Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«З собакою він вперше усміхнувся». Кейс про незвичайну терапію для пенсіонерів

Опубліковано

Вже третій рік у Вінниці для порятунку людей від самотності та страхів використовують так звану каністерапію — лікування за допомогою спеціально навчених собак. Присутність тварин створює незвичайні емоційні переживання  для пенсіонерів. Вони дозволяють себе гладити та всіляко взаємодіяти. Завдяки цьому люди похилого віку відчувають свою потрібність комусь, згадують своїх дітей та домашніх улюбленців, які в них жили раніше. Один мешканець пансіонату, коли доторкнувся до собаки, вперше посміхнувся після реабілітації. Про те, як відбуваються заняття з песиками та успіх цієї терапії, читайте в нашому матеріалі.

Ян Петінов
Ян Петінов

психолог компанії «Чотири лапи Україна» благодійного фонду FOUR PAWS International
керівник проєкту «Людино-тваринна взаємодія» для мешканців Вінницького обласного пансіонату для осіб з інвалідністю і осіб похилого віку

Собаки можуть стати лікарями

В пансіонатах сьогодні живуть люди, які можуть бути самотніми, до яких рідко приходять родичі. До когось взагалі ніхто ніколи не навідується. Ми з командою «Чотири лапи Україна», де я працюю психологом, вирішили їм допомогти. Захотіли створити для таких людей простір, де вони можуть отримати емоційну розрядку та можливість відірватися від своїх хвилювань і проблем. І чи не найкраще з цим можуть допомогти саме тварини. Наші собаки-візитери допомагають мешканцям Вінницького обласного пансіонату долати виклики, з якими вони зіткнулися.

Так зване лікування за допомогою спеціально навчених собак називають терміном «каністерапія». Ми використовуємо один з її видів, який називається активність з собакою під час візитів На заході цю терапію використовують вже більш як 50 років. В Україні ж натомість вона чомусь не сильно поширена. Чимало досліджень доводять, що люди, які мають певні психічні особливості, краще реагують на лікування після спілкування з домашніми улюбленцями. Дітям собаки допомагають боротися зі страхами та мотивують їх удосконалювати різноманітні навички, а дорослим та людям похилого віку — з самотністю, неуважністю, посттравматичним синдромом та стресом.

Першу собаку знайшли на вулиці… й одразу ж загубили

Наша організація є представником в Україні міжнародного благодійного фонду FOUR PAWS International. Вони вже організовували проєкти з каністерапією в Румунії та Болгарії, і залюбки поділилися досвідом і з нами. Заняття собаками ми пропонуємо самотнім пенсіонерам, а також дітям з  особливостями розвитку. Ми використовуємо «людино-тваринну» взаємодію. Це такий собі мотиваційний простір, під час якого можна створити умови для формування нових соціальних навичок.

У 2018 році в нас з’явилася перша собака, яку ми згодом назвали Ліса, бо вона має руду шерсть. Ми просто гуляли вулицями Вінниці й шукали тваринку для нашого проєкту. І зустріли. Нам сподобалася її реакція на взаємодію з нами. Але, на жаль, того для в нас не було можливості забрати її. Наступного разу ми цю собаку вже на тому ж місці не побачили. Місяць ми шукали Лісу вулицями міста, і ніяк не могли знайти. Та одного разу я її помітив. Вона спала під лавкою на трамвайній зупинці. Я приманив Лісу до себе, і вона послухалася. Взяв її на руки, викликав таксі, й ми поїхали разом у притулок.

У Вінниці є Муніципальний притулок для тварин. Ми домовилися з персоналом, що будемо доглядати за Лісою, приходити й тестувати її на поведінку, психічні реакції, вигулювати її. І якщо вона підійде для нашого проєкту, то заберемо у співробітники. Якщо ж ні, тоді будемо влаштовувати кампанію з прилаштування її в хорошу сім’ю, адже ми взяли на себе відповідальність, забравши собаку з вулиці. І через два тижні тестування, прогулянок і взаємодії ми побачили, що у Ліси є потенціал стати собакою-терапевткою. У вересні 2018 року співробітниця , яка працює в нашому проєкті, прилаштувала Лісу до себе. Потім минули чотири місяці адаптації до нового життя з людьми. І через рік підготовки ми вже залучали собаку до роботи з людьми.

Через рік колектив поповнися ще однією чотирилапою співробітницею

Другу собаку ми вже отримали за рекомендацією. У Львові є поведінкова аналітикиня щодо собак, яка може чітко відрізнити бажану і не бажану поведінку тварин. І вона порекомендувала нам у проєкт взяти собаку, яку ми назвали Буся. І в лютому 2019 року наш колектив поповнився ще однією співробітницею. Вона також має свою провідницю, проживає разом з нею. Після чотирьох місяців адаптації та року підготовки ми також залучили її до роботи.

Собак навчають команд їхні провідники, які проходили підготовку у професійних кінологів. Вони використовують теорію Скіннера про оперантне обумовлення. Це про те, як навчати тварину за допомогою асоціативних зв’язків, щоб вона розуміла, що ця поведінка бажана, а ця — ні. Ще у нас є декілька професійних кінологів у Києві та Львові, з якими ми консультуємось, якщо не можемо подолати якийсь поведінковий бар’єр собаки.

Наші собаки не вкусять, що б не сталося

У 2019 році ми почали співпрацю з Вінницьким обласним пансіонатом для осіб з інвалідністю і осіб похилого віку, де щотижня проводили сесії під назвою «Активність з собакою». Це розважальна контрольована провідником робота, під час якої люди могли погодувати собаку, погладити, провзаємодіяти, навіть поспілкуватися з нею. За нашими підрахункам, кожен раз до нас приходили не менш як 16 людей, яким було це цікаво. Оскільки це не було примушення, типу «Приходьте працювати», відвідували заняття лише ті, хто хотів. Ми провели приблизно 30 занять, доки не почалася пандемія. І оскільки наші сесії тривали не довше 45 хвилин, щоб тварина не втомлювалася, хтось приходив на 10 хвилин, хтось на 20, а інші ж були протягом усіх занять — і в холод, і в спеку.

Насправді наша співпраця з пансіонатом була нелегкою. Оскільки допускати тварин на територію комунального підприємства, тим паче такого, який має нахил охорони здоров’я, досить важко. Складнощі виникали через санітарні перестороги, які є в законодавстві, та потребу домовлятися з чиновниками, щоб ті виділили нам територію для каністерапії. І ще були питання до біобезпеки. Ми подали всі документи з ветеринарними паспортами наших собак, надали всі довідки про вакцинації, результати лабораторних досліджень крові. Це було доведення, що в них немає інфекційних захворювань і вірусів, які передаються людям. Показували, як наші собаки взаємодіють з людьми, що вони не агресивні й навіть у якомусь екстремальному випадку не вкусять.

Хворий усміхнувся вперше за довгий час

Коли всі формальності були завершені, ми пішли знайомилися з людьми. Ми навіть не очікували, що стільки відвідувачів пансіонату захочуть долучитися. Всі вони з великими посмішками й з відкритими  обіймами зустрічали наших чотирилапих співробітниць для того, щоб з ними познайомитися. Дійсно, хвиля позитивних емоцій і безумовного прийняття відбулась одразу. І це добряче включило як нас у роботу, так і самих учасників.

Коли ми проводили одне з занять у пансіонаті, ми побачили кількох людей, які допомагали одному з мешканців на візочку під’їхати до нашої команди. Ми з ними познайомилися, запитали, чи можна підійти з собакою. Нам дозволили. Собака поставила лапи чоловіку на коліна, і він мав можливість ледве керованою рукою її погладити. Чоловік, який був на візку, виявився тимчасовим мешканцем пансіонату — він пережив інсульт. І ті родичі, які були з ним, сказали, що вони вперше з початку реабілітації побачили, що той усміхається. Ще ніщо ніколи нас так не зворушувало.

Гра в шахи з собакою та згадки про дітей

Те, що люди роблять з собаками на каністерапії, залежить від кількох факторів: послідовності заняття та настрою в учасників, які прийшли. Спочатку йде привітання. Собаки вже навчені сідати на задні лапки, підіймати одну і так ніби вітатися. Щоразу, коли ми приходимо, дозволяємо тварині підійти до кожної людини, щоби та її погладила. Це таке закріплення нашого вітання. Потім ми пропонуємо учасникам якось пропрацювати з собакою. Були випадки, коли вони ніби грали в шашки з собакою. Замість звичайних фішок використовували різного кольору сухі корминки. Хтось кидав собаці м’яча, хтось працював з іграшкою, куди потрібно вставляти корм. Це особливо важливо для людей, у яких є порушення роботи дрібної моторики.

Читайте також: За партою в 50+. Як Університет третього віку вчить пенсіонерів цифровій грамотності

З активністю ми завжди імпровізуємо. Навіть коли ми заздалегідь пропрацьовуємо якісь заходи, люди можуть прийти емоційно не налаштованими на це. Тому використовували різні підходи, вправи й заняття. Хтось просто хотів посидіти біля собаки, погладити її й так розвантажитися. Інший просив погодувати й говорив: «Ой ти моя доця, яка ти гарна». Ще один пенсіонер згадував тварину, яка жила з ним до того, як він потрапив до пансіонату. Хтось згадував про своїх дітей і переносив ці емоції на собак, розказував, що вони мали такий же характер, або ще щось. Емоційно люди використовували такий метод як перенесення своїх переживань на іншу живу істоту.

Потроху оговтуємося після локдауну

Під час локдауну нас, на жаль, не допускали до пансіонату через ризик розповсюдження коронавірусу. Ми чекаємо часу, коли ці обмеження повністю знімуть і не буде ризику перенесення інфекції. Сподіваємося, коли мешканців пансіонату провакцинують, нам дозволять приходити регулярно. Нещодавно ми відвідали пенсіонерів у Чернівецькому пансіонаті, щоб поділитися досвідом з місцевим психологом та показати, як можна залучати собак до соціально-психологічного супроводу пенсіонерів у пансіонатах. В інший час собаки проходять корекцію своєї спеціалізації, у них не припиняються навчання. У кого з наших знайомих є діти, вони приходять додому до наших провідників і там взаємодіють з собаками з дотриманням карантину.

Тварини без роботи не залишаються. І це дуже небезпечно, щоб собака довгий час не працювала в цьому напрямку. Її навички можуть змінитися, як і поведінкова модель. Навчаємо їх методом позитивного підкріплення. Вони запам’ятовують свою успішну поведінку, за що отримують смаколики як винагороду. Якщо є поведінка, яка нас не влаштовує, ми ігноруємо і просто не даємо собакам пригощань. І, власне, таким методом ми підказуємо тваринкам, що їм потрібно робити, а що не слід. Це і тренування витримки, і розуміння жестової командної мови. Поставили руку, собака знає, що їй потрібно сісти й чекати, доки, наприклад, дитина щось робить. Або пересісти так, щоб людина могла її погладити, чи не брати пригощання без дозволу провідника.

Популяризуємо відповідальне ставлення до тварин

Ми плануємо створити серію онлайн-роликів, де розповімо про те, як безпритульні тварини можуть стати вірними друзями й компаньйонами для людини. З ними можна проводити вільний час, радіти вдома якимось моментам, ходити на роботу чи в похід. Ми популяризуємо відповідальне ставлення до тварин: ветеринарний догляд, забезпечення їхніх прав на захист від страждань, на харчування і демонстрацію природної поведінки.

У роликах ми розповімо про те, як завести домашнього улюбленця, де його можна знайти, як утримувати, ставитися до нього, навчати й лікувати. Хочемо популяризувати тенденцію прилаштування тварини з вулиці та місцевого притулку для тварин, щоб хоч якось змінити проблему надмірної кількості безпритульних тварин в Україні.

Суспільство

Супергерої у кімоно: як діти з вродженими хворобами борються за те, щоб жити як всі

Опубліковано

«Кііііі-яаааа» — кричать в один голос троє хлопчиків у білих кімоно в залі для реабілітації. «Рей» — поклон, голови торкаються зелених матів. Три пари очей стежать за тренеркою — 21-річною Олею, — яка впевненим голосом повторює команди.

Та це не звичайні школярі, що після уроків пішли на гурток. Кожен з хлопчиків має вроджену хворобу й живе без батьків у медичному центрі «Дім метеликів», що допомагає діткам з інвалідністю та невиліковними діагнозами у «Місті добра». Цей гурток карате тут називають «Бойовими метеликами». 

Троє друзів двічі на тиждень перетворюються на каратистів у кімоно, відпрацьовують удари, вчаться поваги та показують суперсилу — сміливість боротися з діагнозом, навіть якщо здається, що це неможливо.

Про «Дім метеликів»

«Дім метеликів» — це неофіційна назва ліцензованого медичного центру, який об’єднав у собі госпіс для паліативних дітей (з невиліковними діагнозами) та реабілітаційне відділення. ⁣⁣Усі його послуги безкоштовні⁣ й покриваються завдяки благодійним внескам. У стінах центру лікують та доглядають діток від народження до 14 років. Крім медичної частини, тут намагаються організувати й дозвілля для пацієнтів — малювання, гімнастику та карате. 

ШоТам побував на занятті «Бойових метеликів» і розкаже про кожного каратиста та його суперсили.

Халк: відстоює свої кордони та першим опанував карате

Максиму 10 років, він має діагноз ДЦП. Батьки мали наркотичну залежність, тож хлопчик ріс майже без уваги — тільки навчився повзати, і свої перші кроки він зробив у «Домі метеликів». У центрі він уже рік, і медики бачать зміни.  

Максим уважно слухає, що каже тренерка Оля. Фото: Ольга Івасюк

На карате Максим пересувається на колінах — так йому звично. Але якщо потрібно, наприклад, дістати іграшку з вищої полиці, то він встає, хоч поки й ходить з підтримкою. А ще хлопчик добре рахує — він найперший з-поміж усіх вивчив лічбу до 10 японською, і перші точні удари вдавалися саме в нього. 

«Ці діти мають повноцінне право на освіту, на щасливе дитинство, на життя. Незважаючи на те, що в них є певні обмеження, для мене вони звичайні. Вони спокійно займаються карате», — каже Оля, яка спочатку стала в центрі нянею, а тоді й тренеркою для непосидючих хлопців.

Максим на все має свій погляд: якщо йому щось несмачно, то навіть попри те, що їжа подобається його друзям, він їсти не буде — вміє відстоювати свою кордони. 

Хлопчик захоплюється Халком — міцним супергероєм, що вміє постояти за себе. Силу свого кумира він показує на заняттях з карате: відпрацьовує удари й має дух суперництва. Та там важливий також дух дружби, тому коли Оля помічає, що Максим насміхається над кимось із друзів, який прибіг пізніше, то нагадує, що «тут ми не сміємося одне з одного». А чому? «Бо ми одна команда!» — в один голос кричать малі каратисти. 

Каратисти разом з Олею відпрацьовують удари. Фото: Ольга Івасюк

«Лікарі борються за життя дітей, лікують, продовжують їхні дні. А я даю дітям можливість навчатися, розвиватися. І це теж командна робота — психологів, реабілітологів, логопедів», — зауважує Оля. Щоб підготувати хлопців до занять, їм довелося пройти консультації та огляди лікарів, працювати з фахівцями. 

Звісно, карате не було ідеєю самих хлопців. Коли медичний директор «Дому метеликів» Денис Колюбакін дізнався про ці навички Олі, то запропонував їй взятися за гурток:

«Ми їх так хитренько заохочували — на планшеті показували фото каратистів і питали: “Що б ти на це сказав?”, а дитина: “Я хочу! Давай уже завтра буде?”. І все — кімоно купили й почали. Спочатку діти трохи остерігалися, а тепер тільки й чекають на ці заняття».

Спайдермен: має особливі ноги та називає себе директором

Між Максимом та Михайликом сидить Ваня. У нього не згинаються коліна, тож хлопчик має спеціальні бандажі від стегна до стопи. Але це не зупиняє малого каратиста — він спритно сідає, перевертається на живіт і бігає. 

Старша медсестра Христина каже, що восьмирічний Ваня називає себе директором реабілітаційного центру. Він дуже любить ходити в школу й підбирати собі стильний одяг. Хлопчик обожнює піжами-кігурумі. А ще у нього чудова пам’ять — він з легкістю запам’ятовує людей, з якими знайомиться, і вивчає англійську мову.

Ваня — прихильник Спайдермена, навіть має його костюм. А ще він вірить, що в нього теж є особливі здібності, адже він і сам особливий — таких ніг більше ні в кого немає.  

Ваня на занятті з карате в «Домі метеликів». Фото: Ольга Івасюк

Хлопчик — сирота, і якщо раніше він не запитував про своїх батьків, то коли почав минулого року ходити до школи, у нього все частіше виникають такі болючі питання. У «Домі метеликів» усі обожнюють Ваню та намагаються його забезпечити всім необхідним.

«Що треба дитині? Здоров’я та щастя. У більшості дітей, які перебувають в “Місті добра”, немає батьків, але кожен з нас старається віддати себе сповна й створити такі умови, щоб діти не відчували від цього дискомфорту», — ділиться Денис.

Друзі почали займатися карате у вересні минулого року. Оля каже, що спочатку за непосидючістю каратистів було складно помітити результат, але вже в грудні тренерка побачила зміни — хлопці опанували основні прийоми. Для привернення їхньої уваги в Олі на шиї є чорний свисток на шнурку. 

«Карате — це той вид спорту, де ти заходиш на татамі, робиш поклон — це повага, — і коли закінчуєш, теж робиш поклон. Це про мудрість і філософію. Мистецтво дуже давнє, тонке та витончене», — пояснює тренерка.

Ваня дещо нетерпляче виконує команди Олі, кілька разів повторює, що вже не хоче займатися, але все ж іде до кінця. Наприкінці тренування хлопці отримують по цукерці та збираються в тісне коло, щоб традиційно завершити заняття здмухуванням паперових метеликів. Тут теж потрібна дисципліна — вони мають дочекатися, поки Оля поставить виріб на простягнуту долоню, та всім разом здмухнути. Метелики легко кружляють і приземляються на мати. 

«Ми вирішили створити щось таке, що покращить емоційний фон дітей, їхню дрібну моторику. Щось, що допоможе витягати їх і мотивувати, зможе створити з відокремлених дітей єдиний колектив, де вони стануть друзями», — каже медичний директор «Дому метеликів».

«Бойові метелики» з паперовими метеликами наприкінці заняття з карате. Фото: Ольга Івасюк

Супермен: шибеник, який обіймає до хрускоту кісток

У Михайлика є свій ритуал на завершення заняття з карате — обійми з Олею. Він радісно підбігає до тренерки та міцно обіймає її за талію, тулиться. Хлопчик подолав довгий шлях до «Дому метеликів»: спочатку жив у київському дитбудинку, після повномасштабного вторгнення його разом з іншими дітками евакуювали в Тернопіль, а вже звідти він переїхав до Чернівців. 

Михайлик з радістю відвідує заняття. Фото: Ольга Івасюк

Семирічний Михайлик має русяве волосся й носить окуляри. Нещодавно хлопчикові зробили операцію на спині, тож зараз він проходить реабілітацію. Та попри такий невинний вигляд, він ще той шибеник.

Михайлик дуже любить читати, запам’ятовує казки та віршики. А також обожнює годинники — це його улюблена іграшка. Має цілу колекцію, адже всі йому їх дарують. Ще одна його пристрасть — різноманітне взуття. 

Весь персонал центру впізнає Михайлика за його фірмовою фразочкою «Ти моє коханнячко» та обіймами до хрускоту кісток. Особливо він любить тварин, зокрема, лежати на великій кудлатій собаці Лайлі — така у нього каністерапія. 

Влітку минулого року, коли він тільки потрапив у «Місто добра», йому було складно звикнути, але вже невдовзі хлопчик став серцем цього місця: ніжним, добрим і трішки з хитринкою. Христина пригадує, як ввечері питала Михайлика про його справи, а він — руки в боки й каже: «Я не знаю, що тобі сказати. Вони так негарно себе поводять, а я такий слухняний» — та саме він часто підбиває друзів на різні капості. У цій трійці супергероїв він схожий на Супермена: у звичайному житті — хлопчик в окулярах, але в ньому криється велика сила. 

Коли заняття закінчується, зала для реабілітації порожніє. Хлопці підіймаються з нянею у свої кімнати, але ще чути, що дорогою обговорюють тренування, щоб за кілька днів прийти на наступний урок карате, знову перевдягтися в кімоно й завдати ще одного удару по своїй хворобі. 

Читати далі

Суспільство

Український військовий провів із турнікетом на нозі 36 діб і зміг вижити (ВІДЕО)

Опубліковано

Український захисник Олександр вижив після того, як провів із турнікетом на пораненій нозі 36 діб. Сил триматися йому давали думки про родину та зустріч із синами.

Про це розповіли в інстаграмі ШоТам за матеріалами Харківського шпиталю.

Як чоловік отримав поранення

Боєць отримав поранення під Вовчанськом на Харківщині, наступивши на міну. Через постійні ворожі атаки, евакуації з передової довелося чекати понад місяць. Увесь час Олександр провів з щільно затягнутим джгутом, що і врятувало його.

«36 діб турнікета — це 900 годин. Ми не зустрічали в літературі даних про такий довготривалий турнікет. Людина вижила завдяки правильному менеджменту турнікета, взагалі за рахунок того, що його наклали і не чіпали», — зазначив заступник начальника Харківського шпиталю Вячеслав Курінний.

Читайте також: Їх познайомила війна: це історія подружжя з Інтернаціонального легіону

Лікування та реабілітація

До Харківського шпиталю Олександр потрапив у важкому стані. Він був настільки втомленим, що навіть не пам’ятав, коли востаннє їв та пив. У нього була анемія, зневоднення, велика крововтрата і почався некроз ноги. Операція була ризикованою, але медики зробили все можливе, і чоловік витримав.

«На жаль, виконана ампутація тієї ділянки кінцівки, яка була з турнікетом, але якщо б цей турнікет зняли, — він би помер»‚ сказав Вячеслав Курінний.

Медики назвали випадок бійця справжнім дивом, а його — міцним чоловіком. Бо вже на другий день після ампутації, Олександр почав ходити на милицях. На захисника чекає подальше лікування, реабілітація і протезування.

«Я вже усвідомлював що я втрачу ногу і я вже не зациклювався, я розумів, що втрачу. Ну і цим жив. Хотів жити, хотів до родини»‚ — сказав Олександр.

У військового двоє синів: старшому 12, а молодшому всього 2 роки. Заради них він зміг протриматися так довго, попри складне поранення.

Нагадаємо, що подружжя відомих сироварів із Бердянська стали на захист України (ВІДЕО).

Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Харківського шпиталю

Читати далі

Суспільство

На Київщині запустили безплатний курс для підготовки до нацспротиву

Опубліковано

На базі Київського обласного центру зайнятості жителі області у лютому та березні зможуть пройти одноденний курс з тактичної медицини за алгоритмом MARCH.

Про це повідомили в Київській обласній військовій адміністрації.

Групи для навчання збирає Київський обласний центр зайнятості, який надасть приміщення для занять у всіх районах області.

«Заняття будуть проводити інструктори нашого центру, які мають великий бойовий досвід та є ветеранами Третьої штурмової бригади, бригади “Азов” та інших легендарних підрозділів. Матеріальну базу для навчань забезпечує наш центр. Ми відкриті до співпраці з організаціями та компаніями, бо вважаємо, що тільки навчаючи вже зібрані групи або трудові колективи, можна пришвидшити підготовку населення на рівні області та держави загалом», — зазначив директор Київського обласного центру підготовки населення до нацспротиву Володимир Авдєєнко.

У КОВА додали, що у 2024 році Київський обласний центр підготовки населення до нацспротиву провів чотири базових курси, понад 25 одноденних курсів і випустив більш ніж три тисячі курсантів.

Нагадаємо, що на Південному вокзалі в Києві встановили «Серце України» (ФОТО).

Також ми писали, що Миколай Сєрга випустив пісню «Я буду кохати тебе», кліп зняли в аеропорту «Бориспіль» (ВІДЕО).

Фото обкладинки: сайт КОВА

Читати далі