NewСхід
Як три студентки з УКУ безкоштовно навчають англійської дітей зі Сходу
Англійська мова сьогодні вже не розкіш, а радше необхідність. Без неї важко уявити комфортні подорожі, участь в міжнародних програмах чи навчання та роботу за кордоном. Водночас не у всіх є можливості її вивчати.
Троє студенток з Українського католицького університету створили свою спільноту з менторів та дітей зі Сходу. Діти, які не мають змоги вдосконалювати свій рівень англійської, можуть її безкоштовно отримати від їхніх менторів. Пілотний проєкт English to the East вже завершився, дівчата отримали мінігрант і зараз аналізують успіхи. Ми дізналися в них, чим проєкт є унікальним, як він працює та хто може долучитися.
Нас поєднав університет та любов до англійської
Ми познайомилися у Школі журналістики Українського католицького університету, куди приїхали на навчання з різних міст. Вважаємо, що в УКУ не приходять випадкові люди. Це ті, хто знають, чого вони хочуть від життя. Тож ми якось одразу знайшли спільну мову, часто разом співпрацювали. Коли була якась проєктна робота — завжди виконували її разом. Університет нас справді поєднав, як і англійська мова, яку ми палко любили.
У нас був курс проєктного менеджменту. Наш викладач Наталія Шпот дуже змотивувала нас зробити проєкт, яким би ми займалися й опісля навчання. Вона реально дала хороший поштовх, після чого ми вирішили справді цим займатися. Ми навіть коли ще були на першому курсі, вже почали робити свій проєкт. Тобто, ми вже тоді планували робити це не в межах чотирьох тижнів, що в нас були — в нас одразу була мета, що ми будемо займатися цим і надалі. Курс просто нас підштовхнув.
Нас об’єднало спільне бачення світу. Коли у людей схожі цінності й орієнтири, то одразу стає зрозуміло, що це ті люди, з якими можна і потрібно робити якусь спільну справу. Нам навіть не треба запитувати думки одна одної щодо чогось, бо наші погляди завжди збігаються.
Проєкт запускали повністю онлайн
Ми добре пам’ятаємо, коли в нас була лише ідея й ми її лише обговорювали. Ми могли у декількох реченнях розповісти, як ми собі це бачимо, але навіть гадки не мали, як це буде, чи стане проєкт успішним, чи залучимося ми підтримкою та чи буде наша англійська комусь цікава.
Ідея була в тому, що ми створимо свою спільноту з менторів та дітей зі Сходу. Діти, які через певні обставини не мають змоги вдосконалювати свій рівень англійської, можуть її отримати від наших менторів. І це для них повністю безкоштовно. Нас англійська дуже об’єднує, бо ми обожнюємо подорожувати, іноді робимо це разом.
Читайте також: Топ-7 безкоштовних онлайн-курсів для вивчення англійської мови
Свій проєкт ми повністю запускали онлайн, і довгий час не бачили одна одну. Було цікаво, коли місяць тому вже був кінець пілотного проєкту і ми зустрілися офлайн вперше з початку карантину. І ми сказали собі: «Вау, це реально класно, що ми онлайн все це запустили».
Всі ми втрьох знаємо, хоч і в різних категоріях, що таке український Схід після війни. Ми там бували раніше під час різних проєктів, як от «Вертеп на Схід», куди їздили з УКУ. Ми бачили, як працюють з дітьми, які походять з тих регіонів, і ми собі уявляли, з ким нам хотілося б працювати й кому допомогти. І хоч ми й знали, що це може бути не легко, однак були до того готові.
Тепер ми знаємо про місто Торецьк на Донеччині
Наші учні — це діти зі Сходу, які й надалі проживають у Донецькій та Луганській областях, переселенці та діти учасників бойових дій. Ми відкриті для всіх, але першочергово надаємо перевагу дітям з малозабезпечених родин, які не можуть оплатити якісь додаткові курси. Це діти, які у своєму житті пережили якісь важкі обставини. наприклад, якщо це переселенці, то вони змінювали кілька шкіл.
Коли вони заповнювали анкету, то вказували дохід родини та зазначали, чи займається дитина додатково з репетитором. І насправді у розмові з деякими дітьми було видно, що вони мають всі ці можливості й без нас. Тоді це місце краще віддати тому, хто таких можливостей не має, й кому англійська дійсно потрібна.
Перший досвід у життя
І також дитина має бути психологічно готова це прийняти, тому що хтось має мотивацію та бажання навчатись, а хтось — ні. З іншого боку, є закриті в собі діти, але які хочуть розвиватися та вивчати англійську. Їм просто бракує цього поштовху. І таких дітей ми теж готові брати, щоб ментори відкривали для них нові можливості, мотивували їх далі розвиватися і вивчати іноземну мову. На пілотному проєкті у нас було 20 заявок від дітей, яким була цікава наша англійська, серед яких ми обрали 11. За віком це діти від 12 до 17 років, але переважно — чотирнадцятирічні.
Траплялися дуже різні ситуації. У нас навіть був один учасник, який на початок проєкту ще жив з батьками у Луганську, а потім вже переїхав у Київ. Були діти, які вже четвертий-п’ятий рік живуть переселені в інші частини Україні, а були й ті, хто досі перебувають у «сірій зоні». У них таких можливостей немає. Для більшості з них цей проєкт став першим у житті досвідом, коли тобі хтось безкоштовно віддає стільки багато. Ще в нас була дівчинка, яка часто повторювала, що вона з міста, про яке ніхто не знає. Як виявилося, у нас четверо дітей з цього міста, тож ми вже знаємо, що на Донеччині є місто Торецьк.
Відходимо від шкільних шаблонів
Ми не школа і ми не ставимо оцінки, не хочемо сварити дітей за те, що вони погано склали тест. Ми просто хочемо показати, що є багато способів розвиватися, і англійська — це радше інструмент, як це робити.
Коли ми запускалися, у нас не було чіткого розподілу завдань. Ми робили все разом і одночасно. З самого початку ми кілька тижнів активно зідзвонювалися з польсько-українським фондом «Птах», який вже працює з дітьми на Сході. Там є досвідчені люди, які вже робили купу проєктів, і вони свого часу нам допомогли.
Далі ми розробляли програму навчання, що нам би хотілося, щоб ці діти дізналися. Там такі теми, які вони не проходять у школі: волонтерство, можливості за кордоном, цікаві теми для обговорення спільно з ментором. Крім того, що це англійська, це ще й менторство. І задумувалося, що ментор не має бути як викладач у школі чи репетитор. Це не курси англійської мови. Це людина, яка допоможе дитині розвиватися, дасть їй підтримку, якщо вона буде в собі сумнівається.
Хочемо створити спільноту людей, до яких діти можуть звертатися
Менторство полягає в тому, що в дитини є ніби старша сестра чи брат, з якими вона може поговорити. Нам здається, що ці діти цього недоотримують через ті події, які відбуваються навколо них. У їхніх батьків зараз в пріоритеті стоїть питання збереження життя, особливо якщо вони живуть у прифронтовій зоні. Також їм треба якось прогодувати сім’ю.
Тобто, у них не в пріоритеті навчити дитину англійської, витративши свої й так обмежені фінанси на репетитора. Ми взагалі хочемо зробити це спільнотою людей, до яких дитина може звернутися в будь-який час. Щоб вона знала, що по всій Україні є люди, які її підтримають, допоможуть, розкажуть щось цікаве. Ми хочемо дати їй такий промінчик надії.
Менторів ми шукали через випускників Української академії лідерства та програми обміну для старшокласників FLEX. Потім ми організували для менторів навчання. Двоє дівчат, які професійно займаються навчанням англійської мови, провели для них орієнтаційні сесії.
Бували проблеми з часовим поясом
Наші ментори — це дуже цікаві молоді люди, частина з яких до того ж є випускниками різних закордонних університетів або ж там ще навчаються. В нас є хлопець, який навчається у Литві, є двоє людей з Польщі, які працюють там, одна дівчинка навчається в Данії. Ще у нас є дівчина з Канади, бабуся якої настільки змогла зберегти мову, що ця дівчина, хоч і з акцентом, але говорить українською. Була дівчина, яка проживала в Китаї, але зараз вона в Луцьку. Що цікаво, дитина, з якою вона займалася, також цікавиться китайською культурою.
Але насправді тут була проблема у часовому поясі. Ми спочатку не зрозуміли, що якщо в нас є якась зустріч у ZOOM, то треба писати: 11:00 за київським часом. Бо в нас часто бувало, що наші закордонні ментори не приходили, бо думали, що це за їхнім часом.
Але в цьому була й перевага, бо дитина одразу наочно бачила, до чого може призвести англійська мова. Всі ці люди, яким по 20-23 роки, можуть подорожувати й дозволити собі вступити в університет безкоштовно, частково завдяки тому, що говорять англійською. Це показує, що якщо ти її вчиш, то це відкриває тобі багато дверей. Тому в нас така інтернаціональна команда зібралася, і ми сподіваємося, що й на майбутнє теж вдасться це притримати.
Заняття проходять онлайн у зручний час
У ментора з дитиною є певна програма. Дехто її дотримується, а хтось більш як у вільному плаванні, але плюс-мінус вони всі дотримуються каркасу. У цьому вже наша участь мінімальна, водночас ми організовуємо для дітей різні Speaking Club з носіями мови. Також проводимо індивідуальні зустрічі з менторами, щоб обговорити, що добре, а що — ні.
Позаяк це пілотний проєкт, то ми одразу знали, що можуть виникати різні складнощі. Так і сталося, наприклад, нашій менторці було дуже важко через те, що її дитина замкнена у собі, і їй важче давалася англійська. І вона ніби хоче йти на діалог, але не вміє виражати свої емоції. Ми зіштовхнулися з багатьма різними штуками, які потрібно було вирішувати по ходу справи.
Під час перших занять ми знайомили дітей з менторами, а потім вони вже разом вирішували, коли їм буде зручно зустрітися. Ще коли ми відбирали їх, ми на співбесідах собі в табличку записували їхні характеристики. Ми шукали, кому з ким, на наш погляд, було б цікавіше займатися. Більш-менш ми вгадали, цим парам дійсно дуже комфортно один з одним.
Банальність — це не про нас
Заняття проходять годину-півтори на тиждень онлайн через ZOOM. За програмою в них 13 уроків і для кожного уроку в нас є тема. Декілька уроків вони говорять про себе, далі про рідний край, а потім рухаються до можливостей, як вчити далі англійську, коли для них закінчиться цей проєкт.
Ми заохочуємо творчість, тобто ментори можуть взяти щось з підручника, який ми їм пропонуємо, або пошукати щось в інтернеті, що дитині було б цікавіше послухати чи подивитися. Вони можуть до наших аудіо- та відеоматеріалів додавати свої.
В нас одна дівчина робила закриті Instagram Stories для своєї дитини, щоб та клацала відповіді. Вона з якогось серіалу вирізала різні фрази й діалоги й на цьому будувала свої відповіді. Інший ментор читав мотиваційні розвивальні книжки з дитиною, а потім вони англійською їх обговорювали. Ми заохочували максимально відходити від банальних штук на граматику і робити це максимально близьким до інтересів дитини.
Всіляко заохочуємо наших менторів
Ці заняття повністю безкоштовні, тобто дитина нічого не платить і ментор також нічого матеріального не отримує. Але ми віримо, що і ментор і дитина все ж отримують нематеріальні штуки, які не можна виміряти. Це спілкування, спільнота, розвиток, відчуття того, що ти допомагаєш. І насправді це було однією з таким проблем, бо якщо дитина отримує більше, ніж віддає, то в неї є мотивація. Але ментор віддає дуже багато, і він не отримує стільки ж як дитина.
Тому треба було постійно їх якось заохочувати, і ми дуже хвилювалися, чи залишаться наші ментори. Ми часто проводили різні інтерактивні зустрічі, зайвий раз їм дякували за те, що вони роблять.
У пошуках фінансування
Звісно, в майбутньому було б круто, щоб ми змогли хоча б мінімальну оплату давати нашим волонтерам. Хочемо знайти фінансування їм на оплату праці або якісь можливості для зростання самих менторів. Можливо, зустрічі з цікавими для них людьми або якісь цінні речі. Але наразі це лише на стадії розробки ідеї.
Ми взагалі з самого початку планували також бути менторами, щоб дивитися, як це працює з середини. Але потім зрозуміли, що дуже багато всього потрібно вирішувати назовні. Але, можливо, на наступний набір вдасться більше до цього долучитися.
Англійську знати не розкіш, а необхідність
Сьогодні англійська — це ключ до багатьох можливостей. Нам навіть складно уявити, що є люди, які її не знають. В Україні англійську вчать принаймні з другого класу, однак за цей час мало хто її вивчає, і це дуже сумно. Річ у тім, що для дітей це просто урок в школі, а хотілося б показати, що вивчення англійської — це можливість розвитку, подорожей, спілкування з носіями мови. Від звичайного прочитання новин про те, що відбувається в іншій частині світу, і до чогось глобального, як от роботи за кордоном, вступу в іноземні виші чи участі в програмах.
Ми коли продумували цю ідею й дивилися на власний досвід і на певні очікування, то думали, що у дітей повинен бути рівень англійської хоча б B1, якщо вони у восьмому-десятому класі. Хотіли, щоб це були дійсно розмовні заняття, де можна спілкуватися. Але коли ми вже набирали дітей і ми з ними потім спілкувалися, то виявилося, що в дітей далеко немає того В1, і в усіх дуже низький рівень.
Дуже сумно, що більшість дітей в Україні погано знають англійську. Часто менторам, замість дискусій, довелося починати вчити дітей граматиці, Present Simple, вивчати слова та вчитися складати речення. Тобто, вже в процесі нам довелося підлаштовуватися під рівень дітей. Тому в деяких пар заняття проходили українською чи російською, бо рівень не дозволяв проходити одразу англійською.
З нами діти навчилися більше, ніж у школі
Ми взагалі не планували на пілотний проєкт шукати якесь фінансування. Однак ми знали, що випускники Української академії лідерства виграли мінігрант в міжнародній організації Peace First. І навіть під час карантину в них були мінігранти по 250 доларів на так зване більше поширення миру, особливо в умовах пандемії. Й там були певні умови, які треба було виконати.
Завдяки нашим друзям, які розповіли про таку можливість, ми змогли податися й отримати цей грант. Ми в анкеті просто писали все як є, організаторам сподобалася сама ідея. У нас була з ними зустріч у ZOOM, на якій нам поставили кілька питань і прямо там же сказали: «Congratulation, ось ваші 250 доларів, скажіть вашу адресу, ми переведемо». Завдяки цим коштам ми змогли зробити дітям та менторам сумки з нашою символікою, наліпки, дипломи, придбати облікові записи в ZOOM.
І от нещодавно ми вже закінчили цей пілотний набір, а незабаром в нас заплановані прощальні ZOOM-вечірки. Зараз ми розсилаємо анкети та отримуємо відповіді, щоб оцінити ефективність, як учасникам далася англійська у нас. Хочемо проаналізувати, що було добре, а що треба змінювати. І з вересня вже запускаємо новий набір.
Нам до вподоби критика
Серед відгуків, які ми вже проглянули, — приблизно 90% дітей хочуть далі продовжувати з нами заняття. Більшість з них з величезним захватом розповідають про це і кажуть, що за кілька місяців англійська далася їм краще, ніж за всі роки у школі. І тому ми думаємо, як цих дітей взяти далі, щоб з вересня продовжувати з ними займатися, паралельно набираючи ще таку ж кількість інших дітей чи навіть більше.
Зі сторони менторів теж більшість позитивних відгуків, але писали й про труднощі, тому що вони не працювали з такою категорією дітей. Якщо, наприклад, хтось раніше не викладав або дитина виявилася закритою, то у менторів виникали складнощі. Ми вже придумали багато ідей, як ми будемо працювати далі, щоб менторам було легше.
Ця критика насправді дуже конструктивна й допомагає нам. Адже коли просто кажуть, що проєкт класний, то ми не розуміємо, що ми можемо робити краще. Бо ми не були в самому полі — безпосередньо на уроках. Тому насправді це дуже цінно.
Проєкт житиме далі, бо війна на Сході триває
Найближчим часом плануємо зареєструватися як громадська організація, щоб нас оформили юридично. Також хочемо знайти стабільне фінансування.
Ми впевнені, що цей проєкт житиме далі, бо ми бачимо, що це потрібно людям і це отримує позитивний відгук. Зараз ми не уявляємо цієї фінальної точки, після якої скажемо, що закриваємо проєкт. Це нереально, бо дітей багато, а війна триває, і є багато сімей, які цього потребують.
Найбільшим успіхом для нас буде, якщо через два-три роки до нас напише хтось з наших учасників і скаже, що завдяки нам він чогось досягнув, кудись поїхав чи щось зрозумів. Для кожного це буде щось своє. Цей успіх ми не можемо виміряти зараз, бо складно передбачити, коли це відгукнеться дитині. Ми не очікуємо миттєвих результатів, що дитина одразу напише ЗНО на 200 балів чи вступить в улюблений університет. Це речі, які дуже важко виміряти.
Діти дуже хороші, й просто хочеться, щоб у них гарно склалося життя, попри всі ті обставини, які їх оточують. Щоб вони побачили, що у світі є багато можливостей, потрібна лише підтримка. А ми, своєю чергою, готові таку підтримку цим дітям надати.
Громадська організація «Станція Харків» оголосила конкурс мініпроєктів для активістів зі східних областей України.
Про це повідомили на фейсбук-сторінці організації.
«Партисипація у громаді» – ініціатива, реалізована за підтримки NED (Національний фонд на підтримку демократії). За задумом організаторів, конкурс має допомогти активістам зі сходу України реалізувати власні проєкти, спрямовані на посилення демократії участі в їхніх громадах.
Мікропроєкти учасників мають орієнтуватися на запровадження, вдосконалення чи оцінку інструментів залучення громадськості до прийняття управлінських рішень в територіальних громадах сходу України.
Читайте також: Куди звертатися, аби захистити свої права? Добірка правозахисних організацій України
На конкурс можна подати проєкт за один із трьох напрямів:
- аналітичний – місцева громадська організація проведе оцінку ступеня поширення інструментів партисипативної демократії в територіальних громадах свого району/регіону;
- практичний – місцева громадська організація перевірить дієвість наявних в громаді інструментів партисипативної демократії шляхом використання одного з них;
- інструментальний – місцева громадська організація забезпечить впровадження відсутньої процедури партисипативної демократії в органі місцевого самоврядування конкретної територіальної громади.
Які умови
До участі запрошуються громадські організації, зареєстровані в Донецькій, Луганській, Полтавській та Сумській областях (включно із ГО, які евакуювалися до інших регіонів після початку російсько-української війни у 2014 році).
Термін реалізації проєктів не має перевищувати 3 місяці (включно із поданням фінальних описових та фінансових звітів). Проєкти мають бути реалізовані у період з 10 січня 2023 року до 10 квітня 2023 року.
Розмір міні-гранту: у середньому – 50 000 грн., але не може перевищувати 54 000 грн. Кінцевий термін прийому заявок – 25 грудня 2022 року 23:59.
Як подати заявку
Пакет документів, необхідних для участі в конкурсі:
- Заповнена коротка форма за посиланням https://forms.gle/L7BPY6y6eAdens2H8
- Опис проєкту (форма тут, в форматі Word з назвою “коротка назва_організації_мінігрант_NED”, не більше 3-х стрінок 12 кегелем шрифта)
- Бюджет проєкту (форма тут, у форматі Excel з такою назвою “коротка назва_організації_бюджет_NED”)
Вимоги до заявки:
- Проєктні заявки з додатками подаються в електронному вигляді: форма заповнюється онлайн, опис проєкту та бюджет завантажуються у кінці форми. Максимальний розмір файлів 1 Мб.
- Програма не надає грантів політичним партіям, державним чи муніципальним установам та афілійованим з ними організаціям.
Нагадаємо, Фонд підтримки Google надав гранти третій групі українських стартапів. Кошти отримали 25 компаній.
Крім того, понад 260 українських підприємців отримають мікрогранти на загальну суму 62,5 млн грн у межах програми «Власна справа».
Фото:
NewСхід
У громаді на Хмельниччині мешкає ціле поселення переселенців зі сходу нашої країни. Більшість із них опинилися в безпеці завдяки волонтеру Антону Черьомушкину та його команді. З перших тижнів повномасштабної війни чоловік взявся за доставку гуманітарних вантажів та евакуацію людей з прифронтової території.
Сьогодні переселенці живуть у облаштованому волонтерами дитячому садку та приватних будинках, які безкоштовно надали місцеві мешканці. Крім того, сусідня громада виділила під гуртожиток триповерхову школу. Однак для її ремонту необхідно зібрати чималу суму – три мільйони гривень.
Про перші евакуаційні рейси до рідного Слов’янська, розширення команди, адаптацію дітей та підтримку родини Антон Черьомушкин розповів команді ШоТам.
Антон Черьомушкин
підприємець, волонтер благодійного фонду «Янголи Спасіння»
Ми навіть не припускали, що війна знову прийде до Слов’янська
До повномасштабної війни у мене було звичайне життя. Я займався власним бізнесом з лісопереробки, а 20 січня разом із родиною повернувся з відпустки в єгипетському Шарм-еш-Шейху. Ми відпочивали, жили, будували плани на майбутнє. Усе було добре.
Але Слов’янськ вже добре знав, що таке окупація та російська агресія. Через це ми з дружиною довго вагалися, чи варто купувати власний будинок. Ці сумніви тривали ще з 2014 року, але зрештою ми наважилися й придбали домівку. Протягом двох років робити ремонт, створювали все під себе. Але не склалося.
Напередодні великої війни якоїсь особливої напруги в місті не було, як і думок про ймовірне вторгнення російської армії. До лінії фронту – близько 100 кілометрів, і я, якщо чесно, не очікував, що станеться щось настільки масштабне. Думав, будуть якісь переговори або, скажімо, просто заморозять конфлікт, як це сталося в Молдові. Тому жодної підготовки чи якихось «тривожних» валіз у нашої родини не було. Ми навіть не припускали, що війна знову торкнеться нашого міста й нас особисто.
Дізналися про Лошківці – і без вагань поїхали
Перші три дні повномасштабного вторгнення стали суцільним шоком та нерозумінням, що робити далі. Ми ходили на роботу, намагалися продовжувати «нормальне» життя. Та водночас я попереджав своїх працівників, що статися може що завгодно, а тому треба до цього готуватися.
Десь на четвертий чи п’ятий день війни, побачивши темпи просування російської армії, ми наважилися на виїзд зі Слов’янська. Було очевидним, що першочергова ціль окупантів – це Донеччина та Луганщина.
Хмельницька область стала для нас абсолютно спонтанним та практично випадковим вибором. Я просто зібрав всю родину, завантажив мікроавтобус речами першої необхідності, дізнався безпечні маршрути – і ми поїхали. Дісталися Умані, переночували в місцевому готелі «Турист», а зранку почали шукати, куди їхати далі.
Через знайомих дізналися, що в селі Лошківці Новодунаєвецької громади можуть виділити будинок для проживання. Насправді ми навіть не роздумували, просто поїхали. Альтернативи у нас не було: я готувався до робочого сезону, а тому всі кошти були вкладені в бізнес.
«Патики» – що це таке?
У Лошківцях ми поступово почали облаштовувати виділений будинок. Щось купували за власні кошти, з чимось нам допомогли. Зробили невеликий ремонт, відремонтували сантехніку. Але це вже було після кількох тижнів проживання та знайомства з місцевими мешканцями. Коли ми зрозуміли, які тут люди та як до нас ставляться.
Спочатку я не знав, як реагуватимуть жителі села, адже наша родина російськомовна. Та вже через місяць я вільно говорив українською і побачив, що люди оцінили мої старання. Так, вони казали, що можна спілкуватися будь-якою мовою. Але я все одно намагався перейти на державну.
Перші тижні це було доволі смішно, у мене виходив цікавий суржик. Але нічого, вивчив. А ще дізнався багато нових слів. Скажімо, хтось каже: «Їдемо збирати патики». А я думаю, що таке «патики», куди вони їдуть? Згодом зрозумів, що це звичайні дрова.
Поїхав до Слов’янська, аби забрати речі, а повернувся з людьми
Згодом ми зібралися поїхати до Слов’янська, аби забрати з будинку інші речі. Оскільки я їхав мікроавтобусом, вирішив прихопити з собою гуманітарну допомогу, тож звернувся з цією ідеєю до голови Новодунаєвецької сільради Антона Камінського. Ми разом проїхалися селами громади, зібрали цілу автівку різної консервації, картоплі, цибулі, моркви. І все це я повіз до Слов’янська.
У той самий час моя дружина разом із сестрою знайшли в Лошківцях кілька вільних будинків, які власники погодилися безкоштовно надати для проживання переселенців. Лише з однією умовою – сплачувати комунальні послуги. А тому на зворотному шляху, крім особистих речей, я взяв кількох людей, які також хотіли евакуюватися зі Слов’янська. Власне, це і стало початком повноцінної волонтерської діяльності. Так ми зрозуміли, чим маємо займатися.
Найскладніше – переконати людей покинути домівки
Насправді найскладніше в цій роботі – переконати людей, що там, на Хмельниччині, справді безпечно, і ніяких проблем не виникне. Звісно, чимало людей відмовлялися від переїзду. Тому доводилося показувати, де ми живемо, яке житло надаємо, які там умови. Також обіцяли підтримувати гуманітарною допомогою. І тих, хто погоджувався, ми забирали до Лошківців.
Загалом привезли до села приблизно 120 людей. Також були переселенці, які приїхали сюди самостійно, або вирушили з нами у спільній колоні на своїх автівках. Бувало й таке, що вже евакуйовані люди просили забрати їхні машини. Тоді ми шукали водія, а сам автомобіль також використовували для евакуації. Жодна наша машина не їхала порожньою: ані з Хмельниччини, ані зі сходу.
Поступово наша команда розширилася
Трохи легше стало, коли ми офіційно зареєструвалися як волонтери через фонд «Янголи Спасіння». Я став представником організації на Хмельниччині, і шукати гуманітарну допомогу було вже простіше. Адже зайти в якийсь кабінет і сказати: «Вітаю, мене звати Антон, дайте мені щось» було складно. В умовному селі це ще могло спрацювати, але за його межами – ні.
Коли я вкотре поїхав до Слов’янська, то зустрівся з давнім другом, який вагався, чим займатися. У нього був власний мікроавтобус, тож товариш приєднався до нашої команди. Пізніше Дмитро Мішенін допоміг нам отримати ще одну автівку, й ми взяли водієм друга, який виїхав до Лошківців ще в перші дні повномасштабної війни. Так нас стало троє.
Загалом ми проїхали вже близько 50 тисяч кілометрів, тобто виконали приблизно 25 рейсів. Але щоразу ми повертаємося до Лошківців із різною кількістю людей. Адже хтось прагне просто покинути небезпечну територію, комусь необхідно дістатися вокзалу чи певного населеного пункту на нашому маршруті. Тому буває, що зі Слов’янська з нами їдуть п’ятеро людей, а до Хмельниччини доїжджають двоє. Трапляється й навпаки: ми можемо повернутися з десятьма переселенцями.
Перетворили дитячий садок на тимчасове житло для переселенців
Складно сказати, що Лошківці готувалися до прийому переселенців. Під розміщення людей підходив хіба що дитячий садок, але й ця будівлі потребувала додаткової роботи. Завдяки допомозі фонду та небайдужих людей ми встановили там душ, поставили бойлер. А благодійна організація «Голоси дітей» придбала велику пральну машину. Сільрада підтримала нас із закупівлею дров для опалення дитсадка.
Частину гуманітарної допомоги ми виділяли на Лошківці. Домовилися із сільським головою та облаштували приміщення в будівлі місцевого старостату. Решта продуктів та засобів гігієни вирушала нашими автівками на Краматорський та Слов’янський напрямки.
Влаштували свято для дітей з родин переселенців
Паралельно моя дружина разом із сестрою та близькою подругою почали займатися адаптацією дітей з родин переселенців. Вони влаштовували різноманітні заходи, проводили конкурси, а ще підготували свято до Дня захисту дітей.
Тоді фонд «Голоси дітей» допоміг нам придбати подарунки для малечі: фарби, фломастери, альбоми для малювання та фрукти. А місцевий костел приготував десять великих піц. Також ми придбали фарби холі жовтого й блакитного кольорів – усі були в захваті. На свято запросили місцевих дітей, і приблизно 30 із них були переселенцями. Це все було нашими спробами якось відволікти людей, повернути їх бодай на кілька годин до колишнього життя.
Бувають і смішні моменти. Скажімо, ми організували концерт на свято Івана Купала, а костел сприйняв це практично як обряд проти церкви. Навіть закликав місцевих мешканців прийти на сповідь та причастя. Тож такі цікаві моменти в нашій роботі також трапляються.
Сусідня громада виділила школу під гуртожиток для переселенців
Під час роботи я познайомився із головою сусідньої Солобковецької громади Сергієм Когутом. Це людина, яка надала нам найбільше підтримки. Від нього постійно надходять якісь ідеї, пропозиції. А ще громада погодилася виділити закинути школу під облаштування гуртожитку для переселенців. А це цілих три поверхи, величезні приміщення, простора кухня, спортзал.
Там можна було б зробити справді класний гуртожиток. Крім того, неподалік від школи нам запропонували дві земельні ділянки, що ідеально підходять під овочеві теплиці та сади. Тим паче поруч із громадою розташований завод із переробки фруктів. Але через брак коштів на ремонт ідею зі школою довелося відкласти. На облаштування будівлі потрібно приблизно три мільйони гривень. Насправді це не такі вже й великі гроші, але сьогодні пріоритет – це підтримка ЗСУ.
Солобковецької громада також виділила під житло для переселенців перший поверх місцевої лікарні. Там вже зробили якісний ремонт, облаштували туалети, душові кімнати та кухню з побутовою технікою. І все це – силами й коштами громади. Утім грошей вистачило лише на половину поверху. Це дозволило поселити 12 людей, але друге крило лікарні поки чекає свого часу. Ми намагалися залучити фінансування від європейських благодійників, але, на жаль, нашу заявку не підтримали. Можливо, в майбутньому ми спробуємо податися на грант знову.
Війна зблизила нашу родину
Ця війна перевернула все наше життя з ніг на голову. Я зрозумів, що існує не лише робота, почав більше спілкуватися з дітьми, розуміти їх. Нещодавно я перевіз родину до Європи. У мене доволі велика сім’я, дев’ятеро людей, з яких половина – це діти. Я в ній – єдиний чоловік, а тому вся відповідальність лежить саме на мені. Було вкрай важливо відчути підтримку родини під час ухвалення цього рішення. І я її відчув. Рідні розуміють, наскільки мені складно.
Тут, у Франції, моїй сім’ї виділили велику квартиру й забезпечують всім необхідним. Я приїхав разом із ними, аби налагодити контакти з європейськими благодійниками. Однак волонтерська робота нашої команди не зупиняється ні на мить: поки я за кордоном, то керую всім дистанційно. Найближчим часом планую повертатися до України й надалі допомагати людям з прифронтових територій.
NewСхід
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Компанія розвивалася поступово, й торік сягнула таких масштабів, що половина товару експортувалася за кордон. А за два тижні до початку великої війни Сергій планував розвиток альтернативних джерел енергії. Однак вчасно відмовився від цієї ідеї та зберіг інвестиції.
Із рідного Сєвєродонецька компанія виїжджала під звуки війни . А коли стало зрозуміло, що наступні поїздки можуть вартувати життя працівників, евакуація завершилася. Усе, що встигли евакуювати, команда перевезла до Умані. Тут вони вже відновили виробництво та навіть встигли знову налагодити експорт продукції.
Сергій Войтюк
керівник компанії «ТАНА»
За 30 років ми закріпилися на ринку та вийшли на стабільний експорт
Компанію з виробництва полімерних композиційних матеріалів ми заснували ще 30 років тому. А вже в 2021 році наші потужності сягнули таких масштабів, що половина виробленої продукції прямувала на експорт. Сьогодні можна сказати, що наші матеріали «зайшли» у всі галузі, де тільки могли знадобитися. Будівництво, автомобілі, електротехніка тощо.
Звісно, ми планували розширюватися й зростати ще далі. За два тижні до повномасштабного вторгнення я мав підписати договір про розвиток альтернативної енергії – сонячних систем. Але в останню мить відмовився.
Навряд чи це можна назвати передчуттям. Ні, просто мені здалося, що варто зачекати з такою величезною інвестицією. І, як з’ясувалося вже зранку 24-го лютого, я не помилився. Адже росія атакувала всю Україну і, зокрема, й наше місто – Сєвєродонецьк.
У місті була паніка, а звідусіль лунали звуки війни
Не можу сказати, що був абсолютно готовим до повномасштабного вторгнення. Адже я до останнього не міг повірити, що росія здатна на таке звірство. Напередодні великої війни я думав, що всі ці розмови та заклики – хіба що перебільшення. Утім, на жаль, це все виявилося правдою.
Того дня, як і всі в місті, я прокинувся під звуки вибухів. Я бачив, як над моїм містом пролітали крилаті ракети. А вже наступного дня, 25 лютого, Сєвєродонецьк чітко відчув, що таке війна.
Звісно, про жодну роботу тоді не йшлося. Більшість наших співробітників навіть фізично не змогли б дістатися до виробництва. Адже те, що відбувалося на вулицях Сєвєродонецька, я, напевно, не зможу передати словами. Це була паніка, люди скуповували продукти в магазинах, тоді як звідусіль лунали звуки війни.
Кожен намагався просто вижити під жахливим терором росії
Я порівнював усе, що відбувалося, із тим, що довелося побачити в 2014-му році. Але насправді це було геть інакше. Тоді якась «банда» залетіла у місто й спробувала «покачати права». Однак у неї нічого не вийшло. А цього разу була справжня жорстока війна.
Ми зупинили виробництво й навіть не думали про те, що потрібно робити. Йшлося виключно про виживання всіх, хто залишився в місті або намагався звідти поїхати. Так тривало кілька днів.
А вже на п’ятий чи шостий день зник зв’язок та будь-який спосіб комунікації з нашими співробітниками. Тоді ми ще не знали, де і в якому становищі вони перебувають. Думати про те, що робити з виробництвом чи як його рятувати, просто не було часу. Повторюся, кожен із нас намагався просто вижити під жахливим терором росії.
План евакуації народжувався просто в дорозі
Коли я вирішив, що вже час їхати геть, дороги нашого міста були всипані фрагментами будівель, склом, рештками снарядів. Настільки, що на блокпостах нам довелося змінювати колеса тому, що їх просто пробивало осколками. Мені пощастило і довелося змінити лише одне, але були люди, які пробивали всі чотири колеса.
Власне, такими були дороги в Сєвєродонецьку після російських обстрілів. Можу точно сказати, що окупанти намагалися знищити все, до чого могли дотягнутися. І це були геть не об’єкти військової інфраструктури. Навпаки: житлові будинки, магазини, все без розбору.
Читайте також: Викорінюємо російське. Як ІТ-компанія з Краматорська переводить підприємців на український софт
Разом із родиною ми проїхали Лисичанськ, а згодом доїхали до Дніпра. Там було значно спокійніше, ніж у Сєвєродонецьку. І в мене просто в дорозі почав народжуватися план, як евакуювати наше виробництво. Із кожною наступною думкою дедалі більше здавалося, що цей план нереалістичний. Але все вдалося – завдяки безстрашним та відважним людям.
Обладнання вивозили мало не під кулями
Усе складалося з двох етапів: спочатку необхідно було демонтувати обладнання, а потім вивезти його. Та, крім того, потрібно було підшукати місце, де ми могли б бодай просто скласти всі прилади та оснащення. А вже потім – думати, як і де починати все з нуля.
Наше виробництво – це доволі масштабне. У нашому розпорядженні були великогабаритні автомобілі, а простіше – «фури». І, звісно, водії. Саме з ними мені вдалося домовитися про вивіз усіх необхідних нам речей.
Звісно, це дороговартісна «операція». Але інакше бути й не могло. Демонтувати обладнання й вивезти його мало не під кулями – хіба це може коштувати копійки? Особливо, коли йдеться не просто про здоров’я співробітника, а про його життя.
Практично все необхідне нам вдалося вивезти впродовж двох місяців кропіткої роботи. Нам пощастило, що виробництво було розташоване поруч із «Азотом», і туди доволі рідко прилітало. Принаймні, до наших останніх поїздок. Тоді через «прильот» нашим працівникам довелося самотужки гасити пожежу, а напівпричіп однієї з автівок потрапив снаряд .
Відновити виробництво під час війни складно, але можливо
Через надмірну небезпеку нам довелося припинити поїздки до Сєвєродонецька. Я вирішив, що решта обладнання не вартує таких ризиків. А поки водії ще вивозили те, що могли, я шукав приміщення для нашої подальшої роботи.
Зізнаюся, побував у багатьох містах та регіонах України, допоки врешті не зупинився на Умані. Тут місцева влада запропонувала нам варіант, який не ідеально, але точно підходив під усі вимоги. Крім того, вартість нас також влаштовувала.
Читайте також: Кайдашеві бджоловози. Майстер із Запоріжжя створює унікальні причепи, що рятують пасіки та завойовують міжнародний ринок
Тому я вирішив, що ми зупиняємося тут, в Умані, і починаємо відновлювати наше виробництво. Однак зробити це в умовах повномасштабного вторгнення було не так просто. Та все ж можливо. І все ж спочатку ми подбали про наших працівників, знайшли їхнім родинам місця для проживання.
Відновили виробництво і почали налагоджувати експорт
Місцева влада Умані практично постійно була з нами на зв’язку. Ми намагалися вирішувати всі недоліки та проблеми, що траплялися, максимально швидко. Робити все можливе, аби запуститися якомога скоріше.
На щастя, так і сталося. Ми відновили виробництво і навіть почали налагоджувати експорт нашої продукції. Маю зазначити, що нам було надзвичайно приємно отримати таку підтримку від влади й відчути, що ми справді їм потрібні.
Адже хто не захоче в місті підприємство, яке чітко й регулярно сплачує податки та наповнює місцевий бюджет. Натомість ми отримали саме те, чого потребували. Зрештою, деякі наші напрямки довелося зовсім зупинити. Тоді як інші сьогодні навіть перевищують довоєнні показники.
Кропітка робота не дозволила нам зникнути з цього ринку
Та загалом, безумовно, сьогодні ми далекі від стану нашого виробництва в 2021-му році. Але намагаємося зробити все можливе, аби це повернути. Хоча й певні моменти взагалі не залежать від нас.
Найперше, що спадає на думку, – це зламана логістика. Порти не працюють, небо – закрите. Залишається лише суходіл. А сьогодні це найдорожчий логістичний варіант. Крім того, кількаразово зросла й вартість сировини, якої ми потребуємо. Для нас це неприємно, адже в критичні моменти хочеться витрачати менше коштів, а не навпаки.
Утім саме завдяки тому, що ми маємо широкий асортимент продукції, нашій компанії вдалося вижити. По суті, саме наша кропітка робота й не дозволила виробництву зникнути з цього ринку. Навіть попри російську агресію.
Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто
А ще нам пощастило з вибором місця для оренди під нашу роботу. Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто. Нам не доводиться витрачати неймовірні суми на закупівлю й доставку потрібних матеріалів у межах міста. А це не може не тішити.
До того ж, вартість оренди – це взагалі окрема тема. Коли я шукав приміщення, то завітав на захід України. Я дуже здивувався, коли побачив різницю між цінами. Тут, в Умані, ми орендуємо у кілька разів дешевше, аніж це було б, умовно, у Рівненській області.
Завдяки цьому ми можемо сплачувати вартість житла для наших працівників та забезпечувати їх соціальним пакетом та заробітною платою. Я вважаю, це доволі важливий аспект для компанії. Особливо, якщо врахувати, що ми забрали з собою основу нашої команди із Сєвєродонецька й працюємо з ними.
Віримо, що повернемося до Сєверодонецька
Сьогодні єдина мрія для всіх нас, хто залишився без житла, без рідного міста, без друзів, – це повернутися додому. Та я вважаю, що найближчі два-три роки ми залишимося в Умані, оскільки повертатися у зруйноване й понівечене місто немає сенсу.
Але сподіваємося й віримо, що в майбутньому, після активної фази війни, все ж повернемося до рідного міста. Тоді, коли це буде дійсно можливим та безпечним для кожного з нас. Адже вдосконалюватися й розвиватися хочеться саме там – вдома.
