Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

За плечима – Майдан та фронт. Історія волонтерки з Дніпра Аліни Михайлової

Опубліковано

До Міжнародного дня волонтера розповідаємо історію Аліни Михайлової – однієї з багатьох людей, чиє життя повністю змінилося з 2014 року. Вона прийшла на Майдан студенткою факультету політології, аби «побачити всі процеси зсередини». Але просто спостерігати довго не могла – стала волонтеркою і допомагала з пошуком зниклих безвісти. Із закінченням Революції гідності громадська діяльність Аліни лише набрала обертів. Спершу вона допомагала бійцям на сході, а згодом – долучилася до їхніх лав та почала рятувати життя військових.

Аліна Михайлова

Волонтерка, засновниця дніпровського відділу організації «Армія SOS». Доброволиця-парамедик на фронті, депутатка Київради

Майдан став періодом першого свідомого волонтерства

Із волонтерством я потроху знайомилася ще з дитинства. Я родом із Дніпра, і в нашій області було декілька притулків для тварин. Ми з татом стабільно раз на місяць відвозили туди речі й корм для тварин, вигулювали чотирилапих, допомагали з прибиранням. Для мене це було нормою.

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

Взагалі я хотіла бути археологинею, але батьки не дуже радісно це сприйняли. Вони поставили умову: я маю вивчати політологію. Рідні чомусь вирішили, що це – моє. Зараз я не шкодую, що обрала такий фах. В Київському університеті імені Т. Г. Шевченка знання були не про те, як будувати країну чи робити політику, а про щось глибше, щось світоглядне. Це допомагало формувати свою позицію щодо різних подій.

Революція гідності була періодом мого першого свідомого волонтерства. Я прочитала у Twitter, що Мустафа Найєм збирає людей на Майдані. Прийшла туди просто як студентка, якій було цікаво. Чомусь я собі вирішила: якщо вчуся на факультеті політології, то маю бачити всі процеси зсередини, тож повинна бути до них долученою. І перші дні я просто приходила на Майдан і дивилася, що там відбувається.

Коли почали формуватися студентські колони, наш університет не сильно підтримував Майдан. Якщо у «Могилянці» студентів ледве не звільняли з пар, і вони могли йти на мітинг, то в моєму виші були випадки, коли нас прямо закривали в університеті. Тому це був не лише протест проти системи в країні загалом, а й внутрішній – проти нашого закладу освіти.

Полеглі герої лежали на землі, бо під моргом – «беркутівці»

Коли стався перший силовий розгін студентів, я почала волонтерити у профспілках. Там була величезна кухня, де всі нарізали їжу для людей на барикадах. Я брала тацю й ходила роздавати хлопцям гарячі напої та щось смачненьке. А вже після розстрілів – пішла до Михайлівського собору, де був намет Громадського сектору Євромайдану. І кажу: «Я хочу щось робити!». Офіційно я в організацію не вступала, але ми з одногрупницею брали на себе майже всі нічні зміни. З вечора і до ранку відповідали на дзвінки та зустрічали людей, які шукали зниклих безвісти.

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

Пам’ятаю, як до мене підійшов один чоловік і каже: «У мене є питання. Мій син пропав безвісти, і його шукає мама». Ми почали переглядати списки. Людина з названим ім’ям та прізвищем була записана серед тих, хто в реанімації. Я набрала лікарню, і там мені це підтвердили. Чоловік подякував і поїхав туди. І десь через годину на мій штабний телефон приходить повідомлення від цього батька: «Дякую вам за все! Мама впізнала сина в морзі. Але ви тримайтеся, робите корисну справу». З’ясувалося, що в реанімації була інша людина з таким самим прізвищем, ім’ям та по батькові. Буквально через 20-30 хвилин матір поїхала в морг і там упізнала цього хлопця. 

Ця подія мене – 19-річну дівчину – дуже змінила. Було важко усвідомити, що відбувається в нашій країні. Я бачила, як перший час на Михайлівському соборі Герої Небесної Сотні лежали просто на землі. Ми з волонтерами боялися віддавати їх у морги, бо там чергували «беркутівці». Просто під ковдрами лежали люди, які віддали за цю країну своє життя, і ми не могли на той момент поховати їх із почестями. Але зробили це пізніше, коли Майдан «перекипів». Уся ця ситуація мене морально і фізично підкосила. Я лоб у лоб зіштовхнулася з сумною реальністю, в якій на той момент жила наша держава.

Розвіювала міф, що «Донбас годує Україну»

Після Майдану мені було складно адаптуватися до реальності. У мене ще був «юнацький максималізм», хотілося протистояти й далі, змінювати країну. А вийшло так, що Революція гідності завершилася, ми – перемогли. От і все, можемо розходитися та їхати додому. Тоді лише починалася окупація Криму. Всім було зрозуміло, що в країні відбувається щось жахливе. До того ж на Донбасі почалися закиди про те, що: «Мы кормим всю Украину. Донбас не станет на колени!».

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

І я вигадала собі проєкт, який називався «Зшивання сходу та заходу». У його межах їздила на захід України, спілкувалася там із працівниками різних сфер і розвіювала міф, що «Донбас годує Україну». У тих регіонах люди теж важко працюють, зокрема і фізично. І вони самі себе «годують», наповнюють бюджет України тощо. Згодом я ще трішки поїздила обласними центрами, зняла важливий відеоролик-звернення до місцевих жителів Луганської та Донецької області. 

Бійці поїхали на фронт без їжі та білизни 

Щойно я повернулася з тих поїздок – окупували Крим. Я розуміла, що мушу щось робити, бо відчуваю в цьому гостру потребу. Але що саме – було незрозуміло. Тоді працювало вже чимало різних організацій, і я не знала, де буду більш потрібна. Тому вирішила, що волонтеритиму самостійно. У своєму Twitter я написала: «Друзі, сьогодні під Фуршетом у Києві збираю продукти для бійців на фронті. Якщо маєте бажання – приєднуйтеся». Починала з того, що просто стояла там із візком і плакатом. Люди виходити з магазину, бачили це, верталися і купляли якість продукти та приносили мені. 

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

Відтак я почала опікуватися львівською 23-ою окремою механізованою бригадою імені короля Данила. Вона якраз поїхала на свою першу ротацію в Амвросіївку (зараз це окупована територія). Хлопці відправилися на Донбас абсолютно без засобів захисту та якихось елементарних речей. Навіть із підвезенням харчів туди виникали проблеми. Це було так: є загроза – збирайтесь і їдьте, ось вам форма, каска, бронежилет і зброя. Бійці говорили: «У нас немає, що їсти. Ми лише встигли купити локшину швидкого приготування, але й вона вже закінчується». 

І от я з волонтерами допомагала зі збором харчів та інших речей – навіть елементарних, як от спідня білизна. Збирали також каски та бронежилети. Спершу відправляли все це поштою, а потім почали їздити самі. Спілкуючись із хлопцями, я почала розуміти, що таке «оптичні приціли», «тепловізійні приціли», які є класи бронежилетів, які з них потрібні на фронті тощо. Військовим волонтерством я займалася з 2014 до 2016 року. Я і зараз це продовжую, але вже допомагаю одинично, практично тільки добровольцям. 

Дніпряни не одразу довіряли волонтерам свої кошти

У 2014 році я збирала кошти на тепловізор для армії, і мені написав один чоловік: «Я готовий передати вам тисячу доларів, але треба, щоб ви її вивели через SWIFT-платіж». А на той момент такі платежі могли проводити лише великі організації, як от «Повернись живим», «Армія SOS», «Крила Фенікса» чи «Народний тил». І мені треба було до когось звернутися, щоб вони прийняли ці гроші на свій рахунок, вивели й віддали мені або самі купили тепловізор. Я звернулася до «Армії SOS» – просто знайшла їх в інтернеті, написала одному з учасників. І вони погодилися, вивели ці кошти, купили тепловізор, і я передала його хлопцям. 

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

Після цього організація запросила мене займатися волонтерством разом із ними. У той час я жила в столичному гуртожитку, з якого влітку треба було їхати. І я кажу: «Друзі, вибачте, мені немає де жити в Києві, тож я повертаюся додому в Дніпро. Тому, мабуть, буду працювати окремо від вас». Натомість вони запропонували відкрити на моїй батьківщині офіс їхньої організації. Ми це зробили. Я опікувалася Донецькою областю, а київський осередок «Армія SOS» – Луганщиною. Ми закривали різні потреби бійців, наприклад, коли їм бракувало якоїсь спеціалізованої техніки. 

Дніпро – трохи специфічне місто. На той момент у нас було багато волонтерських організацій, але місцевим було важко їм довіряти свої гроші. Особливо мені – маленькій дівчинці, яка просто поширює в інтернеті фотографії та розказує про війну. Але згодом жителі звикли до нас. В офісі постійно був хороший потік людей, вони приходили й просто запитували: «А як там на фронті? Розкажіть». Було важливо підтримувати інформаційну кампанію саме в цьому місті східного регіону. А ще ми провели першу в Україні документальну виставку з війни. Люди приходили, дивилися, розуміли, що за 200 кілометрів від них відбуваються такі події, там гинуть хлопці, і їм потрібна підтримка. 

Із захистом диплому першими привітали хлопці з окопів

У 2016 році на війні загинув мій дуже близький друг. Це був другий момент, який змінив моє життя і сприйняття цього світу. Ми були такі рідні, святкували разом у підрозділі Різдво, Новий рік, дні народження. Коли я захистила диплом, то перші люди, які мене привітали, були хлопці з окопів. Вони вже стали моєю сім’єю, до якої я щоразу поверталася. Знала, що кожен із них будь-якої миті може загинути. Але насправді я в це не вірила. Неможливо, щоб ця людина померла. Володимир Цірик був командиром 9 роти 23-ї бригади, кадровим військовим. Його називали майбутнім генералом. Тим, хто мав змінити хід цієї війни та нашу армію.

Читайте також: «Військові теж бояться стоматологів». Як лікар з Одещини Анатолій Стодола рятує зуби українських бійців на передовій

Ця втрата стала для мене сильним ударом. На чотири місяці я просто вимкнулася від усього. Поїхала з сім’єю в гори, певний час була без зв’язку. Це був переломний момент, коли я мала вирішувати: або йти з військового волонтерства і займатися своїм життям, або не залишатися у ролі волонтерки, а ставати військовою, доброволицею. Мені здавалося, якщо люди гинуть, і ми не наближаємося до перемоги, то немає цінності моєї волонтерської роботи. Я вирішила йти на війну, оскільки не могла собі дозволити просто закрити книжку цієї історії «Майдан, війна» і сказати: «Народ, тепер без мене, розбирайтеся».

Завжди хотіла бути військовою і доброволицею

Коли я повернулася з подорожі та вперше за чотири місяці відкрила Facebook, побачила, що добровольчий батальйон «Госпітальєри» проводить курси домедичної допомоги. Було достатньо пройти цю підготовку – і можна їхати на Донбас. Я сприйняла це як знак. Зібрала речі, написала їм, що готова приїхати. Важливий момент: я завжди хотіла бути і військовою, і добровольцем. 

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

На початку війни я не могла зрозуміти, де можу застосувати свої сили. Тому у 2014 році в мене був страх, що я не можу бути медиком, якщо я боюся крові. А другий варіант – стати стрільцем – це теж не моя історія. Але насправді через два роки, у 2016-му, я зрозуміла, про що це було. Я боялася зізнатися собі, що не була готова брати відповідальність за людей, за їхню безпеку та життя. Адже в будь-якому випадку, навіть якщо ти не командир, а просто якась бойова одиниця (медик, стрілець), – все одно несеш відповідальність за людей, які перебувають поруч із тобою. 

А якщо ти медик – ти взагалі відповідаєш за життя людини, яка апріорі може бути поранена будь-якої миті. Й у 2016 році через загибель близької людини я зрозуміла, що готова брати цю відповідальність на себе, готова віддавати цій діяльності всю себе. Хотілося приділити максимум часу і зусиль тому, щоб Україна стала вільною, повернула свої території. І в жовтні я пройшла курси, а вже через два тижні поїхала на першу ротацію в Широкине як парамедик. Пробула так практично дві ротації, може, навіть три. Там я зустріла Новий рік вже як боєць добровольчого підрозділу. Так почалася моя військова історія. 

Найкращі часи мого життя – це Широкине

Я завжди говорю про те, що найкращі часи мого життя були на ротації в Широкине. Це селище, в якому немає місцевих людей, тому що лінія фронту проходить населеним пунктом, а далі воно вже окуповане. І там були тільки військові. Ми практично постійно жили в підвалі, тому що весь час відбувалися обстріли. Це була зима, у нас навіть не було води. Її привозили, вона замерзала, і ми топили буржуйки. 

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

А ще в нас майже не було світла – лише дві години на добу, протягом яких ми заряджали все, що було потрібно. Решту часу ми жили при свічках, оскільки в будинку вікна були застелені мішками з піском (аби не потрапили уламки), а, отже, в нас постійно було темрява. Попри те, що в нас не було зручностей для життя, але мої найкращі враження, якщо їх можна так назвати, були саме з того періоду життя. 

Мене нічого не турбувало, окрім того, що в мене є ворог, є побратими, і наше завдання – воювати. Поруч були люди, які мої навіть за цінностями, адже це добровольці. Коли ти волонтер, приїжджаєш до них і їдеш назад. А тут ти живеш з ними щодня, чуєш ці розмови. Ви встаєте зранку і п’єте разом каву, йдете на пост, усе обговорюєте. Й ось так триває життя і точиться війна.  

Завдяки волонтерам створили нову медичну службу

У 2017 році я перейшла в інший підрозділ – першої штурмової роти «Правого сектора». Там взагалі не було на службі медиків, і я погодилася допомогти. Потрібно було збирати всі свої знання та експертів з домедичної допомоги. Тоді у нас із різницею буквально в місяць загинули двоє бійців. І вони померли просто тому, що наш підрозділ був розтягнутий вздовж лінії фронту, і мені потрібно було до них їхати десь півтори години. На моїй позиції також були поранені. Це мене сильно картало. 

Я не розуміла, як таке може бути. Треба було щось змінювати. Тоді були волонтери, але не в тих масштабах, коли можна сказати: «Слухайте, нам потрібні реанімобіль та машина для евакуації», і всі тобі кидають гроші. Доводилося ходити до меценатів, пояснювати: «Так, є інші медичні служби, але існує реальна потреба, люди гинуть, бо до них не встигають приїхати медики з інших позицій». І так за сім місяців нам вдалося укомплектувати службу за протоколами НАТО. Ми підготували один евакуаційний автомобіль, й у кожного бійця була окрема аптечка з наповненням. Нам вдалося побудувати абсолютно нову історію в українському війську та у фронтовій медицині. 

Великим визнанням були моменти, коли бійці з досвідом служіння в НАТО говорили: «Молодці, ми пишаємося вами, адже у вас все так само як і у нас». Я дуже пишаюся, що нам це вдалося. До того ж ми зробили це без допомоги держави, винятково силами волонтерів та небайдужих людей. Усі, хто міг, скинулися грошима. І так утворилася нова медична служба в добровольчому підрозділі. Вона й сьогодні працює на війні. 

Три роки провела на війні, а потім подумала: «Для чого це все?»

У 2019 році в мене стався важкий момент у житті. Я не назву це депресією чи ПТСР, це радше було знецінення себе. Я практично три роки не виїжджала з війни. Хіба що мала тижневу відпустку раз на шість місяців. Решту часу я проводила на війні у своєму підрозділі. І настав момент, коли я прокинулася зранку, і в мене виникло питання: «Для чого це все?». Час іде, люди живуть у мирних містах, їх абсолютно не турбує, що відбувається на фронті. Це все цікавить тільки нашу команду волонтерів і військових.

Фото: «Радіо Свобода»

«Чого я досягла в житті?». У мене постійно виникало питання про те, чи був сенс витрачати стільки часу, якщо він не приніс перемоги в цій війні або хоча б просування далі на територіях. Я вважала, що деградую, не можу вести дискусію на будь-яку тему, крім війни. Насправді так воно й було. Я  обирала винятково військове й волонтерське оточення. Коли приїжджала на сесію в університет, мені не було про що говорити з одногрупниками. І мене це лякало. 

Це був якийсь рівень божевілля. Я стала у своєму підрозділі «маленьким сепаром», який ходить і каже: «І що далі? І що буде?». І тоді я підійшла до командира й сказала: «Слухай, я не вивожу, мені важко. Відчуваю, що в мене відбуваються якісь зміни, які я не можу контролювати. Мені потрібна якась допомога, можливо, просто поїхати додому». І він відповів: «Так, без питань». 

Поїздка у США повернула до життя

Мій друг, з яким я познайомилася в Громадському секторі Євромайдану, подав мене на програму стажування в Конгресі США Open Vote. Це програма лідерського характеру про обмін між Україною та Сполученими Штатами для військовослужбовців, добровольців та волонтерів. Ми мали приїхати, поділитися власним досвідом і почути досвід американської армії. Мені здавалося, що мене ніхто не відбере. Я ледве заповнила ту анкету й одразу налаштувала себе, що нічого не вийде. Але через три місяці мені зателефонували й сказали: «Аліно, ви пройшли відбір!». 

Для мене ця поїздка стала ковтком свіжого повітря. Ми багато спілкувалися саме з жінками з армії США. Я повернулася додому абсолютно іншою людиною. Це було мені потрібно для того, щоб переоцінити все, що відбувалося в моєму житті та моїй країні останні 4-5 років. Після цього я одразу подалася на другу освіту та ветеранську стипендію імені Богдана Радченка. Хоча я й тут не дуже вірила, що в мене вийде. 

Борюся з незаконними забудовами у столиці

Відтак мені було важливо знайти своє заняття, яке хоч якось би продовжувало мою діяльність у всі ті роки війни. І я пішла працювати менторкою в «Українську академію лідерства». Я була наставницею для випускників, що стало важливим етапом моєї соціалізації. Ми зі студентами спілкувалися 24/7, їздили в Авдіївку, я знайомила їх зі своїм підрозділом. І коли я йшла з цієї роботи, вони понаписували мені дуже багато листів, де дякували за переданий досвід.  

Фото: Eugene Loyuk / Facebook

Зараз я є депутаткою Київради, працюю на громадських засадах. Ідеологічно найважливіша моя ініціатива – демонтаж Пам’ятного знаку на честь дружби міст Києва і Москви. Багато хто мені говорить: «О, ви тільки руйнувати можете! А побудуйте щось десь». Ми обов’язково це зробимо, але перед тим паралельно будемо викорінювати такі речі, як ця, які здаються дивними на восьмий рік війни. Також я постійно борюся з незаконними забудовами. Люди кажуть, що я божевільна, тому що це важко і небезпечно для життя. І хоча я не маю команди, справляюся зі своєю задачею. На жодному об’єкті, за які я взялась з громадою, не почалась активна фаза будівництва. 

Суспільство

Стали відомі лауреати театральної премії “Київська пектораль-2023”

Опубліковано

27 березня у Міжнародний день театру о 16:00 в Київському муніципальному академічному театрі опери та балету для дітей і юнацтва відбулося урочисте нагородження лауреатів театральної премії “Київська пектораль-2023“.

Про це повідомляє журнал “Музика”.

Лауреати

За підсумками голосування журі, до складу якого традиційно входили кваліфіковані експерти – театрознавці, музикознавці, журналісти, переможцями у 14-ти номінаціях стали:

  • Найкраща драматична вистава – “Візит”, Національний театр імені Івана Франка;
  • Найкраща музична вистава – мюзикл “Тигролови”, Київська національна оперета;
  • Найкраща дитяча вистава – “Піноккія”, Київська опера на Подолі;
  • Найкраща камерна вистава (вистава малої сцени)” – “Намалюй мені літак”, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра;
  • Найкраща режисерська робота – Давид Петросян за виставу “Візит”, Національний театр імені Івана Франка;
  • Найкраще виконання чоловічої ролі – Олексій Богданович за роль Альфреда у виставі “Візит”, Національний театр імені Івана Франка;
  • Найкраще виконання жіночої ролі – Ольга Гришина за роль Анелі у виставі “Для домашнього вогнища”, Національний театр імені Лесі Українки;
  • Найкраще виконання чоловічої ролі другого плану” (премію розділили два актори) – Остап Ступка за роль Бургомістра у виставі “Візит”, Національний театр імені Івана Франка; Олександр Бондар за ролі Екскурсовода, фанатичного студента й диригента Артуро Тосканіні у виставі “Соломія”, Театр драми на Печерську;
  • Найкраще виконання жіночої ролі другого плану – Лариса Трояновська за ролі Кошатниці та Надії Танашевич у виставі “Зелені коридори”, Театр на Подолі;
  • Найкраща сценографія – Даниїла Колот, вистава “Візит”, Національний театр імені Івана Франка;
  • Найкраща музична концепція вистави – Борис Севастьянов, мюзикл “Піноккія”, Київська опера на Подолі;
  • Найкраще пластичне вирішення вистави – Раду Поклітару, балет “ДискриміНАЦІЯ”, Київ модерн-балет;
  • Найкращий акторський дебют – Ганна Михайличенко, моновистава “Мовою троянд”, Київська академічна майстерня театрального мистецтва “Сузір’я”;
  • Найкращий режисерський дебют – Володимир Абазопуло, Ярослав Гуревич, вистава “Круасани з мигдалем”, Київська академічна майстерня театрального мистецтва “Сузір’я”.

Про премію

Театральну премію “Київська пектораль” засновано за ініціативою Київського місцевого відділення Національної спілки театральних діячів України у 1992 році та за підтримки Головного управління культури Київської міської державної адміністрації. “Київська пектораль” стала першою в Україні професійною театральною премією. Це – визнання і вшанування кращих акторів, режисерів, представників інших творчих професій, пов’язаних із театральним мистецтвом.

Премія є престижною у театральній галузі, підкреслює значимість творчої праці майстрів сценічного мистецтва, адже український театр був і залишається джерелом духовності, оберегом і популяризатором культурного надбання.

Читати далі

Суспільство

Поїзд “Прага – Чоп” здійснив свій перший рейс

Опубліковано

28 березня розпочав курсування новий міжнародний рейс між Прагою та Чопом, який поєднує зручним нічним сполученням столицю Чехії, словацький Кошице та український Чоп.

Про це Укрзалізниця повідомляє на своєму Telegram-каналі.

Вартість квитків

Вона залежить від дня поїздки й у середньому становить близько 1060 грн за сидяче місце або 1700 грн за спальне місце. Придбати квиток можна на сайті перевізника RegioJet. У поїзді доступні жіночі купе, асортимент страв та напоїв з бортового меню, зокрема сніданки.

Читати також: Студія Triomatica Games презентувала нову детективну гру, дія якої розгортається у Києві

Деталі маршруту

Час поїздки між Прагою і Чопом складатиме близько 13 годин, відправлення з Праги щодня о 21:52, прибуття до Чопа о 10:35. У зворотному напрямку відправлення з Чопа щодня о 17:35, прибуття до Праги о 05:57.

Спеціально під запуск нового міжнародного сполучення Укрзалізниця призначила новий внутрішній денний поїзд “Чернівці – Чоп – Ужгород”, розклад руху якого підлаштований для комфортної пересадки буковинських та закарпатських пасажирів.

Нагадаємо, що компанія з Британії вдосконалить дрони для ЗСУ.

Також ми повідомляли, що Мінцифра анонсувала безоплатний освітній тренінг з відкритих даних.

Фото: Укрзалізниця

Читати далі

Суспільство

10 безкоштовних онлайн-курсів, що допоможуть пережити війну та її наслідки

Опубліковано

ШоТам підготував підбірку з 10 безкоштовних онлайн-курсів для українців. Лекції на платформі Prometheus доступні постійно. Щоб їх пройти, потрібно лише зареєструватися. Навички, отримані на деяких з цих курсів, без перебільшень можуть врятувати життя.

1. Перша домедична допомога в умовах війни

В умовах війни критично важливо знати, як надавати домедичну допомогу. Адже лише за 2-3 хвилини постраждалий може втратити критичний об’єм крові та не дочекатися прибуття «швидкої». Курс допоможе отримати базові теоретичні знання щодо того, як зупинити кровотечу, як діяти при опіках тіла, переохолодженні, зупинці серця тощо. 

Ви дізнаєтеся:

  • про алгоритм MARCHE і загальну хронологію надання допомоги;
  • ознаки кровотечі, використання тапмпонади та джгутів;
  • основи зовнішнього масажу серця;
  • як звільняти дихальні шляхи постраждалого;
  • про зігрівання при переохолодженні;
  • як розрізняти ступені опіків і що робити, аби не нашкодити.

Автори курсу: підприємець, засновник компанії «Перша допомога та Спецпідготовка. FAST» Федір Сердюк, інструктори компанії Артем Прокопьєв і Володимир Мухін.

Реєстрація за посиланням

2. Навчання з попередження ризиків від вибухонебезпечних предметів

У деокупованих містах і селах найбільша кількість мін та вибухонебезпечних предметів. Росіяни залишали їх скрізь: у полях, лісах і навіть на подвір’ях українців. Курс допоможе керівникам громад, підприємств та установ попередити людей про ризики вибухонебезпечних предметів (ВПН) та сформувати в них навички безпечної поведінки.

Ви дізнаєтеся: 

  • як правильно дітям і дорослим у громадах поводитися з ВНП;
  • які є різновиди мін та ВПН;
  • про безпечну поведінку в разі виявлення небезпечних предметів тощо.

Автори курсу: курс розробив голова ГО «Асоціація саперів України» Тимур Пістрюга разом з автором навчально-методичного посібника «Навчання населення з попередження ризиків від вибухонебезпечних предметів» Сергієм Чутким.

Реєстрація за посиланням

3. База: сучасна військова підготовка

Курс дає базові знання з військової справи. Він не замінює практичне навчання в центрах підготовки, а лише доповнює його. І хоч здебільшого ці знання необхідні військовим без практичного досвіду чи вперше мобілізованим, вони також будуть корисні для цивільних, які можуть опинитися в епіцентрі бойових дій. 

Ви дізнаєтеся: 

  • про загальну підготовку (екіпірування та спорядження: що взяти з собою, фізична та вогнева підготовка);
  • умови побуту в польових умовах;
  • основи тактичної підготовки;
  • про безпеку звʼязку на полі бою;
  • як орієнтуватися на місцевості;
  • про види озброєння, аеророзвідку та саперну справу;
  • якою має бути психологічна підготовка тощо.

Експерти курсу. Курс містить перевірені на практиці знання та рекомендації від експертів, які мають бойовий досвід з 2014 року й дотепер. Серед них: військовий Денис «Квебек», розвідник-снайпер Євгеній «Юдж» Юдін, керівник аналітичного відділу фонду «Повернись живим» Антон Муравейник. Курс створений і партнерстві з Центром спеціальної підготовки ASKOLD. 

Реєстрація за посиланням

4. Інженерний курс «Народний FPV» 

Це лекції для людей, які готові вчитися того, як з паяльником і викруткою в руках підсилити Збройні сили України такими потрібними їм БПЛА.

Ви дізнаєтеся, як зібрати 7-дюймовий FPV-дрон, який допоможе знищувати техніку окупантів, зупинити наступ і зберегти життя українських захисників.

Автори курсу: аеророзвідниця та ветеранка Марія Берлінська, засновник виробничо-розробницької компанії Vyriy Drone Олексій Бабенко й інші інженери та пілоти. Розробники — фахівці волонтерського проєкту Victory Drones та вітчизняного виробника дронів Vyriy Drone.

Реєстрація за посиланням

5. Як пережити війну разом: курс для родин військовослужбовців, ветеранок і ветеранів

Цей безкоштовний курс має на меті допомогти родинам захисників і захисниць долати щоденні виклики та будувати стосунки в умовах війни. У ньому зібраний досвід терапевтів і клієнтів, які знають, що таке чекати й хвилюватися. Ті, хто вже проходив цей шлях, вчать розбиратися в механізмах психіки в стресових умовах, говорять про корисні стратегії поведінки та дають багато підтримки. 

Ви дізнаєтеся:

  • як знизити рівень стресу в дорослих і дітей;
  • як впоратися з постійною тривогою, страхом втрати;
  • про побудову стосунків на відстані;
  • як підготуватися до повернення партнера тощо.

Авторки курсу: фахівчиня з психічного здоров’я Veteran Hub і засновниця ГО «Вільний Вибір» Тетяна Руденко, психотерапевтка ГО «ППР “Вільний Вибір”» Олена Сігута. Розробники — Veteran Hub.

Реєстрація за посиланням

6. Сам собі терапевт. Інструменти психологічної самодопомоги для ветеранів і ветеранок


Курс для ветеранів та ветеранок, які наразі не беруть участі в бойових діях і перебувають у відносній безпеці. Тут вчать, як впоратися з тривогою та гнівом, приборкати жахливі спогади й подолати апатію. Навчання також буде корисним для членів ветеранських родин або інших людей, які постраждали від війни.

Ви дізнаєтеся:

  • про управління внутрішньою напругою та спостереження за власними думками;
  • про техніки дистанціювання та стабілізації;
  • про когнітивні фільтри та те, як їх позбутися;
  • як працювати з гнівом;
  • про техніки запобігання конфлікту тощо.

Авторка курсу — психотерапевтка ГО «ППР “Вільний Вибір”» Олена Сігута. Розробники — Veteran Hub.

Реєстрація за посиланням

7. Як адаптуватися на новому місці? Курс психологічної реінтеграції ВПО

Під час навчання можна знайти відповіді на найпоширеніші питання вимушених переселенців про всі труднощі, пов’язані з переїздом у новий регіон.

Ви дізнаєтеся:

  • як допомогти собі й близьким та адаптуватися в нових умовах;
  • що потрібно, аби знизити внутрішню тривогу; 
  • як знайти роботу;
  • про підтримку зв’язку з рідними;
  • про те, як долучатися до ініціатив у громаді або створювати власні тощо. 

Автори курсу: кризова психологиня, тренерка, експертка з психологічної реінтеграції ВПО та екскомбатантів Юлія Павлова, дитяча психологиня, менеджерка освітніх проєктів Марина Акритова, голова громадської організації «Заходи» Юрій Давиденко, директорка ГО «Юридична сотня» Юлія Морій.

Реєстрація за посиланням

8. Як знайти роботу під час війни

Цей курс детальніше, ніж попередній, розглядає тему працевлаштування вимушених переселенців: як змінився ринок праці під час війни, стратегії пошуку роботи, що має бути в резюме, як вдало пройти співбесіду.

Ви дізнаєтеся:

  • як проаналізувати свої знання та навички;
  • як за потреби перекваліфікуватися;
  • про канали пошуку роботи під час війни;
  • техніка складання резюме;
  • як підготуватися до співбесіди;
  • про професійні стосунки під час війни тощо.

Автори курсу: психологиня Юлія Павлова, HRD в ІТ-компанії Cadabra Studio Катерина Маргітіч-Філіппова, директорка ГО «Центр зайнятості Вільних людей», засновниця проєктів «Воїну — гідна праця» та RIZNA Оксана Філоненко. Розробники курсу — громадська організація «Центр зайнятості Вільних людей». Діяльність ГО спрямована на професійну та підприємницьку самореалізацію людей, які пережили травматичні події внаслідок війни в Україні.

Реєстрація за посиланням

9. Як почати власну справу в часи невизначеності: покроковий гайд від ТОП-підприємців України

У цьому курсі українські підприємці розповідають, як створити та розвинути власну справу під час війни. Вони надихнуть робити своє в Україні та саме зараз. 

Ви дізнаєтеся: 

  • як робити шлях до власного бізнесу у форматі зрозумілої roadmap;
  • про створення бізнес-моделі для швидкого старту та спосіб її тестування;
  • як знайти фінансування та клієнтів;
  • що таке «точка беззбитковості» та як її розраховувати;
  • про базову ієрархію бізнес-процесів;
  • як навчитися визначати ризики та враховувати виклики невизначеності тощо.

Автори та спікери курсу: консультантка та бізнес-тренерка з понад 10-річним досвідом Олена Добророднєва, співвласник компанії «Нова пошта» Вячеслав Климов, співзасновник та CTO освітньої платформи «Preply» Дмитро Волошин й інші.

Реєстрація за посиланням

10. Медіаграмотність: як не піддаватися маніпуляціям

Ворог постійно шукає слабкі місця та вдосконалює свої методи дезінформації в інформаційному просторі. Безкоштовний курс створили, аби українці могли прокачати навички з медіаграмотності. 

Ви дізнаєтеся:

  • як медіаграмотність допомагає в ухваленні рішень;
  • що робити для розвитку критичного мислення;
  • як перевіряти якість контенту в українських і закордонних медіа: авторів, джерела інформації, зокрема, телеграм-канали;
  • про основні наративи й тактики російської пропаганди;
  • що таке маніпулятивний медіаконтент, як розрізняти дезінформацію, шкідливі пропагандистські наративи;
  • як самостійно створювати якісний контент та уникати блокувань у соцмережах тощо.

Автори курсу: керівниця Національного проєкту з медіаграмотності «Фільтр» Валерія Ковтун, фактчекерка проєкту StopFake.org. Олена Чуранова, засновниця проєкту «НотаЄнота» та фактчекерка Альона Романюк й інші. Розробниками курсу є Національний проєкт з медіаграмотності «Фільтр» і Міністерство культури та інформаційної політики.

Реєстрація за посиланням

Читати далі