Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Колонки

Залишитися вірними: як діаспора може відкрити Україну світові? Два приклади з історії

Опубліковано

В умовах повномасштабного вторгнення і вимушеного переселення значної кількости українців за кордон, тема діаспори стала актуальною як ніколи раніше. І ось чому.

По-перше, це культурна перспектива. Перебуваючи в безпеці, емігранти можуть бодай почасти зберегти традиції свого народу, коли на Батьківщині їм загрожує цілковите знищення, подекуди — укупі з носіями. Водночас є шанс не тільки плекати національний духовний та матеріальний спадок, а й популяризувати, привертаючи увагу світу до свого народу. Однак не переоцінюймо цю функцію, бо в инших мовних та культурних просторах відбуваються різновекторні процеси асиміляції.

По-друге, представники діаспори можуть сприяти Україні економічно. Так, за оцінками Світового банку, за 5 років (2015-2019) з‑за кордону українці перерахували до фінансової системи рідної країни понад 60 млрд доларів.

По-третє, за потреби люди отримують освіту иншого формату чи якости. Тож у разі повернення на Батьківщину, їхні знання будуть корисні не лише в їхній професійній діяльности, а й при підготовці нових кадрів.

Діаспора формується із звичайних людей з власною історією, часто трагічною. Наразі розповім про двох чоловіків, які викарбували свої імена в історії, показавши світові, що для українців немає нічого неможливого.

Від артиста балету до друга короля

Мій перший герой — Борис Миколайович Лисаневич. Він народився в Одесі 4 жовтня 1905 року. Народжені у дворянських родинах хлопці з раннього віку мали навчатися у кадетському корпусі. І Борис не став виключенням. Революційна буря принесла багато горя родині Лисаневичів, як і всім тоді: брат Бориса, Михайло, був моряком і трагічно загинув, иншого – Георгія, за вироком більшовиків, мали стратити, але згодом обмежилися тривалим ув’язненням.

Після остаточної перемоги більшовиків, випускнику кадетської школи загрожувала небезпека, тому родичка Бориса допомогла стати артистом балетної трупи Одеського оперного театру. Спочатку це було фіктивно, але з часом балет так його зацікававив, що Лисаневич вступив до балетного училища і став місцевою зіркою.

Читайте також: Про одесита Юрія Липу, або Чому націоналізм в Одесі – база, а не оксюморон

У 1925 році Лисаневич назавжди покидає Одесу і опиняється в Європі, де майже одразу стає шалено популярним. Там він співпрацює із трупою Сергія Дягілева, який вважається одним із найвпливовіших театральних та балетних діячів першої половини ХХ ст. Не потопатиму в деталях, але розмах тодішнього балетного мистецтва був колосальний, Лисаневич виступив майже на всіх найкращих сценах Європи. Та в 1929 році Дягілев вмирає, і трупа розпадається.

У 1933 році британська влада відмовляє Лисаневичу в подовженні посвідки на проживання, і він гастролює на Сході. Там вирішує не повертатися на Захід і оселяється в Колкаті (Індія), де засновує елітарний «Клуб 300», який на відміну від инших закладів того часу, приймав не тільки білу, а й місцеву верхівку. Цей клуб став важливим місцем для встановлення зв’язків між людьми найрізноманітнішого походження. Так Лисаневич познайомився із королем Непалу Трибгуваном і допоміг йому повернути фактичну владу над країною в результаті повстання 1950 року.

Колишній танцівник балету був запрошений на весілля королівського сина, а потім залишився в Непалі, де в 1954 відкриває новий заклад «Royal Hotel» (сучасний Yak & Yeti), який вирізнявся вкрай екзотичною кухнею — українською. Тут і сьогодні можна замовити котлети по-київськи та борщ. У 1955 році за особистим клопотанням Лисаневича королю в Непал приїжджають перші в непальській історії туристи. Отже, він познайомив світ з однією із найтаємничиших країн.

Життя Бориса Миколайовича було багатим на події: він був відповідальним за візит королеви Єлизавети ІІ до Непалу, знімався у фільмах, давав інтерв’ю і захоплювався полюванням на тигрів. На жаль, 20 жовтня 1985 року Лисаневич помирає. Хоча його заклад існує і сьогодні, де тисячі туристів смакують українські страви поблизу Гімалаїв, про Бориса Лисаневича мало хто пам’ятає, особливо на його батьківщині. Та непалці, прагнучи увіковічнити пам’ять про нього, встановили йому бюст (чомусь із написом «Born in USSR»).

Від пілота до вождя племені

Життя мого другого героя настільки оповито таїною, що дехто навіть ставить під сумнів саме його існування. Даценко Іван Іванович народився 29 листопада 1918 року в селі Чернечий Яр, що на Полтавщині. Закінчив авіаційне училище, в роки Другої світової війни отримав звання капітана і героя радянського союзу, відзначився в боях за Сталінград і Орел. Однак 19 квітня 1944 року під час чергового вильоту його літак збили. За офіційною радянською версією, Даценко помер, але якби все було так просто, хіба я б розповідав вам цю історію?

*Подальші події не є офіційно підтвердженими й не претендують на статус абсолютної істини.

Хтось, як і я, вірить, що Іван Даценко зміг врятуватися і опинився в німецькому полоні. За однією версією, після звільнення його заарештували та відправили до ГУЛАГу. Звідти він дивом зміг втекти і через Аляску потрапив до Канади. За иншою, більш правдоподібною, на мою думку, версією, Даценко зміг втекти з полону і після закінчення війни опинився на території американської зони окупації Німеччини, звідки вже відправився до Канади.

Знову про Даценко стало відомо завдяки виставці «Експо-67», яка відбулася у Монреалі. Там член радянської делегації Махмуд Есамбаєв під час екскурсії до племені могавкі кохнавік, яке є частиною союзу ірокезів, почув від вождя на ім’я «Пронизувальний вогонь» українську мову. За словами Есамбаєва, вождь сам назвав йому своє справжнє ім’я і навіть випив горілки. Помер «Пронизувальний вогонь» у 80-х роках, невдовзі згорів музей ірокезів, в якому зберігалися відомости про нього. За версіями деяких дослідників, це була робота НКВС, яке мало на меті знищити докази українського походження вождя.

У ХХІ столітті вийшло кілька епізодів програми «Чекай на мене», присвячених Івану Даценко. Вдалося знайти близько 20 осіб, які були особисто знайомі із ним ще до зникнення / смерти та тих, хто бачив його в Канаді. За результатами спеціальної експертизи було доведено, що Даценко та «Пронизувальний вогонь» – це одна людина.

Ці дві історії були обрані з метою показати трагічну долю двох нетривіальних людей, які були вимушені покинути Батьківщину, але попри це її не забули, залишилися українцями, хоч і стали тим, хто відкрив світові Непал, і тим, «Хто пронизує вогонь».

Колонки

Я залишаюсь: як вчитель географії врятувався з окупації та повернувся в Україну

Опубліковано

Вітаю, я Михайло Катралєєв, вчитель географії на Луганщині та учасник цьогорічної премії Global Teacher Prize Ukraine 2024, яка покликана відзначити досягнення вчителя та підкреслити важливість педагогів в Україні. 

Моя історія почалась з невдалого вступу до медичного університету, де мені не вистачило достатньої кількості балів для бюджету. Тоді я вирішив, що цей рік буду працювати, а на наступний знову спробую вступити. Проте класна керівниця внесла свої корективи в мій план та повідомила, що ще є час подати документи на факультет природничих наук. 

Так я вступив до університету на спеціальність “Вчитель географії”, що було доленосним рішенням. Через рік навчання я вже був впевнений в тому, що хочу стати висококваліфікованим учителем, а не лікарем. Екскурсії, туристичні походи та спілкування з учнями під час практики надихнули мене стати не просто педагогом. Це надихнуло мене очолити заклад освіти та зробити його таким, яким учні будуть пам’ятати завжди теплим словом.

Початок карʼєри вчителя географії

Я почав працювати вчителем в Севастополі, а через рік повернувся до Луганської області. Там я працював в декількох школах Лисичанська, а згодом перейшов до свого рідного закладу, з якого колись випускався.

З першого року роботи я продемонстрував високі результати своєї роботи – мої учні займали призові місця на міських та обласних олімпіадах. Було отримано 2 гранти та реалізовано успішні проєкти до війни, першим з яких був на 50 тисяч гривень за підтримки ПРООН. Завдяки цьому було облаштовано радіо по всій школі.

Наступним став проєкт School Food Generation, де на отриманий бюджет було зроблено капітальний ремонт шкільної їдальні. За ці проєкти з 2021 року мене призначили заступником директора з виховної роботи. Крім цього я також займався інклюзивною освітою.

Повномасштабна війна та відновлення освітнього процесу 

Але потім наступив важкий 2022 рік, коли відбулось повномасштабне вторгнення в Україну. Перед нами став новий виклик — запустити освітній процес наново, але морально було важко зрозуміти, з чого взагалі починати. Поступово ми почали шукати учнів та вчителів. Згодом мені та моїй колезі запропонували очолити школу. На той момент в мене був лише рік досвіду на посаді заступника директора з виховної роботи. Але після такого досвіду було відчуття, що я працюю вже багато років. 

Проте ситуація погіршилась і ми потрапили в окупацію. Це були складні дні, які супроводжувались страхом та нерозумінням подальших дій. Згодом мені вдалось виїхати з окупації через росію до Польщі. Вже там я працював на заводі з виробництва кебабів. Але мене не залишало відчуття відданості школі та любові до своєї роботи. Я сумував за колективом, який залишився разом зі мною працювати та довіряв мені. За учнями, які постійно виходили на зв’язок. Я мріяв повернутися додому. І саме підтримка колективу та готовність до навчання від учнів не залишили в мене жодних сумнівів. Я купив квиток з Варшави і 23 серпня був вже в рідній Україні. А на День Незалежності вже приїхав до Дніпра та пішов в управління освіти. Саме там я приймав повноваження директора від керівництва громади. Разом зі мною продовжили працювати 17 вчителів із 58. Ми радісно телефонували та писали батькам, що продовжуємо наше навчання. 

Гострою проблемою стало забезпечення ноутбуками, хромбуками та планшетами учнів та вчителів, з чим нам допомогли благодійні фонди, яким ми дуже вдячні. Морально було важко зрозуміти, що ми втратили все, що мали. Але наші учні нас завжди підтримували та навіть у такі складні часи вони продовжували усміхатися та вірити, що всі люди повернуться додому. 

Що я роблю для школи зараз

Як директор гімназії, я роблю все можливе для створення позитивної атмосфери у школі та в спільноті:

  • Підтримую відкритий та прозорий діалог з батьками учнів та громадськістю, організовуючи зустрічі, форуми та інші заходи для обговорення питань, які стосуються школи та освіти загалом. 
  • Встановлюю партнерські відносини з місцевими організаціями та підприємствами для спільної реалізації проєктів та ініціатив, спрямованих на підтримку розвитку школи та місцевої спільноти. Нашими постійними партнерами є БО БФ “Схід-СОС”, які допомагають нам матеріально та морально, влаштовуючи різні види тренінгів і семінарів. 
  • Для поповнення матеріально-технічної бази налагодили партнерство з БО Сергія Притули, які надали нам ноутбуки для якісного навчання. 
  • Знайшов партнерів в Чехії, які разом з вчителями впроваджують проєкт “Митці після школи”, готуємо виставку у Львові в червні та в жовтні плануємо показати роботи наших учнів в Празі.

Також ми піклуємось про учнів, які переселилися через війну. Ми розуміємо, що вони можуть відчувати соціальну ізоляцію та віддаленість від освітніх можливостей. Тому я сприяю створенню комітету підтримки серед учнів, організовую додаткові навчальні та позакласні заходи, щоб зменшити цю віддаленість, а також проводжу зустрічі в безпечних місцях з вчителями, беручи участь у проєктах. Крім цього, ми окремо зустрічаємось педагогічним колективом в різних містах України.

Педагоги в Україні дуже важливі, особливо в наш час. Тому якщо ви є вчителем або вчителькою та робите видатний внесок в професію – номінуйтесь на премію Global Teacher Prize Ukraine 2024 та отримайте шанс виграти 1 000 000 гривень для власного освітнього проєкту!

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Читати далі

Колонки

Гелієві кульки, біговел і Міні Маус. Як речі допомагають дітям полегшити одужання від раку

Опубліковано

Їм довелось пройти крізь біль і моменти відчаю. Але водночас не втрачати надію і з усіх сил любити життя. 

За даними Національного канцер-реєстру України близько 6 тисяч дітей лікується від раку. Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр бачив у своїх стінах дітей різного віку, з різних родин, з різних населених пунктів, які одного дня почули діагноз — онко. 

За словами в.о. генерального директора Клінічного центру дитячої медицини Романа Кізима, більше 70% онкохворих дітей, а при окремих захворюваннях – 90%, одужують у Центрі. 

Підтримкою сімей, де є діти з онкологічними захворюваннями, уже 16 років займається благодійний фонд «Запорука». Серед підопічних – родини з дітьми, які лікуються у Західноукраїнському Спеціалізованому Дитячому Медичному Центрі у Львові. 

У фонді «Запорука» ми хочемо розказати три історії про тих, кому вдалося побороти хворобу і повернутися до активного життя. Ці історії можливо стануть підтримкою і променем надії для тих діток, які саме зараз проходять болісний і довготривалий процес лікування. У кожного з цих дітей була якась, здавалося б звичайна річ, яка стала справжньою опорою на час проведення болісних процедур і підтримкою під час одужання. 

 Кулька у вигляді свинки Пепи

Богдані Дулиш — дев’ять років. Вона проживає в селі Слобідка Львівської області. Їй не було ще й двох, як лікарі діагностували третю стадію нейробластоми без ураження кісткового мозку. Майже два роки тривало лікування. Дівчинці не можна було робити наркоз, тому під час болісних процедур вона мусила мужньо терпіти. 

«Я як зайшла у ту величезну кімнату, то була дуже вражена: там дмуть потужні вентилятори, лазерні промені наче пронизують наскрізь. Ми називали ту кімнату космос», — згадує мама Богдани — Галина.

Богданка мужньо переносила лікування. Дітки, які перебували разом у палаті з дівчинкою мали вдома батути. Мріяла про нього і Богдана.

«Я їй пообіцяла, коли вона пройде всі процедури з “космосу”, я куплю їй батут», — каже мама.  

Галина — активістка. Її на поверсі лікарні називали старостою. Адже вона організовувала благодійні ярмарки та інші активності. За виручені кошти купили для палати холодильник і бойлер.

«Я пишаюся, що у нас завжди кипіла робота», — говорить жінка.

Особливим ритуалом у лікарні для Богдани і мами було читання. Біля ліжка стояла картонна коробка повна дитячих книжечок: якісь мама замовила, якісь тато привіз, якісь друзі подарували. Особливо дівчинка любила історію про пригоди “Рексика”. Мама зізнається, що бувало й набридало одне і те ж читати. Але потай раділа, що у доньки є інтерес до книг. Що вона не ляже спати, поки мама не почитає їй казку. 

Богдана з нетерпінням чекала на приїзд тата. Він працював, тому міг відвідувати доньку раз на два дні, але завжди робив їй сюрпризи.

«Діти дуже люблять кульки. Богдана замовляла гелієві: то свинку Пепу, то сердечко, то ще щось.  Потім дивилась на них і згадувала тата», — розповідає мама дівчинки. 

Нині дівчинка в ремісії. Богдана  має артистичні і музичні здібності. Після лікування ходила на танці, потім захопилася музикою, співає у церковному хорі. Ще трирічною попросила у святого Миколая синтезатор. А потім їй припали до вподоби і інші інструменти.

«Донька довго просила скрипку.  Одного дня чоловік прийшов і сказав, що записав її на заняття», — ділиться мама.

Згодом на одному концерті Богдана побачила, як хлопчик грає на барабанах. І собі загорілася.

«Вчителька музики каже: “Може до скрипки, краще фортепіано? А вона тільки за барабани. Тож купили їй ті чорні палички про які вона мріяла і тепер вчиться грати на барабанах», — каже мама.

Батьки  дивуються такій активності. Мама говорить, що не варто кожну хвилину заповнювати заняттями. Треба, щоб був час і просто побайдикувати. 

«Доню, в тебе повинно бути дитинство», — говорить мама Богдані.  

Але дівчинці все цікаво, хочеться все встигнути і жити на повну. 

Авторка Ілюстрації — Валентина Романова

Ровер без педалей

Данилкові Слободяну вже одинадцять років. Він мешкає у Львові. У дворічному віці йому діагностували нейробластому заочеревного простору. Цілий рік хлопчик лікував недугу. Через кілька місяців, коли здавалося, що хвороба відступила, стався рецидив і знову на рік хлопчик потрапив до лікарні. 

Його непосидючість дивувала всіх у лікарні. Він без упину скакав на ліжку, навіть крапельниці йому ставили з подовжувачами. Згодом Данилко знайшов собі друга з яким могли всістись на широкому підвіконні і дивитися мультики. 

Якось родина поверталась із Польщі і зайшли до спортивного магазину.

«Йому було тоді чотири роки. Ми побачили в магазині велобіг. Данилко почав ходити навколо нього. Я спитала: “Хочеш?”, він кивнув. Ми купили того велобіга. В Україні вони тільки починали з’являтися, тож, як тільки він десь приїжджав на велобігу, всі цікавились, де ж поділися педалі від ровера?», — пригадує жінка.

Велобіг і Данилко стали нерозлучними. Їздив на ньому на вулиці, перевозив у  громадському транспорті і навіть у лікарні не хотів його залишати.

«Ми приїхали в лікарню, де всі ходять у бахілах, а він не хоче злазити з велобігу. Я починаю йому пояснювати, а лікарі кажуть: “Не забороняй. Це його засіб пересування. Добре, що не на візку приїхав», — пригадує мама.

Згодом Данилкові таки довелося пересісти на крісло. Через хіміотерапію ніжки перестали слухатися хлопчика. Ставати заново на ноги допомагали реабілітологи. До того ж мама водила Данилка на плавання. А потім сталася ще одна прикрість. Якось хлопчик зсунувся з крісла і зламав ногу. Декілька місяців пробув у гіпсі. А коли його зняли, сталося диво, через деякий час хлопчик почав заново ходити.

«Ми досі дивуємось, як так сталося. Можливо, це сукупний результат занять з реабілітації і плавання. Але після гіпсу він почав бігати», — ділиться мама.

Нині Данилко в ремісії, ганяє на велосипеді і грається з друзями.

Міні Маус — це підтримка

Львів’янці Алісі Ющишин нині чотири роки. Коли їй було два з половиною рочки, рідні дізналися, що у неї гостра лімфобластна В-клітинна лейкемія.

Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, мама Анна зібрала 2 річну Алісу і новонароджену Вероніку і вирішила рятуватися від війни у Польщі.

У Варшаві волонтери зустріли українців і подарували Алісі м’яку іграшку — Міні Мауса. Мультяшна мишка надовго стала її улюбленою забавкою. 

У чужій країні мама помітила, що старша донька стала млявою, швидко втомлюється і не хоче гратися. Вона звернулась до лікарів, хотіла здати аналізи, однак почула, що нічого не треба робити. Серце матері було не на місці. 

«Я зрозуміла, що шукати причину і лікувати нас не будуть. Тому я зібрала дітей і поїхала в Україну», — згадує мама.

Вони приїхали в час масованих обстрілів, коли росіяни знищували енергоінфраструктуру України і змушені були сидіти вдома без світла. До блекаутів додалися ще й хвороби, дівчата почали сильно кашляти. Доїхати до лікарні, коли постійно лунає повітряна тривога, було неможливо. Мама викликала лікарку додому, і та запідозрили у дітей бронхіт та порекомендувала госпіталізуватися до стаціонару.

«У Аліси декілька разів приходили брати аналізи. Ми були якраз в укритті, коли повідомили, що нас переводять в онковідділення. Це було важко сприйняти. Згодом їй зробили пункцію і діагноз “лейкемія” підтвердився», — згадує мама.

Мама Анна пригадує, що 10 місяців, поки тривало лікування, перебувала у лікарні з обома доньками. Вероніка саме там навчилася ходити, саме там з’явилися її перші зуби. 

«Коли Алісі було дуже погано і я мусила з нею лежати, обіймати і втішати, Вероніка лежала в ліжечку і тихенько гралася. Не вередувала» 

Малеча ніби відчувала, що сестричці мама потрібніша. 

Аліса скрізь з собою брала Міні Мауса. Навіть коли їй подарували ляльку Baby Born, вона казала: “Лялька — то лялька, а Міні Маус мене підтримує”. Мама не раз помічала, що дівчинка розмовляє з м’якою іграшкою.

Нині Аліса на підтримуючій терапії. Ганяє на самокаті і біговелі. Зранку і ввечері годує кота Стіва, якому вже сім років. Мама розповідає, що коли Аліса була ще немовлям і починала плакати, Стів підходив і починав її облизувати. Тож тепер Аліса дбає про того, хто втішав колись її. Вона задає мамі мільйон питань. Особливо їй цікаво, чому людей звуть саме так, а не інакше. «А чому він так називається?», — цікавиться, коли почує якесь ім’я при знайомстві.  

Аліса любить порядок, тож розставляє іграшки на поличці рівно в рядочок, а потім йде допомагати на кухню мамі. Разом вони замішують тісто на оладки, чи роблять безе. Але найдужче Аліса любить ласувати морозивом. 

Доречі, історії цих та інших дітей, які одужали після лікування раку, лягли в основу виставки колажів “Ми сильні, коли ви поруч”. Ознайомитися з 10 історіями та побачити 10 ілюстрацій можна з 30 травня до 30 червня у виставковому просторі ТРЦ Forum Lviv.

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Читати далі

Колонки

Як прищепити дітям любов до уроків фізики

Опубліковано

Різноманітні формули та закони фізики часом здаються важкими для розуміння. Але існують методи, завдяки яким кожний урок – це не просто перелік складних теорій, а джерело цікавої інформації.

З чого почалась моя історія?

Привіт, я Руслан Циганков, вчитель фізики та інформатики 176-го ліцею Києва. В рамках премії Global Teachers Prize Ukraine 2024, на яку ще триває збір анкет, хочу поділитись власною історією вчительства. Мій шлях почався 4 роки тому, коли я опинився без роботи. Тоді до мене звернувся мій друг та сказав, що в школі є вакансія на посаду вчителя інформатики. Я був дуже здивований, коли дізнався, що можна викладати у школі без педагогічної освіти – в такому випадку на роботу беруть як спеціаліста з контрактом на один рік, який згодом можна подовжити. 

Проте я хотів бути «офіційно» вчителем та з цією метою закінчив магістратуру на педагогічну освіту. Я хвилювався стосовно роботи в школі, тому що практики роботи з дітьми в мене було небагато, лише 2 роки вожатим у дитячому таборі. Але я все одно пішов.

Так я став вчителем інформатики та мені доручили навчати учнів з 5-го по 11-й класи. До мого приходу в школі не було нормального інформатика та діти не мали навіть базових знань. Тоді переді мною стало завдання навчити їх з «нуля» від найпростішого. Було нелегко, враховуючи, що діти та ситуації різні. Але відтоді я зрозумів декілька моментів для успішної роботи вчителем:

  • Бути собою. Діти бачать, коли ти брешеш;
  • Будувати контакт з учнями. Спілкуватися не тільки на тему уроку, а ще і на інші вільні теми. В деяких випадках діти мудріші та розумніші за деяких дорослих;
  • Допомагати кожному, щоб якомога більше дітей навчились новому;
  • Не вдавати себе «найрозумнішим». Треба вміти визнавати, що ти не все знаєш, та при цьому вчитись.

В перший рік я був вчителем інформатики, де робив нахил до графічного дизайну, а на другий – став викладати фізику. Кожний урок я намагаюся робити цікавим, наводячи життєві приклади. Зараз я викладаю одночасно два предмети.

Вчитель – це місія?

На мою думку, так. Яка ж вона, моя місія? Перш за все – це передавати знання. Це стосується не лише предметів, а ще і особистого життєвого досвіду. Учні люблять і просять розповісти історії з мого життя, чим я залюбки ділюсь. З них діти роблять висновки для себе.

По-друге, я намагаюся передати свої цінності, а саме людяність, чесність, справедливість та відповідальність. Кожен раз, коли виникає якась проблема або зауваження, я розмовляю з учнями для того, щоб вони розуміли, чому так відбулося. Я не кричу на дітей та пояснюю все спокійним тоном.

За роки викладання в мене з’явились традиції, які учні люблять і поважають. Я це дуже ціную та їх повагу заслуговую кожен день. Вони залюбки ходять до мене, розповідають про своє життя, питають мою думку на якусь тему. Тому для них я хочу бути другом, старшим братом, наставником. Розмовляти та бути з ними на одній хвилі. Пояснювати серйозні та важкі речі звичайними словами. Та бути з ними чесним та відвертим, бо правда не така страшна, головне бути сміливим її сказати.

Я не можу передати те внутрішнє тепло, коли діти приходять до мене, посміхаються і радіють, коли я щось розповідаю або коли просто мене бачать. Коли довго пояснюєш складну тему, питаєш та учні відповідають правильно. Подумки я радію та кричу «ВОНИ ЗРОЗУМІЛИ!». 

Яка головна мотивація? 

Я не ходжу в школу, як на роботу та не ходжу туди за грошима. Я виконую свою місію вчителя та хочу, щоб учні були Людьми з великої літери. Я вірю в них, так само, як вони кожен раз вірять в мене.

Моє призначення – це показувати учням, що фізика навколо нас. І все, що нас оточує – це не магія і це можна пояснити. Головним показником знань вважаю не лише оцінки, а ще й бажання та залученість учнів у процес вивчення предмету. Навіть ті діти, які мають не дуже задовільні оцінки з інших предметів, виходять на високий рівень завдяки моїй мотивації до активності на уроці.

Як досягти такого результату? 

Головний мій метод – це показувати фізику наочно на звичайних предметах. Щоб діти могли самостійно зрозуміти та відчути. Наступний метод – викладання питаннями. Тобто мій урок ділиться на дві частини: перша – я розповідаю, друга – діти питають та здогадуються самі. Таким чином розвивається критичне мислення, вміння аналізувати та зникає страх перед тим, що можна зробити помилку. Я спонукаю учнів відповідати завжди, навіть якщо вони не знають точну відповідь. Бо помилка – це не програш. Програш – це не сказати.

Я популяризую фізику у соцмережах та пишаюсь тим, що вона стала цікавою не лише для учнів. Також пишаюсь досягненнями дітей, які займають призові місця на конкурсі з графічного дизайну, а деякі вже заробляють на цьому гроші.

А також поширюю думку, що професія вчителя дуже важлива. Тому якщо ви знаєте видатного вчителя, чия праця варта нагороди, номінуйте його чи її на премію Global Teacher Prize Ukraine 2024 та подаруйте шанс отримати мільйон гривень для власного освітнього проєкту!

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Читати далі

 РЕКЛАМА:

Шопочитати

Суспільство4 дні тому

Вклали в бізнес по 2 тисячі гривень. Як друзі заснували власну СММ-агенцію у 20 років

Друг-однодумець, жага до авантюризму та добре бойківське вино — так чотири роки тому почалася історія...

Суспільство1 тиждень тому

Щоденні обійми, заробіток і козяче щастя: як невістка зі свекрухою вдвох розвивають маленьку ферму на Черкащині

«У нас є сир, налітайте», — з цього повідомлення в соцмережах минулого року почалася історія...

Суспільство2 тижні тому

Той, хто створив дизайн ЗСУ. Тарас Іщик про творчу карʼєру в армії

Сотні чоловіків ішли добровольцями, не знаючи, яку роботу будуть виконувати в ЗСУ. Сотні бояться потрапити...

Суспільство2 тижні тому

Квітучий папір: як бізнес із Київщини змінює правила та вчить інші компанії екологічності

Питаннями екології Артем та Ганна почали цікавитися кілька років тому, поступово дійшли до сортування сміття....

РЕКЛАМА: