Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Я Юля, пасу кози та вівці, і це – кайф!». Вона переїхала з міста на хутір, щоб руйнувати стереотипи про село

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Юля Малекс з чоловіком Русланом понад п’ять років тому придбали хатинку та землю на хуторі, адже мріяли про це давно. Кілька років з нового житла вони щодня їздили до Львова на роботу, а потім вирішили оселитись там повністю. Зараз на хуторі Юля тримає кіз, овець та курей, робить бринзу та масло ГХІ, веде блог та встигає подбати і про себе, поки чоловік на службі.

Про усвідомлене рішення мешкати на хуторі, любов до тварин та стереотипи про сільське життя, Юля розповіла для ШоТам.

Юля Малекс

має власну ферму у селі.

Не хотіли мешкати все життя у місті

Ми з чоловіком завжди хотіли жити на природі та мати власний будинок в якомусь спокійному місці. Не хотіли мешкати все життя у Львові чи іншому місті, але також і не мріяли оселитися в центрі села, поруч зі школою, зупинкою чи сусідами через паркан. Нам було важливо, аби була велика територія, тому довго шукали таке місце. Переїхати на хутір особливо не наважувались – ми просто дуже хотіли та зробили це.

Щоб купити хату, відкладали гроші. Хотіли, аби вона була недалеко від Львова, де ми до того жили, працювали і де в нас є багато друзів. Розуміли, що перший час буде складно, тому вирішили доїжджати з майбутнього житла до міста на роботу, тому шукали його в межах п’ятдесяти кілометрів від Львова. Вдалось знайти мальовничу хатинку за сорок кілометрів, що нас дуже приваблювало. 

Коли ми переїжджали, то нікого і нічого тут не знали. Це був початок квітня, саме розтанув сніг, довкола було болото. Ми найняли бус, але колеса застрягли на ґрунтовій дорозі, а ми мали речі та двох котів в переносці. Тоді нас врятував майбутній сусід Степан, який на підводі з кіньми перевіз всі наші речі. Ми переїхали саме перед Великоднем, тому перші свята в новому домі зустріли з пасками та ковбасою, які принесли сусіди, але без хліба, який забули купити. 

Ми були дуже щасливі й не могли повірити, що втілили мрію. Почувались спершу дивно, але ніколи не сумнівались в тому, що робимо.

Навіть коли через декілька днів до нас приїхали батьки чоловіка, які мають комфортний особняк, і сказали, що через місяць ми втечемо назад до Львова. У нас мало хто вірив, особливо коли бачив нашу «нову» стару хату, але ми наполегливі, і тепер до нас хочуть приїхати ті, хто раніше кивав головою.

Ходила майже чотири кілометри ґрунтовою дорогою до зупинки

Попередні власники хатинки залишили нам кілька курей і це було чудово, адже від початку життя на хуторі в нас були домашні яйця. А ще залишили свого собаку, бо не хотіли його забирати. Це був старий пес, який постійно на нас гарчав, а ще було декілька кішок, яких попередні власники не стерилізували. Ми відповідальні, тому не могли залишити їх усіх напризволяще. Через місяць одну кішку вкусила лисиця, тому також потрібно було звернутися до ветеринара. Але зараз згадуємо про цей час з теплом. 

Попередні власники хатинки залишили кілька курей. Фото: ШоТам.

Перші три роки життя на хуторі я щодня їздила на роботу в місто. Я вчилася на юриста, працювала за фахом та допомагала подрузі із салоном краси, була співвласницею. Потрібно було за будь-якої погоди, в дощ чи сніг, прокидатись о п’ятій ранку та йти майже чотири кілометри ґрунтовою дорогою до зупинки. Далі робочий день в Львові, а потім знову той же шлях додому. Взимку потрібно було світити ліхтариком, аби водій мене помітив.

Мені тоді було дуже важко, зараз доглядати за козами та вівцями набагато легше, хоча працюю від ранку до пізнього вечора. Насправді для фізично здорової людини проходити такий шлях в день – це зовсім небагато, можна пройти за пів години і це позитивно впливає на здоров’я. В ті часи я майже не хворіла, хоча часто потрапляла під дощ, але я була загартована. Люди зараз звикли до комфорту, тому не хочуть ходити пішки. Я могла працювати отак і далі, але в якийсь момент зрозуміла, що більше не хочу, бо життя на хуторі для мене ближче.

Читайте також: Починати заново вчетверте? Досвід незламної жінки, яка на Херсонщині відкрила козину ферму

У блозі руйную стереотипи про життя на хуторі

На хату ми витратили всі заощадження, тому багато працювали, адже потрібен був ще ремонт. Ми переїхали навесні, було багато й роботи біля дому, а щоденні поїздки у місто дуже виснажували. Тому коли з часом я перестала їздити на роботу, наважилась зробити те, про що давно мріяла – почала вести блог про життя на хуторі. Мені було це дуже цікаво, я хотіла показувати життя в українському селі та руйнувати стереотипи про нього. 

Якось одна підписниця дозволила собі вважати дивним, що я маю багато худоби, але виглядаю доглянутою і ще маю час їздити двічі на тиждень в басейн. Я вважаю, що якщо людина успішна, самодостатня, вміє заробляти, то все одно де вона живе – в лісі, селі чи на хуторі. Не розумію людей, які мислять стереотипно і звикли, що в селі люди мають важко працювати та постійно втомлюватись. Особисто я на ногах весь день, адже маю багато роботи біля своїх тваринок. Але я, наприклад, не саджу картоплю, мені простіше приготувати бринзу, продати її, а за ці кошти купити моркву, цибулю, картоплю і все, що мені треба. Я подумала, що людям буде цікавий цей мій досвід, і почала розповідати про нього в блозі.

Юля розповідає про свій досвід у блозі. Фото: ШоТам.

Перших овець купили інтуїтивно, а кози – в подарунок

Тваринок обирали інтуїтивно, у мене завжди лежала душа до овець, хоча нічого про них не знала. Я подумала, що буде смачний овечий сир, а ще колись на цьому хуторі жили люди, що тримали їх, бо тут великі луги. Так ми вирішили, що нам треба вівці, але молочної, а не м’ясної породи, бо ми не зможемо різати тварин. Тому збирали інформацію про породи в Україні, скільки дають молока, та згодом купили перші дві овечки. 

Потім в соцмережах я познайомилася з дівчинкою Уляною, яка має козину ферму. Вона запросила мене в гості та обіцяла навчити варити сир. Уляна переконувала, що кіз тримати вигідніше та легше, але я не могла видоїти жодної. Крім однієї, найчемнішої. Саме її Уляна вирішила мені подарувати. Але в цієї кози була донечка, і ми вирішили їх не розлучати, аби вони не сумували. 

Ці кози народили ще кілька кіз, і так я почала розводити ще й їх. Хоча овечки більш ніжні тварини, їхнє молоко та сир мені смачніші. Я часто знімаю відео, як вони лягають мені на коліна. 

Коли я маю вільний час, то виготовляю сир та масло, а надлишок продаю людям, які постійно в мене замовляють. Крім розведення кіз та овець, ми з чоловіком також посадили фруктовий та горіховий сади. 

У Юлі завжди лежала душа до овець. Фото: ШоТам.

На хуторі в мене покращилось самопочуття

Після переїзду на хутір я почала більше ходити, рухатись та краще харчуватись. Під час одного з ефірів в ТікТок одна підписниця спитала, чи в моєму колі спілкування не вважають, що пасти кози та вівці – це соромно. А потім спитала, що я їм. Я перерахувала: гречку, яйця, сир, молоко, зелень, фрукти, солодощі. На що ця жінка сказала, що я проста та дешева. 

А я вважаю, що просто – це піти в супермаркет і купити готові продукти, газовану воду чи чипси, а потім їсти їх на дивані перед телевізором. Їсти свіжі продукти, овечу бринзу, багато рухатись, їздити в басейн, думати про своє здоров’я та жити як хочу – це зовсім не просто. Я Юля, яка пасе кози та вівці, робить сир та розвиває свою ферму – і це кайф. Організувати своє життя на своїй землі та жити як хочеш – це те, що дорого вартує.

До хутора я теж жила свідомо, але тут вживаю більше якісних продуктів. От сусід днями привіз мені натуральний мед. Я знаходжуся на свіжому повітрі й почуваюсь набагато краще, ніж в будь-якому іншому місці. Зараз я можу більше чогось зробити, маю кращий фізичний стан. Я не пам’ятаю, коли востаннє була в лікаря і не тому, що нехтую здоров’ям, бо на перевірки ходжу регулярно. А тому, що не хворію навіть якщо буду взимку весь день на вулиці, а якщо застуджусь, то лікуюсь молоком чи маслом ГХІ. 

Встаю о шостій ранку, лягаю о першій ночі

Що стосується щоденного побуту, то я все роблю сама. Зараз мені ніхто глобально не допомагає. Важку роботу можу довірити комусь за оплату – наймала людей, щоб нарізали дрова чи покосили траву на сіно. Раніше це робив чоловік. Але почалась повномасштабна війна, й він сказав, що просто не може сидіти вдома, коли росіяни вже під Києвом. Я його розумію. Але ми думали, що в сучасному світі не може бути великих воєн, що все вирішать дипломатія та суворі санкції. Ми були впевнені, що це на два-три місяці. І я сказала чоловікові, що протримаюсь цей час. 

У мене дуже класний чоловік, який ніколи не навантажував мене важкою роботою. Я раніше не топила піч, не носила воду з криниці, не стригла овечок чи не підрізала їм копита. Зараз в мене хворіє коза, і я мушу її піднімати при тому, що вона важить 40 кіло, а я – 55. Звісно, зараз фізично важче. Я вже звикла, але цієї роботи багато. 

Вранці підйом о шостій ранку, годинка для себе на каву та спілкування в діректі. Щоденна рутина починається о сьомій: догляд за тваринами, яких пасу в полі до 21:30, а далі йду гуляти з собаками, потім вдома розливаю в банки масло ГХІ, готую бринзу, мию посуд і засинаю о першій ночі. І так щодня.

Нещодавно я їздила на озеро з подругою, в якої теж пішов служити чоловік. Вона казала, що якби опинилась на моєму місці, то вже наступного дня продала ці кози та вівці й кудись би втекла. А я розумію, що маю робити це, бо ми вклали в хутір багато праці, грошей та наших зусиль, тому я не можу це залишити.

Без чоловіка на фермі фізично важче. Фото: ШоТам.

У мене буває поганий настрій, тоді я не виходжу в сторіс, пропрацьовую певні моменти з психотерапевтом та беру перерву. Блог – це також велика відповідальність. Я маю вести його щоденно, бо в мене лояльна аудиторія, тому я часто роблю збори на підтримку ЗСУ. Я не можу просто їх поширювати, перед тим маю поспілкуватись з людьми. Так само і з рекламою – її потрібно придумати, гарно відзняти, і це теж багато роботи.

Ще я розумію, що мій блог є ресурсним для багатьох, зокрема, й для мого чоловіка. Для нього це зв’язок з домом. Коли він бачить, що зі мною та тваринами все гаразд, то йому на душі спокійно.

Ми живемо на відносно безпечній території попри прильоти, але впасти тут в депресію та нічого не робити я б не змогла. У мене є дах над головою та тварини, тому я маю про них дбати. Коли чоловік повернеться, то не хочу, аби ми починали все з нуля, тому мушу тримати це все. І я зможу, бо налаштувала себе на це.

Я обрала свій шлях свідомо 

У нас тут велика територія, і ми плануємо зробити багато. Наприклад, збудувати сироварню, літню кухню, де б я варила сир. Чоловік точно має мені зробити загорожу для тварин, щоб вони мали територію, де пастимуться самостійно. А ще хочу придбати доїльний апарат, аби це все було не на аматорському рівні, а сучасно. 

Мрію, щоб ми тут жили щасливо разом з чоловіком та мали час на власні заняття. У нас на подвір’ї є великий старий горіх, то я пишу історії під цим горіхом, коли маю натхнення.

Ще мрію про те, що й всі – щоб ми перемогли, й всі наші захисники повернулись до своїх домівок. Від цього залежить майбутнє нашої держави та всіх нас, а далі все буде. Кожен зараз має щось робити для перемоги – донатити, організовувати збори, волонтерити, але не впадати в депресію. Якщо вже так вийшло, то йти до психолога та давати собі раду. Наприклад, я себе хвалю та люблю, тому це теж мені допомагає морально.

Колись одна підписниця сказала, що я егоїстка, бо думаю лише про себе, свого чоловіка та своїх кіз. У моєму світі так і має бути, бо в першу чергу я дбаю про себе, а потім – про все інше. Завдяки блогу я навчилась відстоювати власні кордони. Дуже пишаюсь тим, що в мене немає слів «не можу», і я розв’язую будь-яку проблему. Пишаюсь, що вже рік їжджу на авто, хоча було складно. Я в житті багато чого боюсь, але роблю попри страх. На хуторі я навчилась багатьом речам – можу надати медичну допомогу тваринам, поставити крапельницю козі, а коли чогось не знаю, то вивчаю це. Взимку в мене померли козеня та ягня. Мені було складно і морально це прийняти, і фізично закопати їх в мерзлу землю. Але поки чоловік в складі ППО тримає небо, я мушу тримати наш хутір. Я пишаюсь собою, бо я обрала свідомо свій шлях і роблю все, що запланувала.

На хуторі Юля навчилась багатьом речам. Фото: ШоТам.

Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.

Коментарі

Суспільство

Велосипеди залишали всюди: як жителька Чернігівщини ініціювала створення велопарковки в селі

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю зі спецпроєкту ШоТам та Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.


Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.

Раніше жителі Количівки на Чернігівщині залишали велосипеди біля дерев чи під магазинами — їх було не злічити. Тепер біля місцевого ліцею красується сучасна 36-місна велопарковка з накриттям. А все завдяки місцевим жінкам, які у 2022 році створили ГО «Юстина», невтомно пишуть грантові заявки та досліджують, що ще можна змінити в селі. 

ШоТам поспілкувалися з очільницею організації Ольгою Вовченко про те, як завдяки опитуванню дізналися, що потрібна велопарковка в селі, та чому зміни в Количівці лише розпочинаються.

Ольга Вовченко

очільниця ГО «Юстина».

Вирішили створювати свою громадську організацію

Я працювала у Чернігівській обласній дитячій лікарні фельдшеркою, але через скорочення штату стала домогосподаркою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то ми з чоловіком вирішили не виїжджати, адже обоє — медики. Спочатку лікували військових, а коли Количівка вже була відрізана від Чернігова, взялися допомагати місцевим. 

Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.

Якраз напередодні 24 лютого у Количівку приїжджала представниця Українського жіночого фонду — місцеві жінки прийшли послухати, навіть створили групу самодопомоги. Але після початку вторгнення ми про проєкти не думали — турбот вистачало. Та невдовзі представниця фонду зателефонувала, аби поцікавитися, як справи в групи. Кілька жінок уже роз’їхалося, але дехто лишився і ми знову згуртувалися.

Ми ризикнули: прописали проєкт для психологічної підтримки жінок, але ще ж треба його реалізувати через громадську організацію, а в нас її не було. Нам запропонували партнерську з Корюківки, але це далеко. Транспорту нема, дороги погані, інтернету нема — що ж ми будемо робити? Вирішили створювати своє.

Частина учасниць ГО «Юстина». Наразі в ГО є 3 постійні учасниці, і кілька долучаються за змоги. Фото надала героїня 

«Юстина», бо справедливість

Так у вересні 2022 року ми, жінки з Количівки, створили громадську організацію «Юстина». Назву пояснюю просто — бо «справедливість» (з лат. justus — справедливий — ред.). Тоді ніхто не знав, що таке ГО, яка знадобиться документація і як створювати проєкти, але ми всього вчилися в процесі.

Перший проєкт «Юстини» — «Клуб Юстина надає крила» — підтримав Український жіночий фонд. Для нього місцева влада надала нам приміщення в будинку культури, і ми почали проводити там різноманітні заходи для психологічної підтримки жінок і дівчат. Грошей у селі не вистачало, тож ми приносили дрова з дому, аби зігріти приміщення. 

Ми запрошували психологиню, юриста, тому що багато жінок мали юридичні питання, а доїхати до Чернігова тоді було складно. Проводили й заходи з дітьми — ми хотіли, щоб діти теж могли розвантажитися психологічно.

Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.  

Після першого успішного проєкту було багато інших: робили спільний перегляд кіно для мам з дітками, створювали алеї пам’яті та невеликий меморіал в селі, інформували жінок про гендерно зумовлене насильство. 

Стратегічна сесія ГО «Юстина». Фото надала героїня 

Читайте також: Спершу був «хейт», згодом з’явився діалог: на Чернігівщині жителі голосують і змінюють свою громаду

Спільний запит у селі — велопарковка

У кожному дворі в Количівці є один чи кілька велосипедів — так діти добираються до ліцею, а багато працівників — на роботу. Тож коли в селі проводили анкетування, то виявили спільний запит — відсутність місця для роверів.

Я теж спостерігала за ситуацією — велосипеди всюди: біля магазину, пошти, біля ліцею просто валяються. Моя дитина додому приходила й жалілася, що там ланцюг злетів, там колесо пробите чи спиця погнулася.

Велосипеди були в Количівці всюди. Фото надала героїня

Так і виникла ідея — можна водночас облаштувати велопаковку та популяризувати здоровий спосіб життя. Тож коли ГО «Юстина» цьогоріч проходила навчання з організаційної спроможності й організатори запропонували подати якийсь проєкт на 250 тисяч гривень фінансування, ми точно знали, що робити.

Часу було небагато: на написання проєкту дали тиждень, а на реалізацію — місяць. Під час повторного анкетування зʼясували, що більшість людей була за встановлення велопарковки біля відбудованого ліцею, адже він розташований у центрі села й багато жителів його відвідують. Тож за підтримки ІСАР Єднання та Фонду «Партнерство за сильну Україну» ГО «Юстина» почала роботу.

Місцеві встановлюють спеціальне покриття на велопарковці в Количівці. Фото надала героїня

Ми залучили фахівців, провели заходи з безпеки — наприклад, тренінги з домедичної допомоги. Також організували велопрогулянку з дітьми по Количівці. Провели аудит безпеки, почали розробляти туристичні маршрути — і велопарковка в селі запрацювала.

Зізнаюся, мені було важливо прислухатися до дітей, адже вони залишали свої побажання щодо покращення села в спеціальній коробочці, а в межах одного з проєктів брали участь в опитуваннях.

Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.

Зробили покриття та надихнули інших на зміни

Робота над велопарковкою не була простою — постачальник затримував терміни через перебої зі світлом, а ще треба було встановити конструкції та камери спостереження. Та попри всі складнощі, на початку цього навчального року велопарковку в селі зрештою відкрили. Та на цьому історія не закінчилася, адже покриття на майданчику не було — лише пісок. Я вирішила продовжувати шукати фінансування, але це було складно — більшість бізнесів були зайняті відбудовою.

Ось такою вийшла велопарковка біля ліцею в селі Количівка. Фото надала героїня

Проходить день, тиждень, а в дітей грузнуть колеса, вони пісок заносять до школи й додому. І я думаю: «Це ж дощі підуть, і буде ще гірше». То моя знайома й запропонувала відкрити збір. За зібраних 30 тисяч гривень нам таки вдалося зробити покриття. 

Витрати могли бути набагато більші, але виробники давали неймовірні знижки — я їм розповідала, для кого ми це робимо, і вони йшли назустріч. Так ми закупили решіточки, щебінь, спеціальне волокно.

Дуже радісно, що досвід цієї велопарковки поширився й далі — завідувачка місцевого будинку культури теж прописала схожий проєкт, щоб зробити велопарковку в ще одному місці. Ми завжди готові ділитися своїм досвідом.

Коментарі

Читати далі

Суспільство

Укрзалізниця додає ще один поїзд до Варшави: що відомо

Опубліковано

Укрзалізниця запускає другу пару поїздів на популярному маршруті Варшава – Рава-Руська – Львів. Відтепер із запровадженням нового графіка пасажири зможуть дістатися Чернівців, завдяки поїзду №865/866, що курсуватиме через Тернопіль, Чортків і Заліщики.

Про це повідомляє УЗ.

Як працюватиме новий маршрут?

  • На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
  • На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.

Це сучасні комфортабельні поїзди, які забезпечать комфортну подорож для пасажирів.

Читати також: «Укрзалізниця» показала оновлений електропоїзд на маршрути з Дніпра

Що змінюється для пасажирів?

Додаткові місця на маршруті значно розширять можливості залізничного сполучення із західними областями України. Тепер із Варшави до Чернівців можна буде дістатися з пересадкою в Раві-Руській, а також зручно подорожувати до Львова, Тернополя чи Коломиї.

Маршрут Варшава – Рава-Руська – Львів – Коломия також залишається незмінним — на ньому продовжить курсувати поїзд №767/768 – 867/868.

Фото обкладинки: УЗ.

Коментарі

Читати далі

Суспільство

В Україні запустили акцію «2 000 подарунків до Нового року»: як здійснити мрію дитини

Опубліковано

15 листопада в Україні стартувала щорічна благодійна акція БФ «Твоя опора» «2 000 подарунків до Нового року», у межах якої кожен може здійснити мрію конкретної дитини, яка не може обійняти свого тата чи маму.

Про це повідомляють представники благодійного фонду.

Які діти отримають подарунки?

Це діти, які втратили батьків-Героїв, що захищали нашу країну, діти з родин військовослужбовців, діти з багатодітних сімей та родин опікунів, усиновлювачів, прийомних батьків, дитячих будинків сімейного типу. А ще — діти, які через складні життєві обставини були позбавлені батьківського піклування. 

Благодійну акцію «2 000 подарунків до Нового року» започаткував благодійний фонд «Твоя опора». Постійний партнер акції — компанія «Нова Пошта».

«Акція «2000 подарунків до Нового року» має на меті не просто зробити подарунок, а втілити мрію кожної дитини. Тому ми завчасно зібрали дитячі листи з новорічними мріями. А втілити ці мрії — може кожен із вас», — говорить засновниця  БФ «Твоя опора» Валерія Татарчук.

Читати також: У Полтаві відкрили новий центр психоемоційної підтримки для дітей і батьків

Про цьогорічну акцію

Цьогоріч свої листи із побажаннями до Святого Миколая та Санти надіслали 2000 дітей. Вони мріють про дуже прості речі: декоративну косметику; колонку, щоб слухати улюблену музику; кінетичний пісок; термос для чаю; розмальовку; теплий шарф. 

Ознайомитися зі всіма мріями та здійснити одну із них — можна на сайті БФ «Твоя опора». Всі подарунки доставить за свій рахунок у будь-яку точку України «Нова Пошта». 

З поваги до особистого життя та безпеки всіх дітей, які написали листи-побажання та чиї мрії опубліковані на сторінці акції, їх персональна інформація — прізвища, повна дата народження, місце перебування, фотографії чи будь-які діагнози — не висвітлюються у відкритому доступі.

Нагадаємо, що пошкоджений корпус «Охматдиту» підготували до зими: лікарня прийматиме на 15% більше пацієнтів (ФОТО).

Фото обкладинки: Freepik.

Коментарі

Читати далі