там вже відбулись зміни, які погіршили безпеку і життєдіяльність води, відбувся ризик забруднення продукції, наземного шару повітря.
Фото: freeradio.com.ua
Найбільшу небезпеку мають саме шахтні води, де є величезний вміст заліза, марганцю, нафтопродуктів, органічних сполук. Це все розчиняється і розкладається в гірничих рубках, де багато бетонних укріплень, які починають руйнуватись. Там цілий коктейль всієї таблиці Менделєєва. Зараз можемо спостерігати підвищення захворюваності, особливо серед дітей та людей похилого віку. На Донбасі це у десятки разів вище, ніж по всій Україні. Колись академік Вернадський, він сказав, що вода – це кров землі. А зараз на прикладі Донбасу, можу додати, що настільки здорова ця кров, настільки здорові і ми. І за статистикою ВООЗ, більше 50% захворювань людини пов’язано із якістю питної води. А на Донбасі вона вже в жахливому стані.
Потрібно впроваджувати програми на президентському рівні
Потрібно терміново розробити державну, а може й міжнародну програму, враховуючи відсутність професійного сприйняття цієї ситуації по Донбасу на рівні прийняття рішень. Програма повинна стосуватись прискореної екологоресурсної реабілітації Донбасу. При всьому рівні професіоналізму, ми не можемо впоратись з проблемою нищення екології. Я бачу тільки один вихід – прийняття програми на президентському рівні.
Щоб розв’язати проблему, потрібно створити збалансовану стратегію. А зараз вона поділена на частини – у когось соціальний інтерес, у когось енергетичний, у когось геополітичний або військовий. Одні міністри лякають вибухами, хоча там немає ніякого ризику, а є тільки необхідність доповнити моніторинг за можливим витоком елементів радіонуклідів. Міністерство стурбоване поверхневими водами, не враховуючи, що ключовим фактором небезпеки є наближення рівня підземних вод до критичних глибин – від 0 до 15 метрів. А їх краще тримати на глибині 100 метрів. Повинна бути створена єдина система екологічно-збалансованих підходів до розв’язання цієї проблеми. Тому тут рішення тільки на президентському рівні, разом з РНБО та міжнародними організаціями потрібно створити програму.
Олександра Лук’яненко
Менеджерка проєкту БФ “Право на захист”
Потрібно провести аналізи та запровадити державні програми
Коли шахта закривається, то там повністю припиняються видобувні роботи. Сама шахта продовжує функціонувати у водовідливному режимі, там має залишатись обладнання для відкачування шахтних вод. Там утворюються певні порожнини, які згодом мають заповнюватись або газом, або водою. Тобто під час закриття шахти повинна відбуватись мокра або суха консервація. При останній обладнання залишається в середині шахти, і вона менш шкідлива для довкілля, хоча і більш дорога. А при мокрій консервації обладнання виноситься на поверхню, шахта заповнюється водою і там має підтримуватись певний рівень шахтних вод. Такий спосіб шкідливий для довкілля і дуже забруднює ґрунти, а в результаті – зсуви, просідання і вихід на поверхню шахтних газів. Воєнний конфлікт прискорив процеси мокрого закриття шахт на Донбасі. І це може призвести до екологічної катастрофи. Якщо зараз не почати впроваджувати заходи зі зменшення негативних наслідків затоплення шахт, то в майбутньому частина територій Донецької та Луганської областей можуть стати непридатними для проживання населення.
Фото: det.dn.ua
По-перше, потрібно провести аналіз хімічного складу шахтних та поверхневих вод, ґрунту, зсувів або зміщення. Це дасть точне розуміння стану шахт на сьогодні, про що необхідно інформувати населення. По-друге, потрібно запровадити державні або місцеві програми, які б регулювали ситуацію. Найкращим рішенням буле комплексний підхід до контролю – від рівня місцевих активістів до рівня центральних органів влади. Не менш важливо, щоб до цього долучились і міжнародні організації.
Тут є величезна проблема – більшість шахт залишається на непідконтрольних територіях, і ми не маємо до них доступу. А всі шахти пов’язані між собою. Тому якщо там шахти затоплюються, ми будемо бачити тільки наслідки. Не можна сказати, що ця проблема не вирішується – роблять все можливе. Але поки у нас немає доступу на непідконтрольну територію – повністю вирішити її неможливо.
Наша робота зосереджена на інформуванні населення про стан екології
Наша організація “Право на захист” працює над допомогою населенню, яке постраждало від конфлікту на сході України. Ми займаємось цим питанням як безпосередньо в Донецькій та Луганській областях, так і на центральному рівні. Під час роботи наші працівники дуже багато чули відгуків від населення щодо стану довкілля. Тому і ми вирішили долучитись до роботи над цією складною темою.
З 2019 року наша організація почала свою роботу стосовно вивчення негативного впливу затоплення шахт на довкілля, життя та здоров’я людей. Ми проводимо аналітичну роботу, працюємо з вузькопрофільними експертами, екологами, гідрогеологами. Також ми працюємо з місцевою владою, розробляємо та направляємо на розгляд свої пропозиції до чинного законодавства та місцевих нормативних актів. Зараз ми зосереджені на інформуванні місцевого населення про екологічні ризики та проблеми з забрудненням води і ґрунту шахтними водами.
Читайте також: «В крані – іржава вода». Як на Донбасі екоактивісти досліджують стан водойм
У межах нашого проєкту “Миробудування та примирення з питань екологічного та ресурсного відновлення на Сході України” ми провели 10 експертних зустрічей, участь у яких взяли спеціалісти у сфері екологічної безпеки, охорони довкілля, гідрогеології, екологічного моніторингу, перероблення відходів та інформаційних технологій. За результатами спільної роботи експертів була підготовлена резолюція. У ній — крім стислого опису проблем — містяться пропозиції до органів влади на центральному рівні щодо запобігання екологічній катастрофі. Також ми проводимо регіональні круглі столи. Зараз головні питання, які потребують швидких рішень від органів влади – це налагодження спільного екологічного моніторингу та оперативного інформування населення щодо стану об’єктів вугільної промисловості. Також дуже важливо залучати громадських активістів, організації та журналістів для висвітлення проблеми.
Нещодавно ми подали рекомендації до водної стратегії, яка планується в Україні до 2025 року. За попередньою інформацією, їх схвалили, але поки офіційної відповіді у нас немає. Крім того, восени цього року плануємо провести великий круглий стіл у Києві, куди будуть запрошені місцеві органи влади, міністерства, депутат, міжнародні організації. Ми презентуємо напрацювання нашого проєкту та будемо разом шукати шляхи розв’язання проблеми.
Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
Коментарі
Громадська організація «Станція Харків» оголосила конкурс мініпроєктів для активістів зі східних областей України.
Про це повідомили на фейсбук-сторінці організації.
«Партисипація у громаді» – ініціатива, реалізована за підтримки NED (Національний фонд на підтримку демократії). За задумом організаторів, конкурс має допомогти активістам зі сходу України реалізувати власні проєкти, спрямовані на посилення демократії участі в їхніх громадах.
Мікропроєкти учасників мають орієнтуватися на запровадження, вдосконалення чи оцінку інструментів залучення громадськості до прийняття управлінських рішень в територіальних громадах сходу України.
Читайте також: Куди звертатися, аби захистити свої права? Добірка правозахисних організацій України
На конкурс можна подати проєкт за один із трьох напрямів:
- аналітичний – місцева громадська організація проведе оцінку ступеня поширення інструментів партисипативної демократії в територіальних громадах свого району/регіону;
- практичний – місцева громадська організація перевірить дієвість наявних в громаді інструментів партисипативної демократії шляхом використання одного з них;
- інструментальний – місцева громадська організація забезпечить впровадження відсутньої процедури партисипативної демократії в органі місцевого самоврядування конкретної територіальної громади.
Які умови
До участі запрошуються громадські організації, зареєстровані в Донецькій, Луганській, Полтавській та Сумській областях (включно із ГО, які евакуювалися до інших регіонів після початку російсько-української війни у 2014 році).
Термін реалізації проєктів не має перевищувати 3 місяці (включно із поданням фінальних описових та фінансових звітів). Проєкти мають бути реалізовані у період з 10 січня 2023 року до 10 квітня 2023 року.
Розмір міні-гранту: у середньому – 50 000 грн., але не може перевищувати 54 000 грн. Кінцевий термін прийому заявок – 25 грудня 2022 року 23:59.
Як подати заявку
Пакет документів, необхідних для участі в конкурсі:
- Заповнена коротка форма за посиланням https://forms.gle/L7BPY6y6eAdens2H8
- Опис проєкту (форма тут, в форматі Word з назвою “коротка назва_організації_мінігрант_NED”, не більше 3-х стрінок 12 кегелем шрифта)
- Бюджет проєкту (форма тут, у форматі Excel з такою назвою “коротка назва_організації_бюджет_NED”)
Вимоги до заявки:
- Проєктні заявки з додатками подаються в електронному вигляді: форма заповнюється онлайн, опис проєкту та бюджет завантажуються у кінці форми. Максимальний розмір файлів 1 Мб.
- Програма не надає грантів політичним партіям, державним чи муніципальним установам та афілійованим з ними організаціям.
Нагадаємо, Фонд підтримки Google надав гранти третій групі українських стартапів. Кошти отримали 25 компаній.
Крім того, понад 260 українських підприємців отримають мікрогранти на загальну суму 62,5 млн грн у межах програми «Власна справа».
Фото:
Коментарі
NewСхід
У громаді на Хмельниччині мешкає ціле поселення переселенців зі сходу нашої країни. Більшість із них опинилися в безпеці завдяки волонтеру Антону Черьомушкину та його команді. З перших тижнів повномасштабної війни чоловік взявся за доставку гуманітарних вантажів та евакуацію людей з прифронтової території.
Сьогодні переселенці живуть у облаштованому волонтерами дитячому садку та приватних будинках, які безкоштовно надали місцеві мешканці. Крім того, сусідня громада виділила під гуртожиток триповерхову школу. Однак для її ремонту необхідно зібрати чималу суму – три мільйони гривень.
Про перші евакуаційні рейси до рідного Слов’янська, розширення команди, адаптацію дітей та підтримку родини Антон Черьомушкин розповів команді ШоТам.
Антон Черьомушкин
підприємець, волонтер благодійного фонду «Янголи Спасіння»
Ми навіть не припускали, що війна знову прийде до Слов’янська
До повномасштабної війни у мене було звичайне життя. Я займався власним бізнесом з лісопереробки, а 20 січня разом із родиною повернувся з відпустки в єгипетському Шарм-еш-Шейху. Ми відпочивали, жили, будували плани на майбутнє. Усе було добре.
Але Слов’янськ вже добре знав, що таке окупація та російська агресія. Через це ми з дружиною довго вагалися, чи варто купувати власний будинок. Ці сумніви тривали ще з 2014 року, але зрештою ми наважилися й придбали домівку. Протягом двох років робити ремонт, створювали все під себе. Але не склалося.
Напередодні великої війни якоїсь особливої напруги в місті не було, як і думок про ймовірне вторгнення російської армії. До лінії фронту – близько 100 кілометрів, і я, якщо чесно, не очікував, що станеться щось настільки масштабне. Думав, будуть якісь переговори або, скажімо, просто заморозять конфлікт, як це сталося в Молдові. Тому жодної підготовки чи якихось «тривожних» валіз у нашої родини не було. Ми навіть не припускали, що війна знову торкнеться нашого міста й нас особисто.
Дізналися про Лошківці – і без вагань поїхали
Перші три дні повномасштабного вторгнення стали суцільним шоком та нерозумінням, що робити далі. Ми ходили на роботу, намагалися продовжувати «нормальне» життя. Та водночас я попереджав своїх працівників, що статися може що завгодно, а тому треба до цього готуватися.
Десь на четвертий чи п’ятий день війни, побачивши темпи просування російської армії, ми наважилися на виїзд зі Слов’янська. Було очевидним, що першочергова ціль окупантів – це Донеччина та Луганщина.
Хмельницька область стала для нас абсолютно спонтанним та практично випадковим вибором. Я просто зібрав всю родину, завантажив мікроавтобус речами першої необхідності, дізнався безпечні маршрути – і ми поїхали. Дісталися Умані, переночували в місцевому готелі «Турист», а зранку почали шукати, куди їхати далі.
Через знайомих дізналися, що в селі Лошківці Новодунаєвецької громади можуть виділити будинок для проживання. Насправді ми навіть не роздумували, просто поїхали. Альтернативи у нас не було: я готувався до робочого сезону, а тому всі кошти були вкладені в бізнес.
«Патики» – що це таке?
У Лошківцях ми поступово почали облаштовувати виділений будинок. Щось купували за власні кошти, з чимось нам допомогли. Зробили невеликий ремонт, відремонтували сантехніку. Але це вже було після кількох тижнів проживання та знайомства з місцевими мешканцями. Коли ми зрозуміли, які тут люди та як до нас ставляться.
Спочатку я не знав, як реагуватимуть жителі села, адже наша родина російськомовна. Та вже через місяць я вільно говорив українською і побачив, що люди оцінили мої старання. Так, вони казали, що можна спілкуватися будь-якою мовою. Але я все одно намагався перейти на державну.
Перші тижні це було доволі смішно, у мене виходив цікавий суржик. Але нічого, вивчив. А ще дізнався багато нових слів. Скажімо, хтось каже: «Їдемо збирати патики». А я думаю, що таке «патики», куди вони їдуть? Згодом зрозумів, що це звичайні дрова.
Поїхав до Слов’янська, аби забрати речі, а повернувся з людьми
Згодом ми зібралися поїхати до Слов’янська, аби забрати з будинку інші речі. Оскільки я їхав мікроавтобусом, вирішив прихопити з собою гуманітарну допомогу, тож звернувся з цією ідеєю до голови Новодунаєвецької сільради Антона Камінського. Ми разом проїхалися селами громади, зібрали цілу автівку різної консервації, картоплі, цибулі, моркви. І все це я повіз до Слов’янська.
У той самий час моя дружина разом із сестрою знайшли в Лошківцях кілька вільних будинків, які власники погодилися безкоштовно надати для проживання переселенців. Лише з однією умовою – сплачувати комунальні послуги. А тому на зворотному шляху, крім особистих речей, я взяв кількох людей, які також хотіли евакуюватися зі Слов’янська. Власне, це і стало початком повноцінної волонтерської діяльності. Так ми зрозуміли, чим маємо займатися.
Найскладніше – переконати людей покинути домівки
Насправді найскладніше в цій роботі – переконати людей, що там, на Хмельниччині, справді безпечно, і ніяких проблем не виникне. Звісно, чимало людей відмовлялися від переїзду. Тому доводилося показувати, де ми живемо, яке житло надаємо, які там умови. Також обіцяли підтримувати гуманітарною допомогою. І тих, хто погоджувався, ми забирали до Лошківців.
Загалом привезли до села приблизно 120 людей. Також були переселенці, які приїхали сюди самостійно, або вирушили з нами у спільній колоні на своїх автівках. Бувало й таке, що вже евакуйовані люди просили забрати їхні машини. Тоді ми шукали водія, а сам автомобіль також використовували для евакуації. Жодна наша машина не їхала порожньою: ані з Хмельниччини, ані зі сходу.
Поступово наша команда розширилася
Трохи легше стало, коли ми офіційно зареєструвалися як волонтери через фонд «Янголи Спасіння». Я став представником організації на Хмельниччині, і шукати гуманітарну допомогу було вже простіше. Адже зайти в якийсь кабінет і сказати: «Вітаю, мене звати Антон, дайте мені щось» було складно. В умовному селі це ще могло спрацювати, але за його межами – ні.
Коли я вкотре поїхав до Слов’янська, то зустрівся з давнім другом, який вагався, чим займатися. У нього був власний мікроавтобус, тож товариш приєднався до нашої команди. Пізніше Дмитро Мішенін допоміг нам отримати ще одну автівку, й ми взяли водієм друга, який виїхав до Лошківців ще в перші дні повномасштабної війни. Так нас стало троє.
Загалом ми проїхали вже близько 50 тисяч кілометрів, тобто виконали приблизно 25 рейсів. Але щоразу ми повертаємося до Лошківців із різною кількістю людей. Адже хтось прагне просто покинути небезпечну територію, комусь необхідно дістатися вокзалу чи певного населеного пункту на нашому маршруті. Тому буває, що зі Слов’янська з нами їдуть п’ятеро людей, а до Хмельниччини доїжджають двоє. Трапляється й навпаки: ми можемо повернутися з десятьма переселенцями.
Перетворили дитячий садок на тимчасове житло для переселенців
Складно сказати, що Лошківці готувалися до прийому переселенців. Під розміщення людей підходив хіба що дитячий садок, але й ця будівлі потребувала додаткової роботи. Завдяки допомозі фонду та небайдужих людей ми встановили там душ, поставили бойлер. А благодійна організація «Голоси дітей» придбала велику пральну машину. Сільрада підтримала нас із закупівлею дров для опалення дитсадка.
Частину гуманітарної допомоги ми виділяли на Лошківці. Домовилися із сільським головою та облаштували приміщення в будівлі місцевого старостату. Решта продуктів та засобів гігієни вирушала нашими автівками на Краматорський та Слов’янський напрямки.
Влаштували свято для дітей з родин переселенців
Паралельно моя дружина разом із сестрою та близькою подругою почали займатися адаптацією дітей з родин переселенців. Вони влаштовували різноманітні заходи, проводили конкурси, а ще підготували свято до Дня захисту дітей.
Тоді фонд «Голоси дітей» допоміг нам придбати подарунки для малечі: фарби, фломастери, альбоми для малювання та фрукти. А місцевий костел приготував десять великих піц. Також ми придбали фарби холі жовтого й блакитного кольорів – усі були в захваті. На свято запросили місцевих дітей, і приблизно 30 із них були переселенцями. Це все було нашими спробами якось відволікти людей, повернути їх бодай на кілька годин до колишнього життя.
Бувають і смішні моменти. Скажімо, ми організували концерт на свято Івана Купала, а костел сприйняв це практично як обряд проти церкви. Навіть закликав місцевих мешканців прийти на сповідь та причастя. Тож такі цікаві моменти в нашій роботі також трапляються.
Сусідня громада виділила школу під гуртожиток для переселенців
Під час роботи я познайомився із головою сусідньої Солобковецької громади Сергієм Когутом. Це людина, яка надала нам найбільше підтримки. Від нього постійно надходять якісь ідеї, пропозиції. А ще громада погодилася виділити закинути школу під облаштування гуртожитку для переселенців. А це цілих три поверхи, величезні приміщення, простора кухня, спортзал.
Там можна було б зробити справді класний гуртожиток. Крім того, неподалік від школи нам запропонували дві земельні ділянки, що ідеально підходять під овочеві теплиці та сади. Тим паче поруч із громадою розташований завод із переробки фруктів. Але через брак коштів на ремонт ідею зі школою довелося відкласти. На облаштування будівлі потрібно приблизно три мільйони гривень. Насправді це не такі вже й великі гроші, але сьогодні пріоритет – це підтримка ЗСУ.
Солобковецької громада також виділила під житло для переселенців перший поверх місцевої лікарні. Там вже зробили якісний ремонт, облаштували туалети, душові кімнати та кухню з побутовою технікою. І все це – силами й коштами громади. Утім грошей вистачило лише на половину поверху. Це дозволило поселити 12 людей, але друге крило лікарні поки чекає свого часу. Ми намагалися залучити фінансування від європейських благодійників, але, на жаль, нашу заявку не підтримали. Можливо, в майбутньому ми спробуємо податися на грант знову.
Війна зблизила нашу родину
Ця війна перевернула все наше життя з ніг на голову. Я зрозумів, що існує не лише робота, почав більше спілкуватися з дітьми, розуміти їх. Нещодавно я перевіз родину до Європи. У мене доволі велика сім’я, дев’ятеро людей, з яких половина – це діти. Я в ній – єдиний чоловік, а тому вся відповідальність лежить саме на мені. Було вкрай важливо відчути підтримку родини під час ухвалення цього рішення. І я її відчув. Рідні розуміють, наскільки мені складно.
Тут, у Франції, моїй сім’ї виділили велику квартиру й забезпечують всім необхідним. Я приїхав разом із ними, аби налагодити контакти з європейськими благодійниками. Однак волонтерська робота нашої команди не зупиняється ні на мить: поки я за кордоном, то керую всім дистанційно. Найближчим часом планую повертатися до України й надалі допомагати людям з прифронтових територій.
Коментарі
NewСхід
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Коментарі
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Компанія розвивалася поступово, й торік сягнула таких масштабів, що половина товару експортувалася за кордон. А за два тижні до початку великої війни Сергій планував розвиток альтернативних джерел енергії. Однак вчасно відмовився від цієї ідеї та зберіг інвестиції.
Із рідного Сєвєродонецька компанія виїжджала під звуки війни . А коли стало зрозуміло, що наступні поїздки можуть вартувати життя працівників, евакуація завершилася. Усе, що встигли евакуювати, команда перевезла до Умані. Тут вони вже відновили виробництво та навіть встигли знову налагодити експорт продукції.
Сергій Войтюк
керівник компанії «ТАНА»
За 30 років ми закріпилися на ринку та вийшли на стабільний експорт
Компанію з виробництва полімерних композиційних матеріалів ми заснували ще 30 років тому. А вже в 2021 році наші потужності сягнули таких масштабів, що половина виробленої продукції прямувала на експорт. Сьогодні можна сказати, що наші матеріали «зайшли» у всі галузі, де тільки могли знадобитися. Будівництво, автомобілі, електротехніка тощо.
Звісно, ми планували розширюватися й зростати ще далі. За два тижні до повномасштабного вторгнення я мав підписати договір про розвиток альтернативної енергії – сонячних систем. Але в останню мить відмовився.
Навряд чи це можна назвати передчуттям. Ні, просто мені здалося, що варто зачекати з такою величезною інвестицією. І, як з’ясувалося вже зранку 24-го лютого, я не помилився. Адже росія атакувала всю Україну і, зокрема, й наше місто – Сєвєродонецьк.
У місті була паніка, а звідусіль лунали звуки війни
Не можу сказати, що був абсолютно готовим до повномасштабного вторгнення. Адже я до останнього не міг повірити, що росія здатна на таке звірство. Напередодні великої війни я думав, що всі ці розмови та заклики – хіба що перебільшення. Утім, на жаль, це все виявилося правдою.
Того дня, як і всі в місті, я прокинувся під звуки вибухів. Я бачив, як над моїм містом пролітали крилаті ракети. А вже наступного дня, 25 лютого, Сєвєродонецьк чітко відчув, що таке війна.
Звісно, про жодну роботу тоді не йшлося. Більшість наших співробітників навіть фізично не змогли б дістатися до виробництва. Адже те, що відбувалося на вулицях Сєвєродонецька, я, напевно, не зможу передати словами. Це була паніка, люди скуповували продукти в магазинах, тоді як звідусіль лунали звуки війни.
Кожен намагався просто вижити під жахливим терором росії
Я порівнював усе, що відбувалося, із тим, що довелося побачити в 2014-му році. Але насправді це було геть інакше. Тоді якась «банда» залетіла у місто й спробувала «покачати права». Однак у неї нічого не вийшло. А цього разу була справжня жорстока війна.
Ми зупинили виробництво й навіть не думали про те, що потрібно робити. Йшлося виключно про виживання всіх, хто залишився в місті або намагався звідти поїхати. Так тривало кілька днів.
А вже на п’ятий чи шостий день зник зв’язок та будь-який спосіб комунікації з нашими співробітниками. Тоді ми ще не знали, де і в якому становищі вони перебувають. Думати про те, що робити з виробництвом чи як його рятувати, просто не було часу. Повторюся, кожен із нас намагався просто вижити під жахливим терором росії.
План евакуації народжувався просто в дорозі
Коли я вирішив, що вже час їхати геть, дороги нашого міста були всипані фрагментами будівель, склом, рештками снарядів. Настільки, що на блокпостах нам довелося змінювати колеса тому, що їх просто пробивало осколками. Мені пощастило і довелося змінити лише одне, але були люди, які пробивали всі чотири колеса.
Власне, такими були дороги в Сєвєродонецьку після російських обстрілів. Можу точно сказати, що окупанти намагалися знищити все, до чого могли дотягнутися. І це були геть не об’єкти військової інфраструктури. Навпаки: житлові будинки, магазини, все без розбору.
Читайте також: Викорінюємо російське. Як ІТ-компанія з Краматорська переводить підприємців на український софт
Разом із родиною ми проїхали Лисичанськ, а згодом доїхали до Дніпра. Там було значно спокійніше, ніж у Сєвєродонецьку. І в мене просто в дорозі почав народжуватися план, як евакуювати наше виробництво. Із кожною наступною думкою дедалі більше здавалося, що цей план нереалістичний. Але все вдалося – завдяки безстрашним та відважним людям.
Обладнання вивозили мало не під кулями
Усе складалося з двох етапів: спочатку необхідно було демонтувати обладнання, а потім вивезти його. Та, крім того, потрібно було підшукати місце, де ми могли б бодай просто скласти всі прилади та оснащення. А вже потім – думати, як і де починати все з нуля.
Наше виробництво – це доволі масштабне. У нашому розпорядженні були великогабаритні автомобілі, а простіше – «фури». І, звісно, водії. Саме з ними мені вдалося домовитися про вивіз усіх необхідних нам речей.
Звісно, це дороговартісна «операція». Але інакше бути й не могло. Демонтувати обладнання й вивезти його мало не під кулями – хіба це може коштувати копійки? Особливо, коли йдеться не просто про здоров’я співробітника, а про його життя.
Практично все необхідне нам вдалося вивезти впродовж двох місяців кропіткої роботи. Нам пощастило, що виробництво було розташоване поруч із «Азотом», і туди доволі рідко прилітало. Принаймні, до наших останніх поїздок. Тоді через «прильот» нашим працівникам довелося самотужки гасити пожежу, а напівпричіп однієї з автівок потрапив снаряд .
Відновити виробництво під час війни складно, але можливо
Через надмірну небезпеку нам довелося припинити поїздки до Сєвєродонецька. Я вирішив, що решта обладнання не вартує таких ризиків. А поки водії ще вивозили те, що могли, я шукав приміщення для нашої подальшої роботи.
Зізнаюся, побував у багатьох містах та регіонах України, допоки врешті не зупинився на Умані. Тут місцева влада запропонувала нам варіант, який не ідеально, але точно підходив під усі вимоги. Крім того, вартість нас також влаштовувала.
Читайте також: Кайдашеві бджоловози. Майстер із Запоріжжя створює унікальні причепи, що рятують пасіки та завойовують міжнародний ринок
Тому я вирішив, що ми зупиняємося тут, в Умані, і починаємо відновлювати наше виробництво. Однак зробити це в умовах повномасштабного вторгнення було не так просто. Та все ж можливо. І все ж спочатку ми подбали про наших працівників, знайшли їхнім родинам місця для проживання.
Відновили виробництво і почали налагоджувати експорт
Місцева влада Умані практично постійно була з нами на зв’язку. Ми намагалися вирішувати всі недоліки та проблеми, що траплялися, максимально швидко. Робити все можливе, аби запуститися якомога скоріше.
На щастя, так і сталося. Ми відновили виробництво і навіть почали налагоджувати експорт нашої продукції. Маю зазначити, що нам було надзвичайно приємно отримати таку підтримку від влади й відчути, що ми справді їм потрібні.
Адже хто не захоче в місті підприємство, яке чітко й регулярно сплачує податки та наповнює місцевий бюджет. Натомість ми отримали саме те, чого потребували. Зрештою, деякі наші напрямки довелося зовсім зупинити. Тоді як інші сьогодні навіть перевищують довоєнні показники.
Кропітка робота не дозволила нам зникнути з цього ринку
Та загалом, безумовно, сьогодні ми далекі від стану нашого виробництва в 2021-му році. Але намагаємося зробити все можливе, аби це повернути. Хоча й певні моменти взагалі не залежать від нас.
Найперше, що спадає на думку, – це зламана логістика. Порти не працюють, небо – закрите. Залишається лише суходіл. А сьогодні це найдорожчий логістичний варіант. Крім того, кількаразово зросла й вартість сировини, якої ми потребуємо. Для нас це неприємно, адже в критичні моменти хочеться витрачати менше коштів, а не навпаки.
Утім саме завдяки тому, що ми маємо широкий асортимент продукції, нашій компанії вдалося вижити. По суті, саме наша кропітка робота й не дозволила виробництву зникнути з цього ринку. Навіть попри російську агресію.
Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто
А ще нам пощастило з вибором місця для оренди під нашу роботу. Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто. Нам не доводиться витрачати неймовірні суми на закупівлю й доставку потрібних матеріалів у межах міста. А це не може не тішити.
До того ж, вартість оренди – це взагалі окрема тема. Коли я шукав приміщення, то завітав на захід України. Я дуже здивувався, коли побачив різницю між цінами. Тут, в Умані, ми орендуємо у кілька разів дешевше, аніж це було б, умовно, у Рівненській області.
Завдяки цьому ми можемо сплачувати вартість житла для наших працівників та забезпечувати їх соціальним пакетом та заробітною платою. Я вважаю, це доволі важливий аспект для компанії. Особливо, якщо врахувати, що ми забрали з собою основу нашої команди із Сєвєродонецька й працюємо з ними.
Віримо, що повернемося до Сєверодонецька
Сьогодні єдина мрія для всіх нас, хто залишився без житла, без рідного міста, без друзів, – це повернутися додому. Та я вважаю, що найближчі два-три роки ми залишимося в Умані, оскільки повертатися у зруйноване й понівечене місто немає сенсу.
Але сподіваємося й віримо, що в майбутньому, після активної фази війни, все ж повернемося до рідного міста. Тоді, коли це буде дійсно можливим та безпечним для кожного з нас. Адже вдосконалюватися й розвиватися хочеться саме там – вдома.
Коментарі