Суспільство
За плечима – Майдан та фронт. Історія волонтерки з Дніпра Аліни Михайлової
До Міжнародного дня волонтера розповідаємо історію Аліни Михайлової – однієї з багатьох людей, чиє життя повністю змінилося з 2014 року. Вона прийшла на Майдан студенткою факультету політології, аби «побачити всі процеси зсередини». Але просто спостерігати довго не могла – стала волонтеркою і допомагала з пошуком зниклих безвісти. Із закінченням Революції гідності громадська діяльність Аліни лише набрала обертів. Спершу вона допомагала бійцям на сході, а згодом – долучилася до їхніх лав та почала рятувати життя військових.
Аліна Михайлова
Волонтерка, засновниця дніпровського відділу організації «Армія SOS». Доброволиця-парамедик на фронті, депутатка Київради
Майдан став періодом першого свідомого волонтерства
Із волонтерством я потроху знайомилася ще з дитинства. Я родом із Дніпра, і в нашій області було декілька притулків для тварин. Ми з татом стабільно раз на місяць відвозили туди речі й корм для тварин, вигулювали чотирилапих, допомагали з прибиранням. Для мене це було нормою.
Взагалі я хотіла бути археологинею, але батьки не дуже радісно це сприйняли. Вони поставили умову: я маю вивчати політологію. Рідні чомусь вирішили, що це – моє. Зараз я не шкодую, що обрала такий фах. В Київському університеті імені Т. Г. Шевченка знання були не про те, як будувати країну чи робити політику, а про щось глибше, щось світоглядне. Це допомагало формувати свою позицію щодо різних подій.
Революція гідності була періодом мого першого свідомого волонтерства. Я прочитала у Twitter, що Мустафа Найєм збирає людей на Майдані. Прийшла туди просто як студентка, якій було цікаво. Чомусь я собі вирішила: якщо вчуся на факультеті політології, то маю бачити всі процеси зсередини, тож повинна бути до них долученою. І перші дні я просто приходила на Майдан і дивилася, що там відбувається.
Коли почали формуватися студентські колони, наш університет не сильно підтримував Майдан. Якщо у «Могилянці» студентів ледве не звільняли з пар, і вони могли йти на мітинг, то в моєму виші були випадки, коли нас прямо закривали в університеті. Тому це був не лише протест проти системи в країні загалом, а й внутрішній – проти нашого закладу освіти.
Полеглі герої лежали на землі, бо під моргом – «беркутівці»
Коли стався перший силовий розгін студентів, я почала волонтерити у профспілках. Там була величезна кухня, де всі нарізали їжу для людей на барикадах. Я брала тацю й ходила роздавати хлопцям гарячі напої та щось смачненьке. А вже після розстрілів – пішла до Михайлівського собору, де був намет Громадського сектору Євромайдану. І кажу: «Я хочу щось робити!». Офіційно я в організацію не вступала, але ми з одногрупницею брали на себе майже всі нічні зміни. З вечора і до ранку відповідали на дзвінки та зустрічали людей, які шукали зниклих безвісти.
Пам’ятаю, як до мене підійшов один чоловік і каже: «У мене є питання. Мій син пропав безвісти, і його шукає мама». Ми почали переглядати списки. Людина з названим ім’ям та прізвищем була записана серед тих, хто в реанімації. Я набрала лікарню, і там мені це підтвердили. Чоловік подякував і поїхав туди. І десь через годину на мій штабний телефон приходить повідомлення від цього батька: «Дякую вам за все! Мама впізнала сина в морзі. Але ви тримайтеся, робите корисну справу». З’ясувалося, що в реанімації була інша людина з таким самим прізвищем, ім’ям та по батькові. Буквально через 20-30 хвилин матір поїхала в морг і там упізнала цього хлопця.
Ця подія мене – 19-річну дівчину – дуже змінила. Було важко усвідомити, що відбувається в нашій країні. Я бачила, як перший час на Михайлівському соборі Герої Небесної Сотні лежали просто на землі. Ми з волонтерами боялися віддавати їх у морги, бо там чергували «беркутівці». Просто під ковдрами лежали люди, які віддали за цю країну своє життя, і ми не могли на той момент поховати їх із почестями. Але зробили це пізніше, коли Майдан «перекипів». Уся ця ситуація мене морально і фізично підкосила. Я лоб у лоб зіштовхнулася з сумною реальністю, в якій на той момент жила наша держава.
Розвіювала міф, що «Донбас годує Україну»
Після Майдану мені було складно адаптуватися до реальності. У мене ще був «юнацький максималізм», хотілося протистояти й далі, змінювати країну. А вийшло так, що Революція гідності завершилася, ми – перемогли. От і все, можемо розходитися та їхати додому. Тоді лише починалася окупація Криму. Всім було зрозуміло, що в країні відбувається щось жахливе. До того ж на Донбасі почалися закиди про те, що: «Мы кормим всю Украину. Донбас не станет на колени!».
І я вигадала собі проєкт, який називався «Зшивання сходу та заходу». У його межах їздила на захід України, спілкувалася там із працівниками різних сфер і розвіювала міф, що «Донбас годує Україну». У тих регіонах люди теж важко працюють, зокрема і фізично. І вони самі себе «годують», наповнюють бюджет України тощо. Згодом я ще трішки поїздила обласними центрами, зняла важливий відеоролик-звернення до місцевих жителів Луганської та Донецької області.
Бійці поїхали на фронт без їжі та білизни
Щойно я повернулася з тих поїздок – окупували Крим. Я розуміла, що мушу щось робити, бо відчуваю в цьому гостру потребу. Але що саме – було незрозуміло. Тоді працювало вже чимало різних організацій, і я не знала, де буду більш потрібна. Тому вирішила, що волонтеритиму самостійно. У своєму Twitter я написала: «Друзі, сьогодні під Фуршетом у Києві збираю продукти для бійців на фронті. Якщо маєте бажання – приєднуйтеся». Починала з того, що просто стояла там із візком і плакатом. Люди виходити з магазину, бачили це, верталися і купляли якість продукти та приносили мені.
Відтак я почала опікуватися львівською 23-ою окремою механізованою бригадою імені короля Данила. Вона якраз поїхала на свою першу ротацію в Амвросіївку (зараз це окупована територія). Хлопці відправилися на Донбас абсолютно без засобів захисту та якихось елементарних речей. Навіть із підвезенням харчів туди виникали проблеми. Це було так: є загроза – збирайтесь і їдьте, ось вам форма, каска, бронежилет і зброя. Бійці говорили: «У нас немає, що їсти. Ми лише встигли купити локшину швидкого приготування, але й вона вже закінчується».
І от я з волонтерами допомагала зі збором харчів та інших речей – навіть елементарних, як от спідня білизна. Збирали також каски та бронежилети. Спершу відправляли все це поштою, а потім почали їздити самі. Спілкуючись із хлопцями, я почала розуміти, що таке «оптичні приціли», «тепловізійні приціли», які є класи бронежилетів, які з них потрібні на фронті тощо. Військовим волонтерством я займалася з 2014 до 2016 року. Я і зараз це продовжую, але вже допомагаю одинично, практично тільки добровольцям.
Дніпряни не одразу довіряли волонтерам свої кошти
У 2014 році я збирала кошти на тепловізор для армії, і мені написав один чоловік: «Я готовий передати вам тисячу доларів, але треба, щоб ви її вивели через SWIFT-платіж». А на той момент такі платежі могли проводити лише великі організації, як от «Повернись живим», «Армія SOS», «Крила Фенікса» чи «Народний тил». І мені треба було до когось звернутися, щоб вони прийняли ці гроші на свій рахунок, вивели й віддали мені або самі купили тепловізор. Я звернулася до «Армії SOS» – просто знайшла їх в інтернеті, написала одному з учасників. І вони погодилися, вивели ці кошти, купили тепловізор, і я передала його хлопцям.
Після цього організація запросила мене займатися волонтерством разом із ними. У той час я жила в столичному гуртожитку, з якого влітку треба було їхати. І я кажу: «Друзі, вибачте, мені немає де жити в Києві, тож я повертаюся додому в Дніпро. Тому, мабуть, буду працювати окремо від вас». Натомість вони запропонували відкрити на моїй батьківщині офіс їхньої організації. Ми це зробили. Я опікувалася Донецькою областю, а київський осередок «Армія SOS» – Луганщиною. Ми закривали різні потреби бійців, наприклад, коли їм бракувало якоїсь спеціалізованої техніки.
Дніпро – трохи специфічне місто. На той момент у нас було багато волонтерських організацій, але місцевим було важко їм довіряти свої гроші. Особливо мені – маленькій дівчинці, яка просто поширює в інтернеті фотографії та розказує про війну. Але згодом жителі звикли до нас. В офісі постійно був хороший потік людей, вони приходили й просто запитували: «А як там на фронті? Розкажіть». Було важливо підтримувати інформаційну кампанію саме в цьому місті східного регіону. А ще ми провели першу в Україні документальну виставку з війни. Люди приходили, дивилися, розуміли, що за 200 кілометрів від них відбуваються такі події, там гинуть хлопці, і їм потрібна підтримка.
Із захистом диплому першими привітали хлопці з окопів
У 2016 році на війні загинув мій дуже близький друг. Це був другий момент, який змінив моє життя і сприйняття цього світу. Ми були такі рідні, святкували разом у підрозділі Різдво, Новий рік, дні народження. Коли я захистила диплом, то перші люди, які мене привітали, були хлопці з окопів. Вони вже стали моєю сім’єю, до якої я щоразу поверталася. Знала, що кожен із них будь-якої миті може загинути. Але насправді я в це не вірила. Неможливо, щоб ця людина померла. Володимир Цірик був командиром 9 роти 23-ї бригади, кадровим військовим. Його називали майбутнім генералом. Тим, хто мав змінити хід цієї війни та нашу армію.
Читайте також: «Військові теж бояться стоматологів». Як лікар з Одещини Анатолій Стодола рятує зуби українських бійців на передовій
Ця втрата стала для мене сильним ударом. На чотири місяці я просто вимкнулася від усього. Поїхала з сім’єю в гори, певний час була без зв’язку. Це був переломний момент, коли я мала вирішувати: або йти з військового волонтерства і займатися своїм життям, або не залишатися у ролі волонтерки, а ставати військовою, доброволицею. Мені здавалося, якщо люди гинуть, і ми не наближаємося до перемоги, то немає цінності моєї волонтерської роботи. Я вирішила йти на війну, оскільки не могла собі дозволити просто закрити книжку цієї історії «Майдан, війна» і сказати: «Народ, тепер без мене, розбирайтеся».
Завжди хотіла бути військовою і доброволицею
Коли я повернулася з подорожі та вперше за чотири місяці відкрила Facebook, побачила, що добровольчий батальйон «Госпітальєри» проводить курси домедичної допомоги. Було достатньо пройти цю підготовку – і можна їхати на Донбас. Я сприйняла це як знак. Зібрала речі, написала їм, що готова приїхати. Важливий момент: я завжди хотіла бути і військовою, і добровольцем.
На початку війни я не могла зрозуміти, де можу застосувати свої сили. Тому у 2014 році в мене був страх, що я не можу бути медиком, якщо я боюся крові. А другий варіант – стати стрільцем – це теж не моя історія. Але насправді через два роки, у 2016-му, я зрозуміла, про що це було. Я боялася зізнатися собі, що не була готова брати відповідальність за людей, за їхню безпеку та життя. Адже в будь-якому випадку, навіть якщо ти не командир, а просто якась бойова одиниця (медик, стрілець), – все одно несеш відповідальність за людей, які перебувають поруч із тобою.
А якщо ти медик – ти взагалі відповідаєш за життя людини, яка апріорі може бути поранена будь-якої миті. Й у 2016 році через загибель близької людини я зрозуміла, що готова брати цю відповідальність на себе, готова віддавати цій діяльності всю себе. Хотілося приділити максимум часу і зусиль тому, щоб Україна стала вільною, повернула свої території. І в жовтні я пройшла курси, а вже через два тижні поїхала на першу ротацію в Широкине як парамедик. Пробула так практично дві ротації, може, навіть три. Там я зустріла Новий рік вже як боєць добровольчого підрозділу. Так почалася моя військова історія.
Найкращі часи мого життя – це Широкине
Я завжди говорю про те, що найкращі часи мого життя були на ротації в Широкине. Це селище, в якому немає місцевих людей, тому що лінія фронту проходить населеним пунктом, а далі воно вже окуповане. І там були тільки військові. Ми практично постійно жили в підвалі, тому що весь час відбувалися обстріли. Це була зима, у нас навіть не було води. Її привозили, вона замерзала, і ми топили буржуйки.
А ще в нас майже не було світла – лише дві години на добу, протягом яких ми заряджали все, що було потрібно. Решту часу ми жили при свічках, оскільки в будинку вікна були застелені мішками з піском (аби не потрапили уламки), а, отже, в нас постійно було темрява. Попри те, що в нас не було зручностей для життя, але мої найкращі враження, якщо їх можна так назвати, були саме з того періоду життя.
Мене нічого не турбувало, окрім того, що в мене є ворог, є побратими, і наше завдання – воювати. Поруч були люди, які мої навіть за цінностями, адже це добровольці. Коли ти волонтер, приїжджаєш до них і їдеш назад. А тут ти живеш з ними щодня, чуєш ці розмови. Ви встаєте зранку і п’єте разом каву, йдете на пост, усе обговорюєте. Й ось так триває життя і точиться війна.
Завдяки волонтерам створили нову медичну службу
У 2017 році я перейшла в інший підрозділ – першої штурмової роти «Правого сектора». Там взагалі не було на службі медиків, і я погодилася допомогти. Потрібно було збирати всі свої знання та експертів з домедичної допомоги. Тоді у нас із різницею буквально в місяць загинули двоє бійців. І вони померли просто тому, що наш підрозділ був розтягнутий вздовж лінії фронту, і мені потрібно було до них їхати десь півтори години. На моїй позиції також були поранені. Це мене сильно картало.
Я не розуміла, як таке може бути. Треба було щось змінювати. Тоді були волонтери, але не в тих масштабах, коли можна сказати: «Слухайте, нам потрібні реанімобіль та машина для евакуації», і всі тобі кидають гроші. Доводилося ходити до меценатів, пояснювати: «Так, є інші медичні служби, але існує реальна потреба, люди гинуть, бо до них не встигають приїхати медики з інших позицій». І так за сім місяців нам вдалося укомплектувати службу за протоколами НАТО. Ми підготували один евакуаційний автомобіль, й у кожного бійця була окрема аптечка з наповненням. Нам вдалося побудувати абсолютно нову історію в українському війську та у фронтовій медицині.
Великим визнанням були моменти, коли бійці з досвідом служіння в НАТО говорили: «Молодці, ми пишаємося вами, адже у вас все так само як і у нас». Я дуже пишаюся, що нам це вдалося. До того ж ми зробили це без допомоги держави, винятково силами волонтерів та небайдужих людей. Усі, хто міг, скинулися грошима. І так утворилася нова медична служба в добровольчому підрозділі. Вона й сьогодні працює на війні.
Три роки провела на війні, а потім подумала: «Для чого це все?»
У 2019 році в мене стався важкий момент у житті. Я не назву це депресією чи ПТСР, це радше було знецінення себе. Я практично три роки не виїжджала з війни. Хіба що мала тижневу відпустку раз на шість місяців. Решту часу я проводила на війні у своєму підрозділі. І настав момент, коли я прокинулася зранку, і в мене виникло питання: «Для чого це все?». Час іде, люди живуть у мирних містах, їх абсолютно не турбує, що відбувається на фронті. Це все цікавить тільки нашу команду волонтерів і військових.
«Чого я досягла в житті?». У мене постійно виникало питання про те, чи був сенс витрачати стільки часу, якщо він не приніс перемоги в цій війні або хоча б просування далі на територіях. Я вважала, що деградую, не можу вести дискусію на будь-яку тему, крім війни. Насправді так воно й було. Я обирала винятково військове й волонтерське оточення. Коли приїжджала на сесію в університет, мені не було про що говорити з одногрупниками. І мене це лякало.
Це був якийсь рівень божевілля. Я стала у своєму підрозділі «маленьким сепаром», який ходить і каже: «І що далі? І що буде?». І тоді я підійшла до командира й сказала: «Слухай, я не вивожу, мені важко. Відчуваю, що в мене відбуваються якісь зміни, які я не можу контролювати. Мені потрібна якась допомога, можливо, просто поїхати додому». І він відповів: «Так, без питань».
Поїздка у США повернула до життя
Мій друг, з яким я познайомилася в Громадському секторі Євромайдану, подав мене на програму стажування в Конгресі США Open Vote. Це програма лідерського характеру про обмін між Україною та Сполученими Штатами для військовослужбовців, добровольців та волонтерів. Ми мали приїхати, поділитися власним досвідом і почути досвід американської армії. Мені здавалося, що мене ніхто не відбере. Я ледве заповнила ту анкету й одразу налаштувала себе, що нічого не вийде. Але через три місяці мені зателефонували й сказали: «Аліно, ви пройшли відбір!».
Для мене ця поїздка стала ковтком свіжого повітря. Ми багато спілкувалися саме з жінками з армії США. Я повернулася додому абсолютно іншою людиною. Це було мені потрібно для того, щоб переоцінити все, що відбувалося в моєму житті та моїй країні останні 4-5 років. Після цього я одразу подалася на другу освіту та ветеранську стипендію імені Богдана Радченка. Хоча я й тут не дуже вірила, що в мене вийде.
Борюся з незаконними забудовами у столиці
Відтак мені було важливо знайти своє заняття, яке хоч якось би продовжувало мою діяльність у всі ті роки війни. І я пішла працювати менторкою в «Українську академію лідерства». Я була наставницею для випускників, що стало важливим етапом моєї соціалізації. Ми зі студентами спілкувалися 24/7, їздили в Авдіївку, я знайомила їх зі своїм підрозділом. І коли я йшла з цієї роботи, вони понаписували мені дуже багато листів, де дякували за переданий досвід.
Зараз я є депутаткою Київради, працюю на громадських засадах. Ідеологічно найважливіша моя ініціатива – демонтаж Пам’ятного знаку на честь дружби міст Києва і Москви. Багато хто мені говорить: «О, ви тільки руйнувати можете! А побудуйте щось десь». Ми обов’язково це зробимо, але перед тим паралельно будемо викорінювати такі речі, як ця, які здаються дивними на восьмий рік війни. Також я постійно борюся з незаконними забудовами. Люди кажуть, що я божевільна, тому що це важко і небезпечно для життя. І хоча я не маю команди, справляюся зі своєю задачею. На жодному об’єкті, за які я взялась з громадою, не почалась активна фаза будівництва.
Суспільство
Лауреати
- Найкраща драматична вистава – “Візит”, Національний театр імені Івана Франка;
- Найкраща музична вистава – мюзикл “Тигролови”, Київська національна оперета;
- Найкраща дитяча вистава – “Піноккія”, Київська опера на Подолі;
- Найкраща камерна вистава (вистава малої сцени)” – “Намалюй мені літак”, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра;
- Найкраща режисерська робота – Давид Петросян за виставу “Візит”, Національний театр імені Івана Франка;
- Найкраще виконання чоловічої ролі – Олексій Богданович за роль Альфреда у виставі “Візит”, Національний театр імені Івана Франка;
- Найкраще виконання жіночої ролі – Ольга Гришина за роль Анелі у виставі “Для домашнього вогнища”, Національний театр імені Лесі Українки;
- Найкраще виконання чоловічої ролі другого плану” (премію розділили два актори) – Остап Ступка за роль Бургомістра у виставі “Візит”, Національний театр імені Івана Франка; Олександр Бондар за ролі Екскурсовода, фанатичного студента й диригента Артуро Тосканіні у виставі “Соломія”, Театр драми на Печерську;
- Найкраще виконання жіночої ролі другого плану – Лариса Трояновська за ролі Кошатниці та Надії Танашевич у виставі “Зелені коридори”, Театр на Подолі;
- Найкраща сценографія – Даниїла Колот, вистава “Візит”, Національний театр імені Івана Франка;
- Найкраща музична концепція вистави – Борис Севастьянов, мюзикл “Піноккія”, Київська опера на Подолі;
- Найкраще пластичне вирішення вистави – Раду Поклітару, балет “ДискриміНАЦІЯ”, Київ модерн-балет;
- Найкращий акторський дебют – Ганна Михайличенко, моновистава “Мовою троянд”, Київська академічна майстерня театрального мистецтва “Сузір’я”;
- Найкращий режисерський дебют – Володимир Абазопуло, Ярослав Гуревич, вистава “Круасани з мигдалем”, Київська академічна майстерня театрального мистецтва “Сузір’я”.
Про премію
Суспільство
Вартість квитків
Деталі маршруту
Суспільство
1. Перша домедична допомога в умовах війни
- про алгоритм MARCHE і загальну хронологію надання допомоги;
- ознаки кровотечі, використання тапмпонади та джгутів;
- основи зовнішнього масажу серця;
- як звільняти дихальні шляхи постраждалого;
- про зігрівання при переохолодженні;
- як розрізняти ступені опіків і що робити, аби не нашкодити.
2. Навчання з попередження ризиків від вибухонебезпечних предметів
- як правильно дітям і дорослим у громадах поводитися з ВНП;
- які є різновиди мін та ВПН;
- про безпечну поведінку в разі виявлення небезпечних предметів тощо.
3. База: сучасна військова підготовка
- про загальну підготовку (екіпірування та спорядження: що взяти з собою, фізична та вогнева підготовка);
- умови побуту в польових умовах;
- основи тактичної підготовки;
- про безпеку звʼязку на полі бою;
- як орієнтуватися на місцевості;
- про види озброєння, аеророзвідку та саперну справу;
- якою має бути психологічна підготовка тощо.
4. Інженерний курс «Народний FPV»
5. Як пережити війну разом: курс для родин військовослужбовців, ветеранок і ветеранів
- як знизити рівень стресу в дорослих і дітей;
- як впоратися з постійною тривогою, страхом втрати;
- про побудову стосунків на відстані;
- як підготуватися до повернення партнера тощо.
6. Сам собі терапевт. Інструменти психологічної самодопомоги для ветеранів і ветеранок
- про управління внутрішньою напругою та спостереження за власними думками;
- про техніки дистанціювання та стабілізації;
- про когнітивні фільтри та те, як їх позбутися;
- як працювати з гнівом;
- про техніки запобігання конфлікту тощо.
7. Як адаптуватися на новому місці? Курс психологічної реінтеграції ВПО
- як допомогти собі й близьким та адаптуватися в нових умовах;
- що потрібно, аби знизити внутрішню тривогу;
- як знайти роботу;
- про підтримку зв’язку з рідними;
- про те, як долучатися до ініціатив у громаді або створювати власні тощо.
8. Як знайти роботу під час війни
- як проаналізувати свої знання та навички;
- як за потреби перекваліфікуватися;
- про канали пошуку роботи під час війни;
- техніка складання резюме;
- як підготуватися до співбесіди;
- про професійні стосунки під час війни тощо.
9. Як почати власну справу в часи невизначеності: покроковий гайд від ТОП-підприємців України
- як робити шлях до власного бізнесу у форматі зрозумілої roadmap;
- про створення бізнес-моделі для швидкого старту та спосіб її тестування;
- як знайти фінансування та клієнтів;
- що таке «точка беззбитковості» та як її розраховувати;
- про базову ієрархію бізнес-процесів;
- як навчитися визначати ризики та враховувати виклики невизначеності тощо.
10. Медіаграмотність: як не піддаватися маніпуляціям
- як медіаграмотність допомагає в ухваленні рішень;
- що робити для розвитку критичного мислення;
- як перевіряти якість контенту в українських і закордонних медіа: авторів, джерела інформації, зокрема, телеграм-канали;
- про основні наративи й тактики російської пропаганди;
- що таке маніпулятивний медіаконтент, як розрізняти дезінформацію, шкідливі пропагандистські наративи;
- як самостійно створювати якісний контент та уникати блокувань у соцмережах тощо.