Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

NewСхід

Як три студентки з УКУ безкоштовно навчають англійської дітей зі Сходу

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Англійська мова сьогодні вже не розкіш, а радше необхідність. Без неї важко уявити комфортні подорожі, участь в міжнародних програмах чи навчання та роботу за кордоном. Водночас не у всіх є можливості її вивчати.

Троє студенток з Українського католицького університету створили свою спільноту з менторів та дітей зі Сходу. Діти, які не мають змоги вдосконалювати свій рівень англійської, можуть її безкоштовно отримати від їхніх менторів. Пілотний проєкт English to the East вже завершився, дівчата отримали мінігрант і зараз аналізують успіхи. Ми дізналися в них, чим проєкт є унікальним, як він працює та хто може долучитися.

Засновниці проєкту Анна Дев‘ятко, Ельзара Галімова та Дарія Мимка

Нас поєднав університет та любов до англійської

Ми познайомилися у Школі журналістики Українського католицького університету, куди приїхали на навчання з різних міст. Вважаємо, що в УКУ не приходять випадкові люди. Це ті, хто знають, чого вони хочуть від життя. Тож ми якось одразу знайшли спільну мову, часто разом співпрацювали. Коли була якась проєктна робота — завжди виконували її разом. Університет нас справді поєднав, як і англійська мова, яку ми палко любили.

У нас був курс проєктного менеджменту. Наш викладач Наталія Шпот дуже змотивувала нас зробити проєкт, яким би ми займалися й опісля навчання. Вона реально дала хороший поштовх, після чого ми вирішили справді цим займатися. Ми навіть коли ще були на першому курсі, вже почали робити свій проєкт. Тобто, ми вже тоді планували робити це не в межах чотирьох тижнів, що в нас були — в нас одразу була мета, що ми будемо займатися цим і надалі. Курс просто нас підштовхнув.

Нас об’єднало спільне бачення світу. Коли у людей схожі цінності й орієнтири, то одразу стає зрозуміло, що це ті люди, з якими можна і потрібно робити якусь спільну справу. Нам навіть не треба запитувати думки одна одної щодо чогось, бо наші погляди завжди збігаються.

Проєкт запускали повністю онлайн

Ми добре пам’ятаємо, коли в нас була лише ідея й ми її лише обговорювали. Ми могли у декількох реченнях розповісти, як ми собі це бачимо, але навіть гадки не мали, як це буде, чи стане проєкт успішним, чи залучимося ми підтримкою та чи буде наша англійська комусь цікава.

Ідея була в тому, що ми створимо свою спільноту з менторів та дітей зі Сходу. Діти, які через певні обставини не мають змоги вдосконалювати свій рівень англійської, можуть її отримати від наших менторів. І це для них повністю безкоштовно. Нас англійська дуже об’єднує, бо ми обожнюємо подорожувати, іноді робимо це разом.

Читайте також: Топ-7 безкоштовних онлайн-курсів для вивчення англійської мови

Свій проєкт ми повністю запускали онлайн, і довгий час не бачили одна одну. Було цікаво, коли місяць тому вже був кінець пілотного проєкту і ми зустрілися офлайн вперше з початку карантину. І ми сказали собі: «Вау, це реально класно, що ми онлайн все це запустили».

Всі ми втрьох знаємо, хоч і в різних категоріях, що таке український Схід після війни. Ми там бували раніше під час різних проєктів, як от «Вертеп на Схід», куди їздили з УКУ. Ми бачили, як працюють з дітьми, які походять з тих регіонів, і ми собі уявляли, з ким нам хотілося б працювати й кому допомогти. І хоч ми й знали, що це може бути не легко, однак були до того готові.

Тепер ми знаємо про місто Торецьк на Донеччині

Наші учні — це діти зі Сходу, які й надалі проживають у Донецькій та Луганській областях, переселенці та діти учасників бойових дій. Ми відкриті для всіх, але першочергово надаємо перевагу дітям з малозабезпечених родин, які не можуть оплатити якісь додаткові курси. Це діти, які у своєму житті пережили якісь важкі обставини. наприклад, якщо це переселенці, то вони змінювали кілька шкіл.

Коли вони заповнювали анкету, то вказували дохід родини та зазначали, чи займається дитина додатково з репетитором. І насправді у розмові з деякими дітьми було видно, що вони мають всі ці можливості й без нас. Тоді це місце краще віддати тому, хто таких можливостей не має, й кому англійська дійсно потрібна.

Перший досвід у життя

І також дитина має бути психологічно готова це прийняти, тому що хтось має мотивацію та бажання навчатись, а хтось — ні. З іншого боку, є закриті в собі діти, але які хочуть розвиватися та вивчати англійську. Їм просто бракує цього поштовху. І таких дітей ми теж готові брати, щоб ментори відкривали для них нові можливості, мотивували їх далі розвиватися і вивчати іноземну мову. На пілотному проєкті у нас було 20 заявок від дітей, яким була цікава наша англійська, серед яких ми обрали 11. За віком це діти від 12 до 17 років, але переважно — чотирнадцятирічні.

Траплялися дуже різні ситуації. У нас навіть був один учасник, який на початок проєкту ще жив з батьками у Луганську, а потім вже переїхав у Київ. Були діти, які вже четвертий-п’ятий рік живуть переселені в інші частини Україні, а були й ті, хто досі перебувають у «сірій зоні». У них таких можливостей немає. Для більшості з них цей проєкт став першим у житті досвідом, коли тобі хтось безкоштовно віддає стільки багато. Ще в нас була дівчинка, яка часто повторювала, що вона з міста, про яке ніхто не знає. Як виявилося, у нас четверо дітей з цього міста, тож ми вже знаємо, що на Донеччині є місто Торецьк.

Відходимо від шкільних шаблонів

Ми не школа і ми не ставимо оцінки, не хочемо сварити дітей за те, що вони погано склали тест. Ми просто хочемо показати, що є багато способів розвиватися, і англійська — це радше інструмент, як це робити.

Коли ми запускалися, у нас не було чіткого розподілу завдань. Ми робили все разом і одночасно. З самого початку ми кілька тижнів активно зідзвонювалися з польсько-українським фондом «Птах», який вже працює з дітьми на Сході. Там є досвідчені люди, які вже робили купу проєктів, і вони свого часу нам допомогли.

Засновниці проєкту English to the East

Далі ми розробляли програму навчання, що нам би хотілося, щоб ці діти дізналися. Там такі теми, які вони не проходять у школі: волонтерство, можливості за кордоном, цікаві теми для обговорення спільно з ментором. Крім того, що це англійська, це ще й менторство. І задумувалося, що ментор не має бути як викладач у школі чи репетитор. Це не курси англійської мови. Це людина, яка допоможе дитині розвиватися, дасть їй підтримку, якщо вона буде в собі сумнівається.

Хочемо створити спільноту людей, до яких діти можуть звертатися

Менторство полягає в тому, що в дитини є ніби старша сестра чи брат, з якими вона може поговорити. Нам здається, що ці діти цього недоотримують через ті події, які відбуваються навколо них. У їхніх батьків зараз в пріоритеті стоїть питання збереження життя, особливо якщо вони живуть у прифронтовій зоні. Також їм треба якось прогодувати сім’ю.

Тобто, у них не в пріоритеті навчити дитину англійської, витративши свої й так обмежені фінанси на репетитора. Ми взагалі хочемо зробити це спільнотою людей, до яких дитина може звернутися в будь-який час. Щоб вона знала, що по всій Україні є люди, які її підтримають, допоможуть, розкажуть щось цікаве. Ми хочемо дати їй такий промінчик надії.

Менторів ми шукали через випускників Української академії лідерства та програми обміну для старшокласників FLEX. Потім ми організували для менторів навчання. Двоє дівчат, які професійно займаються навчанням англійської мови, провели для них орієнтаційні сесії.

Бували проблеми з часовим поясом

Наші ментори — це дуже цікаві молоді люди, частина з яких до того ж є випускниками різних закордонних університетів або ж там ще навчаються. В нас є хлопець, який навчається у Литві, є двоє людей з Польщі, які працюють там, одна дівчинка навчається в Данії. Ще у нас є дівчина з Канади, бабуся якої настільки змогла зберегти мову, що ця дівчина, хоч і з акцентом, але говорить українською. Була дівчина, яка проживала в Китаї, але зараз вона в Луцьку. Що цікаво, дитина, з якою вона займалася, також цікавиться китайською культурою.

Але насправді тут була проблема у часовому поясі. Ми спочатку не зрозуміли, що якщо в нас є якась зустріч у ZOOM, то треба писати: 11:00 за київським часом. Бо в нас часто бувало, що наші закордонні ментори не приходили, бо думали, що це за їхнім часом.

Зустріч засновниць проєкту з менторами

Але в цьому була й перевага, бо дитина одразу наочно бачила, до чого може призвести англійська мова. Всі ці люди, яким по 20-23 роки, можуть подорожувати й дозволити собі вступити в університет безкоштовно, частково завдяки тому, що говорять англійською. Це показує, що якщо ти її вчиш, то це відкриває тобі багато дверей. Тому в нас така інтернаціональна команда зібралася, і ми сподіваємося, що й на майбутнє теж вдасться це притримати.

Заняття проходять онлайн у зручний час

У ментора з дитиною є певна програма. Дехто її дотримується, а хтось більш як у вільному плаванні, але плюс-мінус вони всі дотримуються каркасу. У цьому вже наша участь мінімальна, водночас ми організовуємо для дітей різні Speaking Club з носіями мови. Також проводимо індивідуальні зустрічі з менторами, щоб обговорити, що добре, а що — ні.

Позаяк це пілотний проєкт, то ми одразу знали, що можуть виникати різні складнощі. Так і сталося, наприклад, нашій менторці було дуже важко через те, що її дитина замкнена у собі, і їй важче давалася англійська. І вона ніби хоче йти на діалог, але не вміє виражати свої емоції. Ми зіштовхнулися з багатьма різними штуками, які потрібно було вирішувати по ходу справи.

Під час перших занять ми знайомили дітей з менторами, а потім вони вже разом вирішували, коли їм буде зручно зустрітися. Ще коли ми відбирали їх, ми на співбесідах собі в табличку записували їхні характеристики. Ми шукали, кому з ким, на наш погляд, було б цікавіше займатися. Більш-менш ми вгадали, цим парам дійсно дуже комфортно один з одним. 

Банальність — це не про нас

Заняття проходять годину-півтори на тиждень онлайн через ZOOM. За програмою в них 13 уроків і для кожного уроку в нас є тема. Декілька уроків вони говорять про себе, далі про рідний край, а потім рухаються до можливостей, як вчити далі англійську, коли для них закінчиться цей проєкт.

Ми заохочуємо творчість, тобто ментори можуть взяти щось з підручника, який ми їм пропонуємо, або пошукати щось в інтернеті, що дитині було б цікавіше послухати чи подивитися. Вони можуть до наших аудіо- та відеоматеріалів додавати свої.

В нас одна дівчина робила закриті Instagram Stories для своєї дитини, щоб та клацала відповіді. Вона з якогось серіалу вирізала різні фрази й діалоги й на цьому будувала свої відповіді. Інший ментор читав мотиваційні розвивальні книжки з дитиною, а потім вони англійською їх обговорювали. Ми заохочували максимально відходити від банальних штук на граматику і робити це максимально близьким до інтересів дитини.

Всіляко заохочуємо наших менторів

Ці заняття повністю безкоштовні, тобто дитина нічого не платить і ментор також нічого матеріального не отримує. Але ми віримо, що і ментор і дитина все ж отримують нематеріальні штуки, які не можна виміряти. Це спілкування, спільнота, розвиток, відчуття того, що ти допомагаєш. І насправді це було однією з таким проблем, бо якщо дитина отримує більше, ніж віддає, то в неї є мотивація. Але ментор віддає дуже багато, і він не отримує стільки ж як дитина.

Тому треба було постійно їх якось заохочувати, і ми дуже хвилювалися, чи залишаться наші ментори. Ми часто проводили різні інтерактивні зустрічі, зайвий раз їм дякували за те, що вони роблять.

У пошуках фінансування

Звісно, в майбутньому було б круто, щоб ми змогли хоча б мінімальну оплату давати нашим волонтерам. Хочемо знайти фінансування їм на оплату праці або якісь можливості для зростання самих менторів. Можливо, зустрічі з цікавими для них людьми або якісь цінні речі. Але наразі це лише на стадії розробки ідеї.

Ми взагалі з самого початку планували також бути менторами, щоб дивитися, як це працює з середини. Але потім зрозуміли, що дуже багато всього потрібно вирішувати назовні. Але, можливо, на наступний набір вдасться більше до цього долучитися.

Англійську знати не розкіш, а необхідність

Сьогодні англійська — це ключ до багатьох можливостей. Нам навіть складно уявити, що є люди, які її не знають. В Україні англійську вчать принаймні з другого класу, однак за цей час мало хто її вивчає, і це дуже сумно. Річ у тім, що для дітей це просто урок в школі, а хотілося б показати, що вивчення англійської — це можливість розвитку, подорожей, спілкування з носіями мови. Від звичайного прочитання новин про те, що відбувається в іншій частині світу, і до чогось глобального, як от роботи за кордоном, вступу в іноземні виші чи участі в програмах.

Ми коли продумували цю ідею й дивилися на власний досвід і на певні очікування, то думали, що у дітей повинен бути рівень англійської хоча б B1, якщо вони у восьмому-десятому класі. Хотіли, щоб це були дійсно розмовні заняття, де можна спілкуватися. Але коли ми вже набирали дітей і ми з ними потім спілкувалися, то виявилося, що в дітей далеко немає того В1, і в усіх дуже низький рівень.

Дуже сумно, що більшість дітей в Україні погано знають англійську. Часто менторам, замість дискусій, довелося починати вчити дітей граматиці, Present Simple, вивчати слова та вчитися складати речення. Тобто, вже в процесі нам довелося підлаштовуватися під рівень дітей. Тому в деяких пар заняття проходили українською чи російською, бо рівень не дозволяв проходити одразу англійською.

З нами діти навчилися більше, ніж у школі

Ми взагалі не планували на пілотний проєкт шукати якесь фінансування. Однак ми знали, що випускники Української академії лідерства виграли мінігрант в міжнародній організації Peace First. І навіть під час карантину в них були мінігранти по 250 доларів на так зване більше поширення миру, особливо в умовах пандемії. Й там були певні умови, які треба було виконати.

Завдяки нашим друзям, які розповіли про таку можливість, ми змогли податися й отримати цей грант. Ми в анкеті просто писали все як є, організаторам сподобалася сама ідея. У нас була з ними зустріч у ZOOM, на якій нам поставили кілька питань і прямо там же сказали: «Congratulation, ось ваші 250 доларів, скажіть вашу адресу, ми переведемо». Завдяки цим коштам ми змогли зробити дітям та менторам сумки з нашою символікою, наліпки, дипломи, придбати облікові записи в ZOOM.

Сертифікати та сумки з символікою English to the East

І от нещодавно ми вже закінчили цей пілотний набір, а незабаром в нас заплановані прощальні ZOOM-вечірки. Зараз ми розсилаємо анкети та отримуємо відповіді, щоб оцінити ефективність, як учасникам далася англійська у нас. Хочемо проаналізувати, що було добре, а що треба змінювати. І з вересня вже запускаємо новий набір.

Нам до вподоби критика

Серед відгуків, які ми вже проглянули, — приблизно 90% дітей хочуть далі продовжувати з нами заняття. Більшість з них з величезним захватом розповідають про це і кажуть, що за кілька місяців англійська далася їм краще, ніж за всі роки у школі. І тому ми думаємо, як цих дітей взяти далі, щоб з вересня продовжувати з ними займатися, паралельно набираючи ще таку ж кількість інших дітей чи навіть більше.

Зі сторони менторів теж більшість позитивних відгуків, але писали й про труднощі, тому що вони не працювали з такою категорією дітей. Якщо, наприклад, хтось раніше не викладав або дитина виявилася закритою, то у менторів виникали складнощі. Ми вже придумали багато ідей, як ми будемо працювати далі, щоб менторам було легше.

Ця критика насправді дуже конструктивна й допомагає нам. Адже коли просто кажуть, що проєкт класний, то ми не розуміємо, що ми можемо робити краще. Бо ми не були в самому полі — безпосередньо на уроках. Тому насправді це дуже цінно.

Проєкт житиме далі, бо війна на Сході триває

Найближчим часом плануємо зареєструватися як громадська організація, щоб нас оформили юридично. Також хочемо знайти стабільне фінансування.

Ми впевнені, що цей проєкт житиме далі, бо ми бачимо, що це потрібно людям і це отримує позитивний відгук. Зараз ми не уявляємо цієї фінальної точки, після якої скажемо, що закриваємо проєкт. Це нереально, бо дітей багато, а війна триває, і є багато сімей, які цього потребують.

Найбільшим успіхом для нас буде, якщо через два-три роки до нас напише хтось з наших учасників і скаже, що завдяки нам він чогось досягнув, кудись поїхав чи щось зрозумів. Для кожного це буде щось своє. Цей успіх ми не можемо виміряти зараз, бо складно передбачити, коли це відгукнеться дитині. Ми не очікуємо миттєвих результатів, що дитина одразу напише ЗНО на 200 балів чи вступить в улюблений університет. Це речі, які дуже важко виміряти.

Діти дуже хороші, й просто хочеться, щоб у них гарно склалося життя, попри всі ті обставини, які їх оточують. Щоб вони побачили, що у світі є багато можливостей, потрібна лише підтримка. А ми, своєю чергою, готові таку підтримку цим дітям надати.

Підтримай ШоТам

NewСхід

Підприємець із Луганщини перетворює терикон на розсадник рослин

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Володимир Жулинський – підприємець із Кремінної, що на Луганщині. До 2014 року він очолював шахту в Кадіївці, нині це тимчасово окупована територія. Після переїзду звідти взявся за новий проєкт: рекультивацію шахтного терикону та перетворення його на розсадник рослин.

Про це повідомили у фейсбуці Проєкт USAID “Економічна підтримка Східної України”.

Чому терикони небезпечні?

Володимир Жулинський років десять тому отримав патент на винахід з переробки шахтних відвалів. Його підприємство “Лугекоенерго” викупило через аукціон терикон шахти “Кремінна-1”. Шахта не працює кілька років, але має великий терикон поряд. Терикону понад 60 років, він містить чималі запаси вугілля, яке можна відділити від шахтної породи та продати, а терикон перетворити на зелену зону.

“Червоно-коричневі терикони є небезпечними, адже вугілля всередині продовжує окислюватися, при цьому виділяється тепло, температура у териконі постійно зростає та може доходити до 1500 градусів. Такі терикони краще рекультивувати, – розповідає директор підприємства “Лугекоенерго” Володимир Жулинський.

Як вирішити?

Він провів багато досліджень, аналізував, як виділити вугілля з породного відвалу. Там багато енергетичного вугілля, його можна використовувати на підприємствах і для потреб населення, наприклад, для опалення, якщо брикетувати.

Володимир Жулинський придбав лінію для сортування шахтних відвалів та почав рекультивацію терикону. Спробував висадити шипшину та сосни на його схилах. У планах – встановити сонячні панелі на одному зі схилів та отримувати “зелену енергію”.

Читайте також: Терикони Донбасу самозаймаються і вибухають: чому це екологічна біда для регіону? (ВІДЕО)

Для продовження робіт на териконі та створення там розсадника підприємець шукає кошти. Сума необхідних інвестицій – близько 200 тисяч доларів. Залучити гроші бізнес може через банки або грантові програми. За словами Володимира Жулинського, банки не готові кредитувати його проєкт, через близькість до війни на Сході України.

“Навесні наступного року я планую продовжити роботи на териконі. Напрям із використання територій колишніх шахт, їх відновлення, на мою думку, дуже перспективний. Цей шлях обрали у Польщі та Німеччині, зараз Україна проходить цей етап. Мій проєкт із відновлення старого терикону створить робочі місця та дозволить облаштувати новий зелений простір на місці колишньої шахти”, – каже Володимир.

Проблема закриття шахт

Закриття шахт актуальне не лише на Сході України. Державна програма з декарбонізації передбачає поступове закриття нерентабельних шахт та перепрофілювання їх під інші виробничі потужності.
Разом із дружиною Лілією Орловою Володимир взяв участь у бізнес-тренінгах “Підвищення конкурентоспроможності бізнесу і можливостей працевлаштування вразливого населення Донецької та Луганської областей”, які відбулися за сприяння Проєкту USAID “Економічна підтримка Східної України”.

Читайте такожСнаряди вбивають ґрунт. Як на Донбасі відновлюють дику природу після впливу війни

Тренери порадили розвивати розсадник декоративних рослин не лише для потреб рекреаційної зони, а й для роздрібного та оптового продажу фізичним та юридичним особам.

Підприємець має також 40 гектарів сільськогосподарських угідь. Там вирощує лікарські трави (календулу, ехінацею, валеріану), також посадив дерева (чорноплідну горобину), які планує згодом висадити на териконі.

Нагадаємо, на Луганщині і Донеччині екологи рятують унікальні українські степи.

Головне фото: facebook.com/ERAUkraine.

Підтримай ШоТам

Читати далі

NewСхід

«Степи – це не пустище». Як на Донбасі екологи рятують природу від остаточного зникнення

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам запускає атлас екологічних проблем Донбасу та способів їхнього вирішення. “Cxiд Ekomap”. На мапі зібрані екологічні проблеми регіону – забруднення повітря та річок, сміттєзвалища, лісові пожежі, тліючі терикони, зниклі степи та інші. Завдяки інтерактивному атласу можна дізнатися детальну інформацію про проблему, а також інструменти та методи, необхідні для її вирішення, які пропонують науковці. Перший крок до розв’язання проблеми – розуміння її масштабності. І головна мета “Cxiд Ekomap” – розпочати діалог про вирішення екологічних проблем шляхом збору даних і допомоги тим, хто працює з питаннями екології Донбасу. Перелік на мапі є ще неповний, тому кожен із вас може долучитися до її наповнення та сприяти розв’язанню проблеми. А як це зробити – дізнайтеся тут, натиснувши на знак питання.

«Степи — це пустище, яке варто розорати або висадити на його території ліс» — принаймні так вважають багато українців, які не знають про цінність степів. Насправді ж степи підтримують життєздатне середовище існування багатьох живих організмів, у тому числі людини. Саме тому біологи та науковці роками виборюють право цієї екосистеми на повноцінне життя. Еколог Олексій Бурковський присвятив цій темі повнометражний науково-популярний фільм, а Олексій Василюк спільно з командою «Української природоохоронної групи» регулярно проводить різні дослідження. А ще він розробляє атлас степів, на якому покаже їхні відмінності, проживання там живих істот та загрози зникнення.

Олексій Бурковський
Олексій Бурковський

активіст громадської організації «Всеукраїнська Екологічна Ліга» та громадської кампанії «Збережемо українські степи»
Український еколог, письменник, автор публіцистичних статей на захист природи, за освітою — агроном

Люди змінюють екосистеми: на степах висаджують ліси

Згідно з законами природи, важливим є збереження будь-якої екосистеми, яка розташована в певній природній зоні. Якщо на Донеччині, Одещині, Дніпропетровщині має бути степ — тут має бути степ. Якщо на Житомирщині має бути ліс, то він і має бути. І дуже погано, коли людина намагається зробити навпаки: насадити ліси в степах, де їм не місце, або вирубати ліс і зробити луки, наприклад, на Поліссі. Степи виконують свої функції, покладені на них природою. Вони створюють і підтримують життєздатне середовище існування живих організмів, у тому числі людини.

Тему степів я досліджую вже досить давно. За освітою я агроном, закінчив Дніпровський аграрний університет. Також навчався на аспірантурі за спеціальністю «екологія» у тому ж університеті. Щоправда, я не захистив дисертацію, бо помер мій науковий керівник. Певний час працював позаштатним кореспондентом газети «Лица» у Дніпрі, де вів екологічну рубрику. Мабуть, саме завдяки освіті та розумінню ситуації я приєднався до кампанії «Збережемо українські степи» у 2008 році. Відтоді я постійно співпрацюю стосовно цієї теми з моїми колегами та однодумцями.

Донбас зіткнувся з браком степів та луків

Я не розділяю проблеми степів за адміністративно-територіальним принципом. Тобто, проблеми Донбасу треба розглядати у контексті проблем всієї України або хоча б в межах степової та лісостепової зони України. Негаразди Донеччини майже нічим не відрізняються від, скажімо, Одеської, Полтавської чи Кіровоградської області. Загалом останні 5 років ситуація там не сильно змінилася: вона була такою ж поганою, як і зараз, можливо, дещо гіршою.

Кадр з фільму «Торські степи: життя, смерть… воскресіння?»

Найбільша екологічна проблема степів Донеччини, як і більшості регіонів України, — це скорочення територій дикої природи через надмірний агропромисловий тиск. Йдеться про дефіцит природних екосистем: степів, луків, лісів, водно-болотних угідь. На Донбасі офіційно розорані 81% територій. Оскільки сільське господарство досить інтенсивне, то кожен квадратний сантиметр землі там щороку обробляють пестицидами — отруйними речовинами. Але ця масова обробка — це наслідок, а причина — величезна розораність.

Донеччину турбує проблема опустелювання територій

Регіон Донбасу турбує проблема дефіциту природних екосистем, і, як наслідок, дефіцит води. Сучасні аграрні технології та добрива дозволяють компенсувати родючість ґрунтів. Але немає технології, яка б компенсувала екосистемні функції. Бо для того, щоб була вода, потрібно, щоб водозбірний басейн був природним, щоб була рослинність, яка захищає від надмірних температур та формує здоровий ґрунт. Високий вміст гумусу та природна структура ґрунту дозволяють йому поглинати та накопичувати максимальний обсяг води в його профілі та легко віддавати її рослинам. 

Якщо все це руйнується, наприклад, якщо земля розорюється й обробляється протягом десятків років, відбувається дегуміфікація. Тобто, гумус розкладається і вилітає в атмосферу, до речі, поповнюючи викиди CO2. По-друге, руйнується структура ґрунту, і він перетворюється на таку собі пластиліноподібну субстанцію, яка розбухає зверху і не пропускає воду в нижні горизонти. Внаслідок цього вона просто стікає в річки, одночасно замулюючи їх.

Кадр з фільму «Торські степи: життя, смерть… воскресіння?»

Таким чином, проблема вододефіциту, у тому числі на Донеччині, виникає не лише від невеликої кількості опадів (за винятком цього року, бо опадів було достатньо). А й через те, що наші екосистеми не здатні накопичувати вологу. Тут можна говорити про опустелювання — дефіцит вологи. В Україні ситуація з цим є досить поганою: 57% займає переорана земля, а на Херсонщині вона складає аж 90%, на Донеччині — 81%.

Природа має рану, якій не дають загоїтися

Якщо говорити про вплив війни на степи Донеччини, то, в першу чергу,  постраждали об’єкти природно-заповідного фонду, бо вони стали до певної міри ареною бойових дій. Зокрема, ландшафтний парк «Клебан-Бик» і відділення українського природного степового заповідника «Крейдова Флора». Але, хай там як, якщо природі не заважати, вона відтвориться.

Також спочатку через військові дії наша влада ухвалила рішення заборонити полювання на території Донбасу. Але зараз полювання поступово відновлюється: один за іншим райони його дозволяють. Зараз лише приблизно три райони заборонені для полювання взагалі, а в інших — частково дозволено. Коли протягом 5 років полювання було заборонено (не беручи до уваги одиничні випадки браконьєрства), це позитивно вплинуло на фауну регіону.

Розташування військових у тилу до певної міри сприяє охороні природи. Там, відповідно, жоден мисливець не прийде стріляти, ніхто не підпалить суху траву. Стосовно безпосередньої лінії зіткнення, то там бувають випадки й коли тварини підриваються на мінах. Забруднення важкими металами від снарядів, боєприпасів — все це є.

Технології не розв’яжуть екологічні проблеми

На жаль, відчуження людини від природи схиляє до певного техноутопізму. Оскільки людина менше спілкується з природою, то виникають ілюзії, що екологічні проблеми вирішуються технологічними методами. Але насправді — ні. Вітроелектростанції не поглинають СО2, адже вони виробляють електрику. Перероблення пластику не формує річки. Річки формує рослинний покрив, здоровий ґрунт тощо. Очисні споруди не виділяють кисень — це роблять природні екосистеми: ліси, степи, луки. Тому основною метою екологічної політики мають бути живі екосистеми, бо екологія сама по собі — це біологічна, а не інженерна наука. Щоб розв’язати ці проблеми, потрібні, в першу чергу, законодавчі, просвітні, адміністративні та економічні важелі, а вже потім — технологічні.

Кадр з фільму «Торські степи: життя, смерть… воскресіння?»

Також потрібно збільшувати якомога швидше природно-заповідний фонд. Але у нас є дилема: де-юре ми збільшуємо площу заповідного фонду, і якісь природні комплекси нам вдається зберегти завдяки наданню їм юридично-охоронного захисту. Але реальну площу природних екосистем ми скорочуємо. Десь щось переорали, забудували, наставили вітряків на природній ділянці. Через неграмотність у земельному менеджменті навіть добрі наміри (наприклад, щодо декарбонізації — скорочення викидів парникових газів) призводять до негативних наслідків.

З порятунком степів Донбасу допоможе консервація земель

Нашим завданням є не лише збереження та розширення природно-заповідного фонду, але й відтворення природних екосистем. Головним засобом цього є консервація земель. Тобто, потрібно виводити антропогенні території з активного господарського обігу і відтворювати на них природні екосистеми (у степовій зоні — степи, у лісовій зоні — ліси тощо). Робити це треба через скорочення площі орних земель.

Також у нас є величезна кількість розораних земель, яких переорювати не можна взагалі. Науковці-аграрії ще у 90-х роках пропонували вивести з обігу в Україні 9 мільйонів гектарів орних земель, з яких пропонувалося на семи відтворити лучно-степові ландшафти, а 2 млн віддати під заліснення. Це не вдалося зробити, і, отже, маємо те, що маємо. Рецепт виходу з ситуації є, для цього потрібні лише законодавчі зміни, підзаконні акти й політична воля. Зазначу, що гроші на це також є, бо у нас є фонди охорони природного середовища, куди потрапляють кошти екоподатків. Але їх дуже часто використовують не за призначенням, наприклад, на комунальні питання, не пов’язані з екологією та охороною природи взагалі.

Кадр з фільму «Торські степи: життя, смерть… воскресіння?»

Будь-яка екосвідома людина може зробити крок у збереженні й відновленні степів. По-перше, можна приєднуватися до природоохоронних організацій і відстежувати ситуацію: надсилати вимоги, звернення, загальні пропозиції до органів влади. Людина також може підготувати наукове обґрунтування на створення заказника, заповідного урочища, пам’ятки природи. Для цього зовсім не обов’язково бути науковцем. Або можна знайти через мережу науковця, сфотографувати рослин і тварин певної природної ділянки, і надіслати фахівцю. І він зможе визначити, що з цього належить до Червоної книги, і вже тоді писати звернення.

Запустив екоблог, щоб вчити людей цінувати степи

У 2018 році я створив свій екологічний блог, де в першу чергу висвітлюються питання земельно-екологічної політики. Там 60-70% моїх публікацій присвячені земельній темі, зокрема, степовій зоні, яка є найбільш розораною. Про ліси багато говорять, а про степи — ні. Тут є й складна філософська проблема. Мабуть, нашу націю вважати слід саме лісовою, бо вона зародилася все ж там: на Поліссі, півночі й заході України. Степ сприймався якось вороже, українці й тепер сприймають його як пустище, яке потрібно чимось заповнити: розорати, щоб засіяти; забудувати, або в крайньому разі — засадити лісом. На своєму блозі  намагаюся показати, що природа знає краще де і яка екосистема має бути розташованою, роз’яснюю, що не можна відривати земельну політику від екологічної. Бо земля — це не товар, і не засіб виробництва, а життєвий простір для екосистем, які формують для нас придатне середовище існування.

Нашій команді, «Всеукраїнській екологічній лізі», у 2019 році випала можливість взаємодіяти з нашим місцевим телебаченням «Орбіта» на Донеччині. І нам вдалося відзняти перший в Україні повнометражний науково-популярний фільм, присвячений темі степів, — «Торські степи: життя, смерть… воскресіння?». Ми на прикладі невеликої місцевості Донеччини вирішили розкрити тему проблем більшості степів України. Цю стрічку ми вільно поширюємо, вона є в Youtube, а також будь-який телеканал може її показати. Згодом ми зняли ще один фільм про найбільші заповідні об’єкти області — «Донеччина заповідна — насіння життя!».

Також я у своїй діяльності регулярно виїжджаю на місцевість, вивчаю видовий склад. Я шукаю там види, які перебувають під охороною Червоної книги або Червоного списку Донеччини. Потім роблю картографію завдяки онлайн-інструментам, готую наукові обґрунтування на створення заказників і від організації подаємо цей пакет документів у департамент екології, з яким ми тісно співпрацюємо. Також ми займаємося наданням охоронного статусу старим деревам. А ще — просвітницькою діяльністю: проводимо екскурсії, лекції тощо.

Олексій Василюк
Олексій Василюк

український еколог і зоолог, природоохоронний і громадський діяч
Співробітник відділу моніторингу та охорони тваринного світу Інституту зоології НАН України, голова і співзасновник громадської організації «Українська природоохоронна група»

Моя любов — степи Донецького кряжу

У кожної людини, не байдужої до природи, є якась улюблена точка на глобусі. Хтось любить Карпати, хтось Кримські гори. Я ж натомість захоплююся Донецьким кряжем. Для України це є місцем, де збереглося найбільше непорушених кам’янистих степів. Хоча їх у 30-ті роки намагалися місцями розорати, але вчасно зрозуміли, що немає сенсу орати камінь. Степи я не лише люблю, а й фактично впродовж 14 років присвячую своє життя їхній охороні.

З 2014 року я працюю в Інституті зоології імені І. І. Шмальгаузена НАН України у відділі охорони тваринного світу. З першого курсу університету і до сьогодні, вже 21 рік, я перебуваю у громадських організаціях, які займаються охороною природи. Зараз очолюю громадську організацію «Українська охоронна група», члени якої — трохи більш як 50 науковців і біологів. Створили ми її у 2014 році, тому що в Україні не було інституту охорони природи, як, наприклад, у Болгарії. Ми вирішили, якщо ж ми всі тут науковці, то можемо щось схоже створити, але як громадську організацію. Наша місія — це єднання науковців задля збереження дикої природи.

Читайте також: Що робити з тлінням териконів? Сценарії порятунку територій біля шахт Донбасу

Ми займаємося заповідною справою, створенням і охороною об’єктів природо-заповідного фонду. Ми в цілому єдині в Україні, хто розробляє нові природні об’єкти смарагдової мережі. Це природоохоронні території, які створюють у Європі для збереження видів і оселищ, яким загрожує зникнення. Нещодавно Верховна Рада провалила голосування за їхнє узаконення, тож чекатимемо ще два місяці, до наступної спроби підтримки голосами.

Внесли мільйон записів до всесвітньої бази різноманіття

Наші ботаніки нещодавно долучилися до всесвітнього проєкту з картографування трав’яних біодобрив або екосистем. Йдеться про степи й луги. Ми за складною методикою описуємо всю рослинність України, і це дуже важко, адже потрібно їздити в дуже багато місць. Досліджуємо чимало ділянок, а потім з цього утвориться карта, на якій буде показано, як взагалі виглядає трав’яниста рослинність на нашій планеті. По цьому можна робити висновки зі зміни клімату й поширення різних видів організмів.

Кадр з фільму «Торські степи: життя, смерть… воскресіння?»

Також ми постійно їздимо у пошуках нових територій, які варто зробити заказниками або іншими об’єктами природно-заповідного фонду. Дистанційно це робити неможливо, хіба що дивитися, чи є в якомусь місці степова балка. Але що там зростає та чи є рідкісні види, побачити здалеку неможливо. Всі ці відомості про поширення рідкісних видів ми вносимо до глобальної бази різноманіття. Всього в ній є приблизно 1,7 мільярда різних видів живих організмів, 1,2 мільйона — стосуються України. Це не аматорська база, її створюють професійні біологи, і рахуються з нею як з реальним окремим джерелом інформації. Майже всю інформацію, яка туди потрапляла з України, вносили ми. Тобто, майже весь цей мільйон записів про поширення рідкісних видів — це те, що за останні три роки завантажила наша організація.

Ми з колегами за чотири роки видали рівно 70 видань наукової літератури: посібники й різна додаткова інформація. А ще ми видаємо чимало літератури на тему історії охорони природи. Наприклад, передруковуємо якісь старі статті з останніх примірників або проводимо ребрендинг книжок, які збереглись в одному або двох екземплярах. Наприклад, книжка 1919 року про охорону природи, яка існує в одному екземплярі, яка пилиться на вітрині під склом у краєзнавчому полтавському музеї. Вона начебто і є, але хто її може прочитати? Ми зберігаємо в цих виданнях тодішню мову, стару граматику без жодної адаптації.

Планую намалювати свій атлас степів

У мене є ще особистий задум, який я ніяк не можу до кінця реалізувати, — атлас степів. Я дуже хочу, що б це було велике видруковане наукове видання. Я вже витратив 5 років на те, щоб спробувати намалювати карту степів України. Як я з’ясував, це щонайменше 20 тисяч ділянок, які зараз продовжують інтенсивно розорювати. Фрагментів може й стає більше, але їхні площі — меншають. Звичайно, для більшості видів тварин малесенькі ділянки — це не місце для мешкання. Наприклад, хижі птахи, яким потрібно літати великими просторами й шукати здобич, копитні, яким потрібно мігрувати на тисячі кілометрів. Тому, власне, в Україні степові копитні й вимерли.

Кадр з фільму «Торські степи: життя, смерть… воскресіння?»

Я б хотів, щоб у цьому атласі було видно, скільки є степів, які вони бувають. Наприклад, лучні степи, які є в нас на Черкащині, Київщині — це одне. На півдні Херсонщини — сухі степи, піщані. На півночі вони зовсім інші. Десь там, на Донбасі, будуть кам’янисті степи Донецького кряжу. Напишу туди й про загрози для різних степових ділянок. В атласі кожен розворот буде присвячений окремій темі.

Кожен з нас може стати рятівником степу

Для людей дуже важливо вчасно отямитись і хоча б певну частину степів, 30%, повернути у той стан, в якому вони були пів століття тому. Ці ділянки поступово знову почнуть накопичувати вуглець, хоча це досить довгий процес. Але ми не можемо дозволити собі зробити ситуацію ще гіршою. Ми пробували рахувати, то, на прикладі Миколаївської області, за останні два роки розораний кожен п’ятий квадратний метр залишків степу. Це просто неймовірно, що за два роки зникає кожна п’ята доля степів. Принаймні так у цьому регіоні, інші ми ще не досліджували.

А проте в Україні й досі, ми вважаємо, є безліч цінних ділянок. Ми їздимо туди, обстежуємо їх, намагаємося врятувати. Є місця, які потрібно регулярно відвідувати й робити нові відкриття. І там варто облаштовувати заповідні території, щоб вони охоронялися державою. А ще важливо, аби до кампанії з захисту степів долучилися якомога більше людей. Якщо хтось став свідком оранки — він просто зобов’язаний спробувати врятувати цю ділянку, сповістивши правоохоронців. Порушників варто публічно притягувати до відповідальності, аби іншим не хотілося таких же наслідків.

Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.

Підтримай ШоТам

Читати далі

NewСхід

Неподалік Сєвєродонецька з’явився «Луганський гай»

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Львівські активісти привезли для висадки на Луганщину понад 5 тисяч саджанців сосни із закритою кореневою системою.

Про це повідомили у пресслужбі Львівської обласної ради.

Зазначається, що торік у жовтні на Луганщині спалахнули масові пожежі. Чималих втрат зазнало село Сиротине, яке розташоване на відстані 35 кілометрів від лінії розмежування.

Наголошується, якщо не заліснити цю територію, то піщані бурі нестимуть пил на селище. Тому висадили 5 тис. сіянців на площі близько 2,2 га.

Читайте також: Як активісти рятують від вирубки донбаські ліси

Львів’яни хочуть започаткувати відновлення лісів, розвивати рекреаційні зони, відновити зелені території. В процесі висаджування гаю вони домовилися вирощувати сіянці дерев з місцевого насіння у сучасному Львівському лісовому селекційно-насіннєвому центрі, а згодом пересаджувати готові сіянці у лісах Луганщини. Йдеться про хвойні дерева, такі як кримська сосна.

Висадивши нові дерева на спаленій території, активісти також показують, що українці відродять і об’єднають свою землю.

Нагадаємо, на Луганщині і Донеччині екологи рятують унікальні українські степи.

Головне фото: lvivoblrada.gov.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі