Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Замовляють з понад 50 країн. Як дві собачниці з Bark&Go створюють одяг для тварин, що розлітається світом

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Бренд Bark&Go заснували завзяті собачниці Олександра та Наталя. Свого часу вони майже втратили надію відшукати для своїх чотирилапих улюбленців одяг, який буде зручним, практичним та водночас стильним. Після знайомства вони зрозуміли: краще створювати речі власноруч, аніж витрачати купу час на пошуки. Вже понад п’ять років дівчата шиють унікальний одяг для собак, серед якого ­­– мембранні комбінезони, які повністю захищають від бруду та вітру. Аналогів української новації у світі досі немає. Речі львівського бренду вже одягнули песики у більш як 50 країнах.

Наталя Пасічник
Наталя Пасічник

Співзасновниця львівської компанії Bark&Go, де створюють одяг для собак

Одягнути песика – завдання не з легких

Я давно люблю собак, але доволі довго не наважувалася завести чотирилапого друга, адже це неабияка відповідальність. Але шість років тому я таки це зробила. Спанієль Брандо став моїм першим собакою. Коли почалася зима, він ще був цуценятком і не мав такої шерсті, як дорослі. Потрібно було його у щось одягати. І я нічого не могла знайти в Україні. Шукала скрізь, щось навіть купила, але мені не подобалася ані якість, ані дизайн. Тоді в магазинах з одягом для тварин все було дуже сумно. Навіть зараз знайти комбінезон, який повністю закриває тіло, – це завдання таке, із зірочкою. Легко відшукати куртку, яка закриває спину, але залишає голі груди. Це не зовсім те, що потрібно собаці.

Фото: www.facebook.com/barkandgoua

Потім якось випадково у київському торговому центрі я зайшла до магазину UAmade, де продають товари від українських виробників. Там висів комбінезон на собаку, у якого не було жодних маркувань, і розмір мені не підходив. Але я почала тероризувати касира: «Скажіть, будь ласка, хто виробник. Я звернуся, може мені пошиють щось таке». Так я дізналася про Сашу, знайшла її сторінку у Facebook, де тоді були 46 підписників. Вона шила одяг у себе вдома, на кухні. І Саша зробила моєму Брандо одну річ, потім другу. Згодом якось так вийшло, що я залишилася без роботи. Я нудьгувала, потрібно було чимось зайнятися. І я запропонувала Саші свою допомогу. Так ми й об’єдналися.

Олександра Вакарова
Олександра Вакарова

Співзасновниця львівської компанії Bark&Go, де створюють одяг для собак

Попри алергію присвятила себе собакам

На собак у мене алергія, як і в усієї родини. У мого тата через них астма, а в мене – алергія на шерсть і виділення. Тому з цими тваринами я взагалі ніколи не перетиналася, навіть у дитинстві. Я до них не підходила, особливо близько. Але вісім років тому я все ж наважилася перебороти свій страх – і завела Стасика. Був довгий шлях звикання до собаки. Приблизно пів року я боролася з проблемами зі здоров’ям, поганим імунітетом тощо. А потім почала потроху звикати. Я зраділа, і завела другого песика, а потім ще одного. Тепер у мене три собаки.

Я зіштовхнулася з такою ж проблемою, що і Наталя. Шукала для своїх улюбленців якийсь цікавий одяг і нічого не знаходила. Але я ще з дитинства люблю створювати щось руками, щось вигадувати. Колись і для себе шила одяг. Тому просто почала шити. Спочатку це були нашийники й бандани. Потім вчилася робити складніший одяг. У 2015 році почала публікувати у соцмережах фото речей, які пошила. Тоді не було жодного бренду, просто ділилася своїми роботами.

Клієнтка стала бізнес-партнеркою 

Я взагалі така людина, що не дуже люблю спілкуватися з іншими. Продавати щось комусь – це для мене взагалі жах чи геройський вчинок. Я важко йду на контакт. Але коли я познайомилася з Наталкою ми якось одразу знайшли спільну мову. Вона живе у Києві, а я – у Львові. Якось вона приїхала до мене, ми фотографували її собаку як модель, і Наталка замовила кілт (зібрана складками спідниця). Це була її мрія, ніхто до цього не шив такі речі для чотирилапих.

Ми довго спілкувалися, вона іноді приїжджала. Якоїсь миті ми вирішили спробувати зробити щось разом. Уявіть, просто ось так захотіли на порожньому місці. Ми не знали одна одну. Просто дві чужі людини з’їхалися і вирішили щось почати з нуля, на якомусь ентузіазмі. Не було бізнес-плану, були лише дві собачниці: я, яка вміє шити, і Наталка, яка підкидала геніальні ідеї.

Фото: barkandgo.com.ua

Назву змінювали через погрози судом

Перша наша назва – Best Friend. Ми перевірили, в Україні з таким логотипом продавали хіба що якусь фурнітуру, та й все. Звучало приємно, тож ми на цьому й зупинилися. І під таким брендом довгий час працювали, наповнювали свої соцмережі. Та одного разу нам на пошту прийшов лист від фірми з Гельсінкі, що в них під такою маркою існує величезна корпорація. Погрожуючи позовом до суду, нам дали 20 днів, аби видалити всі згадки про Best Friend. На той час у нас вже була купа фотографій, брендованих цією назвою. Такий ультиматум трохи вибив нас із колії.

Читайте також: «З собакою він вперше усміхнувся». Кейс про незвичайну терапію для пенсіонерів

Ми все прибрали й почали вигадувати нову назву. Сперечалися, лаялися. Навіть ходили до нумеролога, який сказав, що все, що ми придумали, – це «хрінь собача». І все ж ми прийшли до спільної назви. Bark&Go означає «гавкни і йди». Це дуже зрозуміло, особливо для іноземного споживача, на якого ми здебільшого й орієнтуємося. До того ж у нас обох дуже гавкітливі собаки, і хотілося, аби назва якось із ними асоціювалася.

Одяг тестуємо на своїх улюбленцях

2016 року у Львові ми орендували офіс та почали конструювали одяг, як кажуть, «методом тику». Найняли кількох працівників. У створення одягу допомогли наші собаки, адже вони дуже відрізняються, як і їхні потреби. Пес породи міні-ксоло – лисий, йому все муляє, він дуже мерзне. А влітку його потрібно захищати від сонця. Ще в нас є біла волохата собака, яка сильно брудниться на вулиці. Є й пес, якого лякає шурхіт одягу. Тому в нас був особистий досвід, ми знали, які проблеми можуть виникати у чотирилапих. На основі цього почали вигадувати універсальні моделі. Зараз наш комбінезон можна одночасно протестувати як на лисому Фініку, так і на волохатому Брандо.

Фото: www.facebook.com/barkandgoua

Викрійки ми розробляємо самостійно. Щодня за фото, які нам надсилають покупці, визначаємо недоліки та покращуємо колекції. Зрозуміло, що для натхнення ми дивимося, що роблять іноземні бренди. Але, що цікаво, за кордоном теж не було комбінезонів, які б закривали тіло собаки повністю. Вони й зараз, наскільки нам відомо, є лише в нас. У світі роблять тільки попони (накидка або плащ) та куртки.

Мембрана рятує від бруду та вітру

Основна позиція у каталозі Bark&Go – мембранний комбінезон, який майже повністю закриває тіло собаки від дощу та бруду. Немає в інших виробників мембранних комбінезонів, які б максимально закривали животик тварини. Є такі, що частково закривають, проте захист там трохи менший. У нашому одязі довгі рукави можна фіксувати на потрібній висоті. І хоча живіт повністю закритий, собака може спокійно сходити в туалет і комфортно гуляти. Усе завдяки тому, що комбінезон створено зі спеціальної тканини, яка називається мембрана. Вона має кілька шарів, які роблять її водонепроникною та не пропускають вітер. Мембрану зазвичай використовують для туристичного одягу чи зимових видів спорту. Ще років п’ять тому українці мало що знали про цю тканину. 

Фото: www.facebook.com/barkandgoua

Цей матеріал прекрасно працює, але за ним потрібен спеціальний догляд. Його не можна прати порошком і при 90 градусах. Потрібен делікатний догляд, і тоді ця річ служитиме довго. У наших улюбленців такі комбінезони вже понад п’ять років. А ще такий одяг не можна сушити на батареї, бо тканина просто зіпсується. Попри потребу добре за ним доглядати, мембрана – це ідеальне рішення. Навіть якщо у вас біла собака, з нею можна буде вийти у бруд, погуляти, прийти додому, зняти комбінезон, і собака буде суха і чиста.

Купальники для собак та фраки на весілля

А ще в Bark&Go є різні смішні костюми. Наприклад, фраки для собак на весілля власників. Також шили подієві костюми, як от для Геловіна. У США влаштовують парад, коли люди йдуть із собаками в костюмах. Для них ми створювали одяг у вигляді моста, який копіювали з реального прототипу. Люди іноді надсилають такі божевільні ідеї, що ми взагалі не уявляємо, як це створити! У нас в каталозі навіть купальники були для собак: це було дуже смішно. Зазвичай це відбувається так. Телефонний дзвінок. «Сашо!». «Що?». «А давай ми ось таке зробимо». «Господи, ні, тільки не це». А потім минає тиждень чи місяць – і річ готова. Виявляється, і таке можна було реалізувати.

Фото: www.facebook.com/barkandgoua

Зараз у нас вже майже немає індивідуальних замовлень, адже наші розмірні сітки ідеально прораховані для кожної породи чи собак без породи. Хоча ще 5-6 років тому люди телефонували нам і запитували: «Це ви шиєте чохли на собак? Давайте я принесу свою дублянку, і ви зробите з неї». Зараз вже дублянки ніхто не пропонує.

Українські комбінезони знає весь світ

Завдяки комбінезонам про Bark&Go дізнався чи не весь світ. Ми відправляли одяг у понад пів сотні країн. Дійсно, після 50 ми просто перестали рахувати. Найбільше замовляють із США, Канади, Австралії та Великої Британії. Ми відрізняємося від конкурентів не лише тканиною, але й креативом у дизайні. Не шиємо нічого нудного – ми любимо божевілля. За кордон продаємо через платформу Etsy, яка дозволяє відправляти замовлення у будь-яку точку світу.

Фото: barkandgo.com.ua

Ціни на комбінезон у нас від 900 до 3000 гривень, залежно від розміру. Є ж велетенські собаки, для яких потрібно довго шити. Ми розробили 26 розмірів для 200 різних товарів. Коли нам надходить замовлення, ми завжди просимо мірки чотирилапого. Якщо адекватно бачимо, що виміри дуже дивні, то тероризуємо клієнта: «Будь ласка, переміряйте песика, переконайтеся, що ви правильно зняли мірки». Бо часто буває, що відправляємо, а розмір не підходить. Здебільшого причина якраз у помилці в замірах.

Готуємо новорічну колекцію для собак

Зараз Україна дійшла до розуміння, що одяг для собак може бути якісним, але коштуватиме дорожче. Але це дійсно виправдано. Якщо купити мембранний комбінезон і правильно за ним доглядати, то він прослужить не один рік. Якщо порахувати, скільки собаку, яка гуляє без одягу, потрібно щодня мити шампунем і витрачати на це гарячої води, то ціна виявиться справедливою.

Ми регулярно оновлюємо колекції Bark&Go. Наприклад, зараз працюємо над новорічною. Паралельно багато часу присвячуємо покращенню нашого сайту. І хоча все те, чим ми займаємося, починалося як хобі, ми стрімко зростаємо. Зараз одне з головних завдань – аби наша справа працювала як годинник. Хочемо систематизувати всі процеси й виходити на нові ринки.

Відео дня

Суспільство

Полк Валерія Маркуса отримав від благодійників 55 пікапів вартістю $1 млн

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Український військовий і відомий блогер Валерій Маркус показав 55 позашляховиків Toyota Hilux, що надійдуть до його підрозділу — 47 батальйону, який нещодавно розширився до окремого штурмового полку.

Пост Валерій опублікував у своєму телеграм-каналі.

Зі слів Маркуса, кошти на пікапи — а саме мільйон доларів — зібрали благодійники лише за 2 дні.

«Моє дитяче серденько тремтить від захвату, коли бачу на фото 55 пікапів, які вже прибули в Антверпен. Це 55 пікапів Toyota Hilux, на які ВИ зібрали мільйон євро за два дні. Для нашого підрозділу… мільйон баксів… за два дні… (Пішов плакать)», — написав він.

Відзначимо, що в кінці травня Валерій Маркус закликав українців зібрати гроші на пікапи для свого підрозділу. Він тоді написав, що транспорт — одна з найважливіших потреб на фронті.

Читайте також: «Час поговорити». Як працює проєкт взаємної психологічної підтримки українців під час війни

«Наразі з купівлею автомобілів — велика проблема навіть у Європі. Але нам пощастило, ми знайшли в Лівії 55 пікапів Tayota Hilux 2017 року», — написав Валерій Маркус.

Ця кількість машин повністю закриє потребу підрозділу. Щоб викупити усю партію, не вистачало 20 мільйонів гривень.

Про підрозділ

47-й окремий мотопіхотний батальйон — формування у складі Збройних сил України, створене із добровольців Київської області. Командир батальйону — Іван Шаламага. Учасником батальйону є ветеран російсько-української війни, письменник, блогер, Валерій Маркус.

Нагадаємо, 47 окремий батальйон ЗСУ показав нічне полювання на ворога.

Фото: t.me/valerii_markus.

Відео дня
Читати далі

Суспільство

«Війна навчила Харків боротися за своє». Історія волонтерки, яка евакуювалася до Львова та допомагає рідному місту

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Вікторія Вахрушева – харків’янка. Напередодні повномасштабного вторгнення вона працювала над новим проєктом з контекстної реклами та разом із друзями мріяла про створення власної компанії. Але війна зруйнувала всі плани й змусила дівчину разом із чоловіком виїхати до Львова.

У новому місті подружжя одразу почало допомагати рідному місту. Вони шукали дефіцитні медикаменти, предмети гігієни та будь-що, про що просили харків’яни. Згодом бажання допомогти переросло в повноцінне волонтерство. Гуманітарні вантажі з Європи, запити з різних регіонів та все, чого потребували люди з прифронтових та тилових територій.

Так Львів став для Вікторії не лише прихистком, а й місцем, яке дозволяє спрямувати свої сили на порятунок інших. Сьогодні дівчина переконана: після перемоги залишатиметься у волонтерстві, адже попереду реабілітація бійців та відновлення зруйнованих будівель. А ще – повернення до Харкова. Міста, яке змінилося й навчилося боротися за своє.

Ми планували створити власну маркетингову компанію

До повномасштабного вторгнення я жила в Харкові. Намагалася працювати у всіх місцях, де це було можливо. Вдень займалась контекстною рекламою, а після шостої вечора їхала допомагати в татовому магазині. Тож мій робочий день закінчувався мінімум о дев’ятій. Я постійно була чимось зайнята. 

Паралельно ми зі знайомими готували новий проєкт. Мене покликали як тренерку з контекстної реклами. Оскільки учасники проєкту жили не лише в Харкові, кілька разів на місяць ми зустрічалися в Києві і я проводила лекцію. Взагалі ми планували створити власну маркетингову компанію. Це все було в такому вільному, ненав’язливому форматі. Просто друзі покликали, а я погодилася.

У лютому я вдруге захворіла на коронавірус, тому весь час була вдома, лікувалася й чекали на чергову поїздку до Києва. Думала, ми продовжимо лекції, будемо розвивати цей проєкт, виходити на новий рівень. Але не судилося.

Вікторія Вахрушева. Волонтерка. Харків

Напередодні війни в Харкові відчувалася напруга

За тиждень до вторгнення в місті побільшало військової техніки, біля нашого будинку стояли бронемашини, було багато поліції. В повітрі відчувалася напруга. А ще було страшнувато, але ми з друзями не вірили, що все це можливо.

22 лютого ми зустрілися з нашим другом і якраз думали, чи можлива повномасштабна війна й що нам робити, якщо все почнеться. Адже наші будинки розташовані біля Окружної дороги, не так далеко від Білгородського шосе. Ми говорили, а паралельно чули гул техніки. Тієї миті ставало дуже страшно.

У ніч на 24 лютого ми з чоловіком дивились відео про тривожні валізи, обирали, що саме необхідно зібрати, складали перелік покупок, думали, що необхідно заправити повний бак бензину. А потім пішли в ліжко. Через тривожність і збитий графік я не могла заснути й просто лежала. А потім почалися вибухи. Я одразу зрозуміла, що відбувається, почала будити чоловіка. 

Харків за кілька днів до війни

Я почувалася дуже дивно. Мені було страшно, але паніки не було. Увесь час думала: «Так, мені не можна панікувати, не можна! Адже в паніці я буду робити багато помилок. Потрібно тримати себе в руках». 

Тієї ночі в квартирі було спекотно, вікна відкриті, й ми дуже добре чули всі вибухи. Згодом вони наче затихли і я почула, як прокидається Харків. Якоїсь миті стало дуже шумно, зокрема, через автомобілі, які неслись на повній швидкості.

Люди гинули від російських снарядів просто в чергах по воду

Перші години війни я думала над виїздом з міста. Ми навіть спробували, але через шалені затори, постійні вибухи й нестачу бензину було очевидно, що далеко доїхати не вийде. Зрештою, ми поговорили з близькими й вирішили повернутися. І ще тиждень провели в Харкові.

За кілька днів почалися проблеми з питною водою. У нашому районі її просто неможливо було знайти, а в сусідньому росіяни з «Градів» обстріляли житловий масив. Влучили в натовп людей, які стояли в черзі по воду. Тоді загинули звичайні харків’яни, які просто хотіли набрати води. Згодом виявилося, що очевидцем став наш знайомий. Вибухова хвиля була настільки сильною, що відкинула його назад у під’їзд. Це був третій чи четвертий день повномасштабної війни. 

Так само ми не могли знайти навіть скотч, аби обклеїти війна. Щойно виходили на вулицю – вибухи. І ніхто не розумів, чи це працює наша протиповітряна оборона, чи це «прильоти». І, звісно, дуже бракувало сил. Через стрес ми не їли впродовж п’яти днів. Та якоїсь миті зрозуміли, що не можемо навіть добігти до метро, тому вирішили поступово повертатися до нормального харчування.

Останньою краплею стали обстріли ОВА та телевежі

За цей тиждень у Харкові траплялося різне. Постійні спалахи, гучні звуки, страх і думки про те, що потрібно якомога швидше виїжджати. Якось, коли лишень світало, я сиділа на кухні й почула, як щось стріляє. Ближче. Ще ближче. Кожні 20 хвилин звук ніби наближався. Чоловік сказав, що я перенервувала, але коли за 300 метрів від нашого будинку підбили БТР – повірив. І навіть коли вибухи були настільки сильні, ніби це все відбувається просто під будинком, – це не було найстрашнішим для мене. Я трималася.

Але коли прилетіло в будівлю Харківської ОВА, коли намагалися поцілити в нашу телевежу й весь дім просто трясло… Почала відчуватися шалена напруга, що тривала вже не години, а дні. Ось це вже було занадто складно. Головний біль, серце виривається, панічні атаки, замкнутий простір, постійне світломаскування, відсутність води – я не витримала й вирішила, що час їхати.

Читайте також: «Надто довго поверталися в Україну, щоб їхати за кордон». Історія пари з Маріуполя, якій вдалося врятуватися з окупації

Зателефонувала подрузі й сказала: «Так, все, Іро, їдемо». Вона тоді перебувала в Дергачах (місто під Харковом, – ред.), тож ми домовились забрати її о 06:30 ранку. Попередньо – зідзвонитися за годину. Вирішили їхати з татом та друзями, всі разом – колоною. Але Іра просто вимкнула телефон, бо дуже боялася евакуюватися. Психологічно це дуже важко, коли родичі й друзі відмовляються їхати. Хоча є автівка, є вільне місце. А вони просто не хочуть.

Покинути країну? Я хочу бути корисною для неї

Аби виїхати, нам потрібно було перетнути весь Харків. Ми рухалися повільно й було дуже страшно. Перший тиждень війни, а ти бачиш згорілі машини, зруйновані будівлі, блокпости й безлюдні вулиці. До цього ми не виходили далеко: продукти купували неподалік від будинку. Ми не бачили цього.

Крім того, за день до нашого виїзду росіяни обстріляли з «Градів» міський центр переливання крові. І ось ми його проїжджаємо: вся дорога побита, потрощена, чорні житлові будинки, лежать дитячі іграшки, якийсь одяг. Їдеш по місту й просто розумієш, що це все – розбиті життя. Я не знаю, чи живі ці люди, де вони. Це все дуже важко.

Дорога Харків-Львів

Із Харкова ми виїхали з моїм батьком та його родиною. Тоді, в дорозі, ми з чоловіком ще не до кінця розуміли, куди саме їхати. Тато хотів, аби його дружина й дитина виїхали за кордон, а він – повернувся, аби перевезти своє підприємство. Адже там дуже багато людей, за яких він несе відповідальність. А ще батько думав, що я поїду з його дружиною, а чоловік залишиться з ним.

Та в мене був блок: я не хотіла покидати свою країну. Хотіла залишатися тут, поруч із чоловіком, разом допомагати. До того ж я не можу просто сидіти й нічого не робити. Ще в Харкові я розуміла, що хочу займатися волонтерством, бути корисною для України. А виїхати за кордон я завжди зможу.

Тому наші з татом шляхи розійшлись у Вінниці. Натомість нашим пунктом призначення став Львів. Ми вирішили їхати туди, де в нас є знайомі, і вже на місці вирішувати, куди рухатися далі. У дорозі я списалася зі своїм дядьком, який на той момент вже два роки жив у Львові, і зрозуміла, що ми можемо залишитися в нього.

Ця квартира згодом стала своєрідним конвеєром: там побували всі, кому потрібно було десь зупинитись чи просто переночувати. Наші родичі, бабусі, дідусі, мама, люди з Києва. Ми намагалися допомагати всім, а дядько не встигав змінювати постільну білизну.

На другий день після приїзду до Львова ми почали волонтерити

Перші дні ми не знали, скільки пробудемо у Львові. Здавалося, що їдемо на п’ять днів. Хотілося вірити, що незабаром можна буде повертатися додому. Але через два дні снаряд влучив у двір нашого будинку в Харкові. Частина квартири залишилася без вікон, і нам стало зрозуміло, що повертатися поки що ніхто не буде.

Приблизно місяць у мене було постійно відчуття провини за те, що я покинула свою домівку, своїх родичів і виїхала. Звісно, у Львові також відчувалася певна напруга. Але було дивно, коли ти просто йдеш по вулиці, щось працює, ходять інші люди. У це було складно повірити. Як це: люди ходять і живуть. У наших друзів теж були подібні відчуття.

Вікторія разом із чоловіком

Але ми практично відразу почали себе чимось займати. Приїхали сьомого березня, переночували і вже наступного дня купували ліки для харків’ян. Спочатку не розуміли, куди йти волонтерити. Просто впродовж тижня шукали, купували та відправляли додому все, про що нас просили.

Ще десь місяць мене продовжувало картати почуття провини. І ніби головою розуміла, що це неправильно, адже ми робили багато корисного. Але все одно дуже хвилювалася. А на другий місяць сусіди в квартирі дядька запитали, куди можна сходити, аби смачно поїсти й погуляти. І тоді я зрозуміла, що навіть не знаю, що їм порадити. Бо ми весь час зайняті допомогою.

Замість криків про «утиски» можна бодай спробувати говорити українською

Загалом під час адаптації у Львові мені було складно тільки через власні хвилювання за домівку. Щодо мови – я одразу переключилася на українську, не було жодних бар’єрів, страхів, що можу зробити помилку. Та й стресу також не було. 

Мені здається, кожна людина самостійно вирішує, якою мовою їй спілкуватися. Але ж ти можеш почати відповідати українською. Ти ж її розумієш. Та хтось дуже боїться здаватися дурним. І я в цьому переконана, бо маю чимало друзів, які просто бояться «неправильно» говорити українською. Хвилюються, і після цього в них з’являється захисна реакція. Мовляв, «а чому ви нас тут утискаєте?». Хоча можна бодай спробувати почати спілкуватися українською.

У повсякденні я не завжди говорю українською, адже це теж непростий психологічний рубіж. Все одно ще важко перейти на державну мову абсолютно з усіма. Я провела дитинство в Дергачах на Харківщині, і там більшість людей розмовляють суржиком. Трішки грубим, але з невеликою кількістю русизмів. А у Львові це може здаватися дивним. Може, комусь буде навіть смішно від того, як ми з подругами, які також з Дергачів, спілкуємося. Попри це я вирішила, що почну бодай зі свого суржика. Якщо хтось сміятиметься – в мене вже стояв психологічний блок. Ну і смійся.

Волонтерки

У моєму оточенні на українську перейшли чимало людей. Тому й мій перехід всі сприймають нормально. Але бувають і дивні випадки. Якось зателефонував дядько, який на фронті, попросив знайти йому тактичну аптечку. Я відповіла українською. А він каже: «Віко, це що, ти? Я тебе не впізнав, бо ти українською розмовляєш». І це мене дуже розвеселило, ось цей подив. А аптечку ми знайшли й відправили.

Звісно, інколи я забуваю слова, задумуюсь, намагаюсь згадати. Але у Львові українськомовне оточення, і часом це допомагає. У мене і в Харкові весь інформаційний простір був українським. Але для мене це одна українська, а у Львові – трохи інакша.Та попри все у Львові мені дуже комфортно.

Люди телефонують та просять допомогти, а ми не відмовляємо

Усе почалося з дзвінка моєї знайомої з Краснограда, що на Харківщині. Вона волонтерка і попросила допомогти з адаптацією у Львові. Адже в пошуках ліків ми об’їздили практично все місто і вже трохи орієнтувалися. Ми зустрілися, познайомилися з її друзями. Виявилося, що до Краснограда приїхало багато переселенців. А ще там були мої мама та вітчим. І я подумала: навіщо обирати, куди йти й чим займатися, якщо я можу просто допомагати своїм близьким? 

Відтак ми написали заяву на вступ до Красноградської волонтерської організації. Вона працює вже два роки й допомагає безхатнім тваринами. Після повномасштабного вторгнення команда перекваліфікувалася й почала допомагати переселенцям. І почалося: гуманітарка з країн ЄС, фасування, робота на складі. До якогось моменту ми працювали разом, поки не зрозуміли, що є сили та можливість допомагати не лише Краснограду, а й іншим регіонам.

Волонтерський склад

Зараз у нашому фокусі Харківщина, Київ, південні регіони, Донеччина та Луганщина. Також допомагаємо центральним та західним областям, в яких дуже багато переселенців. Люди просто діляться між собою нашими номерами, набирають, просять якось допомогти. А ми не відмовляємо. 

Тобто у нас немає чіткого профілю: ми приймаємо фури з гуманітарним вантажем, медициною, їжею, кормами для тварин, предметами особистої гігієни.

Ми прийняли понад сто тонн гуманітарної допомоги

Сьогодні ми вже самостійно їздимо й зустрічаємо гуманітарні вантажі в Польщі. Нещодавно було відрядження: зустрічали гуманітарку з Італії. Інколи нас просять про допомогу волонтери з інших організацій. Передати щось їхнім родинам за кордоном, забрати якісь речі. Це може бути що завгодно, навіть іграшки для дітей. Але якщо ми їдемо, то просто не можемо відмовити. 

Наша команда – це п’ять дівчат та четверо хлопців. Інколи допомагають мої друзі з Харкова. Коли, скажімо, приїздить одразу 40 тонн гуманітарки й потрібно швидко все розвантажити. Приємно, що ніхто не відмовляється. Попри те, що всі працюють. Вони відпрошуються з роботи і йдуть до нас. Бо це важливо – допомагати іншим людям. 

Волонтери збирають гумдопомогу в Харків

Якщо підсумувати, то загалом ми прийняли чи доставили понад сто тонн гуманітарної допомоги. Точну цифру підрахувати складно, оскільки ми змінювали склад і зараз працюємо незалежно від інших організацій. А ще був період застою. Друга половина травня – початок червня. Нам просто нічого було відправляти, бо ніхто нічого не передавав. Ось це був дзвіночок: Європа втомилася.

Мені спокійніше, коли я можу комусь допомогти

Думаю, після перемоги я продовжу займатися волонтерством. Просто будемо ставити інші цілі. Можливо, будемо допомагати з ремонтом зруйнованих будівель. Або з реабілітацією поранених бійців та цивільних. Єдине, що я знаю точно, – ми будемо працювати й надалі, не покинемо цю справу.

Я зрозуміла, що мені важливо допомагати іншим. Може здаватися, що я це роблю для когось. Але насправді й для себе також. Мені спокійніше, коли я можу комусь допомогти.

Також планую продовжувати роботу в контекстній рекламі, можливо, перейду на інший рівень. У мене завжди так: чим більше я працюю, чим більше я зайнята, тим більше з’являється часу для чогось нового. Не знаю, як це влаштовано, але я справді встигаю зробити багато всього.

Волонтери з прапорами України

Харків нарешті зрозумів, що означає «захищати своє»

Війна дуже змінила харків’ян. Вони почали ненавидіти свого «сусіда» ще більше. Містяни зрозуміли, що для них означає Україна. Зрозуміли, що вона значно важливіша, ніж здавалося. Дуже багато моїх знайомих, які «поза політикою», які раніше не хотіли навіть заглиблюватись в питання ймовірного нападу, почали нарешті все розуміти. Прийшло усвідомлення, що над нами добряче працювали в плані промиванні мізків. У людей справді змінилися цінності.

У багатьох «разрушился мир» і тепер вибудовується новий світ. Прийшло розуміння, що ми – окрема держава. Навіть ті, хто, здавалося, вірив в «русский мир», нарешті усвідомили, що ми зовсім інші люди. І ніяк не можемо жити разом із росіянами. Ніколи в житті.

А ще багато людей зрозуміли, що готові захищати свій дім. Бодай якось. Навіть не знаючи, як саме. Люди зрозуміли, що для них означає «своє». Ті, хто раніше просто плив за течією й не міг визначитися, усвідомили, що наш дім – Україна. Нарешті з’явилося розуміння, що харків’янин – це не просто людина, яка живе в Харкові. Бо Харків – це наш український дім.

Авторка: Євгенія Циганок.

Відео дня
Читати далі

Суспільство

Українська «Армія дронів»: перші безпілотники вже вирушили на фронт

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Першу партію безпілотників, надісланих українцями в межах проєкту «Армія дронів», вже відправили на передову.

Про це повідомив міністр цифрової трансформації Михайло Федоров у телеграмі.

За його словами, українці, які надсилають свої дрони на потреби армії, додають до них листи з побажаннями для військових та своїми історіями.

«Найбільше нас вражає навіть не єдність українців у бажанні віддати свій дрон на допомогу армії, бо єдність українців вже стала легендою. А те, що ви докладаєте до дронів листи. Написані від руки. З побажанням перемоги, з описом дрона або своєю історією», – розповів міністр.

Федоров також закликав українців не зупинятися й надалі передавати безпілотники й жертвувати кошту на закупівлю новин.

«Ми цінуємо внесок кожного з вас. Хто жертвує 10 гривень і мільйон гривень! Ми цінуємо кожний дрон, кожний лист. Кожне ваше зусилля, щоб допомогти ЗСУ!», – додав очільник Мінцифри.

Про «Армію дронів»

На початку липня стало відомо, що Міністерство цифрової трансформації, Генштаб ЗСУ та платформа UNITED24 збирають «Армію дронів» для українських військових. Пріоритет проєкту – 200 професійних безпілотних авіаційних комплексів тактичного рівня для повітряної розвідки.

Такі дрони можуть літати до 24 годин на відстань до 160 км та на висоті до 5 км. Вони оснащені декількома камерами з тепловізором, датчиками положення та програмним забезпеченням. Їх складно помітити і ще складніше – збити.

Мінцифри та Генштаб планують закрити дронами всю лінію фронту шириною близько 2 470 км. Безпілотники дозволять моніторити дії окупантів, змінювати військові стратегії й зберегти якомога більше життів наших військових. Аби допомогти ЗСУ і долучитися до збору достатньо переказати кошти через платформу UNITED24. Або передати армії власний дрон. 

Нагадаємо, чеські фахівці розробили та зібрали безпілотник спостереження Bivoj, який незабаром може використовувати українська армія.

Також ми повідомляли, що ударні дрони спецпризначенців СБУ знищили одразу три танки та одну БМП-2 російських окупантів.

Фото: t.me/zedigital.

Відео дня
Читати далі