Як хендмейд-виробникам почати свій шлях у міжнародному eCommerce? Покрокова інструкція 

Як часто вам розповідали про Пушкіна в школі? Погодьтеся, майже кожен знає, що поет-московит рік жив в Одесі. А чи відомо про Всеволода Змієнка або Ніну Строкату-Караванську? Можливо, звернули увагу, що на Таїрова є провулок Всеволода Змієнка. З’ясуймо, хто це, адже нам роками нав’язували чужу історію. Як наслідок, ми не знаємо про справжніх героїв та видатних одеситів, які боролися за волю України.

Всеволод Змієнко – військовий діяч Української революції, Ніна Строката-Караванська – дисидентка, фахівчиня з мікробіології та імунології. Попри часову асинхронність їх об’єднувала Одеса, любов до Батьківщини та боротьба за незалежність України.

Наші погляди та переконання починають формуватися ще в дитинстві. І хто би що не казав, але оточення та середовище відіграють в становленні особистості не останню роль. Всеволод Змієнко і Ніна Строката-Караванська народилися, навчалися та тривалий час жили в Одесі. Пані Ніна з дитинства виховувалася в патріотичному дусі. Вона чи не єдина свідомо послуговувалася українською мовою в побуті. Ніна Строката-Караванська закінчила Одеський медичний університет з відзнакою, опублікувала 23 наукові праці та підготувала кандидатську дисертацію. Проте з науковою роботою не склалося через активне просування української мови та культури, що тоді було невигідно владі.

Отже, зрозуміло, чому нашому поколінню постійно розповідали здебільшого про пушкіних, лєрмонтових та достоєвських. Принаймні у молодших класах. Се ж нав’язували нашим батькам, бабусям та дідусям. Час заповнювати лакуни історичної пам’яти. Ми маємо нарешті розплющити очі та усвідомити нав’язані факти, навчившись відрізняти кукіль від пшениці.

Всеволод Змієнко та Ніна Строката-Караванська: погляди та діяльність

Усе життя Всеволод Змієнко усвідомлював себе українцем і бачив у розпаді імперії справжню можливість для відродження незалежної Української Держави. Тому після початку революційних подій 1917 року він відразу повернувся до Одеси, доклавши чимало зусиль для формування українських національних військових сил. Завдяки йому була сформована одеська гайдамацька дивізія військ УЦР. Своєї активної праці він не полишав і в еміграції. Працюючи в уряді УНР в екзилі (уряд тієї чи иншої держави, що через унеможливлення його діяльністи у рідній країні, працює закордоном), обіймав посаду голови розвідувальної спецслужби. Завдяки діяльности генерала Змієнка та инших розвідників в уряді УНР знали про голод 1932-1933 років в Україні.

Ніна Строката-Караванська активно займалася дисидентською діяльністю. На жаль, тоді владі було достатньо лише одного безпідставного зізнання, щоб засудити жінку на 4 роки табору суворого режиму за антирадянську пропаганду. Навіть у таборі пані Ніна не зупинялася в прагненні утверджувати все українське, завдяки чому познайомилася з иншими дисидентками. А згодом уже в еміграції опублікувала збірку «Ukrainian Women in Soviet Union: documented persecution» («Українки в Радянському Союзі: документоване переслідування»), яка стала безцінним ресурсом для дослідників феміністичного руху та проблематики насильства над жінками, а також пам’яттю про жахи радянського ув’язнення.

Окрім цього, в еміграції пані Ніна ​​організовувала допомогу жінкам, чиї сім’ї переслідувалися радянською владою, надсилала допомогу політв’язням та збирала кошти на підтримку дисидентського руху.

У 1976 році, незавдовго до еміграції, Строката-Караванська разом із дисидентками, з якими познайомилася в таборі, а також Левком Лук’яненком, Василем Стусом, В’ячеславом Чорноволом заснувала Українську Гельсінську спілку (УГС), яка була покликана наглядати за виконанням владою Гельсінських угод. Олександр Птащенко писав про неї та її чоловіка: 

«Вигнання. Скитання в чужих світах…
Але – не страх.
Робота і боротьба – така їхня судьба…»

Для докорінної зміни поглядів неймовірно важливо мати однодумців. Спільноту, яка поділяє твої цінності та переконання, або близьких людей, які завжди поруч. Ніна Строката-Караванська та її чоловік Святослав Караванський – активний дисидент та учасник ОУН, були справжньою підтримкою один одному. Можливо, тому подружжя впевнено продовжувало свою діяльність, незважаючи на всі перешкоди влади.

Всеволод Змієнко йшов по життю разом зі своїм найкращим другом та військовим побратимом – Марком Безручком, з яким він познайомився ще в одеській юнкерській школі. Вони разом очолили легендарну українську 6 Січову стрілецьку дивізію, яка стала спадкоємицею корпусу Січових Стрільців. Саме під командуванням двох друзів вдалося відстояти польську фортецю Замостя, зупинивши наступ більшовиків на Варшаву. Командири компенсували нестачу людей грамотною тактичною побудовою оборони міста.

За цю перемогу обидва полковники здобули звання генерал-хорунжих Армії УНР. На жаль, про українців Безручка та Змієнка, які не пустили більшовиків в Європу, майже ніхто тоді не знав. Упевнена, не знають і досі.

Прикро, що ми не вивчаємо біографії таких людей.

Прикро, що ми не знаємо наших героїв. 

Прикро, що й досі називаємо вулиці на честь нав’язаних нам героїв. 

Всеволод Змієнко казав: «Своїми діями 6-а Січова стрілецька дивізія не поганьбила української армії і українського народу, а навпаки, своєю бойовою діяльністю високо піднесла прапор УНР в очах усього світу».

Мені, як і будь-кому зі справжніх українців, хотілося б асоціюватися з героїчними вчинками славних пращурів. Нещодавно на вулиці зі мною почав розмову старенький поляк. Дізнавшись, що я з України, він в усіх барвах та подробицях почав розповідати мені те, що він знає про Волинську трагедію. Я не відчула від нього негативу, напевно, він просто хотів розповісти молодшому поколінню, що знає, адже дуже цікавиться історією. Мені важко вербалізувати змішані почуття від того, що за кордоном люди иноді взагалі не знають нічого про героїчні вчинки українців або знають дуже мало.

Всеволод Змієнко та Ніна Строката-Караванська – взірці  видатних одеситів, про яких ми маємо знати.

Звичайно, ми не можемо викреслити певні події з історії, однак ми можемо посприяти тому, щоб такі факти, як зупинення наступу більшовиків на Варшаву завдяки грамотному командуванню Безручка та Змієнка або навіть дисидентська діяльність Ніни Строкатої-Караванської та її чоловіка, були більш відомими не лише серед нашого населення, але й серед населення инших країн. 

Тодішній режим не передбачав можливості чинити опір владі. Не можна було висловлювати відмінних від загальноприйнятих поглядів чи вести активну дисидентську діяльність, інакше – внесення в перелік політичних злочинців, які розшукувалися радянською розвідкою, як Всеволода Змієнка, або ув’язнення в таборі суворого режиму та переслідування, що переживала Ніна Строката-Караванська, а також инші члени УГС. Про дисидентську діяльність не модно, та й не можна було говорити. Усі свої справи дисиденти, певна річ, приховували. Пані Ніна збирала однодумців у приватній квартирі, адже радянська влада, як вже було зазначено, намагалася унеможливити всі спроби такої діяльности.

Всеволод Змієнко та Ніна Строката-Караванська – взірці  видатних одеситів, про яких ми маємо знати. Вони боролися за незалежність України не лише перебуваючи на її території, але й поза її межами. І я переконана, вони це робили не для того, щоб ми забували вшановувати власну історію… Тому коли матимете нагоду та бажання розповісти про історію Одеси, згадайте насамперед про цих людей, а не про Пушкіна, який тут жив і нічого для Одеси не зробив.

У мене немає жодних сумнівів, що це те, з чого почнуться зміни у нашій колективній свідомости, баченні нашої історії, усвідомленні себе, своєї сили та свого спадку. Це те, що послугує потужним фундаментом для нашого світлого, вільного майбутнього. Такого майбутнього, яким його бачили та заради якого боролися і Всеволод Змієнко, і Ніна Строката-Караванська.

За рік війни я побачила стільки горя, руйнації, нищення, що, напевно, це усе буде мені примарюватися в нічних кошмарах ще довгі роки. Але тут усе просто – ворог руйнує наші міста, будинки, школи і музеї. Навмисно, з ненавистю. У цьому сенсі це зрозуміло, і в якийсь жахливий, викривлений спосіб природно. Загарбник – загарбує, вбивця – вбиває, нищитель – нищить. 

Мені якось в одному із розбомблених сіл Харківщини трапився знищений будинок і ікони з рушниками в болоті, в бруді, пошматовані, які від вибуху кинуло метрів на два від будинку. Оті рушники – подерті і обгорілі – один із моїх найболючіших образів цієї війни. То ще був час, коли не варто було там зупинятися, та й ми поспішали. Але я довго-довго визирала з вікна машини, поки сіра пляма рушника не зникла вдалині.

Загиблі, поранені, зруйноване життя, важко в таких умовах думати про рушники чи музеї. Але все ж, кількість зруйнованих музеїв, краєзнавчих кутків, поодиноких артефактів, як от придорожні хрести, наприклад, – сотні лише за рік війни. А від 14 року – сотні тисяч знищених зразків української культури, вкрадених також достатньо, втрачених для України в будь якому випадку.  Усе це про наших ворогів. Але як бути з внутрішнім нищительством? 

Хтось скаже, що популярність українського – це ж класно, я відповім, що не зовсім.

Навіть до початку війни окремі типи української автентики, як-от сорочки з певних регіонів, рушники, хатнє приладдя були майже повністю втрачені через історичні особливості регіонів, недоброчесних продавців-перекупників і покупців, через загальний ажіотаж довкола української автентики. Хтось скаже, що популярність українського – це ж класно, я відповім, що не зовсім. Бо коли з’являється захоплення чи мода на давній текстиль, а розуміння цінности (не лише матеріальної), вартости і вичерпуваности (що важливо) немає, то все закінчується тим, що давні зразки сорочок, килимів, рушників йдуть на якісь ужиткові речі. У кращому випадку – просто носяться, а в гіршому – ріжуться на ляльок-мотанок, аксесуари, чи якісь псевдо новомодні витвори. 

Мені вже дорікали тим, що я недолюблюю якихось «майстрів/инь» особисто, тому шкоджу їхньому бізнесу, що я просто погана і вредна людина, що проти популяризації українського і надання нового дихання «непотребу» і «старому мотлоху».

Цими останніми поняттями називають давній текстиль, наприклад, поношений часом, який, мовляв, оживає, якщо його покромсати і переробити на якусь типу модну (хоч, насправді, зовсім ні) уйню. Ні, не оживає. 

Так от, ще раз на пальцях:

• українську автентику – а сюди ми віднесемо згрубша усе, що створене не вашим поколінням – не варто носити, переробляти, «осучаснювати» чи давати це робити комусь іншому. Пояснюю. Скажімо, умовна сорочка моєї бабусі. Вона її вишила, вона – її власність. І бабуся – єдина, хто має право робити з сорочкою усе, що хоче. Я чи моя мама, не маємо такого права;
• людей і себе потрібно вчити. Коли умовна бабуся, власниця сорочки, хоче спалити свої сорочки чи рушники, або постелити курам – варто пояснити, чому їх шкода, чому не слід їх нищити і в чому їхня цінність. Почитайте про нашу традиційну народну культуру і про те, скільки її знищено. Подумайте, чи ви хочете нести відповідальність за втрачений для історії рушник, елемент одягу чи килим, бо вирішили з нього зробити аплікацію. Розповідайте друзям і знайомим, чому не слід нищити щось давнє, що не ти створив/ла, і підтримувати тих, хто це робить (псевдо дизайнерів, скажімо);
• так, не усе давнє має цінність і є унікальним. Згідна. Ви ж, мабуть, знаєте походження, роки, автора, знаєте специфіку локального одягу і які його елементи особливо цінні? Якщо ваша відповідь «нєєєє», то не чіпайте й іншим не дозволяйте. 

Автентика – тобто, кажучи простою мовою, старі речі – вічні (якщо їх не чіпати нефахівцям), а перероблені, перешматовані речі, навіть якщо супер модні (в окремих колах) тепер, стануть неактуальними завтра. Або ще сьогодні ввечері. У цивілізованому світі народне мистецтво і культура є охоронними, існує охоронне законодавство, і просто купувати-перепродувати і шматувати певні давні речі – це карна справа. Або якщо навіть не карна, то тягне за собою суспільний осуд. Як це? От зустріну вас у перешитій і переробленій «борщівці» на Великдень – зрозумієте, як.

А якщо дуже серйозно, подумайте, будь ласка, що в гонитві за мінливою модою формується попит і пропозиція на нищення українського народного одягу. Якого і так мало, який винищений війнами, голодоморами разом зі своїми власниками. Який подовжує нищити і розкрадати ворог сьогодні. 

Будь ласочка, давайте не будемо йому допомагати, давайте не будемо нищити свою культуру, культуру наших предків своїми руками, бо не буде що показати нащадкам. 

Ні, я не перебільшую, на жаль. 

Джерело

В умовах повномасштабного вторгнення і вимушеного переселення значної кількости українців за кордон, тема діаспори стала актуальною як ніколи раніше. І ось чому.

По-перше, це культурна перспектива. Перебуваючи в безпеці, емігранти можуть бодай почасти зберегти традиції свого народу, коли на Батьківщині їм загрожує цілковите знищення, подекуди — укупі з носіями. Водночас є шанс не тільки плекати національний духовний та матеріальний спадок, а й популяризувати, привертаючи увагу світу до свого народу. Однак не переоцінюймо цю функцію, бо в инших мовних та культурних просторах відбуваються різновекторні процеси асиміляції.

По-друге, представники діаспори можуть сприяти Україні економічно. Так, за оцінками Світового банку, за 5 років (2015-2019) з‑за кордону українці перерахували до фінансової системи рідної країни понад 60 млрд доларів.

По-третє, за потреби люди отримують освіту иншого формату чи якости. Тож у разі повернення на Батьківщину, їхні знання будуть корисні не лише в їхній професійній діяльности, а й при підготовці нових кадрів.

Діаспора формується із звичайних людей з власною історією, часто трагічною. Наразі розповім про двох чоловіків, які викарбували свої імена в історії, показавши світові, що для українців немає нічого неможливого.

Від артиста балету до друга короля

Мій перший герой — Борис Миколайович Лисаневич. Він народився в Одесі 4 жовтня 1905 року. Народжені у дворянських родинах хлопці з раннього віку мали навчатися у кадетському корпусі. І Борис не став виключенням. Революційна буря принесла багато горя родині Лисаневичів, як і всім тоді: брат Бориса, Михайло, був моряком і трагічно загинув, иншого – Георгія, за вироком більшовиків, мали стратити, але згодом обмежилися тривалим ув’язненням.

Після остаточної перемоги більшовиків, випускнику кадетської школи загрожувала небезпека, тому родичка Бориса допомогла стати артистом балетної трупи Одеського оперного театру. Спочатку це було фіктивно, але з часом балет так його зацікававив, що Лисаневич вступив до балетного училища і став місцевою зіркою.

Читайте також: Про одесита Юрія Липу, або Чому націоналізм в Одесі – база, а не оксюморон

У 1925 році Лисаневич назавжди покидає Одесу і опиняється в Європі, де майже одразу стає шалено популярним. Там він співпрацює із трупою Сергія Дягілева, який вважається одним із найвпливовіших театральних та балетних діячів першої половини ХХ ст. Не потопатиму в деталях, але розмах тодішнього балетного мистецтва був колосальний, Лисаневич виступив майже на всіх найкращих сценах Європи. Та в 1929 році Дягілев вмирає, і трупа розпадається.

У 1933 році британська влада відмовляє Лисаневичу в подовженні посвідки на проживання, і він гастролює на Сході. Там вирішує не повертатися на Захід і оселяється в Колкаті (Індія), де засновує елітарний «Клуб 300», який на відміну від инших закладів того часу, приймав не тільки білу, а й місцеву верхівку. Цей клуб став важливим місцем для встановлення зв’язків між людьми найрізноманітнішого походження. Так Лисаневич познайомився із королем Непалу Трибгуваном і допоміг йому повернути фактичну владу над країною в результаті повстання 1950 року.

Колишній танцівник балету був запрошений на весілля королівського сина, а потім залишився в Непалі, де в 1954 відкриває новий заклад «Royal Hotel» (сучасний Yak & Yeti), який вирізнявся вкрай екзотичною кухнею — українською. Тут і сьогодні можна замовити котлети по-київськи та борщ. У 1955 році за особистим клопотанням Лисаневича королю в Непал приїжджають перші в непальській історії туристи. Отже, він познайомив світ з однією із найтаємничиших країн.

Життя Бориса Миколайовича було багатим на події: він був відповідальним за візит королеви Єлизавети ІІ до Непалу, знімався у фільмах, давав інтерв’ю і захоплювався полюванням на тигрів. На жаль, 20 жовтня 1985 року Лисаневич помирає. Хоча його заклад існує і сьогодні, де тисячі туристів смакують українські страви поблизу Гімалаїв, про Бориса Лисаневича мало хто пам’ятає, особливо на його батьківщині. Та непалці, прагнучи увіковічнити пам’ять про нього, встановили йому бюст (чомусь із написом «Born in USSR»).

Від пілота до вождя племені

Життя мого другого героя настільки оповито таїною, що дехто навіть ставить під сумнів саме його існування. Даценко Іван Іванович народився 29 листопада 1918 року в селі Чернечий Яр, що на Полтавщині. Закінчив авіаційне училище, в роки Другої світової війни отримав звання капітана і героя радянського союзу, відзначився в боях за Сталінград і Орел. Однак 19 квітня 1944 року під час чергового вильоту його літак збили. За офіційною радянською версією, Даценко помер, але якби все було так просто, хіба я б розповідав вам цю історію?

*Подальші події не є офіційно підтвердженими й не претендують на статус абсолютної істини.

Хтось, як і я, вірить, що Іван Даценко зміг врятуватися і опинився в німецькому полоні. За однією версією, після звільнення його заарештували та відправили до ГУЛАГу. Звідти він дивом зміг втекти і через Аляску потрапив до Канади. За иншою, більш правдоподібною, на мою думку, версією, Даценко зміг втекти з полону і після закінчення війни опинився на території американської зони окупації Німеччини, звідки вже відправився до Канади.

Знову про Даценко стало відомо завдяки виставці «Експо-67», яка відбулася у Монреалі. Там член радянської делегації Махмуд Есамбаєв під час екскурсії до племені могавкі кохнавік, яке є частиною союзу ірокезів, почув від вождя на ім’я «Пронизувальний вогонь» українську мову. За словами Есамбаєва, вождь сам назвав йому своє справжнє ім’я і навіть випив горілки. Помер «Пронизувальний вогонь» у 80-х роках, невдовзі згорів музей ірокезів, в якому зберігалися відомости про нього. За версіями деяких дослідників, це була робота НКВС, яке мало на меті знищити докази українського походження вождя.

У ХХІ столітті вийшло кілька епізодів програми «Чекай на мене», присвячених Івану Даценко. Вдалося знайти близько 20 осіб, які були особисто знайомі із ним ще до зникнення / смерти та тих, хто бачив його в Канаді. За результатами спеціальної експертизи було доведено, що Даценко та «Пронизувальний вогонь» – це одна людина.

Ці дві історії були обрані з метою показати трагічну долю двох нетривіальних людей, які були вимушені покинути Батьківщину, але попри це її не забули, залишилися українцями, хоч і стали тим, хто відкрив світові Непал, і тим, «Хто пронизує вогонь».